Ситуація 1

Як народжується урок? Той урок, що залишає по собі у самого вчителя «відчуття, ніби в класі натягнута співуча струна — на кожне слово вона відгукувалась живим тремтінням» (О. Донченко). Завітаємо до творчої лабораторії Юрія Юрійовича Голуба, героя роману Олеся Донченка «Золота медаль».

Урок історії в десятому класі наближався до кінця. Юрій Юрійо­вич уже встиг викликати кількох учнів і тепер пояснював новий мате­ріал.

Учитель говорив неголосно і просто. Мова його лилася легко й невимушено. В його голосі бриніли десятки несподіваних і живих інто­націй, він умів з перших слів заволодіти увагою всього класу, і уроки його були цікавими і завжди здавалися учням короткими.

Є педагоги, для яких робота в школі стає з часом буденним явищем, їхні уроки набувають звичної, завченої форми і застигають у ній, як холодне литво. І учні на такому занятті теж залишаються холодними, їх не хвилює те, що байдуже розповідає вчитель, і одна в них думка: швидше б дзвоник!

Юрій Юрійович Голуб провчителював понад тридцять років, але кожен новий урок був для нього джерелом творчості. Він ненавидів байдужих ремісників і прищеплював учням думку, що людина повинна бути творцем в кожній професії...

Як виросли ці учні! їм було вже тісно за шкільними партами, вони нагадували пташенят, які ось-ось мають випурхнути із гнізда. І саме тепер, коли його вихованці вчилися в школі останній рік, Юрій Юрі­йович особливо гостро відчував свою відповідальність за їхнє май­бутнє.

Він любив їх батьківською суворою любов'ю і знав, що й вони його люблять, хоч і дозволяють собі часто витівки, які завдають йому при­крості й засмучують. Зрештою, це були великі діти, в яких серйозність

ще поєднувалася з пустощами. Але його тішили й зворушували їхня відвертість, чесність, пристрасність, колективізм і дружба.

Багато з них звірялися йому в горі й радощах, просили поради, розповідали про свої таємниці, ділилися заповітними мріями. Це було радісною нагородою за довгі роки праці.

Але дехто з учнів викликав у нього глибоке занепокоєння. Роз­мовляючи, наприклад, з Лідою Шепель, слухаючи її відповіді на уроці, він наче бачив перед собою дерев'яний манекен кравця. Шепель могла з дивовижною сухістю розповідати про найбільш хвилюючі події, і зда­валось, ЇЇ цікавило тільки одне: яку оцінку поставить учитель?..

Сьогодні на уроці Юрій Юрійович розповідав про освіту й культу­ру в Росії перед буржуазно-демократичною революцією в лютому місяці 1917 року. Далеко не все те, що він говорив, можна було знайти в підручнику. Ніхто з учнів не знав, що вчора до пізньої ночі він готу­вався до цього заняття. А втім, — «готувався» — явно не те слово. Для нього це був творчий процес, який викликав і натхнення, і насоло­ду. І, як у справжнього митця, були в нього тяжкі часи неспокійного роздуму, болючих шукань, гострого невдоволення своєю роботою.

Юрій Юрійович детально розробив план уроку, дібрав потрібну для теми літературу, записав цілий ряд запитань, які б наштовхнули учнів на самостійні висновки. Приготував кілька діаграм, знайшов копію кар­тини художника Богданова-Бєльського «Біля дверей школи». На ок­ремому аркуші зробив нотатки власних спогадів про перші роки свого вчителювання.

Свою розповідь він так і розпочав спогадами, як вісімнадцятирічним юнаком приїхав учителювати в село на Полтавщині і як місцевий піп шпигував за молодим учителем. Отець Мефодій намовляв шкільного сторожа підслухувати, про що вчитель розповідає школярам і чи що­дня перед уроками читається молитва Господня.

— Ну, а сторож, дідусь такий був, усе мені переказував до слова!

Юрій Юрійович лукаво посміхнувся, скинув пенсне, протер хусточ­кою і подивився проти світла на скельця. Короткозорими очима гля­нув на клас і так, примружившись, з усмішкою, якусь мить стояв мовч­ки, наче намагаючись яскравіше відновити в пам'яті картини мину­лого.

— Так оцей самий дідусь-сторож, звали його Мироном, утяв таку
штуку. Прийшов він до попа: «Ой, батюшко, що сьогодні наш учитель
про вас розказував школярам! Дайте, батюшечко, чарчину, бо в мене аж
у горлі пересохло — біг, щоб вас сповістити мерщій!» Отець Мефодій —
уявляєте, як це він наливає одну чарку, другу. Пухкі руки трусяться,
очі розгорілись: «Швидше, швидше ж кажи, яку хулу на мене зводив!»
Дід Мирон випив, покрутив головою: «Ой, справжня хула, що й казати!
На власні вуха чув. Сякий-такий батюшка! І такий, і перетакий». У от­
ця Мефодія урвався терпець: «Який же? Який? Чи, може, в тебе й язик

не повертається вимовити?» — «Ой не повертається, батюшечко! Як почав, як почав: святий, каже, наш батюшка отець Мефодій, преподоб­ний! За всіх нас перед Богом день і ніч поклони б'є, тому в нього й ніс такий синій, об долівку розплющив! І ми, каже, повинні любити його й поважати, бо він наш заступник перед самим Царем Небесним! Його душеньку, каже, давно вже чекають у раю ангели, аж потомились вигля­дати! Отаке-то розказував про вас наш учитель!» А в мене, звісно, ніко­ли й мови не було про попа!

Юрій Юрійович, так само лукаво посміхаючись, надів пенсне.

Одне слово, отець Мефодій лишився ні в сих ні в тих. З одного боку — розчарування, з другого — приємно. Але кращі почуття таки перемогли в батюшки, і він вирішив віддячити мені, виклопотавши над­бавку до місячного жалування: замість дванадцяти карбованців я став одержувати тринадцять. У класі прошелестів смішок.

На першій парті підняла руку Ніна Коробейник, опецькувата і ни­зенька дівчина, найкраща учениця в класі:

— Пробачте, Юрію Юрійовичу, я хочу спитати: ви не відмовились
від цього попівського подарунка? Я б, наприклад...

Клас гримнув дружним сміхом, не дав їм домовити. Юрій Юрійо­вич розвів руками:

— На жаль, у мене тоді ще не було такої, знаєте, високої свідо­
мості... До того ж це тривало недовго: через півроку, за доносом цього
ж таки отця Мефодія, мене ледве не вислали туди, де козам роги прав­
лять. За віщо? А батюшечка якось довідався, що я читав школярам
вірші Тараса Шевченка!

Тепер учителеві вже легко було перейти і до цифр, і до діаграм, які характеризували стан освіти в дореволюційній Росії. Показав він і картину «Біля дверей школи». Вдало поставленими запитаннями ви­кликав учнів на суперечку — чи вдався художникові його задум?

Тему картини легко було пов'язати з розповіддю про народні таланти, які в ті безпросвітні часи не мали ні визнання, ні підтримки. І вчитель розповів про Мічуріна і Ціолковського, про трагічну долю експедиції Сєдова...

Пенсне поблискувало то тепло, то суворо. Коли Юрій Юрійович хвилювався чи гнівався, за скельцями металися сині блискавки. З три­кутничком русявої борідки і в своєму незмінному пенсне він був схо­жий на Чехова...

(Донченко О. В. Золота медаль. — К.: Рад. шк., 1983. — С. 216 — 218.)

_ _ Д идакт ичні завдан ня ____

/. Чи можна вважати урок Юрія Юрійовича уроком-діалогом? Об­ґрунтуйте вашу думку.

2. Використовуючи текст, доведіть, що підготовка до уроку є твор­чим процесом.

3. Як би ви визначили надзавдання уроку Юрія Юрійовича? Які мож­ливі перспективи особистісного розвитку учнів утримує це над­завдання?

4. Як відомо, елементом творчого задуму уроку є співвідношення мате­ріалу уроку з особистим досвідом учителя. Проілюструйте це по­ложення, використовуючи матеріал ситуації. \

5. Визначте способи стимуляції пізнавальної активності учнів, які продумує вчитель, розробляючи задум свого уроку.

6. Проаналізуйте комунікативне забезпечення уроку, зокрема ви­значте стиль спілкування Юрія Юрійовича (за класифікацією В. А. Кан-Калика).

7. Володіння якими елементами педагогічної техніки (зовнішньої і внут­рішньої) допомогло вчителеві майстерно втілити задум свого уро­ку? Поясніть свою думку, використовуючи матеріал ситуації.

СИТУАЦІЯ 2

Письменник Володимир Кисельов надав нам можливість побувати ще на одному уроці історії...

Пролунав дзвоник. І коли всі вже сиділи на місці, до класу ввійшов Сергійко. Він злегка махнув рукою, сказав: «Сидіть, сидіть,» а потім підійшов до дошки, повернувся до класу, посмикав себе за носа і квап­ливо спитав:

— Так на чому ми зупинилися? — І так само квапливо сам собі відповів:

— На Ярославі Мудрому... Алексєєва, не крутись, — сказав Сергій­ко в ніс і продовжував таким самим тоном:

— Напишіть у зошити: Ярослав Мудрий. А тепер покладіть ручки і слухайте. Ярослава Мудрого назвали мудрим за його мудрість...

Ніхто не звертав уваги на те, що говорив Сергійко з-за учительсько­го столу. Усі вже давно звикли до його жартів. По-моєму, ніхто не посміхнувся.

— Ярослав Мудрий... — продовжував Сергійко.

Але в цей час відчинилися двері, і Сергійко шмигнув за свою парту — він сидить з Вітьком. Увійшов учитель історії Михайло Іванович і точнісінько таким самим порухом руки, як Сергійко, помахав на клас і сказав: «Сідайте, сідайте». Хтось із дівчат хихикнув. Тоді Михайло Іванович посмикав себе за ніс і запитав:

— Так на чому ми зупинилися? — І квапливо відповів:

— На князі Ярославі Мудрому... Алексєєва, не крутись, — сказав він мені, хоча, чесне слово, я ніскільки не крутилася.

Уся поведінка Михайла Івановича, всі його слова були настільки схожими на те, що показав перед тим Сергійко, так збігався кожен рух,

що клас ледь стримувався, тамуючи сміх. І тільки Сергійко сидів із дуже серйозним, дуже вдумливим обличчям...

Михайло Іванович ніяк не міг зрозуміти, що викликало сміх, і, замість того щоб далі розповідати про Ярослава Мудрого, став питати домашнє завдання.

(Киселев В. Л. Девочка и птицелет. — М.: Д& т. лиш., 1988. — С. 30-31.)