Розвиток вітчизняної системи соціального забезпечення у ХХ ст.

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Соціальне забезпечення в перше десятиріччя після встановлення Радянської влади в Україні

Держава стає головним суб'єктом допомоги

Були сформовані основні напрями діяльності у сфері державного соціального забезпечення: - видача пайків родинам фронтовиків, - надання сховища для скалічених на війні і призначення їм пенсій; - коригування діяльності навчальних закладів державної опіки. Цільовий перерозподіл матеріальних засобів Організація благодійницьких лотерей Введення податку на публічні видовища і розваги Види соціального забезпечення, на які могло розраховувати трудове населення: - медична допомога, - видача допомоги і пенсій (у зв'язку із старістю, втратою працездатності, вагітністю, народженням дітей). Діяльність у сфері соцзабезу здійснювалася різними відомствами – Комісаріатом праці (надавав допомогу безробітним), Біржею праці, Комісаріатом землеробства. Основними напрямами були: - забезпечення селянства та осіб «самостійної праці» в порядку обов'язкової взаємодопомоги; - кооперація інвалідів; - соціальне страхування робітників; - державне забезпечення родин червоноармійців у містах. Види робіт: - надання «допомоги жертвам контрреволюції»; - боротьба з жебрацтвом та проституцією; - допомога під час стихійних лих; - опіка та піклування. Допомога «жертвам контрреволюції» 1918 р.: забезпечували роботою, одягом, житлом, медичною і грошовою допомогою, оформляли їм пенсії, направляли дітей до притулків тощо. Для боротьби з проституцією використовувалась праця у лікувально-виховних та трудових закладах. Відкриття дитячих будинків, трудових комун, виховних колоній. Створення дитячої соціальної інспекції при відділі Правового захисту дітей Наркомосвіти, яка проводила боротьбу із жебракуванням, безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким ставленням у сім'ях. Запровадженя інспекторів: відвідували майстерні, сім'ї, установи; затримували малолітніх правопорушників і направляли їх в дитячі приймальники-розподільники. Створення селянських комітетів громадської взаємодопомоги. На них були покладені функції самозабезпечення і патронажу нужденних. Головними формами діяльності комітетів були: - надання індивідуальної допомоги червоноармійцям, інвалідам (грошова допомога, позики, трудова допомога); - соціальна взаємодопомога (громадська оранка, запасні склади, підтримка шкіл і лікарень, хат-читалень, будинків для інвалідів); - правова допомога (захист інтересів малоімущих при стягуванні податків, наділенні землею, лісом).

Ліквідування благодійних організацій й товариств допомоги інвалідам. Їх відмінили 19 листопада 1917 року. Деклароване соціальне забезпечення поширювалося лише на «своїх», тобто відданих радянській владі, покірливих. Церква і громадські організації, приватні особи як партнери були усунені від соціальної діяльності. Соціалістичний «гуманізм» не заважав також позбавляти засобів до існування, даху над головою, висилати у спеціальні концтабори чи на спеціальні поселення 200 тисяч українських розкуркулених селянських родин, мільйони жінок, вдів, дітей «ворогів народу». Усяка благодійність чи просто гуманне ставлення до репресованих (навіть колишніх) та їх родин не тільки не заохочувалося владою, а й жорстоко каралися, а допомога зарубіжної громадськості голодуючим українцям (у тому числі галицької громадськості 1932-1933 рр.) відкидалися. З середини 20-х років закривались дитячі будинки, дітей фізично винищували. Їх вивозили товарними вагонами далеко за місто, там залишали у закритих відчеплених вагонах, де діти помирали. В Одесі дітей саджали на баржу і відправляли їх ніби на прогулянку по морю, серед моря їх скидали у воду.

Завершення формування української радянської системи соціального захисту в 30-ті рр

Основні завдання соціального забезпечення: - робота із працевлаштування і навчання інвалідів; - забезпечення сімей червоноармійців, забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени яких загинули на війні, непрацездатних; - організація кас взаємодопомоги у колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим; - сприяння кооперативам інвалідів. Розвиток різноманітних кооперативів і громадських організацій людей з обмеженими фізичними можливостями: Українське товариство сліпих, об'єднання глухонімих (вирішували питання залучення інвалідів до праці, сприяли проведенню державними органами заходів лікувального характеру, протезування, навчання, перенавчання і направлення на роботу). У 1931 році при Народному Комісаріаті соціального забезпечення була створена спеціальна Рада із працевлаштування інвалідів. Надбавка до доходів трудящих – видатки на виплати пенсій, стипендій, оплату відпусток, різні види соціальних допомог, на утримання закладів охорони здоров'я, освіти, культури. Розроблення законодавства про пенсійне забезпечення по старості (встановлений пенсійний вік, стаж) У 1937 році соціальне забезпечення охопило: - державне забезпечення інвалідів праці та інших категорій; - організацію матеріально-побутового, культурного, лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслуговування; - керівництво діяльністю установ соціального забезпечення, роботою лікарсько-трудової експертизи (ЛТЕК), підготовкою кадрів працівників соціального забезпечення; - затвердження законів із соціального забезпечення.

Більшість дослідників соціальної роботи дотримуються думки, що в цей період великою помилкою було намагання влади замкнути всю діяльність із соціальної допомоги та соціального забезпечення виключно на державі, згорнувши роботу громадських, благодійних організацій та приватних осіб. У ситуації переходу до нового суспільно-економічного ладу відмова від участі у справах допомоги широких кіл громадськості означала обмеження можливості надання соціальної допомоги населенню країни. Негативною стороною соціальної політики 20-30-х рр. визнається і практика вирішення соціальних проблем одних категорій людей за рахунок прав і свобод інших, зокрема, віруючих. Багато служителів церкви виявились вигнаними із своїх церков і залишились без засобів до існування. За інструкцією влади прийняти їх на роботу можна було лише за умови зречення віри. Не отримала схвальної оцінки нині і система позаекономічного примусу людей до праці, особливо, засуджених. До початку 1927 року працездатний контингент таборів НКВС складав 2 млн. чоловік. Серед них – кілька сотень тисяч людей з проблемами фізичного здоров'я, які були приречені на смерть.

Соціальна допомога в роки Другої світової війни та повоєнний час

Здійснювалася переміщення і обслуговування евакуйованого цивільного населення: надати тимчасове житло, організувати їх харчування, працевлаштування, видачу товарів повсякденного попиту, виплату допомог і пенсій, здійснювалося квартировлаштування евакуйованого населення в місцевих сім'ях, з ними ділилися харчами й одягом. Виникли десятки комітетів самодопомоги Утворення Українського Центрального Комітету: український заклад соціального забезпечення, обов'язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі військовополоненим та у представництві інтересів українських робітників, які виряджалися до Німеччини Надзвичайне значення діяльності Червоного Хреста України: підготувало і направило на фронт тисячі медичних сестер, санінструкторів та сандружинниць, брали участь у підпіллі, працювали в санітарних поїздах, брали участь у наданні допомоги пораненим і хворим воїнам, а також в наданні допомоги населенню, що постраждало від нальотів ворожої авіації та воєнних дій У 1945 р. у Червоному Хресті була організована спеціальна служба розшуку, яка займалась з'ясуванням долі військовослужбовців та цивільних осіб, які пропали безвісти, пошуком інформації, яка б підтверджувала завдані їм збитки під час Другої світової війни (що дає право на отримання різного роду компенсацій). У 1943 р. прийнято постанову Раднаркому СРСР «Про пільги для родин військовослужбовців, що загинули та пропали безвісти на фронтах Вітчизняної війни». Восени 1941 р. були створені комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених бійців Червоної Армії. У 1942 р. Державним комітетом оборони організовано будинки для інвалідів Великої Вітчизняної війни (пізніше перетворені в трудові інтернати). У них скалічені вояки готувалися до подальшої трудової діяльності, отримували трудові фахи, проходили перепідготовку. Створення мережі дитячих будинків, а також участь громадян у вихованні дітей у формі опіки та патронажу. У 1956 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії, за яким не тільки розширилося коло осіб, яким надається пенсія, а й в самостійну галузь виділилося законодавство про соціальне забезпечення. Міністерство соціального забезпечення передбачало виконання функцій: - виплата пенсій; - організація лікарсько-трудової експертизи; - працевлаштування і фахове навчання інвалідів; -матеріально-побутове обслуговування пенсіонерів, багатодітних і самотніх матерів; - надання протезно-ортопедичної допомоги. Матеріальне забезпечення здійснювалося за трьома основними напрямами: - державне соціальне забезпечення; - державне соціальне страхування; - соціальне забезпечення колгоспників. На усіх громадян СРСР поширювалося безкоштовне медичне обслуговування, хоч воно було зовсім не однакової якості для усіх громадян. Рядові громадяни безкоштовно отримували ліжко в лікарні (по 5-10 хворих у палаті), скромне харчування, недорогі ліки і ординарне лікування. У 70-х роках декларувалися такі основні засади соціального забезпечення в СРСР: - загальність соціального забезпечення; -різноманітність видів обслуговування; забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громадських коштів.

На період, який тут розглядається, припадає третій голодомор в Україні, який проведено таємно від радянської та світової громадськості, тому якоїсь урядової чи суспільної діяльності щодо допомоги голодуючим, рятування бодай вмираючих дітей не проводилося, бо ж наявність голоду офіційно не визнавалася. На рівні клінік Заходу медичні послуги і засоби отримувала безкоштовно лише партійна верхівка (так звана «Кремлівська» лікарня та деякі інші) і члени її родин. Крім цього, щороку вони отримували спеціальні кошти на лікування (оздоровлення), а також путівки (безкоштовні) для себе і родини у найкращі здравниці СРСР. Дефіцитні (зазвичай імпортні) ліки треба було «діставати» за гроші, платити за увагу до себе медперсоналу, а також за операції кваліфікованим лікарям. Вартість путівок на санаторне лікування майже цілком оплачували профспілки, але отримати їх міг далеко не кожний і далеко не завжди. Особливо низькою була якість медичних послуг для сільського населення (найнижчий розряд). Більшовицька модель політичного, економічного та соціального державного устрою виявилася нежиттєздатною, неконкурентоспроможною. Проіснувавши понад 70 років тільки за рахунок примусу, насильства, винищення десятків мільйонів людей, вона врешті-решт розвалилася. Незважаючи на задекларовані державні гарантії допомоги і підтримки соціально незахищеного населення, рівень соціальної допомоги у багатьох випадках (особливо колгоспникам, інвалідам, багатодітним родинам, сиротам) залишався суто символічним. «Контрреволюціонери», «вороги народу», колишні підпільники ОУН, вояки УПА, дисиденти позбавлялися допомоги взагалі. І хоч масового голоду в СРСР після 1947 р. вже не виникало, значна частина населення злидарювала, постійно перебуваючи у напівголодному стані, не отримуючи належної медичної допомоги, допомоги у здобутті бажаної освіти дітьми.

Розвиток соціальної роботи в незалежній Українській державі

Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки, які визначили стан та тенденції соціального розвитку України, стратегічні цілі та пріоритетні напрями соціальної політики: – досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту й умов життя людей; – забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості й конкурентоспроможності робочої сили; – гарантування контитуційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло; – забезпечення підтримки соціально найвразливіших верств населення; – вплив на демографічну ситуацію в напрямку підвищення народжуваності та зниження смертності населення, особливо ди- тячої, збільшення тривалості життя. Організаційна структура сучасної соціальної політики включає наступні складові компоненти: 1) сферу праці та заробітної плати; 2) соціальний захист населення; 3) соціальне забезпечення; 4) соціальну роботу. Реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальна підтримка сім'ї, ветеранів війни та праці, жінок, дітей і молоді; соціальний захист громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи; забезпечення інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальних сферах життя суспільства, умов для реалізації потенційних можливостей інвалідів; соціальна підтримка громадян, звільнених у запас або відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ та членів їх сімей. Визначені важливі функціональні обов'язки органів соціальної роботи: - пенсійне обслуговування і забезпечення субсидіями; соціальне обслуговування; - медико-соціальна експертиза, реабілітація інвалідів і надання протезно-ортопедичної допомоги; - підготовка законодавчих проектів з соціального захисту населення; - соціальна допомога сім'ї і дітям; зовнішньоекономічне і міжнародне співробітництво; - підготовка і перепідготовка кадрів. Виникнення великої кількості різних недержавних організацій Проведення пенсійної реформи У країні з травня 1995 року вже діє система підтримки незахищеного населення шляхом надання субсидій на оплату житлово-комунальних послуг та придбання палива. Організовується система центрів соціальних служб для молоді (ЦССМ), які є основними осередками соціальної роботи з молодими сім'ями, зокрема, студентськими, неповними та багатодітними сім'ями, дітьми та молоддю з особливими потребами, безробітною молоддю Розгортається діяльність спеціалізованих формувань, як телефони довіри, центри соціалізації та реабілітації дітей і молоді, консультативно-діагностичні служби для тих, хто вступає у шлюб, клуби молодої сім'ї, магазини безплатних речей, пересувні медико-консультативні пункти, служби юридичного консультування, молодіжні біржі та агенства з працевлаштування тощо. Відкриваються територіальні центри соціальної допомоги. До цього комплексної соціально-побутової, медичної допомоги інвалідам, самотнім людям похилого віку не здійснювала жодна структура. Діють спеціалізовані фонди державного значення – Чорнобильський, інвалідів-афганців, хворих на СНІД, розгортають діяльність громадські організації, церкви, партії, волонтери. З 1995 р. відкрита нова спеціальність для вищих і середніх навчальних закладів «Соціальна робота», підготовку якої сьогодні здійснює більше 20 вузів України.

Реформування соціальної політики України в сучасних умовах спричинено необхідністю перевести державну систему соціального захисту на ринкові засади, залучити до витрат на соціальний захист окрім держави також роботодавців і частково самих громадян, обмежити коло державної соціальної підтримки лише тими категоріями людей, які через відсутність роботи, похилий вік, багатодітність чи вади здоров'я не в змозі забезпечити себе самостійно. Завдяки звуженню сфери й адресності допомоги передбачається підвищити її рівень і результативність.

Данная страница нарушает авторские права?