Самоосвітня діяльність учнів та її структура. Самоосвіта – складний процес, який тісно пов'язаний з навчанням

Самоосвіта – складний процес, який тісно пов'язаний з навчанням. Як відзначає В.К. Буряк [1], самоосвіта і вчення перетинаються з кінцевим результатом діяльності: отриманих знаннях, інтелектуальному розвитку. Отже, через самоосвіту учнів можна використовувати найбільш прийнятні і допустимі методи самостійного отримання знань. Навчання і самоосвіта повинні йти паралельно, доповнювати і збагачувати один одного. Чим повніше і різноманітніше інформація, джерела і способи отримання пізнавальної інформації, тим більше стимулів для розвитку потреби в знаннях.

Різні дослідники по-своєму трактують самоосвіту як цілеспрямовану систематичну пізнавальну діяльність, якою керує сам учень (А.К. Громцева) [2]; як пізнавальну діяльність, здійснювану у відповідності з внутрішніми спонуками і відсутністю обов'язковості (Н.Д. Іванова, Н.Д. Хміль); як пізнавальну діяльність, яка заснована на попередніх формах навчання і що є їх наслідком і диалектичним продовженням (Н.Ф. Голованов); як діяльність, здійснювану за ініціативою самої особи (Б.Ф. Райський); як добровільне, систематичне добування знань, засноване на пізнавальному інтересі (Т.С. Лопатіна).

Відзначимо, що, не дивлячись на різноманітність самоосвіти, всі автори вважають, що самоосвіта є пізнавальною діяльністю, і що самоосвіта не може здійснюватися сама по собі. Основою самоосвіти є знання, отримані в процесі організованого навчання. Ці висновки вказують на тісну єдність навчання і самоосвіти, оскільки і навчання, і самоосвіта є пізнавальною діяльністю.

Як особливий вид пізнавальної діяльності самоосвіта, на думку вчених (А.К. Громцева, Н.В. Косенко, Ю.Н. Кулюткин, А.М. Матюшкин, Г.Н. Серіков, Г.С. Сухобськая і ін.) [2, 3, 4, 5, 6], передбачає:

- наявність позитивної мотиваційної активності;

- прояв значних вольових зусиль;

- наявність цілеспрямованості і само організованості;

- досягнення високого рівня інтелектуального розвитку;

- сформованість певної сукупності пізнавальних умінь;

- досягнення високої самостійності, наявність адекватного рівня самооцінки.

Етапи самоосвітньої діяльності: цілеполагання; планування; організація; аналіз; реалізація.

А.К. Громцева [2], узявши за основу цілеспрямованість самоосвіти, яка обумовлена відповідною мотиваційною сферою; рівень пізнавальних умінь, що забезпечують процес самостійного пізнання; рівень умінь, які забезпечують організаційну сторону протікання самоосвіти, виділила три рівні самоосвітньої діяльності: І рівень – характеризується стихійною діятельністю; ІІ рівень – цілеспрямованою діяльністю; III рівень – більшою цілеспрямованістю діяльності, високим рівнем умінь, які забезпечують самостійне пізнання, раціональну організацію роботи. При цьому самоосвітня діяльність учнів проходить три етапи.

Перший етап визначається недостатньо диференційованим пізнавальним інтересом. Другий етап характеризується самостійною пізнавальною діяльністю учня, яка сконцентрована на вужчому колі предметів, проте джерела і форми її організації набагато різноманітніші. Третій етап характеризується формуванням в учнів організаційних вмінь, свідомим відбором раціональних джерел самоосвіти і форм його організації.

А.К. Громцева [2] виділяє наступні мотиви самоосвітньої діяльності учнів:

- соціально значущі (пов'язані з реалізацією життєвих планів учнів, їх ідеалів): формування світогляду, морального кредо, підготовка до вибраної професії, прагнення усвідомити свої можливості;

- пов'язані із спонукаючою силою пізнавальної потреби і пізнавального інтересу, без орієнтації особистості на життєві плани;

- пов'язані з потребою особистості в самовдосконаленні, в розвитку своїх здібностей, призначенні;

- різноманітні всілякі захоплення учнів, їх хобі.

У навчальній діяльності можна виділити щонайменше два рівні:

- навчальна діяльність за участю вчителя;

- самостійна робота учнів (її задає й в кінцевих формах оцінює учитель). Верхівкою ж розвитку учня як суб'єкта навчально-пізнавальної діяльності є його самоосвітня діяльність, яка не є тотожною жодному з виділених рівнів. Хронологічно в навчальній діяльності на початку навчання домінують зовнішні (соціальні) мотиви, оскільки така діяльність є обов'язковою, а внутрішні мотиви ще перебувають у стадії становлення. Предметом же навчальної діяльності є матеріали шкільної програми. В такій діяльності педагог визначає й джерело засвоювання знань, і характер та обсяг навчального матеріалу. Він також здійснює загальний контроль навчальної діяльності учнів, поступово формуючи їхні самоконтроль і самооцінку.

Рівень самостійної роботи учнів характеризується тим, що все більше число компонентів навчальної діяльності передається для самостійного здійснювання учневі (першими дидактично виправданими є завдання: передавати учневі для самостійного виконання самооцінку, далі — самоконтроль, потім — визначати способи й завдання навчальної роботи). У міру надбання таких навчальних прийомів учень стає все більш придатним до виконання самостійної роботи. Отже, самостійна робота учня — це така робота, яку учень виконує без безпосередньої участі вчителя, але за його завданням і в спеціально виділений час.

За психолого – педагогічною структурою самостійна робота учня складається з таких елементів:

• завдання вчителя й спеціально відведений час для виконання його;

• виконання цього завдання без безпосередньої участі педагога;

• подолання учнем пізнавальних складностей, розумової або фізичної напруги для виконання поставленого завдання.

Самоосвітній діяльності також притаманна самостійність. Найважливіша психологічна відмінність її від самостійної роботи полягає в тому, що самостійну роботу учень виконує за завданням педагога, а самоосвітою керує сам, будуючи її відповідно власним задачам.

Отже, самоосвіта — це особлива діяльність, яка має власну специфічну структуру, відмінну від структури навчальної діяльності та її самостійних форм тим, що її основні компоненти — мотиви, задачі, способи дії та способи контролю учень добирає самостійно.

У самоосвітній діяльності домінують внутрішні (пізнавальні й соціальні) мотиви, оскільки така діяльність завжди є добровільною. Предметом самоосвіти стають інформаційні матеріали, які виходять за межі шкільної програми. Учень тут сам визначає матеріал для засвоєння: його форму, обсяг, строки та джерела (власна або публічна бібліотека, Інтернет або інші засоби масової інформації). Роль педагога за таких психологічних умов зводиться до формування в учня потреб, мотивів і способів самоосвіти, показу зв'язків самоосвіти й шкільного навчання.

У самоосвітній діяльності учнів можна виділити такі рівні:

• Супутнє шкільному навчанню: самоосвіта здійснюється всередині навчальної діяльності, ще не відокремилась від неї, учіння коректує самоосвітню діяльність.

• Особлива самоосвітня діяльність (не сповна розгорнута) по розв'язуванню окремих " утилітарних" задач.

• Специфічна самоосвітня розгорнута діяльність по самовихованню особистості.

Різні рівні самоосвітньої діяльності різняться завданнями, які виконує учень, та способами їх реалізації.

На першому рівні самоосвіти присутні невизначені, аморфні завдання загального розвитку особистості (іноді їх називають безкорисливими). Способами самоосвіти на цьому рівні виступають епізодичний ситуативний безсистемний пошук додаткової інформації, шляхів розширення знань (читання додаткової літератури, відвідування окремих лекцій).

На другому рівні самоосвіти розв'язуються конкретніші завдання й домінують близькі цілі — здати іспити або заліки, вступити на підготовчі курси у вуз, вивчити іноземну мову. Як правило, все це суб'єкт самоосвіти планує без чіткого зв'язку цих цілей з удосконаленням особистості в цілому. Способами здійснення самоосвіти тут є вибіркове й систематичне засвоювання нової інформації, включення актуальних матеріалів шкільної програми в цей контекст, а також уже пройдених, якщо вони з певних причин були недостатньо засвоєними у свій час. На цьому рівні вже може мати місце не лише самостійне засвоювання нових знань, а й опанування науковими методами мислення.

На третьому рівні самоосвіти домінують далекі цілі, пов'язані з життєвими перспективами особистості, з вибором про-фесії та самовихованням. На цьому рівні у самоосвіти з'являються принципово нові способи діяльності: усвідомлення учнем особливостей власної навчальної діяльності та особистості, співвіднесення їх із вимогами суспільства, оцінка цих особливостей та перетворення їх, пошук і відпрацювання нових способів пізнавальної діяльності, вироблення нової соціальної позиції, усвідомлення самоосвіти як особливої діяльності, співвіднесення задач і способів самоосвіти, розгорнуті самооцінка й самоконтроль, які проявляються насамперед у самоплануванні й розумному самообмеженні власної діяльності.

У старшому шкільному віці (9 — 11-ті класи) учні найбільшою мірою готові до самоосвіти. Цьому сприяють особливості соціальної ситуації розвитку старшокласника: його провідною діяльністю стають навчання й самоосвіта, які організовуються під кутом зору обраної майбутньої професії. Специфіка останньої й диктує учневі провідні орієнтири самоосвіти.

Отже, з психологічного погляду самоосвіта — це не лише удосконалювання учнем системи знань, а й удосконалювання ним власної діяльності в цілому — уміння управляти нею, змінювати її й перебудовувати. Сформовані способи самоосвіти полягають, зокрема, у тому, що, зіткнувшись із завданням, особистість може розумово уявити її, " програти в умі" будову власної майбутньої діяльності по розв'язанню її. На цій психологічній основі пізніше складається індивідуальний план і стиль навчальної, а потім і самоосвітньої діяльності: учень усвідомлює індивідуальні особливості власної діяльності, оцінює їх, перетворює відповідно до цих оцінок і вимог навколишніх, напрацьовує свої оптимальні індивідуальні способи самоосвіти [7].