Тема 2. 3. Північноамериканська професійна соціальна робота в системі соціального забезпечення в ХХ СТ.

У період 1900 – 1930 рр. у США практика соціальної роботи починає осмислюватися як професійна діяльність, змінюється на тільки ідеологія допомоги, але і сама номінація. У 1900 році Симон Паттен пропонує замінити поняття «благодійність» на термін «соціальна робота», так як цей термін найбільш адекватно відображав новий стан діяльності в суспільстві всіх прихильників благодійних сил. Можна відмітити, що саме на початку століття обґрунтовується не тільки практика соціальної роботи в таких її формах, як індивідуальна робота, робота з випадком, робота з групою, але і рух за визнання соціальної роботи як виду професійної діяльності.

На початку ХХ століття розповсюджується ідеологія індивідуального підходу до потреб клієнтів, яка знаходить свій вияв у різних галузях соціальної роботи: медичній, консультування в області трудових відносин, з проблем пенології (наука про покарання в тюрмах), дитячого опікунства. До цього часу в практиці соціальної роботи оформлюються наступні принципи індивідуальної роботи:

1. Причини невміння людини пристосуватися до навколишнього середовища, викликані економічними і соціальними чинниками.

2. Люди реагують на соціальні явища, використовуючи особистісні ресурси: біологічні та інтелектуальні.

3. Люди, незалежно від соціального статусу, мають почуття особистої гідності, вони гідні поваги.

4. Установлення правильного діагнозу супроводжується вивченням окремої проблеми як індивідуальної. Необхідно вивчати різні сторони життя клієнта: соціальні, економічні, сімейні, інтелектуальні.

5. У процесі аналізу фактів з клієнтом повинні бути встановлені дружні стосунки.

6. Після встановлення діагнозу соціальний працівник формулює план лікування і ознайомлює з ним клієнта. Доброта і дружелюбність – необхідні умови для досягнення поставлених цілей.

У 1917 році виходить книга «Соціальні діагнози», в якій Мері Річмонд обґрунтувала теоретичні і методологічні основи індивідуальної соціальної роботи. Тут підсумовується попередній досвід і встановлюються основи наукового підходу до індивідуальної роботи.

Варто зупинитисяна короткій біографії Мері Річмонд.

Мері Елен Річмонд народилася в 1861 році в місті Беллевілл у штаті Іллінойс. Інвалід дитинства, вона рано стала сиротою. З 1878 року, моменту свого повноліття, довгий час не могла знайти собі роботу, користуючись випадковим заробітком. Проте в 1889 році, ставши помічником казначея благодійного товариства в місті Балтимор, М. Річмонд отримала не тільки роботу, але й змогу спілкуватися з викладачами університету Джона Хопкінса, які разом із студентами працювали в цій організації в ролі «дружніх візитерів», що зіграло певну роль у її професійній діяльності. В 1891 році вона стає генеральним секретарем благодійного товариства, пропрацювала на цій посаді 18 років. За її ініціативою в 1898 році почала працювати перша національна школа прикладної філантропії (нині – це факультет соціальної роботи Колумбійського університету). В 1909 році вона призначається директором благодійної організації у Нью-Йорку. З 1918 року М. Річмонд встановлює тісне партнерство з коледжем Сміта, почесним магістром якого вона стає в 1921 році. Це звання їй було присвоєне за наукову розробку нової професії – соціальна робота. В 1928 році вона помирає.

На формування практичних і теоретичних підходів М. Річмонд уплинули наступні групи чинників.

Велику роль у оформленні діагностичних підходів зіграли роботи З. Фрейда. До 1917 року З. Фрейд був відомий у США тільки невеликому колу спеціалістів, в основному, психіатрам і лікарям. У 1909 році він уперше побував у США і читав лекції в Університеті Кларка в штаті Массачусетс. Не дивлячись на це, М. Річмонд включає в методологію аналізу випадку підходи психоаналізу та вивчає психологічні й інтрапсихічні процеси в контексті соціальних проблем індивіда, обґрунтовуючи наукову процедуру діагностики.

Другим чинником стала дискусія про напрям соціального реформування, яке очолювала Джейн Адамс. Робота в сетльментах, яку вона очолювала, потребувала не окремих акцій, а соціального реформування і розвитку соціального законодавства. Ось чому Дж. Адамс і її послідовники вважали, що індивідуальні акції не можуть вирішити проблеми бідності в цілому, це можливо тільки шляхом профілактичної роботи, реформування суспільства та соціального законодавства. В деякому сенсі процедури, які пропонувалися прихильникам Дж. Адамс, були не науковими, вони допускали занурення в сетльмент, можливість спільно проживати з клієнтами і своїм прикладом допомагати змінювати своє життя. Хоча Дж. Адамс і була удостоєна Нобелівської премії в 1931 році, тим не менше її підходи не були на стільки ефективні, як підходи М. Річмонд.

Варто зупинитисяна короткій біографічній довідці про Дж. Адамс.

Джейн Адамс – ще одна основоположниця соціальної роботи, її увага була зосереджена на проблемі попередження бідності громадян. Вона активно брала участь у суспільних подіях, а також досліджувала завдання соціальної роботи. В період її найбільшої популярності був заснований центр соціальної допомоги Хел-Хаус у Чикаго (1889 р.). Центр був створений у рамках руху поселенців, які вважали причиною соціальних проблем характер суспільних відносин.

Вплив Адамс і Річмонд на розвиток соціальної роботи був різним. Адамс намагалась осмислити, що означає бути бідним та отримувати допомогу, й досліджувала можливості використання людиною своїх особистих можливостей. Вона досить скептично відносилась до професіоналізації соціальної роботи. Річмонд більш ґрунтовно й методично писала про соціальну роботу й детально обговорювала перспективи її розвитку.

Ідеї Адамс стосовно ролі суспільних відносин для розуміння причин соціальних проблем отримали подальший розвиток у окремих моделях соціальної роботи.

Велике розповсюдження отримала робота, яка орієнтована на окрему людину. Кейсворк домінував у соціальній роботі в цей період і досить швидко став пов'язуватися із психоаналітичною теорією.

Третій фактор був пов’язаний з обґрунтуванням соціальної роботи як професії. Ця дискусія виникає в суспільстві у 1915 році завдяки статті спеціаліста з професійної освіти А. Флекснера «Чи є соціальна робота професією?» У ній обґрунтовується, що соціальний працівник, здійснюючи функції патронажу, не має своєї специфічної діяльності, так як не має свого методу роботи з людиною. М. Річмонд на 500 сторінках своєї книги описує конкретні методи вирішення проблем клієнтів, доводячи право на існування діагностичного підходу.

«Соціальні діагнози» стали науковим і логічним підходом соціального наукового дослідження, що, в свою чергу, послужило початком нової ери розвитку індивідуальної соціальної роботи. Г. Макус через 20 років після публікації цієї книги висловив наступне про М. Річмонд і її книгу: «Це стало видатною школою, яка займалась дослідженнями тих аспектів, які протистояли спокусі схоластичних узагальнень, і які, торкаючись інших дисциплін і суспільних сфер, сприяли вирішенню певних проблем. Дедуктивний метод її роботи знайшов відображення в принципі індивідуалізації в процесі вивчення і навчання основам теорії і практики індивідуальної соціальної роботи».

У 1928 році на Мілфордській конференції соціальних працівників були визначені основні аспекти індивідуальної роботи з клієнтом:

1. Знання типових відхилень від загальноприйнятих норм соціального життя.

2. Використання знань норм людського життя та спілкування.

3. Ознайомлення із подробицями життя конкретної людини, що опинилася у скрутній ситуації.

4. Застосування загальноприйнятих методів вивчення й допомоги людям, які потребують соціальної підтримки.

5. Використання засобів та ресурсів місцевої общини в соціальному лікуванні.

6. Застосування наукових знань й накопиченого досвіду в поєднанні з вимогами індивідуального підходу.

7. Розуміння філософських основ, які визначають мету, етику й особливості індивідуального підходу в соціальній роботі.

8. Поєднання вищезазначених аспектів у єдину систему соціальної роботи.

Варто виокремити в цьому питанні ґенезу зародження соціальної роботи з групою. Оформлення соціальної роботи з групою на початку ХХ століття здійснюється, коли загострюються соціальні протиріччя, промислова революція й урбанізація ускладнюються великомасштабною міграцією населення як із фермерських господарств у міста США, так і іммігрантів з Європи.

Як вважають дослідники, в цей період практика роботи з групою (метод соціальної роботи, направлений на досягнення спільних цілей людей, які мають спільні інтереси чи проблеми) була представлена широко і різнобічно, але вона не представляла собою єдину систему допомоги, до того ж існували певні організаційні та ідеологічні перешкоди.

Об’єднати різні види групової роботи було достатньо важко, так як одні з них орієнтувалися на національні програми, інші розширювали програми місцевих послуг; одні групи були направлені на вирішення проблем дозвілля, в цьому виражалася демократичність стосунків, інші – пріоритети бачили в освіті.

У цей період намічається протиріччя між конфесійними організаціями і рухом соціального реформування общин. Конфесійні організації бачили основу всіх причин як економічних, так і соціальних проблем людини, в її індивідуальності, в «моральних дефектах», своєрідних комплексах неповноцінності. Тому вони заперечували роботу з групою взагалі та соціальну роботу зокрема. Морально-етичні конфесійні принципи з позицій діячів благодійних організацій повинні стати основою групової роботи через систему клубів.

Рух за реформування поселень сповідував ідеологію самодопомоги. Ідеологія самодопомоги розвивалась із філантропічних ідей середнього класу, де взаємна підтримка один одного була необхідною потребою. Робота з групою в цей період розглядалася як соціальний рух, поряд з такими акціями, як боротьба профспілок за восьмигодинний робочий день, право особистості на творчу роботу тощо. Звідси, на відміну від діячів благодійних організацій, вони бачили проблеми бідності не в індивідуальній обумовленості, а в соціально-економічних умовах суспільства. І їх турбувала не проблема «бідності в одязі», а проблема бідності взагалі.

Тим не менше, до 1910 року намічаються тенденції до об’єднання цих сил. Цьому сприяли гуманітарні програми, перетинання практики діяльності, обмін професійними співробітниками.

Гуманітарні програми охоплювали широкий спектр проблем з добробуту населення, і в них були задіяні різні агентства, як конфесійні, так і не конфесійні. Саме така робота в сетльментах розглядалась як робота в групах з регулювання стосунків між різними класами.

Перетин спектру діяльності був пов’язаний з роботою в області освіти в сетльментах. Ці програми були направлені на охорону дитинства, розвиток дитячих садків, професійне навчання жінок. Були успішно здійснені програми літнього відпочинку дітей та «шкільних соціальних центрів», де не тільки здійснювалась освітня робота, але й робота із соціалізації в групах.

Спільність інтересів й перетин програм спричинили обмін персоналом, що не могло не вплинути на збагачення методів роботи.

Після Першої світової війни соціальна індивідуальна робота отримує нове наповнення завдяки впровадженню психоаналітичної теорії. У цей же час соціальна робота з групою все ще розглядається як демократичний шлях розвитку суспільства в цілому через його структурні елементи.

Однак, у 20-ті роки формується інтерес до групи як методу лікування. М. Річмонд у 1920 році починає дослідження поведінки групи, де вона побачила нові способи лікування і впровадження методу індивідуальної роботи з клієнтом.

Але не практика соціальної роботи з групою на цьому етапі збагачує її методологічну базу. Великий вплив стали здійснювати викладачі шкіл соціальної роботи, наприклад, Д. Дейв, який був не тільки учасником груп самодопомоги, але й викладачем школи соціальної роботи, впроваджуючи соціологічні підходи в практичну діяльність. В основі процесу навчання групової роботи ним була запропонована методика «вивчай – роблячи», тобто майбутні професіонали навчались стратегіям роботи за проектами, а не виходячи із спонтанних проблемних ситуацій, основаних на принципі «тут і тепер». Стратегія навчання мала певні стадії, побудовані на принципах групової динаміки: відрізняли початок роботи (старт), у роботі використовували принцип спонтанності.

Філософські та освітні теорії і методи Джона Дейва мали прямий вплив на роботу групи. Дж. Дейв вважав, що освіта, щоб досягнути повного потенціалу, повинна відображати потреби учня і приймати до уваги «повну» людину, включаючи соціальні та емоційні, а також інтелектуальні чинники. Роль взаємодії в процесі навчання дала можливість учням вивчати відносини в групі, побачити в них первинний ресурс суб’єкт-суб’єктної взаємодії.

Як зазначають дослідники, в груповій роботі використовували до кінця 30-го року до дванадцяти методик та технік вирішення конфліктів у групах. І якщо в школах соціальної роботи метод роботи з групою знаходить своє широке розповсюдження, то практика все ще була достатньо консервативною і цей метод не мав широкого розповсюдження.

Тим не менше були і більш суттєві проблеми в розвитку практики соціальної роботи цього періоду. Серйозною перешкодою для досягнення професійного статусу соціального працівника в суспільстві став історичний зв’язок діяльності працівників патронажу з милосердям. Це створювало в суспільстві уявлення про напівпрофесію, вважалось, що не було необхідності у відкритті шкіл соціальної роботи, яких налічувалося до того часу 17, більшість яких до кінця 20-х років оформилися як факультети при університетах.

Були і соціально-економічні причини, які гальмували розвиток соціальної роботи як професії. Домінування великого бізнесу в суспільстві, расизм, політична корупція, придушення громадських свобод не сприяли розвитку цієї діяльності, особливо коли почалась кампанія уряду США з контролю за населенням, яка перетворилася в хрестовий похід на інакомислячих.

Як відмічають дослідники, фрейдистська концепція «людського розвитку» зіграла як позитивну, так і негативну роль. Психіатрія, яка впроваджувалася в соціальну роботу поступово стала відігравати негативну роль, так як психіатричне знання стало руйнувати професійну ідентичність соціальної роботи. До того ж можна було спостерігати, як поступово нові лідери, які очолили рух соціальної роботи, стали зводити живу справу до бюрократичних процедур управління.