Суть процесу професіоналізації

У зв'язку із згаданими процесами у суспільній свідомості, а ще більше – серед соціальних реформаторів і лідерів благодійних організацій все чіткіше усвідомлювалась необхідність наукових підходів до такого виду діяльності як здійснення допомоги і підтримки тих, хто в силу певних причин був не в змозі самостійно справитися зі своїми проблемами. Так формувалась ідея професіоналізму, реалізація якої на початку XX ст. привела до виникнення професії соціального працівника. Великобританія і США були тими країнами, де соціальна робота вперше оформилась як особливий вид діяльності, а згодом була поставлена на професійну основу. У Великобританії професійна підготовка розпочалась із 90-х років XIX ст. з лекційної і практичної роботи, пов'язаної з діяльністю Товариства благодійності в Лондоні. Однак честь заснування першого навчального закладу, професійно орієнтованого на соціальну роботу, належить групі соціальних реформаторів із Амстердама, які у 1899 р. заснували Інститут підготовки соціальних працівників. На початок XX ст. у Європі й Америці вже діяло 14 шкіл соціальної роботи. У США цю професію зразу ж стали називати соціальною роботою, а в країнах Європи – соціальною медициною. З часом і в Європі перейшли до американського варіанту її назви, і тепер вона визнана у всьому світі.

Отже, професія соціального працівника отримала свій початок у практичній діяльності благодійних організацій США і Європи. Завдяки своїй.неформальній діяльності активісти цих організацій набули досвіду, який давав їм змогу не лише покращувати зміст соціальної допомоги, а й визначати напрями на перспективу, розробляти наукові методи, започатковувати спеціальну підготовку кадрів і тим самим закладати основу нової професії.

Розгортаючи свою діяльність, громадські організації потребували людей, «здатних виконувати обов'язки керівників і кваліфікованих спеціалістів, які вміють направити і скоригувати діяльність добровольців і непідготовлених працівників. Багато хто відгукнувся на цю вимогу часу, вибрав соціальну роботу в якості своєї професії, покинувши бізнес, служіння Богу, журналістику або юриспруденцію». Особливо охоче користувалися цією можливістю жінки, оскільки бачили цю професію більш привабливою, ніж інші доступні їм у той час професії – продавця, секретаря, вихователя в школі, медсестри, бібліотекаря, журналіста чи економіста. Професія соціального працівника була однією з багатьох, які передбачали освітню підготовку і отримання сертифіката, що засвідчував наявність особливих навичок і майстерності. Майже відразу соціальним працівникам прийшлося зіткнутися з проблемами своєї професійної ідентифікації. Отримуючи роботу в медичних і освітніх закладах, здавалося, що соціальна робота – те саме, що й робота медсестер, лікарів і вчителів. Виникало багато суперечок щодо необхідного рівня базової освіти (середня школа чи коледж), практичної спрямованості, загальної підготовки і спеціалізації. У зв'язку з цим Національна конференція благодійності і перетворення США у 1915 р. запросила провідного спеціаліста в галузі професійної освіти Абрахама Флекснера висловити свою думку. І хоча він вважав, що за його критеріями соціальна робота не є професією, бажаючих професійно займатися нею не поменшало. Це стало стимулом для створення більш раціональної і формалізованої програми підготовки спеціалістів.

Таким чином, визнання професії соціального працівника і здобуття нею відповідного статусу зайняло не одне десятиліття. Для вивчення і усвідомлення цього істрричного процесу необхідне визначення основних стадій професіоналізації. До таких відносять:

– перетворення діяльності в основне заняття для цілої групи людей;

– організація спеціальних навчальних закладів певного профілю;

– формування професійної асоціації;

– політична кампанія, спрямована на прийняття законодавчих актів, які дають професійній асоціації офіційні повноваження;

– розробка і затвердження етичного кодексу професії.

Група, яка претендує на професійний статус, намагається схилити суспільну думку до визнання того, що:

– складність цього виду діяльності вимагає спеціальної освіти;

– тільки особи, які отримали таку спеціальну підготовку, здатні здійснювати діяльність на достатньо високому рівні;

– ті соціальні потреби, які обслуговує ця діяльність, настільки важливі, що виправдовують прагнення до високого рівня професійної компетентності.

У відповідності з наведеним професіоналізацію соціальної роботи можна розглядати як історичний процес, у результаті якого цей вид діяльності набував рис, що зближували його з визнаними професіями.

Однак її історичний зв'язок з традиціями благодійності обумовив порівняно повільний розвиток професії соціального працівника у Великобританії, Німеччині та інших європейських країнах. У США соціальна робота виникла пізніше і спочатку відчувала сильний вплив британських традицій, але розвиток йшов більш швидкими темпами.

Як і в інших науках, у соціальній роботі гостро постає питання про теоретичну або ж практичну первинність її основ. У дослідженнях з цього приводу існують різні підходи. ІЦоб відповісти на поставлене запитання, О. О. Козлов пропонує визначити, що ж було найбільш суттєвим для її появи і розвитку, розглядаючи історію соціальної роботи в рамках традиційної для багатьох наук дихотомії: «від теорії до практики» і «від практики до теорії». «Така постановка проблеми вимагає вияснення того, що ж було первинним для соціальної роботи: соціальна практика, для якої були підібрані існуючі вже ідеї про соціальний розвиток, або ж самі ідеї, які народилися в умах представників різних суспільних наук, підштовнули соціальну практику до виникнення і розвитку соціальної роботи».

Для кінця XIX – початку XX ст. характерним було те, що на формування поглядів практиків соціальної роботи впливала не одна, а відразу декілька суспільно-наукових традицій: структуралізм, феноменологія, марксизм, позитивізм, психоаналіз. Вони лягли в основу науково-теоретичного обґрунтування соціальної роботи.

Підхід «від практики до теорії» в історії соціальної роботи виходить з логічного припущення, що «саме практика, діяльність, спрямована на здійснення соціальних реформ, є первинною, тобто основною для пробудження наукового мислення. У рамках цього підходу соціальна робота зводиться в основному до практичної діяльності, метою якої є надання допомоги людям, які стикнулися із соціальними проблемами... У теоретичному аспекті аналіз соціальної роботи в рамках цього напряму наукової думки пов'язаний із проблемою соціабельності людини і феноменом взаємодопомоги і соціальної підтримки».

Напрям «від практики до теорії» включав дві концепції, протилежні одна одній у розумінні причин соціальних проблем. Одна з них базувалась на переконаннях, що такі знаходяться в самому суспільстві і пов'язані із процесами суспільних перетворень. Отже, «суспільство хворе і його потрібно лікувати, спираючись на традиційну методику благодійності і милосердя, на кращі традиції людського співіснування, на притаманне людині бажання взаємодопомоги і взаємопідтримки. Людина повинна була протягнути руку допомоги своєму ближньому, не дивлячись на ворожість хворого суспільства». Положення другої концепції полягали в намаганні пояснити проблеми людини як такі, що знаходяться в ній самій, і працювати необхідно над тим, щоб перебудувати внутрішній світ людини. «Тому соціальні зміни, якщо їх проводити, повинні бути спрямовані перш за все на те, щоб перебудувати людину, її внутрішній світ, відкрити її суспільству або примирити її з соціальними проблемами «дорослішання» суспільства».

Наявність цих протилежних концепцій характерна як для США, так і для більшості країн Європи, особливо Великобританії, Нідерландів, Німеччини. Вони відображені в поглядах основоположників соціальної роботи – М. Річмонд і Д. Адамс, які займались однією справою, але використовували різні підходи щодо розуміння першопричин проблем клієнтів.

Окремі дослідники соціальної роботи вказують, що ідеологічні конфлікти, протиборство різних поглядів і концепцій утруднювали процес становлення соціальної роботи. У цілому ж визнається співіснування різних напрямів, які мали значення для генезису соціальної роботи.