Передумови становлення професійної соціальної роботи

Становлення наукових підходів до соціальної допомоги у ХІХ ст. тісно пов'язане з економічним розвитком і промисловим переворотом, який відбувався в цей період у більшості країн Європи і Америки. Такі явища, як розрив традиційних соціальних зв'язків між людьми в цілому та між людиною і суспільством унаслідок індустріалізації виробництва, а також урбанізації призвели до посилення багатьох соціальних проблем – безробіття, бездомності, жебрацтва, проституції, правопорушень.

Вони привертали увагу як держави, яка намагалася пом'якшити їх законодавчо, так і представників суспільних наук і громадських ти політичних рухів. Саме в XIX ст. виникла соціологія – наука про суспільство, активно розвивалися філософія, психологія, педагогіка. У зв'язку з цим широкого розповсюдження набули соціальні дослідження. Використовуючи наукові методи, вони давали об'єктивну картину різних сторін життя суспільства, аналізували причини убогості, злочинності, безробіття. Інтерпретація бідності як нездатності окремих індивідів гармонійно вписатися в соціальну структуру суспільства стає об'єктом різкої критики передових науковців і громадських діячів.

Ці тенденції здійснювали вплив на формування суспільної думки стосовно допомоги нужденним, що знаходило своє вираження у широкому розповсюдженні благодійності. Не менш важливу роль вони зіграли і в становленні соціального законодавства. У Німеччині, Британії, Російській імперії приймаються закони щодо пенсійного забезпечення окремих категорій населення.

Система державної соціальної допомоги у XIX ст. в країнах Європи (в т. ч. і в Російській імперії, у складі якої в цей період перебувала нинішня Україна) включала два головних елементи:

1. Більш-менш розвинене законодавство, яке регулювало відносини у соціальній сфері.

2. Відповідні органи і заклади, завдання яких полягало у впровадженні політики держави.

Що стосується безпосередньої роботи з різними категоріями користувачів соціальних послуг, то вона здійснювалась в основному членами благодійних організацій, які мали багато ентузіазму, але досить часто їм не вистачало елементарних знань, необхідних для більш ефективної діяльності, не кажучи вже про матеріальний стимул до праці.

Створюючи соціальне законодавство і формуючи відповідні органи і установи, держави тим самим визнавали сферу суспільної допомоги своїм обов'язком. Проте ставало очевидним, що ефективного виконання цих обов'язків не можна чекати від чиновників, які не мали відповідної підготовки. Не можна було цього очікувати і від членів благодійних організацій, які окрім відсутності спеціальних знань не мали і офіційного статусу, який би дозволяв їм виступати від імені держави. Недарма членів імператорського людинолюбного товариства в Російській імперії почали прирівнювати до державних службовців. А у США в кінці XIX ст. на зміну «дружнім візитерам» у більшості благодійних організацій також прийшли оплачувані службовці.