Церковно-парафіяльна опіка.

Парафіяльна благодійність здійснювалася у таких основних формах: матеріальна допомога, медична допомога, допомога в освітній діяльності. Матеріальна допомога включала в себе допомогу натурою: роздавання одягу, харчів, а також внески за навчання, за утримання в богадільнях, плату за житло, надавання дешевих обідів. Медична допомога полягала в оплаті послуг лікаря і безкоштовному наданні ліків хворим. Досить значне місце в народній освіті належало церковно-парафіяльним школам. Духовенству належать ряд ініціатив у справі суспільної опіки. Так, саме духовенство у 1869 р. відіграло важливу роль у створенні та відкритті Полтавської общини сестер милосердя. Першими членами цієї общині були черниці. Досить вагомим був внесок церкви у загальний розвиток культури. Продовжувала розвиватись церковна книговидавнича справа. Одну з найбільших друкарень мала Києво-Печерська Лавра. Разом з тим церква допомагала урядові Росії здійснювати полонізацію та русифікацію українського населення. У цьому відношенні виняток становила лише греко-католицька церква в Галичині, яка виступала охоронцем української мови й культури в регіоні. (О. Янкович, В. Поліщук)

Зростання ролі благодійних товариств і громадських організацій у наданні соціальної допомоги в другій половині ХIХ ст. Становлення пенсійного забезпечення, кредитної справи та кооперації

На думку Г. Попович, надзвичайно важливим для здійснення соціальної допомоги було те, що на початку XIX сторіччя визначилися головні напрями діяльності добровільних товариств в Україні, в тому числі і благодійних. У цей період виникла своєрідна мережа благодійних товариств: Київське товариство надання допомоги бідним, Житомирське благодійне товариство (1843 рік), філія імператорського людинолюбного товариства у Києві (1844 рік). На кінець XIX століття тут діяли 206 таких товариств, а на початок XX – 426.

Під час Кримської, російсько-японської та Першої світової війн виникло багато закладів, які опікувалися військовими різних чинів, їх сім’ями та сім’ями загиблих воїнів. Це Комітет Великої княгині Єлизавети Федорівни для підтримки осіб, покликаних на військову службу, Морське благодійне товариство, Скобелєвський, Романівський, Георгіївський комітети тощо. Як міжнародна інституція допомоги пораненим виник Міжнародний комітет Червоного Хреста, а також Російський Червоний Хрест та Українське товариство Червоного Хреста.

Паралельно з організацією благодійних товариств розвивалась приватна благодійність, яка мала споріднені з ними види діяльності: фінансування окремих інститутів допомоги і підтримки, надання матеріальної чи грошової допомоги, соціальний патронаж певних категорій населення. Для вирішення найбільш актуальних соціальних проблем ресурси благодійників об'єднуються і направляються на відкриття тих чи тих закладів або на підтримку вже існуючих.

Співпраця між органами самоуправління, благодійними товариствами і приватними особами давала багато цікавих і перспективних починань. Зокрема, велася інтенсивна робота з оформлення початково розрізнених, епізодичних і тому малопродуктивних заходів щодо забезпечення матеріально незахищених осіб в цілісний підхід. За основу було взято досвід Ельберфельдської системи опіки бідних (від м. Ельберфельд Рейнської провінції Німеччини), яка мала позитивні результати в себе на батьківщині. В основі названої системи лежали наступні принципи:

- надання всім працездатним особам можливостей для продовження трудового життя;

- передумовою необхідної і раціональної допомоги виступає докладне вивчення умов життя бідних людей за місцем проживання;

- тривалий контроль (спостереження, деколи до 6 років) за особами, які отримали допомогу (як з метою попередження зловживань наданою допомогою, так і глибшого ознайомлення з життєвою ситуацією клієнтів).

Кількарічна підготовча робота з запровадження цієї системи включала дослідження районів міст на предмет питомої ваги бідних верств, створення мінімальної фінансової бази, комплектування необхідних кадрових служб, залучення громадськості, формування управлінських структур тощо.

На кожного працівника окружних закладів піклування припадало не більше 4-х підопічних, яких відвідували не менше 2-х разів на місяць, оформляючи на кожного інформаційний (опитувальний) лист. Він передбачав отримання даних про вік, соціальний стан, професію, освіту, сімейне та майнове становище, здоров'я, джерело існування. На основі отриманих таким чином даних велася реєстрація неімущих (формувався банк інформації) і надавався той чи той вид допомоги. Пізніше для її отримання потрібно було звернутися в канцелярію закладу або до його співробітників. Непрацездатним призначалася тимчасова грошова допомога на 2 тижні, після чого проводилося обговорення на зборах.

Створювані в умовах земського самоуправління різними станами і приватними особами товариства розширяють не тільки кількість установ громадської опіки, а й самі рамки справи, розповсюджуючи піклування на нові категорії потребуючих і встановлюючи нові види філантропічної допомоги. Традиційно прикази громадської опіки мали справу з двома категоріями потребуючих: престарілими і убогими та дітьми. У цей період прийшлося розповсюдити його і на тих, які не були престарілими і убогими, проте не мали пристанища. До цього спонукало загальне збідніння населення (т. зв. пауперизація). З'являються денні і нічні притулки, нічліжні будинки. Наявність працездатних людей, які не мали відповідних заробітків, спричинила відкриття дешевих, а потім і зовсім безплатних столових.

У зв'язку із загальним збіднінням населення набувають розвитку види допомоги поза спеціальними установами, якими займаються благодійні товариства, спеціальні опікунства, створюючи капітали, призначені на потреби суспільної опіки. Нею охоплюються, зокрема, збіднілі групи населення певних професій (ремісники, воїни, новобранці, фельдшери, книгодрукарі, вчителі, прикажчики). Для них товариства, окрім ремісничих богаділень і притулків, засновують спеціальні фонди, комітети для піклування про бідних або просто надають матеріальну допомогу.

Важливим і досі майже невідомим напрямком суспільної допомоги стало попередження збідніння окремих осіб і сімей, особливо переселенців, робітників, що мігрували в пошуках роботи. Для них організовуються бараки, тимчасові приміщення, інколи з роздачею їжі (станції харчування), робляться перші спроби заснувати «бюро і довідкові контори для врегулювання переміщень робітників і підшуковування роботи».

Серед благодійних установ варто виокремити будинки працелюбства (робітні будинки), які відкривалися для великої кількості збіднілих людей, що втратили заробіток, не були підготовленими до праці або не бажали працювати. У Російській імперії перший з них був «заснований у 1882 p., майже одночасно з новітніми закладами трудової допомоги в Німеччині і Франції». Ідея їх заснування за кордоном пов'язана з іменами духовних пастирів, в Росії такий заклад започаткував о. Іоанн Кронштадтський. Уже в 1887 р. вони були відкриті у Києві і Харкові, а в 1888 р. – Херсоні і Одесі.

Від самого початку діяльність будинків працелюбства полягала у формуванні з безробітних людей спеціальних артілей, які наймалися для поденних чорнових робіт (в портах, для прибирання вулиць і площ тощо). З побудовою, спеціальних будинків передбачалося навчання професіям, моральне перевиховання опікуваних і зміцнення їх сил для подальшого трудового життя. Окрім спільного для всіх піклування про своїх клієнтів будинки працелюбства мали і дещо відмінні цілі: одні намагалися надати своїм постояльцям невеликий заробіток як у самому закладі, так і за його межами, інші намагалися шляхом примусових робіт виховати схильність до трудового життя і звичку жити своєю працею. Останні були своєрідною копією німецьких закладів, так званих «Arbeitercolonie». Щоб захистити своїх підопічних від згубного впливу вулиці і нічліжних притулків, для них облаштовувались спальні приміщення в самих будинках, тут їм видавалось харчування і, таким чином, вони знаходились під контролем. Паралельно з цим будинки працелюбства могли приймати рішення не видавати заробітну плату, яка часто витрачалась на алкоголь, а направляти її на утримання підопічних. Певна винагорода за успішну роботу відраховувалась у спеціальний фонд і видавалась при виході із закладу. Найбільш старанні могли виконувати обов'язки постійного штату і отримувати за це певні кошти. (Г. Попович)

Таким чином, на початок XX ст. в Росії було створено гнучку і диференційовану систему державно-суспільної опіки, яка постійно удосконалювалася. Наприкінці XIX ст. вона включала 14854 благодійні установи (товариства і заклади). Умовно їх можна поділити на дві групи: перша – установи, що належали до міністерств і відомств, які мали за мету тільки благодійницькі справи, і друга – відомства, що не мали спеціального благодійного призначення. До перших належали: Відомство установ імператриці Марії, Російське товариство Червоного Хреста, Імператорське людинолюбне товариство і опікунство над будинками працелюбності (рос. – работными). До складу другої групи входила ціла низка установ – Відомство православного сповідання та військового духівництва, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Міністерство народної освіти та інші.

Загальна сума коштів благодійних установ на той час становила величезний маєток – 404843798 крб., з яких на вартість нерухомості припадало близько 35%, решта – грошові суми. Вони складалися з відсотків з капіталу, доходів від нерухомого майна, членських внесків, епізодичних поступлень від офіродавців, від концертів, лотерей тощо.

Зазначена система не була позбавлена вад.Головними з них були: неясність визначення тих категорій населення, які мають право на суспільну опіку; питання про те, з яких коштів мають покриватися витрати на суспільну опіку; ступінь спорідненості людей, що повинні утримувати своїх родичів, які потрапили в біду.

За свідченнями істориків, кожен з представників відомих українських родин – чи то урядовців, чи комерсантів – мав за честь щось добре зробити для «братів», які були знедолені, потребували допомоги. У Києві було створене Товариство сприяння початковій освіті, організовувалися богадільні для старезних, що не мали родини і засобів до існування (ці будинки виглядали як справжні палаци). У них багато самотніх і немічних знаходили на схилку літ притулок, харчування, підтримку. Кожна етноконфесійна громада в Києві тих часів мала заклади соціальної опіки, в яких надавали нужденним медичну та іншу допомогу. У дореволюційному «Календарі-довіднику Києва» майже на 50 сторінках лише перелічуються благодійні заклади міста – настільки розгалуженою була мережа таких установ. Ось назви лише кількох з них: губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, товариства надання допомоги бідним, боротьби зі сухотами, денних притулків для дітей робітничого класу. Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богодільні, нічліжки допомагали мільйонам злиденних уникати фізичної смерті, їх заснування і утримання було справою честі для наших предків. (І. Горілий)