Speech culture of modern higher school teacher

Keywords: elitist language culture; teacher’s speech; speech culture; norms of literary language; language problems.

Постановка проблеми. Питання культури мовлення для нашого суспільства з плином часу, на жаль, не втрачає своєї актуальності. Зокрема це пов’язано з постійним розхитуванням мовної системи через потужний вплив інших мов – російської, польської, англійської. Також треба говорити про відсутність чіткої спрямованості мовців на активну роботу щодо вдосконалення свого усного та писемного мовлення, адже, як зазначає Л. Мацько, ― культура мовлення залежить від кожного мовця, від того, яку він створює навколо себе вербальну комунікативну ситуацію, мовну ауру, що формує мовний смак чи несмак (Мацько Л.І., 2003, с.111).

Не втратили актуальності сьогодні думки І. Огієнка щодо мовної освіти педагога: «Кожний учитель – якого б фаху він не був – мусить досконало знати свою соборну літературну мову й вимову та соборний правопис. Не вільно вчителеві виправдувати свого незнання рідної мови нефаховістю» (Л.Д. Березівська, 2003, с. 130). Подібна ситуація надзвичайно актуальна у вищій школі. Наразі єдиною державною мовою в Україні визнана українська мова, тому і викладання в державних закладах вищої освіти має відбуватися державною мовою. Проте вимога не дотримується більшістю навчальних закладів, а значних перешкод у цьому додають ще й політичні чинники. Викладачі вищої школи, котрі навчались ще за радянських часів з великою неохотою беруться за вивчення української мови. Проте є такі поважні професори (зокрема і в нашому університеті), котрі через свій поважний вік вже не можуть оволодіти українською мовою, та не зважаючи на це заохочують студентів до написання курсових, кваліфікаційних робіт, статей українською мовою, тим самим розширюючи термінологічний апарат української мови. Особливо слова Огієнка стосуються тих викладачів, хто викладає українською «для галочки», нехтуючи фонетичними вимогами та правилами правопису. Виправданою і в сучасній освітній системі є вимога до викладачів усіх предметів «говорити тільки взірцевою рідною літературною мовою й вимовою, щоб власним прикладом впливати на учнів і на оточення,... і завжди звертати пильну увагу, щоб на їхніх годинах панувала чиста літературна мова». Подібні вимоги сприяють формуванню мовної культури студентів.

Метою даної роботи було показати важливість проблеми мовної культури сучасного викладача ВНЗ, охарактеризувати проблеми, з якими часто зустрічаються студенти під час спілкування з викладачами, а також визначити можливі шляхи поліпшення якості мовлення викладача.

Аналіз досліджень і публікацій. Проблема мовної культури в професійній діяльності розглядалася психологами і педагогами Л.С. Виготським (Выготский Л.С., 1996, 352 с.), Л.А. Введенською, П.Я. Гальперіним, А.Н. Ксенофонтовою (Ксенофонтова А.Н., 1999), А.А. Леонтьєвим (Леонтьев А.А., 1999, 365 с), Г.О. Винокуром та іншими. Сьогодні мовна комунікація (її компоненти, структура, у тому числі і її моделі, суб'єкти та ін.) розглядаються як компонент професійної діяльності вчителя, його педагогічної майстерності (Ю. П. Азаров, Ю. К. Бабанський, А. С. Бєлкін, І. Я. Зязюн, В. Д. Семенов та ін.), педагогічної творчості (В. І. Загвязінський, Н. Д. Нікандров, М. М. Поташник та ін.), педагогічної самоосвіти та автодидактики (А. Я. Арета, С. А. Дніпров, Л. І. Рувінський, С. Б. Сульське та ін.), педагогічного спілкування (О. О. Бодальов, І. О. Зимня, В. А. Кан-Калік, Я. А. Коломінський, А. А. Леонтьєв, А. В. Мудрик, А. А. Реан та ін.), педагогічної комунікації (Г. С. Васильєва, Л. А. Найн, E. І. Пассова, В. Д. Ширшов та ін.). Проте, незважаючи на наявність у сучасній науці значної кількості наукових праць, присвячених цій проблемі, на сьогодні вона залишається однією з найбільш дискусійних.

Постановка завдання. Охарактеризувати мовну культуру сучасного викладача ВНЗ, проблеми, з якими найчастіше зустрічаються студенти під час спілкування з викладачами, а також визначити можливі шляхи поліпшення якості мовлення викладача.

Виклад основного матеріалу дослідження. Відомий педагог-дослідник дидактики вищої школи С.І.Архангельський серед засобів педагогічного впливу найважливішим, таким, що стоїть над усіма іншими, об'єднує, координує і направляє їх, назвав " слово викладача", його мовлення — Verba Magistri (слово вчителя) (Архангельский С.И, 1974, с. 319).

З позицій гуманізму, загальнолюдських цінностей, витоки яких лежать в українській духовності, розглядає педагога у своїх працях В.О. Сухомлинський. Узагальнюючи багаторічний власний досвід та досвід колег, учений-педагог поступово формує образ «справжнього педагога». Одним з обов’язкових умінь, необхідних кожному вчителю, вихователю, а також викладачу незалежно від фаху, В.О. Сухомлинський вважає «мистецтво говорити». Справжній педагог «повинен досконало володіти виховними засобами мудрого слова». На думку В.О. Сухомлинського слабкість «багатьох учителів у тому, що слова їх не доходять до тих, кому вони звернені» (Сухомлинський В.О., 1977, Т. 2, 670 с.). Ця проблема є надзвичайно актуальною у ситуації викладання у вищій школі.

Від рівня мовної культури залежить як імідж, так і авторитет викладача. В сучасному світі інформацію дуже швидко оновлюється, сама мова розширюється проникненням в неї іншомовних термінів, тому викладач має постійно розширяти свій словниковий запас. Мовна культура, як вже зазначалось, передбачає володіння іноземними мовами. Тому викладач має не тільки гарно володіти іноземною мовою, але й залучати іноземні джерела при написанні навчального курсу, при необхідності вміти читати іноземною мовою (англійською) курси для іноземних студентів. До того ж знання викладачами іноземних мов наближає рівень нашої освіти до європейського.

Значення мови педагога в оволодінні молодим поколінням законами розвитку природи, суспільства, в набутті досвіду етичних взаємин з людьми – факт безперечний, доведений багатовіковим існуванням педагогічної професії. Діяльність викладача пов'язана з проблемами розвитку мови, і перш за все з мовною культурою, яка розвивається на основі принципу об'єктивно існуючих зв'язків між мовою і пізнавальними процесами. Поза мовною діяльністю неможливо уявити собі жодної сфери людської діяльності, спілкування людей, духовної культури людства. Ще Л.С. Виготський виділяв мовну діяльність як фундаментальну і вбачав в ній величезні можливості розвитку особи, свідомості, всіх пізнавальних процесів людини (Выготский Л.С., 1996, 352 с.). Мовна діяльність в педагогічному процесі, за словами А.Н. Ксенофонтової, виконує важливе значення у створенні умов для стимулювання та прояву активної позиції студента (Ксенофонтова А.Н., 1999). Суб'єктивність позиції тих, що навчаються, виражається у формі конструктивних речень, в здатності проявити самостійність в мовних виразах. Викладач спирається на мовну активність студентів, їх самостійність і творчі можливості. Мовлення педагога забезпечує виконання завдань навчання і виховання молоді. Викладач несе соціальну відповідальність як за зміст, якість своєї мови, так і за її наслідки. Тому мова педагога – це важливий елемент його педагогічної майстерності. Педагогічне мовлення покликане забезпечити (Н.А. Ипполитов, 2008, 447 с.):

а) продуктивне спілкування, взаємодію між педагогом і його вихованцями;

б) позитивну дію викладача на свідомість, відчуття студентів з метою формування, корекції їх переконань, мотивів діяльності;

г) повноцінне сприйняття, усвідомлення і закріплення знань в процесі навчання;

ґ) раціональну організацію учбової та практичної діяльності студентів.

Мова педагога є зразком для студентів. Тому до мови педагога висуваються високі вимоги: змістовність, точність, логічність; лексична, фонетична, граматична орфоепічна правильність; образність, смислова виразність; емоційна насиченість, багатство інтонацій, неквапливість, достатня гучність; хороша дикція, дотримання правил мовного етикету, відповідність слова вихователя його діям. Важливо вміло використовувати і невербальні засоби спілкування (жести, міміку, пантомімічні рухи). На жаль, в мові сучасного педагога багато штампів, мова недостатньо образна і виразна (у смисловому аспекті), переважають прості речення, зустрічаються граматичні помилки, діалектизми. Культура мовлення педагога визначається рівнем його загальної культури. Постійна робота педагога над собою, підвищення рівня загальної культури сприятимуть і зростанню його педагогічної майстерності. Студенти часто виділяють серед педагогів «улюблених» і «неулюблених». Однією з найважливіших ознак, що дозволяють студентам так «класифікувати» своїх викладачів, є їх мовна поведінка. У сучасній вищій школі, на думку Т.В. Іванчикової, існує три типи мовних культур викладачів (Иванчикова Т.В., 2009, С. 83–89):

1. Носії елітарної мовної культури.

2. Представники «середньолітературної» культури.

3. Викладачі з літературно-розмовним типом мовної поведінки.

Почнемо з характеристики представників елітарної мовної культури. Це ідеальний тип мовної поведінки педагога, але, на жаль, зустрічається украй рідко. Носії елітарної мовної культури володіють всією системою функціонально-стильової диференціації літературної мови і кожен функціональний стиль використовують відповідно ситуації. При цьому перемикання з одного стилю на іншій відбувається як би автоматично, без особливих зусиль з боку того, хто говорить. У їх мові немає порушення норм літературної мови у вимові, наголосі, утворенні граматичних форм, слововживанні (Иванчикова Т.В., 2009, С. 83–89). Однією з ознак елітарної мовної культури є безумовне дотримання всіх етичних норм, зокрема, норм національного українського етикету, що вимагають розмежування ти- і ви-спілкування. Ти-спілкування використовується лише в неофіційній обстановці. Ніколи не допускається однобічне ти-спілкування. Вони користуються мовою творчо, їх мова зазвичай індивідуальна, в ній немає звичної заштампованності, а в розмовній мові – прагнення до книжності. Викладачеві «першого типу» необхідно мати, в першу чергу, любов до студентів і предмету, що викладається. Доброзичливе відношення – запорука доброзичливої мови і сприяє продовженню спілкування між учасниками бесіди. Хорошому педагогові, в процесі мовного спілкування, необхідно пам'ятати, що його мова має бути:

1) Емоційною, голосною, чіткою, насиченою епітетами і порівняннями.

2) Орфоепічно правильною.

3) Упевненою, для чого необхідне знання матеріалу.

4)Підготовленою: мають бути продумані будь-які випадки незапланованого розвитку бесіди.

5) Доброзичлива відповідь на все.

6) Викладач повинен мати філософське почуття гумору. Але треба пам’ятати слова Бокаччо: «Жарт повинен мати зуби вівці, а не собаки».

В більшості випадків такий педагог є зразком для наслідування. Саме тому йому необхідно ретельним чином стежити за своєю мовою, оскільки студенти не прощають помилок тим, хто їх навчає (Леонтьев А.А., 1999, 365 с).

Набагато частіше у навчальних закладах зустрічаються викладачі, які є носіями «середньолітературної» мовної культури. Їх мовну поведінку відображає набагато нижчий рівень загальної культури: неможливість творчого використання крилатих виразів різних епох і народів, художніх зразків класичної літератури, незнання літературних норм вимови слів, а нерідко і їх значень породжує мовну бідність, грубість і неправильність мови. Порушення норм вимови у них є не одиничним, а утворює систему (Леонтьев А.А., 1999, 365 с). Як наслідок всього цього – мовна поведінка, яка характеризується:

- монотонністю в голосі, відсутністю емоційності;

- роздратуванням: коли учень ставить питання, а вчитель не знає на нього відповіді;

- грубістю в голосі;

- відсутністю жестикуляції, яка, як правило, не веде до контакту;

- неправильною постановкою наголосів, що недопустимо для вчителя-словесника. Про невисокий загальнокультурний рівень таких педагогів говорить їх зайва самовпевненість: наприклад, роблячи неправильний наголос в слові, багато хто з них доводить, що це правильно, що існують різні варіанти вимови;

- скупістю на синоніми, порівняння, епітети;

- частою повторюваністю одного і того ж слова в процесі пояснення, за винятком термінології;

- недостатня повага до адресата. Як правило, це виражається в неповному дотриманні норм усного мовлення – прагнення говорити довгими, складними фразами з дієприслівниковими і дієприкметниковими зворотами. Таким чином, ведеться політика залякування співбесідника, придушення його бажання говорити, відстоювання своєї, навіть невірної, точки зору (Иванчикова Т.В., 2009, С. 83–89).

Далекою від норм публічної мови, і тому фактично незрозумілою, є мова представників ще нижчих типів мовних культур. Сьогодні немало носіїв літературної мови, для яких розмовна система спілкування є фактично єдиною, в усякому разі, в усній формі мови. На жаль, представників цього типу чимало. Багато викладачів вважають, що зі студентами необхідно говорити зрозумілою ним мовою і, тому, намагаються, наслідуючи молодіжній мовній культурі, а частково і деяким сленговим зворотам і виразам, викладати матеріал. Вони вважають, що таким чином їм вдасться завоювати пошану студентів, «влитися» в їх світ. Проте, як було відмічено вище, викладач має бути для студента зразком для наслідування як в культурному, так і в мовному плані. Педагог є людиною, яка виховує в студентові поняття не лише про моральність, але і про культуру, у тому числі, про культуру спілкування. Тому така поведінка є недопустимою. Слід зазначити, що в більшості випадків цим «грішать» молоді педагоги, які часто бачать в студентах своїх майбутніх друзів (Леонтьев А.А, 1999, 365 с.).

Вимога правильного мовлення педагога забезпечується його нормативністю (відповідністю мовлення педагога до норм сучасної літературної мови – акцентологічних, орфоепічних, граматичних та інших), точністю слововживання; вимога виразності мовлення – його образність, емоційність, яскравість. Взагалі, поняття культури мовлення вчителя визначається такими його комунікативними якостями:

- правильність;

- термінологічна точність;

- доречність;

- лексичне багатство;

- виразність;

- чистота.

Якщо звернутися до робіт вчених, що досліджують проблему комунікативних якостей педагогічного мовлення, то можна уявити собі ідеальну модель мовлення сучасного вчителя. Це перш за все, мовлення правильне, що відповідає нормам сучасної літературної мови, точне, зрозуміле. Мовлення яке не допускає використання жаргонізмів, вульгаризмів та просторічних слів. Мовлення багате, лексично різноманітне, що відповідає цілям та умовам педагогічного спілкування. Педагогічно доцільне мовлення характеризують логічність, переконливість, спонукальність. Його інтонації, мелодичний рисунок різноманітні та виразні, ритм і темп оптимальні для кожної конкретної ситуації спілкування (Олійник Г.А, 2001, 224 с.).

Засвоєння норм літературної мови – тривалий процес, який починається з раннього дитинства і триває впродовж всього свідомого життя. Тому не лише бездоганне знання свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, але й словесно-естетичний рівень педагогічних знань формує особистість студента.

Методичними службами освітніх установ розроблено критерії аналізу професійного мовлення викладача і створена система вдосконалення мовленнєвої культури. Так, наприклад, у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля (м. Луганськ) розроблені «Концепція культурно-вихованої діяльності в СНУ», «Концепція виховання студентської молоді» та відповідні системи виховної роботи у навчальному закладі. Реалізація означеної методичної системи вдосконалення мовленнєвої культури викладача в умовах ВНЗ дозволить не тільки успішно вирішувати конкретні педагогічні завдання, а й сприятиме цілеспрямованому, послідовному просуванню викладача за рівнями професійної майстерності, створюватиме умови для творчої реалізації особистості та формування сприятливого мовного середовища освітньої установи (І. Г. Будаєва, 2013, ст. 56).

Загалом, найчастіше серед типових помилок викладачів у спілкуванні зі студентами виділяють такі: 25% - вживання суржику і русизмів, 25% - авторитарність, 17% - підвищення тону і по 8% - невиправдана іронія, зарозумілість при спілкуванні.

Для вдосконалення мовленнєвої майстерності можна порадити викладачам практикувати наступне:

- намагатись дотримуватись мовленнєвих норм і правил;

- читати класику української літератури;

- орієнтуватись на мовлення диктора телебачення;

- використовувати орфографічні словники.

Вдосконалення своїх мовних навичок має відбуватись протягом всього життя. Ще М.В.Ломоносов радив " розум свій гострити через постійні вправи у створенні і вимовлянні слів, а не покладатися на самі правила і читання авторів" (Архангельский С.И, 1974, ст. 301).

Актуальними є поради В.О. Сухомлинського «відточувати слово»; уникати марнослів’я, яке «розбещує душу людини», духовно роззброює її; виховувати у своїх вихованців «непримиренність і нетерпимість до балаканини, порожнього красномовства, тріскучої фрази»; намагатися, щоб «думка й слово одухотворялися ділом» (Сухомлинський В.О, 1977, 670 с.).

Окрім того, формуванню мовленнєвої культури викладача може сприяти, наприклад, введення у навчальні плани спеціального курсу «Основи педагогічного мовлення», що передбачає усвідомлення особистістю цінності духовного саморозвитку, оволодіння нею знаннями про сучасне мистецтво, механізми, форми та способи спілкування, правила етикету, вміння використовувати їх у спілкуванні. Все це неодмінно сприятиме формуванню мовленнєвої культури викладачів ВНЗ та підвищенню загальної духовної культури особистості.

Висновки. У зв’язку з публічністю педагогічної професії учитель школи й викладач вищого навчального закладу є носіями і хранителями елітарної мовленнєвої культури, яка повинна бути зразком для учнів і мовленнєвим ідеалом у їх самостійній мовленнєтворчій діяльності. Як свідчить аналіз багатовікового досвіду, на процес формування ідеалу сучасного викладача впливають культурно-історичні традиції, педагогічний досвід, процеси реформування й модернізації освітньої галузі, запити суспільства. Таким чином, сучасний педагог має бути громадянином-патріотом, мовною особистістю елітарного типу, професіоналом, гарним оратором, інтелігентною сучасною людиною. Аналітики переконані, що ріст економічного й соціального благоустрою починається з реформ в освіті й упорядкуванні мовленнєвих комунікацій. У зв’язку з цим особливу актуальність у сфері вищої педагогічної освіти набуває питання більш глибокого дослідження риторичної культури викладача, формування жанрово-стилістичних умінь та дослідження особливостей мовлення носія мовленнєвої культури.

Окрім того, значна увага має приділятись формуванню мовної культури викладача вищої школи з боку вищого навчального закладу, а також невід’ємне місце в цьому процесі має займати самопідготовка викладача. З впевненістю можу погодитись із думкою про те, що “справжній вчитель — завжди “учень”, тому вмкладачі повинні постійно збагачувати й оновлювати свої знання, вдосконалювати мовлення, підвищувати його культуру.