Language culture of modern university teacher. Possible ways to improve the quality of teacher`s speech

The article reviews the problem of language culture of the modern university teacher. The concept of language culture and the effectiveness of speech is revealed. The attention is focused on the requirements of the culture of speech and self-development to improve it.

Keywords: teacher`s speech, speech culture, pedagogical skills, quality of speech, ways to improve.

Проблеми комунікації та культури мовлення в педагогічній науці і вищих навчальних закладах, які здійснюють професійну підготовку майбутніх спеціалістів, не нові, проте є чимало нагальних питань які потребують розв’язання. Підвищення рівня мовленнєвої культури викладачів усіх спеціальностей різних вищих навчальних закладів за останні десятиліття набуло особливо важливого значення, оскільки процес комунікації, уміння добре володіти словом стає, з одного боку, показником і складовою професійної компетентності спеціаліста, а з іншого – показником його загальної культури, освіченості і високої моральності.

Проблеми культури мовлення та спілкування вивчали видатні вчені Б. Антоненко-Давидович, А. Виготський, Р. Жинкін, І. Зимня, А. Леонтьєв, Д. Ельконін та інші. Підвищенню рівня культури мовлення присвячені наукові праці вітчизняних науковців Н. Бабич. С. Карамана, А. Капської, О.Коваль, Л. Мацько, М. Пентилюк та ін. [1], [2], [5], [8]. Проте недостатньо дослідженими залишаються специфіка мовленнєвого впливу в процесі навчання і виховання та ефективність методів підвищення культури мовлення особистості.

Виходячи з актуальності досліджуваної проблеми, метою статті є визначення ефективних умов та шляхів поліпшення якості культури мовлення сучасних викладачів ВНЗ.

Мовлення викладача пристосоване для розв'язання специфічних завдань, що виникають у педагогічній діяльності [2], [3]. Можна говорити про професійні особливості мовленнєвої діяльності педагога, а саме:

а) викладач спеціально організовує цю діяльність та керує нею;

б) кінцевим результатом такої діяльності є досягнення гуманістично-спрямованої мети, пов'язаної з вихованням;

в) добір мовних і мовленнєвих засобів здійснюється залежно від потреб, завдань взаємодії викладача зі студентами;

г) мовленнєва діяльність педагога в реальній ситуації спілкування будується на відтворенні стану, поведінки, реакції студентів;

д) мовлення викладача є предметом його педагогічного аналізу й самоаналізу, постійного самовдосконалення.

Мовлення викладача може реалізуватись у двох різновидах — монолозі та діалозі. Форми цього мовлення різноманітні. Найпоширенішими формами монологу є розповідь, лекція, коментар та пояснення (законів, термінів тощо). Діалогічне мовлення викладача широко представлене в різного роду бесідах, що будуються у вигляді запитань і відповідей.

Аналізуючи мовлення педагога, часто використовують вислів «комунікативна поведінка». В сучасній науковій літературі під комунікативною поведінкою розуміють не просто процес говоріння, повідомлення чогось, а таку організацію мовлення й відповідно до нього невербальної поведінки викладача, яка впливає на створення емоційно-психологічної атмосфери педагогічного спілкування, характер взаємин між викладачем та студентом, стиль їх діяльності [6], [11].

Комунікативна поведінка викладача оцінюється відповідно до того, що і як він говорить, які в нього жести, рухи, вираз обличчя, який підтекст мають його слова, на яку реакцію розраховані.

Педагогічна ефективність мовлення викладача багато в чому залежить від рівня володіння мовою, вміння здійснювати правильний вибір мовних засобів. Педагогічна ефективність комунікативної поведінки залежить передусім від того, який стиль спілкування зі студентами взагалі притаманний викладачу, які в нього установки на взаємодію зі студентами, якою мірою він відчуває психологічні особливості ситуації мовлення [5].

Так, можна помітити різницю в комунікативній поведінці між викладачем-автократом і викладачем-гуманістом, викладачем, який байдуже ставиться до студентів, і який зорієнтований на співробітництво з ними.

У викладачів, стиль спілкування яких зі студентами ґрунтується на дружньому ставленні до них, комунікативна поведінка завжди спрямована на встановлення особистісного і пізнавального контакту, запобігання негативним реакціям або зняття їх, створення ситуації спільних роздумів і переживань. Мовлення такого викладача має особистісне забарвлення, воно інтонаційно виразне, щире і безпосереднє.

Комунікативна поведінка викладачів, орієнтованих на авторитарні засоби спілкування, здебільшого, створює у студентів психологічні та естетичні бар'єри у стосунках з педагогами. Мовлення таких викладачів зазвичай невиразне, сухе, позначене інтонаціями байдужості або залякування.

Отже, рівень майстерності мовленнєвої діяльності викладача визначається рівнем культури його мовлення і спрямуванням його комунікативної поведінки

Вимоги до комунікативних якостей мовлення викладача зумовлені передусім функціями, які воно виконує в педагогічній діяльності [2]. Головними серед них є:

а) комунікативна — встановлення і регуляція стосунків між викладачем і студентами, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку студентів;

б) психологічна — створення умов для забезпечення психологічної свободи студента, вияву індивідуальної своєрідності його особистості;

в) пізнавальна — забезпечення повноцінного сприйняття навчальної інформації, формування особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до знань;

г) організаційна — забезпечення раціональної організації навчально-практичної діяльності студентів.

Встановлення і регуляція стосунків між викладачем і студентами, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку — це одна з провідних функцій мовлення педагога, її мета — допомогти викладачу встановити взаємодію зі своїми вихованцями, побудувати навчання на засадах співробітництва і співтворчості. Саме характер суто людських стосунків, які формуються в системі відносин «викладач — студент», «викладач — студенти», значною мірою зумовлює педагогічний успіх або невдачу. Саме мовлення викладача і виконує роль регулятора цих стосунків, виступає як засіб досягнення найвищого результату їх розвитку — взаєморозуміння між педагогом і його вихованцями.

Особливості мовлення викладача у взаємодії зі студентами багато в чому залежать від його індивідуального стилю спілкування (спілкування-дистанція, спілкування на ґрунті спільної творчої діяльності тощо), характеру його соціальних установок у педагогічній комунікації. Зрозуміло, якщо для викладача характерні авторитарний стиль спілкування і негативні соціальні установки, то від нього не можна чекати коректних зауважень, доброзичливих інтонацій. Демократизм у стосунках зумовить інший стиль мовлення, який продемонструє повагу і довіру викладача до студентів.

Психологічна функція мовлення тісно пов'язана з функцією комунікативною, проте має дещо інші завдання. Можна сказати, що ці завдання певною мірою психотерапевтичного характеру — створення умов для забезпечення психологічної свободи, вияву індивідуальної своєрідності, зняття соціальних затисків, які заважають цьому. Ідеться передусім про ситуації, коли виникає потреба психологічно захистити студента: підкреслити повагу до нього як особистості, зняти страх перед можливою невдачею, заохотити в зусиллях досягти успіху. Мовлення викладача в цих ситуаціях може бути тим інструментом, за допомогою якого зникає невпевненість студента в собі, ініціюються його активність, творчість, вселяється віра в можливості самореалізації, досягнення позитивних результатів у діяльності.

Наступна функція педагогічного мовлення — забезпечення повноцінного сприйняття навчальної інформації. Відомо, що є безпосередня залежність між комунікативними особливостями мовлення викладача і характером пізнавальної діяльності студентів у процесі вивчення нового матеріалу. Мовлення викладача може сприяти тому, що ця діяльність стане активною та цікавою, а може ускладнити сприймання, поставити студента в становище пасивного спостерігача. Найважливішим засобом діяльності вчителя при цьому є мовлення.

Для того, щоб професійне мовлення викладача було ефективним, воно повинне відповідати наступним вимогам культури мовлення, а саме: бути правильним, точним, логічним, різноманітним, доречним, чистим та виразним.Звичайно, усі ці ознаки підпорядковуються правильності, тому що залежать від того, порушені чи не порушені у мовленні правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики. Отже, культура мовлення — це культура мислення й культура суспільних і духовних стосунків людини [1], [7], [8], [10].

Правильністьє однією з визначальних ознак культури мовлення. За визначенням, правильний: той який відповідає дійсності; встановле­ним правилам та нормам; безпомилковий.

Щоб говорити правильно, треба перш за все добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються чинні норми. Але говорити правильно ще не означає говорити добре — для доброго мовлення необхідне й уміння обрати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант літературної норми (Мовні норми — «це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці правила вимови, граматичні та інші мовні засоби, правила слововживання).

Точність— одна з головних ознак культури мовлення. Точність зумовлюється, по-перше, знанням об'єктивної дійсності, спостережливістю мовця, по-друге, його вмінням співвідносити свої знання з цією спостереженою об'єктивною дійсністю.

Точність мовлення, у свою чергу, сприяє пізнанню дійсності — прагнення до точності спонукає мовця всебічно вивчати й об'єктивну дійсність, і суб'єктивні враження від неї. Той, хто поважає співрозмовника і не хоче бути перед ним некомпетентним, не дозволить собі знати предмет поверхово.

Таким чином, точність досягається: 1) знанням предмета; 2) знанням мови, мовної системи усіх її рівнів, оволодінням стилістичними ресурсами, мовними засобами вираження емоційності та ін.; 3) умінням узгодити знання про предмет зі знанням мови (тобто вмінням обрати найточнішу для конкретної ситуації спілкування назву предмета, явища, процесу тощо).

Наступною вимогою є логічність мовлення.Логічним є мовлення, в якому: 1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе; 2) слова розміщуються в логічній послідовності, котра відповідає думці і при котрій не виникає смислових непорозумінь; 3) не порушені смислові, структурні, інтонаційні та експресивні зв'язки в межах цілого тексту, що ним передається зв'язок несуперечливих суджень.

Важливою є ічистота мовлення, яка тісно пов'язана з правильністю і нормативністю: якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилі­стичних та інших норм, воно вважається чистим. Отже, чисте мовлення — це таке, де немає нелітературних елементів. Чистота виявляється у трьох аспектах: в орфоепії — правильна літературно-нормативна вимова, відсутність акценту, у слововживанні — відсутність позалітературних елементів — діалектизмів, вульгаризмів, слів-паразитів, макаронізмів; в інтонаційному аспекті — відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток.

Ще однією ознакою культури мовлення є його виразність. Виразним вважається мовлення, яке за допомогою відповідних засобів та способів викликає особливий інтерес, посилену увагу співрозмовника до змісту і форми мовлення, виробляє відповідну інтелектуальну, психологічну чи емоційну реакцію на почуте.

Під час виступу перед аудиторією на лекціях деякі викладачі ВНЗ припускаються різних помилок. Наприклад, у наголосах, вимові, використанні та узгодженості слів. У деяких викладачів помітне значне зловживання діалектизмами та макаронізмами. Дуже часто у молодих викладачів або практикантів мовлення є невиразним, сухим, в голосі помітно відчувається невпевненість та напруження. Внаслідок таких помилок студенти відволікаються та гірше сприймають навчальний матеріал, завдаючи шкоди не лише собі, а й викладачу, якому важче виступати перед аудиторією яка не слухає. Викладача ж, який володіє технікою мовлення позитивно сприймають не лише студенти, а й колеги, що призводить до створення позитивного клімату в колективі. Саме тому необхідно постійно вдосконалювати та розвивати культуру мовлення.

Фахівці (І. Зязюн, В. Кан-Калик, М. Пентилюк та ін. [3], [4], [9]) рекомендують педагогам організовувати саморозвиток культури мовлення за певними напрямами. Перший із них забезпечує вдосконалення знання культури мовлення, зокрема педагогічного мовлення. Розширити знання з цього питання допомагають:

- регулярне читання художнього літератури із занесенням у свої конспекти нових змістовних ідей, думок, положень, цікавих лексичних зворотів, образних висловів тощо, які можна творчо використовувати надалі у своїх публічних виступах;

- постійне вивчення нових джерел з педагогіки, психології, методики викладання навчальних предметів, а також праць із проблеми ораторського мистецтва і педагогічного спілкування;

- аналіз мовної форми публічних виступів відомих ораторів минулого й сучасності, переказ їхніх виступів своїми словами;

- знаходячи в тексті чи в промові іншого оратора невідомі слова, фразеологізми, слід виписувати їх у свій власний словник із подальшим розтлумаченням значення цих слів за допомогою звернення до відповідних словників, довідників чи енциклопедій;

- уважне слухання виступів дикторів радіо, телебачення, театральних акторів та інших досвідчених майстрів слова з подальшим проведенням аналізу використаних ними засобів;

- систематичне відвідування лекційних занять висококваліфікованих викладачів з метою вивчення їх передового досвіду спілкування з аудиторією.

Другий напрям роботи із саморозвитку культури мовлення майбутніх педагогів зорієнтовано на збагачення їх словникового запасу. Серед заходів, присвячених реалізації цієї мети, виділяють:

- постійне вивчення нових слів та фразеологізмів;

- повторення декілька разів вголос нових слів чи фраз;

- включення нових слів і фраз у ділове й повсякденне мовлення.

Третій напрям у розвитку культури мовлення передбачає поставлення мовленнєвого дихання, збагачення голосу та відпрацювання правильної дикції, оскільки ці властивості мовлення є необхідною передумовою ефективного виступу. Для вдосконалення зазначених параметрів мовлення рекомендується виконувати спеціальні вправи.

Четвертий напрям у розвитку культури мовлення пов’язаний із розвитком мовленнєвих якостей під час підготовки до виступу. Така підготовка передбачає під час пробних виступів цілеспрямований контроль за своєчасним усуненням усіх знайдених мовних дефектів і неточностей. Вибрані слова та фрази повинні адекватно передавати думки оратора.

Таким чином, для підвищення культури мовлення необхідно:

1. Читати велику кількість літератури різних стилів, збагачуючи цим свій словниковий запас.

2. Не соромитись користуватись словниками та посібниками для роз тлумачення невідомих слів та словосполучень

3. Намагатись систематично записувати власні думки та цікаві спостереження, робити перекази з однієї мови на іншу з метою уникнення помилок (суржику, кальки)

4. Вивчати мовлення майстрів слова (досвідчених лекторів, акторів театру)

5. Оволодівати різними стилями мовлення (як усного, так і писемного).

Отже, висока культура мовлення – це постійна інтенсивна робота над собою, спрямована на опанування культури мовлення, на те, щоб висловитися якомога чіткіше та правильніше.

Із впевненістю можна погодитись із думкою про те, що «справжній вчитель – завжди учень», тому педагоги повинні постійно збагачувати й оновлювати свої знання, вдосконалювати мовлення, підвищувати його культуру. Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало. Чужу мову можна вивчити за кілька років, а свою – слід учити все життя. Лише той, хто невпинно працює над опануванням мови, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному і писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності.

Література:

1. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо / Борис Антоненко-Давидович. – К.: Українська книга, 1997. – 336 с.

2. Бабич Н.Д. Основи культури і техніки мовлення / Н.Д. Бабич. – Львів: Підручники і посібники, 1990. – 181 с

3. Зязюн І. А. Педагогічна майстерність: підручник / за ред. І. А. Зязюна. – К.: Вища школа, 1997. – 349 с.

4. Кан-Калик В. А. Учителю о педагогическом общении / В. А. Кан-Калик. – М.: Просвещение, 1987. – 191 с.

5. Капська А. Й. Педагогіка живого слова: навч.-метод. посіб. / А. Й. Капська – К.: ІЗМН, 1997. – 140 с.

6. Марченко О.Г.Основи педагогічної майстерності / Олена Марченко. – Харків: Основа, 2009. – 112 с.

7. Мурашов А. А. Педагогическая риторика. М., 2001.

8. Пентилюк М. І. Ділове спілкування та культура мовлення: навчальний посібник / Марія Пентилюк, Ігор Марунич, Ірина Гайдаєнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2010. – 224 с.

9. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика / М.І Пентилюк. –К.: Вища шк., 1994. – 235 с.

10. Пономарів О.Д. Культура слова: мовностилістичні поради / Олександр Пономарів. – К.: Либідь, 2001.- 240 с.

11. Савич Л. Культура мовлення вчителя: аналіз наукових розвідок О.М.Біляєва / Людмила Савич // Дивослово. – 2006. – 3с.