Час робити висновки

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Час робити висновки

Я вже кілька разів повторювала про те, що зробила багато помилок за ці 3 тижні діяльності. Але ж це цілком природно. Головне, що я відразу ж збагнула свої помилки, зробила висновки. Я навчалася не власних промахах. Тут хочу процитувати Цицерона: «Помилятися може кожен, залишатися при своїй помилці – лише безумний».

Я зовсім не мала досвіду. Я черпала знання щодня, щохвилини. Я робила висновки з пройдених етапів. Переді мною постійно відкривалися нові горизонти. Кожного ранку я, прокинувшись, думала про те, що мене цікавить, про те, що є нез’ясованим. Я ставила нові цілі і йшла до них. Ще давній філософ Піфагор писав: «Уранці, коли пробуджуєшся, спитай себе: «Що я маю зробити?» Увечері, перш ніж заснути: «Що я зробив?» І я намагалася слідувати цим постулатам…

Результати моєї праці вам уже відомі. Знаю, можна було б все зробити інакше, краще, якщо це, звісно, взагалі реально. Та я зробила все так, на скільки мене вистачило. І, мабуть, відомий грек Овідій мене б підтримав своїми крилатими словами: «Я зробив усе, що міг, хай хто може, зробить краще».

Після табору я не зупинилася на досягнутому. Навпаки я почала перед собою ставити ще більше запитань і шукати на них відповіді, аналізувати власну діяльність та діяльність видатних педагогів. Також звернулася до класика педагога – Макаренка. Нарешті дочитала його «Педагогічну поему». Прочитала книгу «Експеримент продовжується» педагога-новатора Шаталова. Переглянула низку фільмів з цікавими педагогічними ситуаціями.

Та я розуміла, що однієї лише теорії замало. Треба було продовжувати працювати з живими дітьми.

Звичайно ж, я такої можливості вже не мала, бо розпочався новий навчальний семестр і мені треба було ходити до університету.

Мені завжди здавалося, що мрія – це щось нереальне, бажане, але ніяк недосяжне. Я завжди розрізняла поставлену ціль та омріяну мету. Але сьогодні я зрозуміла, що мрії можуть стати реальністю! Пам’ятаєте, хтось із класиків писав: «Кохати – значить жити». Я ж кажу: «Жити – значить мріяти!» Я не уявляю свого життя без мрій. Вони мене підбадьорюють, надихають, я самостверджуюся завдяки своїм мріям.

Колись, в дитинстві, я почула про всесвітньовідомий міжнародний дитячий табір «Артек». І в мене з’явилася мрія: відвідати цю «планету дитинства». І мрія збулася – того ж року я дійсно поїхала туди. Зараз вже не можу описати свої почуття, але пам’ятаю напевне, що була на сьомому небі від щастя! Для мене ті 3 тижні – найприємніші спогади в житті. Я обожнювала цей табір, своїх друзів і … вожатих…

І виникла нова мрія: поїхати туди знову. Але поїхати не в якості дитини, а вже в дорослому віці – в якості вожатої…

Минали роки… Я їздила відпочивати в різні дитячі табори. І все чекала того моменту, коли поїду не відпочивати, а працювати вихователем з дітьми…

… Нещодавно я дізналася, що в мене є така можливість. Я дійсно їду в «АРТЕК»! Їду на зимову зміну з 25.12.10 по 17.01.11. Уявляєте, Новий Рік та Різдво з дітками! Це фантастично!

Відразу ж почала готуватися: збирати всю інформацію про «Артек», перечитувати деякі книги, розпитувати друзів, які відвідували цей табір у дитинстві та й відновлювати власні спогади. В Інтернеті знайшла багато цікавої інформації, легенди про цей табір, розповіді вожатих про враження від роботи. Також скачала багато пісень. Які там співають…

Їду разом з подругою Ларисою. Це та моя одногрупниця, яку батьки не пустили зі мною в «Чайку». Гадаю разом нам буде цікаво. Вже стільки планів! Лариса навіть бенгальських вогників для новорічного вечора вже накупила…

Гадаю, після «Артека» в мене буде не менше різноманітних вражень, ніж після «Чайки». Й сподіваюся їх я також зможу висловити… Та це вже буде зовсім інша історія…

«Це мій «Артек» єднає людей, це мій «Артек» - свято дітей...»

Довго не бралася за написання цього розділу… Все не було часу, можливості. Або було багато «відмазок» для себе. Все не могла зібратися з думками. Не хочеться мені описувати зміну в «Артеці» так детально як у «Чайці». І не тому, що в мене немає вражень. Вражень багато, як і відкриттів. Я багато чому навчилась. Та для мене «Артек» - це не просто 3 тижні стажу в трудовій книжці. «Артек» для мене став частинкою життя. Та що там – життям. І повернувшись звідти ми з Ларисою продовжували жити тим казковим життям. І досі живемо…

Хочу сказати про цей табір лише кілька речень.

По-перше, це найкращий у світі табір для дітей. Він прекрасно організований. Кожен день продуманий щохвилинно. Працювати тут вожатим – велике задоволення.

Якщо порівнювати «Чайку» і «Артек», то можна знайти величезну купу відмінносте між ними і в організації, і в харчуванні, і у вимогах, і в оточуючій природі, і в людях, а головне – в дітях. Кажуть, що діти скрізь однакові, та це не так. В «Чайці» всі діти були з малозабезпечених або неблагополучних сімей. І третя частина загону були молдавани. А в «Артеці» хоча всі діти теж відпочивали за державний рахунок, це були зовсім інші діти. Були серед них теж і сироти, і малозабезпечені, й хворі. Були й дітки, які отримали путівку за особливі досягнення в навчальні чи художній самодіяльності. Та всі вони мали чудове виховання…

Я справді не хочу писати багато про «Артек». Хочу згадати лише кілька яскравих моментів. Ну, звичайно ж, найдоречніший – зустріч Нового року. Зараз мені боляче і водночас так приємно це згадувати. Це було так незвично. Так хвилююче… Знаєте, коли я їхала до табору я зовсім по іншому уявляла цей Новий рік. Я гадала, що це буде якесь фантастичне гучне свято десь у великому залі в оточенні багатьох-багатьох діточок… Але не все так сталося, як гадалося. Хоча більшість дітей так його й зустріли: у спортзалі під веселі артемівські пісні. Та це були діти із старших загонів. У мене ж були ще малі. Тому ми були на дискотеці до 22.00, а далі пішли на другу вечерю і, як завжди до 23.00 всі діти мали вже спати. Так сказали старші вожаті. Та в мене в голові не вкладалося: як можна забрати у дітей свято? Свято, на яке з нетерпінням чекаєш цілий рік. В мене щодня діти запитували, як ми будемо святкувати цей Новий рік. І що я мала їм відповісти? Що вони його просплять?! Мене це жахало. Вони сподівалися, що на новорічний вогник вони побачать зірок шоу-бізнесу. Адже ті раніше часто приїздили на подібні свята до «Артека». Та Новий рік святкувався за всю історію табору вперше. Раніше в ці дні тут змін не було. От, мабуть, тому до цього свята тут ще не звикли. І не обдумали, як його потрібно тут святкувати. І я зовсім не знала, що робити. Я не могла виправдати очікування дітей. Треба було робити хоч щось. Діти зовсім не відчували свята. Звичайно ж, вони отримали типові пакуночки з шоколадними цукерками, але їх це зовсім не радувало.

Я також особливо не мала чому радіти. Для вожатих організовувалася святкова корпоративна вечірка. Але на мене чекала інша доля – я була призначена черговою на поверсі в новорічну ніч. Тобто я мала всю ніч не спати й слідкувати за порядком на поверсі, де мали спокійно спати діти з 2 загонів (таких нічних чергувань 4-5 за зміну!). Вожату Лєну з паралельного загону теж жахала ця ситуація, тому вона попросила мене, щоб я хоч на кілька хвилин розбудила її дітей. Щоб вони хоч якось зустріли свято. Мої ж діти спати навідріз відмовлялися і я їх чудово розуміла, тому й не примушувала. Головне – щоб не горіло світло в кімнатах. Тож всі діти вимкнули світло і про щось там тихо розмовляли. Здавалося – все пройде спокійно, та без пригод не обійшлося... Один з моїх хлопців – Вітя лежав на другому поверсі ліжка і чомусь йому захотілося злізти вниз. Коли він злазив – поранив ногу об край ліжка. З коліна почала текти кров. Вітя вирішив цим налякати дівчат. Забіг до них у кімнату. Ті, звісно ж, ввімкнули світло, щоб гарно все обдивитися. Одна дівчинка покликала мене. Я оглянула рану. Вона була не глибокою, трішки крові та і все. Я вирішила, що рана сама по собі загоїться й відправила Вітю до його кімнати. Якось не хотілося через таке турбувати медсестру на передодні Нового року. Хлопець пішов до кімнати і всі затихли. Але старша вожата помітила, що в кімнатах горить світло й відразу ж мені зателефонувала. Я сказала, що все нормально і діти вже в ліжках. Та вона вирішила заглянути на поверх особисто. Було вже 23.30. Я розповіла, що хлопець поранив коліно і ввімкнув світло, щоб оглянути рану. Вона накричала на мене за те, чому я не веду його до медичної кімнати. Та вона знала, що я не можу залишити поверх без нагляду. Тому мені довелося зателефонувати моєму напарнику Кості й попросити його, щоб він відвів дитину до лікаря. Мені було дуже соромно. Адже Костя вже був на корпоративні і довелося викликати його через таку неприємну річ. Віті швидко обробили рану і привели назад.

У 23.50 у нас було зібрання у вожатському холі. Там всі чергові вожаті святку

Будь-яка влада розбещує, але надмірна розбещує абсолютно.

Прохолодними зимовими днями (якщо в Криму взагалі такі існують) я й уявлення не мала про те, що зі мною відбувається. Там, в «Артеці» я жила зовсім іншим, невідомим мені раніше, чудесним життям. Це таке дивне відчуття. На задній план відходять ти і твої проблеми. Тебе починає цікавити лише життя дітей, вожатих, табору вцілому.

Вже дома я зрозуміла, що це те, що я так довго шукала, про що мріяла все життя. Я зрозуміла, що безмежно закохалася… Ні, не в особину протилежної статі (хоча кандидатури були)… Закохалася у дітей. Я полюбила кожну дитину зі свого загону.

Любов до дітей багато в чому мене змінила і мені допомогла. Я зрозуміла, що це те, чим я хочу жити. Для мене не важливо більш нічого. Лише діти. Аби тільки вони завжди були поруч. Не важливо де і коли. Просто поруч. Завжди. Я люблю зустрічати діток на вулицях рідного мегаполіса, в метро, в магазинах, у парках. Я люблю їм посміхатися і махати рукою. Так приємно коли вони відповідають взаємністю. Коли їхні посмішки такі щирі-щирі, коли виблискують оченята і сором’язливо піднімаються ручки. А це ж зовсім чужі незнайомі мені дітки. Хоча ні, гадаю дітей «чужих» в принципі не існує. Любити треба вміти всіх дітей. Без виключення.

Коли повернулася з «Артека» і почала розказувати дома про своїх діток із загону. Розказувати які вони в мене розумні, хороші, веселі. Мені сказали, що я, як моя мама, чужих дітей люблю, а своїх не любитиму. Та я в це не вірю. Я впевнена, що своїм дітям буду віддаватися повністю. Впевнена, що зможу виховати їх справжніми Людьми.

Прощаючись з дорогою людиною, прощаєшся і з шматочком свого серця. Мабуть так деякі стають безсердечними...

І не лише дома мені казали, що я занадто вже люблю дітей з загону. Ще там, в «Артеці» один хороший мій знайомий вожатий пояснив мені одну істину. Він сказав, що це добре, що я так сильно люблю своїх дітей. Але цим я роблю боляче їм же. Бо не лише я їх безмежно люблю, а й вони мене. Він сказав, що я занадто «закохую» в себе дітей. Вони звикають до мене. Але ж будь-яка зміна через 21 день закінчується і всім треба повертатися додому. Вожаті сумують за своїми дітьми, а діти за вожатими ще більше. Вожатому в цьому плані простіше. У нього ж у загоні приблизно 24 вихованця. Він сумує за дітьми вцілому. Проходить час і він працює з іншим загоном і теж безмежно їх любить. У дитини ж вожатих 2 чи 3. А любити з них вона може і лише 1. І от їдуть вони додому і плачуть за тобою. І їм боляче. Звичайно, ви можете кілька разів зателефонувати один одному, поспілкуватися в соціальних мережах чи навіть зустрітися. Та це все не те. Звичайно діти можуть ще багато разів поїхати до дитячих таборів. Але ж немає 100% гарантії, що вони там зустрінуть хорошого вожатого, який стане рідним як мама, тато, перша вчителька, вірний друг.

Я довго думала над цим і досі не знаю де шукати правильний вихід із цієї ситуації. Це ніби палка з двох кінців. Правильного рішення немає. З одного боку не можна ж любити дітей так, щоб вони не любили тебе. Ці почуття мають бути взаємними. А з іншого боку дійсно не хочеться робити вихованцям боляче, залишаючи їх назавжди. От вам і головоломка…

Тоді людина стає кращою, коли ви покажете їй, яка вона є.

…Ця розмова з вожатим відбулася вже після роз’їзду дітей. Він сам сказав, що бачить мою любов до дітей і їхню до мене. Мені багато хто тоді говорив, що у нас якісь особливі стосунки з дітьми. Старша вожата гадала, що я їх просто розбестила і не можу з ними справитися. Сусідка по кімнаті казала, що діти в мене якісь неслухняні, а Лариса казала, що діти такі ж, як і я. І це може бути правдою. Дуже часто в улюбленому типу людей вихователі шукають самих себе. От подобаються мені такі дітки, як були у мене. Не можу сказати, що вони були «правильними», слухняними і організованими. Навіть скоріше навпаки. Вони бешкетували, не любили ходити строєм, на тихому часі ламали ліжка, говорили в їдальні, ввечері їх не можна було вкласти спати, а вранці розбудити. Та все це мене цілком задовольняло. Вони просто були самі собою. Вони не «грали на публіку». Тому, мабуть, це і є мій улюблений тип дітей. Улюбленим типом дітей може бути й повна протилежність в усьому правильного «улюблениця»; «складна» дитина. (н-д., таким був і Сірьожа з «Чайки», я його любила дуже, хоч він і був дуже вредний, мазаний, бешкетував, був по-своєму незалежний)…

…Те, що ми зазвичай називаємо «проступками», насправді часто буває спробою будь-яким способом самоствердитися…

…Та одна спрва проявляти слабкість по відношеннє до якоїсь дитини, і зовсім інша ділити дітей на «улюблених» і «неулюблених». Вожаті. Як і інші вихователі не мають на це права…

…Професійний рівень вимірюється в тому, щоб було найменш помітно, яким дітям вожатий симпатизує більше, яким – менше…

…Мені не завжди спершу вдавалося приховувати свою явно виражену неприязнь чи симпатію. Тоді я зрозуміла, що більше уваги треба приділяти «неулюбленим»…

…Дуже часто в улюбленому типу людей вихователі шукають самих себе…

…У вожатих теж бувають свої недоліки. Є такі, що просипають зарядку чи не йдуть на лінійку, та в той же час це чесні, щирі, добрі люди; вихователь має бути відкритим. Не треба піклуватися про те. Як ти виглядаєш збоку, треба просто бути самим собою…

…У вожатих більше можливості бути з дітьми ближче, ніж в учителів…

…Негативні риси вожатого видно, як би ми це не приховували…

…Якщо вожатому подобається загін, то і загін любитиме вожатого…

…Не треба дітям жалітися на погане самопочуття; краще, коли вони самі помітять перепад нашого настрою і запитуватимуть, що сталося (я з температ., діти питають:»Ви що захворіли?» Я розбила палець - теж). В цей момент вихователь може привітати себе з тим, що він знайшов шлях до серця дитини…

…(Коли я сиділа на траві за доміками під час дискотеки, хотілося кричати мовою української письменниці Марії Матіос:

«Люди добрі… Як добре, що іноді в житті трапляються миті, про які не знає жодна душа, окрім тої, що своїми руками творить ту мить!...»

…Не пусте люди кажуть: нема щастя змалку, то й до останку…

…Існує необхідність повної відвертості у відносинах з дітьми… Отряд для вожатого – друга сім’я. Від нього нічого не можна приховувати!..

…Інколи не можна розповідати загону про свою неприємність. Адже діти можуть занадто близько прийняти до свого серця цю неприємність і ходити сумними. А навіщо це потрібно, щоб через вожатого хтось засмучувався?..

…Головні справи в загоні ті, які допомагають дітям потоваришувати…

…Улюблена справа загону має проявити творчі здібності дітей…

1) Він знаходиться на відповідальному місці.

3) Він більше знає, ніж вони, як в політичному, економічному, так і в морально-етичному відношенні…

…Вожатий не повинен підвищувати голос тому, що діти дуже вразливі…

… Якщо тебе не розуміє хтось чи не слухається, спокійно поясни ще раз…

…Вожатий, який приказує – поганий вожатий…

… Приказом не можна зловживати. Цим можна назавжди відштовхнути від себе дітей. Якщо без наказу не обійтися, то все одно – він повинен звучати так, ніби рівний звертається з проханням до рівних…

… Діти і без того говорять, гарний у них вожатий чи ні. Якщо у них сяють очі, на обличчях посмішки, коли вожатий поруч з ними, все ясно: він їм подобається! «У нас вожатий те що треба!» - кажуть вони своїм друзям. А ті їм відповідають: «Повезло ж вам..» І тут все ясно! …

…Не буде користі від роботи, використаної без бажання, не від душі. Краще, відкинувши в бік принцип типу: «Не цікаво – не потрібно!», зацікавити дитину якоюсь справою. Треба зрозуміти кожну дитину, а не йти в неї на поводу …

… Дитина не має відчути себе самотньою. Адже гіршого почуття ніж це немає… (Про Максіма, коли всі були проти нього)

… В розуміння «сучасний вожатий» треба включати доброту і повагу до дітей як першоелемент…

… Поганий вожатий скрізь доказує, що йому загін нікудишній дістався. І щоб вдержати навкруг себе дітей починає ділити їх на «гарних» і «поганих» і протиставити одних іншим. А тут, як ви розумієте, закінчується педагогіка і починається анти педагогіка…

… Чим більше пізнаєш дітей, тим більше розумієш, як погано їх ще знаєш…

… На початку зміни було запропоновано скласти план своєї роботи…

… Діти зазвичай самі знають, як треба і не слід чинити. Досить інколи коротко сказати: «Припини», щоб хлопчик, який сам усвідомить, що веде себе неправильно, взяв себе в руки…

… Якщо приказ не прирівнювати до грубого примушення, він – нормальний інструмент виховання. Але якщо у вожатого немає авторитету, його наказ буде або погано виконаний, або визве сміх в загоні…

… Дехто прагне, щоб його загін «завалив» якусь справу. Він переконаний, що невдача справляє на дітей сильне враження, наступну справу вони виконають з усім старанням… Але, здавалось би, цього не зробить той, хто ЛЮБИТЬ ДІТЕЙ. Справжній вожатий так не вчинить…

… Навчаючись в університеті, ходиш на лекції, семінари, а живих дітей не бачиш. Взагалі-то навчання, на жаль, так побудоване, що про самих дітей забуваєш… (Десь на початок)…

… В таборі легко перевірити, любиш ти дітей насправді чи лише на словах…

… Чому вожаті такі молоді? Бо коли братися за якусь серйозну, велику справу, то починати її треба, коли ти молодий. Стільки віри в себе і в людей, стільки оптимізму і сил, що здається – гори можна звернути…

… Дитина перебуває в трьох різних середовищах: це член сім’ї, учень школи та відпочиваючий в таборі. Погано, коли ці середовища виховання дуже різні. Треба шукати точки зіткнення… Уявлення про гарну поведінку у батьків часто не співпадають з уявленням учителів чи вожатих... Отже треба учитися один в одного…

… Щоб висунути в лідери найбільш підходячого для цієї ролі хлопця чи дівчину, треба добре знати загін…

…Наше вожатське завдання: будувати свою роботу так, щоб навчити всіх дітей вмінню в якійсь ситуації керувати, в якійсь – підкорятися, виконувати…

Діти, яких не люблять, ніколи не навчаться любити

Не робіть з дитини кумира: бо коли вона виросте, вимагатиме багато жертв.

але на відміну від нас, дорослих, вони вміють користуватися теперішнім.

Не розбещуйте мене, цим ви мене псуєте. Я дуже добре знаю, що не обов’язково надавати мені все, що я вимагаю. Я просто випробовую вас. (туди, де я написала про свою малу)…

Не піддавайтеся на мої провокації, коли я кажу або роблю щось тільки для того, аби роздратувати вас. А то надалі я намагатимуся досягти ще більших «перемог». (можна про Сірьожу, як він біг з долини казок)…

Не робіть для мене і за мене те, що я можу зробити сам: я використовуватиму вас, як обслугу…

Не нарікайте на мене у присутності сторонніх людей…

Не намагайтеся читати мені нотації. Ви будете здивовані, дізнавшись, що я чудово розумію, що таке «добре» і «погано»…

Не чіпляйтеся до мене і не буркотіть на мене. Якщо ви будете це робити, я повинен буду захищатися, прикидаючись глухим…

Не вимагайте від мене пояснень, навіщо я це зробив. Я іноді сам не розумію, чому чиню так, а не інакше…

Не піддавайте надто великому іспиту мою чесність. Заляканий, я легко перетворююсь на брехуна…

Не забувайте, що я люблю експериментувати. Саме так я пізнаю світ, тому, будь ласка, змиріться з цим…

Не захищайте мене від наслідків моїх помилок. Я вчусь на власному досвіді…

Не звертайте забагато уваги на мої маленькі хвороби. Я можу звикнути. Я можу звикнути від отримувати задоволення від поганого самопочуття, якщо це привертає до мене стільки уваги.(всі діти не хотіли їхати на море, бо в них «шось болить»)…

Не відповідайте на мої дурні та безглузді запитання. Якщо ви будете це робити, то через деякий час помітите, що я просто хочу, щоб ви постійно мене бавили…

Ніколи не натякайте, що ви є досконалі й безгрішні. Це дає мені відчуття марності спроб зрівнятися з вами. (=я казала «В мене теж болить»…)…

Не хвилюйтеся, що ми з вами проводимо мало часу. Головне те, як ми його проводимо. (моя мала)…

Не забувайте, що я не можу успішно розвиватися без розуміння й підтримки, але похвала, коли вона чесно заслужена, іноді все ж забувається, а прочуханка, здається, ніколи…

І, крім того, я вас так сильно люблю, будь ласка, поверніться до мене з любов’ю.