Олександр Дюма-син

Я завжди дивувалася, чому діти так часто ревнують? Саме так, ревнують. Ревнують на кожному кроці. В різних життєвих ситуаціях. І не заперечуйте, що це не так.

Невже Ви ніколи не помічали, як змінюється настрій та поведінка чада, коли в мами народжується немовля. Дітки бояться, що тепер весь свій час піде на новонародженого. І частково так і є. Адже малюк ще малесенький і йому треба приділяти більше уваги ніж 5-ти річній Надійці чи 7-ми річному Назарчикові. Старші діти спочатку ненавидять цих братиків та сестричок, які щойно з’явилися на світ. А коли батьки запитують чи хоче дитина, щоб у неї з’явилася сестричка, дитя падає в істерику, починає вмовляти маму, що їй і самій добре живеться і що нехай краще тато купить нового тетріса чи комп’ютера чи набір ляльок Bratz… Діти ревнують, коли величезна родина збирається разом. Ну типу влітку до бабусі з’їжджаються всі її діти, онуки, а, можливо, й правнуки. Дитина бачить, що вона тепер далеко не в центрі уваги. Що бабуся, яка раніше віддавала всі солодощі лише їй, тепер має ділити все на всіх діток. А батьки тепер, забувши про свою Діанку, бавляться з маленьким Сашком. Бо він же ж такий крихітний і кумедний, а як він мило посміхається! О, здається, він навчився махати ручкою. А те що їхня Діанка щойно самостійно навчилася кататися на велосипеді ніхто й не помітив. І тоді дитина біжить десь у куток бабусиного саду, сідає поміж пахучих квітів і починає тихесенько плакати…

Дітей дратує коли їхні батьки чи брати та сестри допомагають іншим чужим дітям на вулиці. Вони сердяться, коли ти бодай промовиш слово до іншої дитини.

Коли я гуляла з молодшою сестрою Свєтою трапилася і в мене така ситуація.

Сестра винесла на майданчик м’яч. Сама ним грати не схотіла – побігла спускатися з гірки. Я взяла в руки м’ячик і почала ним гратися одна. Через кілька хвилин на подвір’я прийшла бабуся з дівчинкою років двох. Я відразу ж почала кидати м’яч дитині. Та вправно то ловила, то відштовхувала ніжкою його. Підбігла Свєта. Стала поруч з нами, насупила брови й дивиться. Я махнула рукою, мовляв, йди грати з нами. Але вона розвернулася, побігла й сіла під гіркою. Я зрозуміла, що вона образилася. Підходжу до сестри і «прямо в лоб» запитую:

- Свєта, чого ти ревнуєш?

- Я не ревную…

Пауза…

- Ходімо грати з нами! – спокійно кажу їй.

- Ні-і-і!

Вона підхоплюється й біжить до кота, що бігає по майданчику. Маля теж підходить до кота, починає теж з ним гратися. Свєта дується. Я беру сестричку за рука, відводжу вбік, пояснюю, що дівчинці самій скучно, їй нема з ким погратися, в неї немає сестри чи брата. З нею прийшла старенька бабуся. А тато й мама ще на роботі. На що вона мені відповідає, що хай з нею грає мама. І що я завжди з усіма граюся. І вона зі мною тепер дружити не буде.

Ми стали грати м’ячем вдвох, бо дівчинку батьки вже забирають додому. Маля сиділо в татка на руках і, посміхаючись, махало мені рукою. Я теж вирішила помахати на прощання. Та Свєта надулася й відвернулася. Тоді я зрозуміла, що мені заборонено навіть дивитися вслід тій дитині.

Пройшло півгодини. Я сиджу читаю, Свєта гойдається, м’яч лежить в стороні. Сестра бачить двох чужих дітей – хватає м’яч і кричить, щоб я з ними не грала, бо вона зі мною дружити не буде.

Як важко пояснити цій впертій дитині, що я не можу любити лише її одно. Я хочу гратися, приділяти увагу усім діткам…

Віра в чудо

Дитина вчиться завдяки тому, що вірить дорослому,

сумніви виникають після віри.

Людвіг Вітгенштейн

Діти мають унікальну властивість вірити в чудо. На відміну від нас дорослих, вони вміють мріяти, в них широка уява, вони часто фантазують. Ми не завжди так можемо. Ми можемо лише щось ненадовго уявити і потім згадуємо про побутові речі, буденні справи, проблеми. А дитяче серце несе віру роками, аж поки ми не зруйнуємо її. Це ж ми, дорослі, «відкриваємо дітям очі» на те, що Діда Мороза, Снігурочки, Водяного, Миколая, бабая, русалок не існує. Хоча ми самі й розповідали їм про цих героїв історії. Ми руйнуємо дитячі мрії. Адже вони вже влітку мріяли про те, що замовлять Діду Морозу

на наступний Новий Рік. Це ж саме через нього вони ведуть себе так чемно. Це ж через нього вони хочуть хоч якось залізти на дах і зрозуміти, як він пролазить через крихітний димар. Вони дивляться в зоопарку на оленів і розпитують, як вони можуть літати… Діти вірять у все, що є чарівним, що розповідають на ніч батьки. В таборі відпочинку діти вірять у Пікову даму та «матюхливого» гнома. Про це їм розповідають старші товариші.

Це добре, що діти вірять в казкових героїв, в те, що добро перемагає зло, що треба бути на боці правди, а не кривди, Що в світі перемагає мир та дружба. Як багато нам і попередньому поколінню дали радянські мультики. Вони чудесні. Зараз їх майже не показують. Сьогодні кіномистецтво пішло в перед. Вже не показують доброго кота Леопольда, не чуємо пісень Крокодила Гени та Чебурашки, вже не їздить Блакитний вагон», не ганяється Вовк за Зайцем з криками: «Ну, постривай!», не гуде над вікном кумедний Карлосон, не ходять по сіль козаки... Сьогодні інші герої. Вони також по-своєму цікаві, але створюють вже зовсім інші уявлення про світ. Ще гірше, коли діти надивляться фантастичних фільмів з різними катастрофами, війнами, інопланетянами і таке інше. І тоді вони підходять до нас і запитують:

- А це правда, що скоро світ захватять мавпи. Бо я таке бачив у кіно «Країна мавп»?

І починаєш пояснювати дитині…

Діти вже менше читають народних казок. Тираж та продаж українських книжок падає щороку. Так сьогодні є багато альтернативних джерел інформації. По телевізору вони бачать щось одне, в Іnternet ще щось почитають. Ще можна ввімкнути радіо, заглянути в журнал чи газету… З різних кутків діти чують різні речі. І потім їм важко визначити, де ж правда. Вони не можуть вияснити, чи ми походимо від мавп чи нас створив Ісус. Цього не знає напевно ніхто. Але ж шестирічній дитині треба якось потім пояснювати…

Віра завжди допомагає, рятує. Коли в щось віриш ти починаєш чогось прагнути, шукаєш життєві ідеали, обираєш життєву позицію, ціль в житті.

Я вірю в силу доброти,

Добро завжди сильніше злого,

Дає наснагу, щоб цвісти

І світлу обирать дорогу.

???

В моєї сестрички був випуск у дитячому садочку. Кожному роздали кульки, що містили озон (для легшого підіймання в повітря). На кожній з них висів якийсь напис про майбутнє випускника. У Свєти було про те, що вона дуже добра, відверта. Що в майбутньому вона стане чарівницею. ЇЇ любитимуть люди. Дитина повірила в це. Вона вже уявляла себе в образу феї з чарівною паличкою.

Для того, щоб побажання здійснилося, треба було відпустити повітряну кульку в небо. Всі дітки дружно пішли надвір і відпустили їх. Але моя сестра і ще один хлопчик залишилися в групі не схотіли пускати. Я підійшла до неї й запитала, що трапилось. Вона відповіла, що хоче запустити кульку вдома, щоб ніхто-ніхто не бачив. І сказала, що лиш тоді її бажання точно-точно здійсниться.

Вдома кулька пролежала день і лопнула посеред кімнати, так і не відчувши гостроти польоту. Чи стане ж тепер Свєта чарівницею? Як кажуть, підросте – побачимо…

Дитині дуже просто довіритись дорослому. Вона може вірити в кожну розповідь, кожне слово авторитетної для неї особи. Так, можливо дитя не повірить Вам, коли Ви почнете кричати, пояснювати щось із зависокою інтонацією. Адже кожна людина сприймає все набагато краще, коли до неї говорять спокійним, врівноваженим, лагідним тоном. Тепле, щире, лагідне, ніжне слово матусі має лікувальні властивості. Воно здатне приспати дитину ніжною колосковою. Здатне вирішити будь-яку проблему маляти. А ще має унікальні лікувальні властивості. Згадаймо, як часто, коли дитина отримую якусь невеличку травму, бодай це буде подряпина, опік, чи може вона десь вдариться, матуся підійде поцілує, приголубить, скаже, що скоро рана загоїться. І от малюк вже не плаче, відразу ж веселішає і біжить знову гратися. Дитина вірить, що так і буде. І здається вже їй та рана не такою страшною.

Інша справа, коли діти починають хитрувати, користуються добротою. Саме це робить моя молодша сестра. Якось ми знову ж таки гуляли на майданчику. Вона вдарила палець. Підбігла до мене скаржитись. Я сказала, що якщо я її покручу, то біль мине. Я взяла її за руки, підняла й почала крутити. Через 10 хв вона знову підбігла до мене й сказала, щоб я її знову покрутила, бо її вкусила кицька.

Вона взагалі дуже любить, щоб її жаліли. Тому часто хитрує. Та це вже моя провина…

Розділ ІІ

«На «Чайку», на «Чайку» я знову повертаюсь…»

2.1. Нарешті, табір!

Дорога до табору була досить нудною. Ми їхали 8 годин в маршрутці, набитій вожатими та дітьми. Їхав з нами замісник директора, який сказав нам одну усталену істину «Все лучшее – детям!». Наказав, щоб це стало нашим девізом на 21 день!

Прибули на місце вже під вечір. Довелося довго чекати поки нас кудись прилаштують. Виявилося, що в таборі, куди ми приїхали («Сонячний берег») вже достатньо вожатих. Тому нас повезли до табору неподалік. І звався він «Чайка». Ця назва була досить типовою для дитячого закладу, що знаходиться на півдні. Та й мені була вже знайома. Бо два роки тому я вже відпочивала в таборі з такою крилатою назвою. Хоча це було в інших краях…

Тут почалося багато мороки. Я з подругою хотіла працювати в одному загоні. Ми про це домовлялися ще в університеті. Але виявилося, що коли ми приїхали, в кожному загоні вже було по одному вожатому. Нам довелося дуже довго вмовляти дирекцію, і врешті-решт нас поставили до 6 загону, з якими вже працював студент нашого ж внз Сергій Вікторович. Нас відразу ж попередили, що це одна з найбільших груп, і що цей Сірьожа досить незвичайний юнак…

Спочатку нам розповіли про режим дня. Він був досить типовим. Вставати ми мали о 7 годині. Далі на 7.30 збори вожатих. У 7.45 треба піднімати дітей. На зарядку вести у 8.10. Після чого всі йшли у столову снідати. Поснідавши ми відправлялися на море. Повернувшись з моря, рівно о 12, приймали душ. Через півтори години – обід. Далі у дітей починається «тихий час», а один з вожатих іде на ще одні збори. Після «тихого часу» їхали знову на море. А потім знову ж душ, вечеря. О 19.50 – вечірній захід. Дискотека до 22.30. І о 23.00 всі вже мали спати.

Перша зустріч

Перша зустріч… Якщо чесно, було надзвичайно страшно. Але водночас дуже цікаво. На жаль, сталося так, що ми прибули до табору пізніше за дітей. Вони вже були більш освоєні. Тай наш колега Сергій Вікторович був уже з ним знайомий.

У загоні було мало бути 35 дітей! Хоча в той день ще 2 з них не приїхало. Вік був досить різний – від 7 до 14 років. Більшість дітей були середнього віку від 11 до 14. Звучить ніби заспокійливо – середній вік, мало не «золота середина». А насправді кожен із них переживає найскладнішу пору в житті. Хто я? Навіщо я? – цими і багатьма іншими питаннями життя цікавиться підліток. І більше за всіх вдається зробити тому вожатому, який добре знає, з яким віком він має справу, рахується з його інтересами і запитами…

Коли ж приїхали ми треба було відразу ж повести загін на вечерю. Тому ми навіть не мали часу нормально відразу ж познайомитися з дітьми. Тож о 7 вечора ми вишикували загін і повели до їдальні. Діти краще знали дорогу, вже вивчили територію табору. Відразу ж всі сіли на свої місця і почали їсти. Для нас це все було не так просто. Виявилося, що місця для вожатих були ще не визначені. Нас посадили далеко від дітей за не накриті столи. Ми довго чекали, поки нам принесуть хоч щось поїсти. Нам таки принесли порції хоча й без компоту. Якось так ми й поїли…Тут згадалася фраза «Все лучшее – детям» і ми спокійно пішли на вихід.

Далі треба було відразу ж зібрати дітей і повести на вечірній захід. Ведучі зі сцени знайомили дітей з табором. Були різні конкурси. Деякі діти виходили на сцену, розповідаючи про себе. В цілому був доволі типовий як на перший день зміни вечір. Нам треба було лиш наглядати за всіма. Я постійно перераховувала дітей. І якось недорахувала трьох. Я дуже злякалась. Підходжу до Сергія Вікторовича і говорю:

- У нас зникло 3 дітей!

На що він мені відповідає:

- І що? Знайдуться…

Я була в шоці: як це так у перший же день загубити дітей і отак просто сидіти далі, склавши руки. Але де їх шукати поночі я також не знала. Та вони дійсно через кілька хвилин повернулися…

Захід минув. Всі ми пішли до корпусу переодягатися. Мала починатися дискотека. Ми з Машкою чомусь довго збиралися. Хотілося в перший день зміни виглядати пристойно. І коли ми вийшли на вулицю, то всі вже йшли до кімнат. Ми не могли нічого зрозуміти. Почали запитувати і дізналися, що просто почав накрапати дощ, тож дискотека закінчилася, так нормально і не розпочавшись…

Я вирішила, що тепер у нас достатньо вільного часу і ми маємо змогу нормально познайомитися з усіма. Взявши кілька аркушів чистого паперу, ми пішли до кімнат, де жив наш загін. Хоча спочатку ми всіх їх не могли запам’ятати. Кімнати були розкидані по всьому коридорі. Тож інколи, помилково, можна було зазирнути не до своїх.

Ми почали знайомитись з кожним. Собі ми записували № кімнати, прізвище, ім’я та номер телефону дитини. Таким чином ми в будь який момент могли зателефонувати. Хоча, на жаль, мобільні телефони були далеко не у кожного.

Також ми з Машкою представляли себе. Це було досить складно. До останнього моменту я не знала, як вони мають мене правильно називати: просто по імені чи ім’я та по-батькові. Адже діти досить різного віку. Тож ми їм казали так: можете називати нас просто по імені. Але коли ми будемо десь разом з іншими вожатими чи дирекцією, то треба обов’язково казати й ім’я та по-батькові. Не знаю, чи правильно це. Дуже довго думала над цим. Та я й на сьогоднішній день не знаю як краще. Не хотілося у перший же день здатися авторитарною особистістю. Хотілося показати, що я можу бути для кожної дитини другом. Що я така ж як вона. Щоб вони швидше прийняли мене до себе у колектив. Адже навіть у всесвітньо відомому «Орлятку» дітей вожаті дружно просили називати їх по іменам. А не по-батькові…

Також гостро постала проблема з вибором мови. Ще коли їхали до табору, ми довго міркували: спілкуватися українською чи російською. Звичайно ж, ми були в Україні і в нас не мало виникати подібних питань. Але все виявилося не так просто. Потрібно було враховувати, що це південь країни. Всі діти у загоні були з Саратського району Одеської області. І майже всі спілкувалися російською. До того ж, як виявилося трішки пізніше, 12 хлопців жили на кордоні з Молдовою. Вони між собою спілкувалися виключно молдовською, українську у школі майже не викладали. Всі, окрім одного хлопчика, добре розуміли та спілкувалися російською. Отож того ж вечора я вирішила зі всіма розмовляти російською мовою. Хоча для мене це було не дуже звично. Та й двоє інших вожатих загону – Машка і Сірьожа спілкувалися українською…

Потім ми спустилися до власної кімнати. Досить незручним було те, що ми жили на другому поверсі, а всі кімнати наших дітей були розташовані на четвертому. Так набридало постійно бігати туди-сюди.

Отож дібравшись до власної кімнати, ми розклали речі на місця. Побачили велику кількість жучків, які снували скрізь. Вожаті, які жили зі мною в кімнаті (всього нас жило четверо), навіть позасовували вату в уші та ніс, щоб котрийсь із жучків часом вночі туди не потрапив. Це зараз здається жартом, а тоді було не до сміху. Багато що бентежило. Корпуси були вже старими і можна було очікувати чого завгодно. Та й весь табір був не першого класу якості. І в столові нас годували не дуже… Але якось треба було жити…

…Отак, в роздумах, і закінчився перший найтяжчий, як тоді здавалося, день життя на новому місці, в іншій частині країни, в інших географічних широтах. В незвичайному таборі з крилатою назвою «Чайка»…

Вранішнє сонце вказувало на початок наступного дня.

Розпочали діти свій режим із зарядки. Всім дуже хотілося на море. … Коли тільки розпочинається зміна, діти більш за все думають про купання в морі, про екскурсії, ігри. І я б із величезним задоволенням повила їх купатися, але не мала на це права. Треба було кожному ще пройти медичний огляд. Також ми, вожаті, мали прочитати інструктаж з техніки безпеки.

Отож першу половину дня ми провели біля медпункту, чекаючи, поки до нашого загону дійде черга. Деяким дітям було дуже страшно. Ходили чутки, що в інших загонах у дівчаток знайшли воші. Як виявилося, ці чутки були небезпідставними. Таких дітей дійсно було досить багато. Нам з Машкою й самим стало страшно. А раптом і ми вже встигли їх собі підхопити. Та на щастя, все було добре. Ні в кого в дітей не виявили нічого такого. І тепер всі мали дозвіл на купання в морі. А щодо тих дівчаток, з інших загонів, казали що їх буцімто помістили в ізолятори для виведення паразитів. Та я виявила, що це не зовсім так. Того ж дня на тихому часі я почула розмову на сусідньому балконі (біля нас жили дівчатка, між балконами була невелика перегородка). Я зазирнула туди й здивувалася: на стільці сиділа дівчинка й чимось мазала голову. Типово для вожатої я запитала:

- Що ти тут робиш, адже зараз тихий час і ти маєш бути в кімнаті?

- Мені дозволили…

- Хто? – не зрозуміла я.

- Вожаті. Мені сказали помазати голову, щоб вивести воші, - почала виправдовуватися дівчина.

- А, ну тоді все ясно…

Виявилося, що так би мовити «ізолятор» був у кожного просто на балконі. Але ж це неправильно. Дитина ж може заразити всю кімнату, весь загін, та й нас через балкон. Стало якось страшно. Кожен раз, коли починала чухатися голова, хотілося бігти в медпункт… Але минав час. І ніяких паразитів ні в нас ні в наших дітей так і не виявляли…

Після тихого часу ми всім табором пішли до сусіднього табору «Сонячний берег» дивитися як дирекція грає у футбол. Цей похід був раптовий. Виявляється, треба було одягти наші вожатські футболки. Ах, так, я забула зазначити, кожному з нас роздали футболки для вожатих темно-синього кольору з емблемою табору. Їх ми повинні були здати в кінці зміни. Вони переходили від зміни до зміни. Як зясувалося пізніше ми повинні були одягати ці футболки коли:

- йшли на зарядку;

- їхали на море;

- проходили якісь заходи в таборі (незалежно були це спортивні змагання чи якісь конкурси);

- був похід поза територію табору.

На той час ми цього не знали. Ми з Машкою на тихому часу вирішили попрати їх. Бо, здавалося, їх після попередньої зміни ніхто не прав. А коли почали спускатися донизу, щоб зібрати весь загін, побачили, що всі одягли «чаїчки». Вибору у нас не було – довелося одягати абсолютно мокрі футболки. Хоча потім ми про це не пошкодували – було так спекотно.

Дорога до місця призначення виявилася складною. По-перше, йти треба було далеко. По-друге, це перший наш спільний похід за територію табору. Весь табір йшов одним строєм. І здавалося, що наш загін був найменш дисциплінований. Понад дорогою росли дикі дерева з різними фруктами. Як важко було пояснити дітям, що ті яблука та сливи ще не доспіли. Вони раз за разом вибігали зі строю і рвали їх. А коли зрозуміли, що вони дійсно не смачні почали просто ними кидатися. Якось так ми й дійшли до стадіону.

Розпочався футбол. Сидіти на голій траві під палким сонцем треба було сидіти майже 2 години. Не всі побрали головні убори це було великою проблемою. Довелося змушувати хлопців одягати футболку на голову. Багато кому, особливо дівчатам, було нецікаво спостерігати за матчем. Вони почали нудьгувати. Ми якось намагалися розважати дітвору.

Потім всі від спеки почали просити пити. Води з собою ніхто не взяв. Та й грошей ні в кого з дітей не було. Дирекція взяла запас води лише для футбольної команди. Ми були у невідомому місці й не знали, де можна придбати хоча б щось попити. Раптом ми помітили що деякі вожаті з інших загонів несуть звідкись пляшки з купованою водою. Ми з Машкой вирішили піти в розвідку. Керувати загоном залишився колега. Ми знайшли базарчик і придбали кілька пляшок лимонаду. По дорозі назад ми зустріли кількох хлопців зі свого загону. Виявилося, що коли ми пішли вони теж таємно вирішили сходити в магазин. Це були хлопці, які вже до цього відпочивали тут кілька разів і добре знали місцевість. Навіть не було сили кричати на них. Всі повернулися на стадіон. Діти були дуже задоволені, напившись досхочу.

Наша команда перемогла…

Діти потребують лагідного ставлення,

будь-яке покарання озлоблює їх.

Шарль де Монтеск’є

…Ми вирушили додому. Дорога назад була трішки спокійнішою. Всі весело вітали команду переможців. Але не обійшлося й без інциденту.

Один з хлопців – Стьопа все не міг вгомонитися: бігав туди-сюди по дорозі, вискакував зі строю. Вожатий Сірьожа не витримав і вдарив його власними босоніжками по обличчю… В мене навіть немає слів, щоб прокоментувати цей випадок…

Можу лише виразитися словами великого Е. Асадова: «Не бийте дитя, ніколи не бийте!..» і тут же він додає: «Ну як же рука тільки піднімається на жах в очах та потоки сліз.» Адже дійсно вожатий має право на все окрім рукоприкладства.

Рукоприкладство – жахливий вид фізичного покарання. Взагалі тема покарання є досить складною. Сучасні педагоги повністю відмовляються від цього слова. Карати дітей ні в якому випадку не можна. Йде мова не лише про фізичне, а й про інші види покарання. Скажімо, моральне, чи як там це можна ще назвати.

Дорослі дуже часто використовують цей метод виховання, бо він був звичний, коли їх виховували. Всі чули славнозвісний вираз: «виховання кнутом та пряником». А згадаймо як кілька століть тому у школах використовували різки. Щоб покарати учнів. Деякі батьки звикли, що за будь-яких обставин можуть витягти пасок та відшмагати дітей. Інші ж починають морально давити на дитину: кричать, забороняють виходити з дому, гратися з друзями, дивитися телевізор, гратися на комп’ютері і так далі. Або ж зовсім перестають розмовляти, ігнорують дитя. Можливо, декому здається, що це правильно. Мовляв, мене так виховували і я так буду. Ці люди скажуть. Що пам’ятають, коли їх карали в дитинстві і вони робили з кожної ситуації правильні висновки. Але всі ці дорослі неправі.

Задумаймося на мить, що покарання приносить дитині, як воно відбивається у її очах:

- страхом;

- ненавистю;

- жалем до себе;

- замкненістю в собі;

- образою.

Покарання псує відносини з дорослими.

А можна ж якось обійтися і без цього. Можна використати більш гуманний метод виховання. Який? Він не має назви, але він існує. Це метод, яким користувався Сухомлинський, Макаренко, Амонашвілі. Цей метод добрий, надійний і дає кращі результати. Він включає совість, самоаналіз, самооцінку. Стосунки між дітьми та дорослими він не псує, а навпаки – покращує. Навіщо нам ризикувати ставленням дитини до нас? Наше завдання – любити її, а не робити так, щоб вона нас ненавиділа…

Повернуся до випадку з Стьопою. Ще більше загострило ситуацію те, що ми зовсім ще його не знали. Це ж був всього 2 день зміни. Ніхто не міг передбачити поведінку хлопця. В одному із 27 семи дитячих прохань до дорослих мовиться: «Не покладайтесь на силу у стосунках зі мною. Це привчить мене до того, що зважати слід лише на силу. Я відгукнуся з більшою готовністю на ваші ініціативи.» Цим я зовсім не хочу сказати, що хлопчик теж відгукнувся силою зовсім ні. Але в ту ж мить він перестав поважати вожатого. До кінця табору він повсякчас виказував зневагу до нього. Він ніколи його не слухав. А коли знаходився з нами без присутності цього вожатого як тільки він його не називав.

Це тільки на перший погляд може здатися, що цей хлопець дуже балуваний. Так, він часто не слухався, бешкетував, бився з меншими хлопцями, бігав до дівчат у сусідню кімнату, довго не спав ночами, був випадок коли він, навіть, купив пиво та про це я розповім пізніше… Всім цим він лише хотів привернути нашу увагу.

Насправді це був чудесний чотирнадцятирічний хлопець із сільськими манерами. Хоча він був один з найстарших у загоні він завжди звертався до мене на ім’я по-батькові. Йому можна було доручити все що завгодно. Він був відповідальним. Завжди дотримував слова. Мав прості манери. І хоча був трішки сором’язливим, не відмовлявся, а то й проявляв ініціативу, щоб взяти участь у якомусь конкурсі чи змаганні. Те, що він бігав до дівчат, мене лише радувало, адже я розуміла на скільки це цікаво у підлітковому віці. Мені було дійсно цікаво спілкуватися з ним. І те, як він не спав ночами та на тихому часу я зараз згадую з посмішкою. Я обожнювала ті кілька годин, які ми з Машкою проводили отак серед ночі у Стьопиній кімнаті. Всі 4 хлопців не спали. Ми сиділи і розмовляли. Дізнавалися багато нового про наших вихованців…

А ще він завжди ходив на дискотеку. І не просто ходив. А завжди танцював. І, навіть, запрошував нас з Машою на повільні танці.

Я назавжди полюбила цього хлопця. Такого кумедного і завжди надійного. До того ж, він був дуже добрий. Якось вже під кінець зміни йому батьки привезли гостинці: яблука та груші. І хоча це були вже останні дні, коли грошей не залишилося, і треба ще ж поділитися з хлопцями з кімнати, а фруктів привезли не так вже й багато, він запропонував кілька нам. Було дуже приємно. Інколи йшла йому на поступки, дозволяючи не робити зарядку чи зайвий раз пограти у футбол. І мені було дійсно надзвичайно шкода, коли по нього приїхали батьки раніше, ніж закінчувалася зміна. Так не хотілося його відпускати. Він і сам не хотів їхати, але наполягала мама і на це було 2 причини. По-перше, у його бабусі мав бути ювілей і він не міг пропустити цю подію. По-друге останнім часом у нього почало боліти горло. А так шкода… Тож він поїхав 31 липня у суботу…

Наступного ранку, 20 липня, діти прибирали свої кімнати.

Після сніданку ми вирішили вивчити девіз та назву загону. Сірьожа ж хотів навчити дітей етикету перебування в їдальні. Але йому це погано вдавалося. Він весь час кричав на дітей. Вони не розуміли, що він від них хоче. Хоча він хотів навчити їх всього двом фразам: казати голосно всім, коли заходиш в їдальню «Смачного», а поївши «Дякуємо». Незважаючи на те, що всі діти розмовляли російською, він вимагав, щоб вони казали це українською. Всі почали галасувати. Він нервувався. Моментами просто сидів і мовчав. І от коли наступали такі моменти ми з дітьми вчили девіз. Попередньо ми з Машою підібрали у журналі кілька зразків непоганих девізів. Та всі вони були російською. Я в дітей запитала, а який девіз хотіли б вони. Адже я вважала, що так буде правильніше, що їм не треба нічого нав’язувати. І одна дівчинка запропонувала такий. Який в них був колись у таборі:

«Перцы – это круто!

Перцы – это клас!