Передмова. Але у нього було дуже хмарно.

Але у нього було дуже хмарно.

Моя ж любов, мов жайворонка спів.

Вона із вирієм летить до неба.

Не треба їй ні жалощі, ні гнів,

Їй сонця ніжність материнська треба.

Направлена любов у бік дитини -

Це найпрекрасніше у світі почуття.

Це подих вітру крізь волосся тополине,

Це є народження і є життя.

Дітей любити – непроста це штука,

Не кожному з людей вона під силу.

Для когось це справжнісінькая мука,

А хтось бажає дітям просто миру.

Любов оця, подібна неньки пісні.

Вона відблискує в мажорних гамах.

Їй не потрібні відголоси злісні,

І не потрібні сумні сцени в драмах.

Ти дітям цим маєш віддати серце.

І показати їм чарівний світ.

Відкрити заповітну дверцю

І просто вигукнути радісно «Привіт!»

І всі вони – перед тобою рівні.

Немає тут поганих діточок.

Приховуй завжди настрій гнівний

Вони ж спіймають тебе на гачок.

Ти пам’ятай, яким був сам колись

І сій любов до них крилату,

Бажай їм щастя, Господу молись,

Нагадую материнську хату.

Патріотизм у них виховуй –

Любов до рідної землі.

Міцне здоров’я загартовуй.

Забудь про сльози і жалі.

Будь ти з дітьми завжди веселий,

Хороший приклад подавай.

Через міста і через села

Неси гуманний коровай.

Ти для дітей – це щирий друг.

Ти маєш їх постійно рятувати

Від всіх захворювань, недуг,

Про гігієну їхню дбати.

Щоб сон здоровий вони мали,

В їдальні – добре наїдались,

А на подвір’ї просто грали.

І швидко до строю збирались.

Бо дисципліна – це важливо.

Спочатку – складно, та нічого

А потім настає те диво,

Коли немає тут складного.

І ти до дітей звикаєш,

Споріднюєшся із ними.

Часу даремно не гаєш.

«Чужих» називаєш «своїми».

А вони виростуть – тобі віддячать.

Вони ж – майбутнє наше і опора.

Вони вже світу без тебе не бачать,

І люблять тебе, хоч ти й хвора.

Вони вже самі допоможуть,

Підтримають в скрутну хвилину.

Багато самі уже можуть.

Хоча й носять ім’я «дитина».

Ти про них ніколи не забувай.

В думках повертайсь до дітей.

Себе в тих роках пам’ятай,

Запрошуй до себе гостей.

Гуманність неси крізь роки.

І люди любитимуть вічно

Твої падіння і перші кроки –

Це все для них є магічним…

Передмова

Перш ніж розпочати викладати потік своїх думок, хотілося б трішки сказати про свої наміри…

Пишу щось подібне вперше, тому дуже складно. Прошу сприймати мої слова розсудливо. Хочу відразу відповісти на всі запитання, які вже цієї миті виникли у Вашій голові. (Хоча, може, Ви поки що про це не думаєте, та все ж я відповім. Скажімо, нехай ці слова будуть наперед…)

Гадаю в кожного виникне питання: чому саме в цей час і про це я хочу розповісти. Сама задумуюсь над цим… Мабуть, так треба… А може це правильно, коли людина хоче висловити свої думки, які її вже давно турбують? Так би мовити поговорити про наболіле. Хоча це не завжди й доречно…

Так от, поштовхом до написання книги став звичайний (а може й зовсім незвичайний, а навпаки – щасливий, доленосний) випадок. Мені в руки потрапила книга… хоча стоп!.. ні… як завжди, щось не те пишу… Вона мені зовсім не випадково потрапила. Це була книжка з Педагогіки, яку нам загадали прочитати за літо. Прочитати не просто як підручник, навчальний посібник, але й не як художню літературу. Треба було прочитати «вдумливо», поринаючи в глибину думок, аналізуючи кожен розділ, знаходячи щось нове для себе і підтверджуючи усталені істини…

Це була книга Ш.А. Амонашвили «Как любить детей». Інтригуюча назва, чи не так? Про перше своє знайомство з книгою хотілося б трішечки розповісти у першому розділі.

Розділ І

«Амонашвілі та я: знайди спільні ознаки»

Справжня любов не є любов’ю однієї людини,

а духовний стан готовності любити всіх.