Не найдете в лагере

Перцов круче нас!»

Відповідно загін назвали «Крутые перцы». Так. Розумію, що це примітивно, але дітям дуже подобалось. Це було так по-сучасному. Їм хотілось бути крутішими, кращими за всіх. Тож ми швидко розучили це. І якось таки вони вивчили етикет в їдальні…

Далі пішли гратися до волонтерів. Волонтерами в нас працювала молодь з різни країн: Грузії, Молдови, Америки, а пізніше й Японії.

Того дня ми потрапили до двох грузинів. Грали ми на стадіоні у типову дитячу гру, коли всі повинні були стати у велике коло і казати слова, плескаючи сусіда долонею. Звісно ж гра була про назву нашого табору – «Чайка»… Ця гра допомагала дітям згуртуватися.

Потім ми грали у всім відому гру «хустинка». Хтось один бігає з носовою хустинкою всі решта закривають очі. Потім всі озираються. Якщо комусь підкинули хустинку, він має піднятися і наздогнати попередника. Довелося і мені кілька разів побігати по колу. Це було весело…

Ввечері була гра «Веселий експрес» всі діти брали один одного за руки і бігали по різним станціям. Ця гра зустрічається у будь-якому закладі. Навіть в університетах є подібні «квести». Завдання на станціях різноманітні: ми повинні були танцювати грузинські танці. Розповідати віршик англійською мовою, кидати м’ячем, голосно свистіти, пролазити через обруч, ставити уривок з казки… Хоча ми й не перемогли, але діти були задоволені…

Це тільки на перший погляд здається, що дні минали так швидко. Це зараз я так пишу. Описую 2-3 події за день. Насправді ж день був дуже насиченим. Я так втомлювалася! Просто не вистачало сил. Адже треба скільки всього встигнути. Це так здається, що треба, скажімо, дітей просто відвести 3 рази на день в солову і погратися з ним у вільний час. Насправді ж, щоб відвести їх поїсти треба всіх їх 34 зібрати! А вони ж ганяють хто де. От і доводилося мені шукати їх в холі біля телевізору чи на майданчику на гойдалках. А то й ще гірше. Якщо вони залишалися в корпусі в кімнатах – треба було кілька разів піднятися на 4 поверх потім спуститися. Разів 10 всіх перерахувати. Потім повести до їдальні. Біля неї знову кілька разів перерахувати. Тоді стояти й довго чекати своєї черги. А це інколи затягувалося на довго, поки не накриють всі столи. І це при 40° жари. І так 3 рази на день.

А треба було ще 2 рази їх погодувати в корпусі: після тихого часу та перед сном. Ну це вже було простіше. Треба було просто роздати їм сік та солодощі. Але їх також треба принести, перерахувати, рознести по кімнатах…

До вечора валилися з ніг. Здавалося б можна було відпочити протягом тихого часу, але куди там! Зазвичай ми або ходили (вірніше їздили з Машкою на таксі) на базар, бо катастрофічно не вистачало запасів води та харчів або ходили на всілякі репетиції та обідні наради.

Отож вечора чекали з нетерпінням. А день тягнувся так доовгоо… Інколи сядеш перепочити на балконі на кілька секунд, задумаєшся, і починаєш відчувати себе повітряною кулькою… Ні, правда. Знаю, це звучить кумедно, дивно, навіть… ненормально. Але правда, таке відчуття, що тебе чимось накачали. Якимсь невідомим штучним-прештучним газом. Що отак, раз, дмухне хтось і ти полетиш. Так легенько-легенько. За вітром. А з іншого боку відчуваєш себе тяжко. Немовби весь світ звалився на тебе. Ніби в отой штучний газ додали кілька тон свинцю. І ти не можеш більше зрушити з місця. І час стає таким безмежним. День здається місяцем…

Найбільше в перші дні чекала я на дискотеку. Не знаю чому. Мабуть, тому, що темрява поглинала все. Поглинала, мене, кожну дитину, керівництво. Я йшла, одягала вже не звично темно-синю «чайку», а улюблені власні речі. Фарбувалася яскравіше. Могла сісти розслабитися на лавці чи потанцювати під улюблену музику. І все це поглинала темрява.

Темрява поглинала й кожну дитину. як я вже казала. І не тому, що я їх не бачила. Ні, на танцювальному майданчику вистачало різнокольорових гірлянд та фонариків. Просто тепер вони вже були ніби самі по собі. Я вже менше разів всіх їх перераховувала, менше з ними розмовляла. Вони робили, що хотіли і це їм подобалося. Я не бігала по всьому подвір’ї й не зтягувала з гойдалок, як робили більшість вожатих. Хоча це був строгий наказ дирекції. Я не виганяла абсолютно всіх з кімнат. Я не примушувала всіх підніматися з лавок і танцювати під кожну пісню. Хоча це все мене спочатку дуже лякало: як можна бути такою безвідповідальною?! А раптом щось трапиться, і що тоді? Мабуть. Мою безвідповідальність теж поглинала темрява. Ця безмежна пітьма...

І я розуміла, що деяким діткам, особливо у 8-9 років зовсім не хочеться танцювати, їм більш до вподоби гойдалки. Вони не розуміють сучасної гучної музики. Комусь краще залишитися в кімнаті, бо щось болить. А таке бувало часто. Як я дізналася за кілька днів у однієї дівчинки були постійні головні болі. Вона навіть вживала якісь там гормональні таблетки. Їй не можна було слухати таку гучну музику. Тож її мама попросила не водити її на дискотеку. Комусь хочеться просто посидіти на лавочці й поспостерігати за оточуючими. Пам’ятаю, як сам, коли відпочивала в «Артеці», ненавиділа. Коли мене вожаті проганяли з лавочки. Я частенько любила отак просто сісти й посидіти, а вони тягли мене танцювати в приказному порядку. Ніколи не забуду цю картину. А ще були діти, яким танцювати забороняли батьки через власну віру… Отож мені було добре, коли деякі дітки отак просто сиділи поруч і спостерігали. Я вибрала зручне місце для них. На наш загін виділила два перших ряди лавок, які стояли прямо біля того місця. Де ми завжди танцювали. Ми більше ніколи не змінювали того місця. Тож всі знали де нас можна знайти. Там було досить зручно – було видно всіх і колонки знаходилися на нормальній відстані…

А були діти, які весь час танцювали. І нехай у перші дні це було 7-9 чоловік, але й цього було достатньо. Це були доросліші діти по 13-14 років. Ми разом з ними веселилися, пізніше почали підтягуватися і решта «малюків»…

…Кожна дискотека закінчувалася традиційною піснею із мультфільму: «Спят усталые игрушки, книжки спят.