Світанок

Ґрей вийшов із гущавини в чагарник, розкиданий на схилі горба. Парувала й горіла трава; вологі квіти мали вигляд дітей, силоміць умитих холодною водою. Зелений світ дихав безліччю малюсіньких ротів, заважаючи Ґреєві йти серед своєї тріумфуючої тісняви. Капітан вибрався на відкрите місце, заросле пістрявою травою, і побачив тут сонну молоду дівчину.

Він тихо відхилив рукою гілку і спинився з почуттям небезпечної знахідки. Не далі як за п’ять кроків від нього, згорнувшись, підібгавши одну ніжку і випроставши другу, лежала головою на затишно підкладених руках стомлена Ассоль. Коси її зсунулись У безладді, біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; спідниця розкинулась і оголила коліна; вії спали на щоці, в затінку ніжної, опуклої скроні, напівзакритої темним пасмом; мізинець правої руки, що була під головою, пригинався до потилиці. Ґрей присів навпочіпки, заглядаючи дівчині в обличчя знизу…

Можливо, за інших обставин цю дівчину помітив би він тільки очима, але тут він інакше побачив її. Усе зрушилось, усе усміхнулося в ньому. Природно, він не знав ані її імені, ані, тим більш, чому вона заснула на березі; він був з цього дуже вдоволений. Він любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно сильніше; її зміст, незв’язаний словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади і думки.

Тінь від листя підступила ближче до стовбурів, а Ґрей і досі сидів У тій самій мало зручній позі. Все спало на дівчині: спали темні коси, спала сукня і складки сукні, навіть трава поблизу її тіла, здавалось, задрімала заради співчуття. Коли враження стало повним, Ґрей увійшов у його теплу хвилю і поплив з нею. Давно вже Летіка гукав: «Капітане, де ви?» — та капітан не чув його.

Коли він, нарешті, підвівся, нахил до надзвичайного захопив його зненацька з рішучістю і натхненням роздратованої жінки. Замислено поступаючись йому, він зняв з пальця старовинний коштовний перстень, не без підстав міркуючи, що, може, цим підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно опустив перстень на мізинець, що білів з під кіс. Мізинець нетерпляче ворухнувся й поник.

Глянувши ще раз на це відпочиваюче обличчя, Ґрей обернувся і побачив у кущах високо зведені брови матроса. Летіка, роззявивши рота, зорив на Ґрея з таким подивом, з яким, певне, дивився Йона на пащу свого вмебльованого кита.

— А, це ти, Летіко? — сказав Ґрей. — Подивись на неї. Що, гарна?

— Чудове художнє полотно! — пошепки закричав матрос, що полюбляв книжні вирази…

— Тихше, Летіко. Ходімо звідси.

Вони відійшли в кущі. Їм слід було б тепер повернути до човна, але Ґрей зволікав, розглядаючи далину низького берега, де над зеленню й піском струменів дим коминів Каперни. В цьому диму він знову побачив дівчину. Тоді він рішуче повернув, спускаючись уздовж схилу; матрос, не питаючи, що трапилось, ішов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель Ґрей раптом сказав:

— Чи не визначиш ти, Летіко, своїм досвідченим оком, де тут трактир?

— Мабуть, отой чорний дах, — зміркував Летіка, а проте, може, й не він.

— Що ж у цьому даху прикметного?

— Сам не знаю, капітане. Нічого більше, як голос серця.

Вони підійшли до будинку; то був справді трактир Меннерса. У відчиненому вікні, на столі, було видно пляшку; біля неї чиясь брудна рука доїла напівсивий вус.

Хоч година була рання, в загальному залі трактирчика розташувалися троє відвідувачів. Біля вікна сидів вугляр, власник п’яних вусів, що їх ми вже бачили; між буфетом і внутрішніми дверима залу, біля пряжені й пива, знайшли собі місце двоє рибалок. Меннерс, довготелесий молодий хлопець, з нудним обличчям у ластовинні і тим особливим виразом хитрої спритності в підсліпуватих очах, який властивий гендлярам взагалі, витирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежав сонячний відбиток віконної лутки.

Щойно Ґрей ступив у смугу димного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов з-за свого захистку. Він одразу вгадав у Ґреєві справжнього капітана — категорія гостей, яких він бачив рідко. Ґрей спитав рому…

— Ви, звісно, знаєте тут усіх людей, — спокійно мовив Ґрей. — Мене цікавить ім’я молодої дівчини в косинці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русявої і невисокої, віком від сімнадцяти до двадцяти років. Я зустрів її недалеко звідси. Як її ім’я?

Він сказав це з твердою простотою сили, яка не дозволяє уникнути заданого тону. Хін Меннерс внутрішньо засовався і навіть посміхнувся трохи, але зовні підкорився характерові звертання. А втім, перш, ніж відповісти, він помовчав — лише заради безплідного бажання здогадатись, у чому справа.

— Гм! — сказав він, підводячи очі до стелі. — Це, певне, «Корабельна Ассоль», ніхто інший. Вона недоумкувата.

— Справді? — байдуже спитав Ґрей, відпиваючи чималий ковток. — Як же це сталося?

— Коли так, то звольте послухати.

І Хін розповів Ґрею про те, як сім років тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Зрозуміло, ця історія, відтоді як жебрак ствердив її буття в тому ж трактирі, набула обрисів грубої і заяложеної плітки, але суть лишилась непорушною.

— Відтоді так її і звуть, — сказав Меннерс, звуть її «Ассоль Корабельна».

Ґрей машинально глянув на Летіку, який і досі був скромним і тихим, потім його очі звернулись до курного шляху, що проходив повз трактир, і він відчув ніби удар — удар водночас у серце й голову. На шляху, обличчям до Ґрея, йшла та сама Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився клінічно. Дивні риси її обличчя, що нагадували таємницю незабутньо хвилюючих, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, але щоб вони випадково не обернулись, Ґрей мав мужність відвести погляд на руді очі Хіна. Після того, коли він побачив очі Ассоль, розвіялась уся задубілість Меннерсового оповідання. Тим часом, нічого не помічаючи, Хін вів далі:

— Ще можу повідомити вас, що її батько справжній мерзотник. Він утопив мого татуся, ніби кицьку якусь, прости Господи. Він…

Його обірвало несподіване дике ревіння позаду. Страшно поводячи очима, вугляр, скинувши хмільне заціпеніння, раптом гаркнув співом і так люто, що всі здригнулися:

— Корзиннику, послухай, лупи з нас за корзини!.. Хін Меннерс обурено знизав плечима.

— Паскуда, а не людина, — сказав він з моторошною гідністю скнари. — Щоразу така історія.

— Більше ви нічого не можете розповісти? — спитав Ґрей.

— Хто — я? Я ж вам кажу, що батько — мерзотник. Через нього я, ваша милосте, осиротів та ще дитиною мусив самостійно підтримувати тлінний прожиток…

— Ти брешеш! — несподівано сказав вугляр. – Ти брешеш так підло й неприродно, що я протверезився.

Хін не встиг розкрити рота, як вугляр звернувся до Ґрея:

— Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Така порода. Можете бути спокійні, що вона така ж здорова, як ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде пішки з міста, а я продав своє вугілля, я вже неодмінно посаджу дівчину. Нехай вона сидить. Я кажу, що в неї добра голова. Це одразу видно. З тобою, Хіне Меннерсе, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Але я, добродію, у вільному вугільному ділі зневажаю пересуди й поголоски. Вона говорить, як доросла, але химерна її розмова. Прислухаєшся — начебто все те ж самісіньке, що ми з вами сказали б, а в неї те саме, та не зовсім так. От, наприклад, якось зайшла мова про її ремесло. «Я тобі ось що скажу, — говорить вона і тримається за моє плече, як муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, тільки завжди хочеться придумати щось особливе. Я, — каже, — так хочу приловчитися, щоб у мене на дошці сам плавав човен, а веслярі веслували б по-справжньому; потім вони пристають до берега, віддають причал і, як годиться, наче живі, сядуть на березі закусувати». Я, бачте, зареготав, мені, отже, смішно стало. Я кажу: «Ну, Ассоль, це, бач, така твоя справа, і думки тому в тебе такі, а довкола подивись: усі в роботі, як у бійці». — «Ні, каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка рибалить, він думає, що впіймає велику рибину, якої ніхто не ловив». — «Ну, а я?» — «А ти? – сміється вона. — Ти, мабуть, коли насипаєш вугілля в кошика, то думаєш, що він розквітне». Он яке слово вона сказала! І надало ж мені в ту хвилину, признаюся, подивитись на порожнього кошика, і так мені ввійшло в очі, немовби з лози поповзли бруньки; лопнули ці бруньки, бризнуло по кошикові листям і зникло. Я трішки протверезився навіть. А Хін Меннерс бреше, аж слухати сором, я його знаю!

Вважаючи, що розмова обернулась на явну образу, Меннерс пронизав вугляра поглядом і зник за шинквасом, звідки гірко спитав:

— Накажете подати що-небудь?

— Ні, — сказав Ґрей, дістаючи гроші, — ми встаємо і йдемо звідси. Летіко, ти зостанешся тут, повернешся надвечір і мовчатимеш. Довідавшись про все, що зможеш, перекажеш мені. Ти зрозумів?

— Люб’язний капітане, — сказав Летіка з деякою фамільярністю, спричиненою ромом, — не зрозуміти цього може тільки глухий.

— Чудово. Запам’ятай також, що в жодному випадку, який тобі трапиться, не можна ні говорити про мене, ні навіть згадувати моє ім’я. Бувай!

Ґрей вийшов… Дух негайної дії опанував його. Він отямився і зібрав думки, тільки коли сів у човен. Сміючись, він підставив руку, долонею догори, палаючому сонцю, як зробив це одного разу хлопчиком у винному погребі, потім відплив і заходився швидко веслувати у напрямку гавані…

[Ґрей заходить у крамницю і закуповує пурпурову тканину.]

Пурпуровий «секрет»

Був білий ранковий час; у величезному лісі стояла тонка пара, повна химерних видінь. Невідомий мисливець, який щойно покинув своє вогнище, йшов понад річкою; крізь дерева сяяв просвіток її повітряних порожнеч, та завзятий мисливець не підходив до них, розглядаючи свіжий слід ведмедя, що вів у гори.

Раптовий звук пролинув між дерев з несподіваністю тривожної гонитви; це заспівав кларнет. Музикант, вийшовши на палубу, програв уривок мелодії, сповненої смутного протяглого повторення. Звук тремтів, як голос, що приховує горе; підсилився, усміхнувся сумним переливом і урвався. Далека луна невиразно наспівувала ту ж саму мелодію.

Мисливець, позначивши слід зламаною гілкою, добувся до води. Туман ще не розвіявся; в ньому гасли обриси величезного корабля, що повільно повертав до гирла річки. Його згорнуті вітрила ожили, звисаючи фестонами, 93 розправляючись і покриваючи щогли безсилими щитами величезних згортків; було чути голоси і кроки. Береговий вітер, пробуючи подути, ліниво смикав вітрила; нарешті тепло сонця справило потрібний ефект; повітряний натиск подужчав, розігнав туман і вилився по реях в легкі пурпурові форми, повні троянд. Рожеві тіні перебігали по білих щоглах і снастях, усе було білим, крім розпущених, плавно зрушених вітрил — барви глибокої радості.

Мисливець, який дивився з берега, довго протирав очі, поки впевнився, що бачить саме так, а не інакше. Корабель зник за закрутом, а він і досі стояв та дивився; потім мовчки, знизавши плечима, пішов до свого ведмедя.

Поки «Секрет» ішов гирлом річки, Ґрей стояв біля штурвала, не довіряючи стерна матросові, — він боявся мілини. Пантен сидів поруч, у новій сукняній парі, в новому блискучому кашкеті, поголений і смиренно бундючний. Він, як і раніше, не відчував ніякого зв’язку між пурпуровим оздобленням і прямою метою Ґрея.

— Тепер, — сказав Ґрей, — коли мої вітрила червоніють, вітер добрий, а в серці моєму більше щастя, ніж у слона, що побачив невеличку булочку, я спробую настроїти вас своїми думками, як обіцяв у Ліссі. Майте на увазі — я не вважаю вас дурним або впертим, ні; ви — чудовий моряк, а це варте неабичого. Та ви, як і більшість, слухаєте голоси всіх немудрих істин крізь грубе скло життя; вони кричать, та ви не чуєте. Я роблю те, що існує, як старовинне уявлення про прекрасне — нездійсненне, і що, по суті, так само здійсненне і можливе, як прогулянка за місто. Незабаром ви побачите дівчину, що не може, не повинна інакше вийти заміж, а тільки в такий спосіб, який розвиваю я перед вашими очима.

Він стисло переказав морякові те, про що ми добре знаємо, закінчивши своє пояснення так:

— Ви бачите, як тісно сплелися тут доля, воля й властивість характерів; я приходжу до тієї, яка жде й може ждати лише мене, я ж не хочу нікого іншого, крім неї, можливо, саме тому, що завдяки їй я зрозумів одну немудру істину. Вона в тому, щоб робити так звані чудеса своїми руками. Коли для людини головне — одержувати наймиліший п’ятак, легко дати цей п’ятак; та коли душа ховає зерня полум’яної рослини — чуда, зроби їй це чудо, якщо ти спроможний.

Нова душа буде в неї і нова в тебе. Коли начальник в’язниці сам випустить в’язня, коли мільярдер подарує писарчукові віллу, опереткову співачку і сейф, а жокей хоч раз притримає коня заради іншого, якому не щастить, — тоді всі зрозуміють, як це приємно, як невимовно чудово. Та є не менші чудеса: усмішка, веселощі, прощення і — вчасно сказане, потрібне слово. Володіти цим — значить володіти всім. Щодо мене, то наш початок — мій і Ассоль – залишиться нам назавжди в пурпуровому відблиску вітрил, створених глибиною серця, яке знає, що таке кохання. Зрозуміли ви мене?

— Так, капітане, — Пантен крякнув, утерши вуса дбайливо складеним чистим носовичком. — Я все зрозумів. Ви мене зворушили. Піду я вниз і попрошу пробачення в Нікса, якого вчора лаяв за втоплене відро. І дам йому тютюну — свій він програв у карти.

Перш ніж Ґрей, дещо здивований таким швидким практичним наслідком своїх слів, устиг що-небудь промовити, Пантен уже загримів униз по трапу і десь. далеко зітхнув. Ґрей оглянувся, подивившись угору; над ним мовчки тріпотіли пурпурові вітрила; сонце в їх швах сяяло багряним димом. «Секрет» ішов у море, далі од берега. Не було ніяких сумнівів у дзвінкій душі Ґрея — ні глухих ударів тривоги, ні шуму дрібних клопотів; спокійно, як вітрило, поривався він до чарівної мети, сповнений тих думок, які випереджають слова.

Опівдні на обрії з’явився димок військового крейсера. Крейсер змінив курс і з відстані пів милі підняв сигнал «лягти в дрейф».

— Братове, — сказав Ґрей матросам, — нас не обстріляють, не бійтеся; вони просто не вірять власним очам.

Він наказав дрейфувати. Пантен, галасуючи, як на пожежі, вивів «Секрет» з вітру; судно зупинилось, а тим часом від крейсера помчав паровий катер з командою і лейтенантом у білих рукавичках; лейтенант, ступивши на палубу корабля, здивовано озирнувся й пройшов з Ґреєм до каюти, звідки за годину вийшов, дивно махнувши рукою й усміхаючись, наче одержав чин, і рушив назад до синього крейсера. Видно, цього разу Ґрей мав більший успіх, ніж з простодушним Пантеном, бо крейсер, постоявши трохи, вдарив по обрію могутнім залпом салюту, навальний дим якого, пробивши повітря величезними блискотливими м’ячами, розвіявся клаптями над тихою водою. Увесь день на крейсері панувало якесь напівсвяткове остовпіння; настрій був неслужбовий, збуджений під знаком кохання, про яке говорили повсюди – від салону до машинного трюму…

Деякий час «Секрет» ішов широким морем, без берегів; опівдні відкрився далекий берег. Узявши підзорну трубу, Ґрей роздивлявся Каперну. Якби не ряд дахів, він побачив би у вікні одного будинку Ассоль, що сиділа над якоюсь книжкою. Вона читала; по сторінці повз зеленавий жук, зупиняючись і зводячись на передні лапки з виглядом незалежним і хатнім. Уже двічі його не без досади здмухували на підвіконня, звідки він з’являвся знову довірливо та вільно, ніби хотів щось сказати. Цього разу йому пощастило дістатись майже до рук дівчини, яка тримала ріжок сторінки; тут він застряг на слові «дивись», із сумнівом зупинився, очікуючи на новий шквал, і справді трохи не зазнав неприємності, бо Ассоль уже вигукнула: «Знову жученя… дурне!» — і хотіла рішуче здмухнути гостя у траву, як раптом випадковий перебіг погляду від одного даху до іншого відкрив їй на синій морській щілині вуличного простору білий корабель з пурпуровими вітрилами.

Вона здригнулася, відкинулась, завмерла; потім притьма схопилася, відчуваючи, як запаморочливо падає серце, і спалахнула нестримними сльозами натхненного зворушення. «Секрет» у цей час обходив невеличкий мис, тримаючись до берега кутом лівого борту; неголосна музика линула в голубому дні з білої палуби під вогнем пурпурового шовку; музика ритмічних переливів, переданих не зовсім вдало відомими всім словами: «Налийте, налийте бокали, і вип’ємо всі за любов…» У її простоті, радіючи, розгорталось і рокотало хвилювання.

Не тямлячи, як покинула хату, Ассоль бігла вже до моря, підхоплена непереборним вітром подій; на першому розі вона зупинилась майже без сили; її ноги підломлювались, дихання уривалось і гасло, притомність трималась на волосинці. В розпачі від страху втратити волю, вона тупнула ногою й отямилась. Часом то дах, то паркан ховали від неї пурпурові вітрила; тоді, боячись, чи не зникли вони, як звичайний привид, вона поспішала минути нестерпну перешкоду і, знову побачивши корабель, зупинялась полегшено зітхнути.

Тим часом у Каперні трапилось таке замішання, таке хвилювання, така загальна колотнеча, що не поступляться ефектом відомим землетрусам. Ніколи ще великий корабель не підходив до цього берега; у корабля були ті самі вітрила, ім’я яких звучало як знущання; тепер вони виразно і незаперечно палали з невинністю факту, який спростовував усі закони буття і здорового глузду. Чоловіки, жінки, діти щодуху мчали до берега хто в чому був; жителі перегукувались з двору в двір, наштовхувались один на одного, репетували й падали; незабаром біля води утворився натовп, і в натовп цей швидко вбігла Ассоль.

Поки її не було, її ім’я перелітало серед людей з нервовою і похмурою тривогою, зі злісним переляком. Більше говорили чоловіки; здавлено, гадючим сичанням схлипували остовпілі жінки; та коли вже якась починала торохтіти — отрута кидалась у голову. Тільки-но з’явилась Ассоль, усі замовкли, всі в страху відійшли від неї, і вона залишилась сама серед порожнечі пекучого піску, розгублена, присоромлена, щаслива, з обличчям не менш палаючим, ніж її чудо, безпорадно простягнувши руки до високого корабля.

Від нього відплив човен, повний засмаглих веслярів; серед них стояв той, кого, як їй здавалось тепер, вона знала, невиразно пам’ятала змалку. Він дивився на неї з усмішкою, яка зігрівала і примушувала поспішати. Але тисячі останніх смішних страхів перемогли Ассоль; смертельно боячись усього помилки, непорозумінь, таємничої і шкідливої перешкоди, — вона вбігла до пояса у тепле коливання хвиль, вигукуючи «Я тут, я тут! Це я!»

…Від хвилювання, рухів хмарин і хвиль, виблиску води і далини дівчина майже не могла вже відрізняти, що рухається: вона, корабель чи човен, — усе рухалося, кружляло і спадало. Але весло гучно плеснуло поблизу неї; вона звела голову. Ґрей нахилився, її руки схопились за його пояс. Ассоль замружилась; потім, швидко розплющивши очі, сміливо усміхнулась його осяйному обличчю і, задихавшись, сказала:

— Зовсім такий.

— І ти теж, дитя моє! — вихоплюючи з води мокру дорогоцінність, сказав Ґрей. — От я прийшов. Чи впізнала ти мене?

Вона кивнула, тримаючись за його пояс, з новою душею і трепетно замруженими очима. Щастя сиділо в ній пухнастим кошеням. Коли Ассоль одважилась розплющити очі, погойдування шлюпки, блискіт хвиль, наближення борту «Секрета», що могутньо повертався, — все було сном, де світло й вода гойдались, немов гра сонячних зайчиків на осяяній сонячним промінням стіні. Не пам’ятаючи як, вона піднялася по трапу в дужих руках Ґрея. Палуба, вкрита і завішана килимами, в ясно-червоних виплесках вітрил була, як небесний сад. І скоро Ассоль побачила, що стоїть у каюті — в кімнаті, кращої за яку вже не може бути.

Знову Ассоль заплющила очі, боячись, що все це щезне, якщо вона буде дивитися. Грей узяв її руки і, знаючи вже тепер, куди можна безпечно йти, вона сховала мокре від сліз обличчя на грудях друга, який прийшов так чарівно. Дбало, та зі сміхом, сам приголомшений і подивований тим, що настала не доступна нікому дорогоцінна хвилина, котру годі висловити, Грей звів за підборіддя догори це обличчя, котре бознає коли примарилося йому, й очі дівчини, врешті, ясно розплющилися. В них було усе найкраще людини.

Коли наступного дня почало світати, корабель був далеко від Каперни. Частина екіпажу як заснула, так і лишился лежати на палубі, бо її здолало Греєве вино; трималися на ногах лише стерничий, та вахтовий, та замислений і хмільний Ціммер, який сидів на кормі з грифом віолончелі біля підборіддя. Він сидів, тихо водив смичком, змушуючи струни промовляти чарівним, неземним голосом, і думав про щастя…