💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Життєвий шлях і творчі засади режисерської школи Леся Курбаса

Лесь Ку́ рбас (повністю – Олександр-Зенон Степанович Курбас) – український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист Республіки (1925). Народився майбутній режисер 25 лютого 1887 року в місті Самбір у родині акторів мандріних галицьких театрів Степана та Ванди Курбасів (їх сценічним псевдонімом було прізвище Янович). Навчався Курбас у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Під час навчання Лесь надзвичайно зацікавився здобутками європейської театральної культури, образотворчого мистецтва й літератури. Але працювати він мріяв тільки у Києві, де на той час вже існував високохудожній український театр Миколи Садовського, який сповідував глибоко народні і демократичні ідеали. 1916 року його мрія молодого митця здійснилась, він вступає до цього театру. Перед ним розкривалась очікувана акторська кар´ єра, однак головна увага й енергія Ленся Курбаса були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр – театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. Надалі з цього сценічного колективу взяли початок декілька українських театрів. Намагаючись вивести український театр на рівень європейської сценічної культури, Л. Курбас за один сезон ставить дуже різні за стилем вистави: реалістичні-психологічні «Чорну пантера і білий ведмідь» та «Гріх» В. Винниченка, романтичні «Молодість» Гальбе та «Йо-ля» Ю. Жулавського, символічний «Вечір етюдів» за О. Олесем. У другому сезоні (1918 – 1919) Л. Курбас ставить 11 п´ єс – від античного «Царя Едіпа» до «Кандіди» Бернарда Шоу. 1919 – 1921 Курбас поставив у Київі ще дві програмні вистави: «Макбет» Шекспіра і «Гайдамаки» Шевченка у власній талановитій інсценізації. «Гайдамаки» були підсумком трирічних шукань. Режисер мав звичай давати акторам перед початком праці над кожною новою постановкою свою режисерську експлікацію; в експлікації до «Гайдамаків» він вказував: «Постановка має бути монументальною, себто з внутрішньою динамікою і зовнішньою статикою. Монументальність – це перш за все простота, ясність і загальна значимість форми і змісту, це мистецтво великих пристрастей, могутніх страждань, високих екстаз, цільних характерів, різких контрастів, швидкої дії і сильних суспільних ідей, конкретних оригінальних образів, простих ліній, яскравих фарб... Звідси ясно, чому акцент не на побутовій подачі, не на деталі образу, а на його ідеї. Усе виразно, гостро, чітко. В любовних сценах лірика, а не солодке «проникнення», що натякає на любовні переживання. Великий рух, статуарність – монументальність». Другим значним етапом у творчості Леся Курбаса була організація (січень 1922) мистецького об´ єднання «Березіль» як своєрідного творчого, виховного, дослідно-експериментального і культурно-громадського центру культурного руху 20-х років. За чотири роки (до переїзду в Харків 1926) Курбасів «Березіль» дав взірець українського експресіоністичного театру, значення якого і для Європи визнав сам творець експресіоністичної драми Ґеорґ Кайзер. Побачивши в березні 1922 у Києві в постановці Курбаса свою виставу «Газ», Ґ. Кайзер заявив, що ні в Західній Європі, ні в Москві він «не знаходив такого виразного і чіткого формою експресіоністичного мислення та втілення, як у курбасівському трактуванні його п´ єси». 1924 року Лесь Курбас із своєю театральною трупою став одним із піонерів новітнього українського кіно. Створені тоді фільми, зокрема «Арсеналці», «Макдональд», «Вендетта» були недосконалими, але самобутніми спробами віднайти сучасну кінематографічну мову. Кульмінація здобутків Курбаса пов´ язана також з діяльністю визначного сценографа Вадима Меллера і драматурга Миколи Куліша. Перша п´ єса М. Куліша – «Комуна у степах», побачила світло рампи ще на київській сцені театру «Березіль». П´ єси Миколи Гуровича «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «97» були глибоко співзвучні творчому стилю «березільців». Реальність розкривалась у них у рел´ єфних, надзвичайно виразно концентрованих образах. Поетичне і гротескове органічно перепліталося у п´ єсах М. Куліша, даючи величезний матеріал для новаторської сценографії та гострохарактерної гри акторів А. Бучми, Й. Гірняка, О. Сердюка, В. Василька, Н. Ужвій, Г. Бабіївни ті інших. Разом це утворювало справді монументальні і водночас глибоко духовні сценічні образи. Визначним сценічним твором була і постановка п´ єси М. Куліша «Маклена Граса», присвячена важкому становищу українського населення Західної України. У тій постановці розкрився увесь комплекс курбасівської режисури, невід´ ємної і від стилістики М. Куліша – єдність щирої іронії та гротеску, натуралістичності акторської і філософської глибини, народності характерів та авангардності сценографії і мізансценування. Досить складна сценічна мова, яка сильно відрізнялась від традиційної стилістики численних тодішніх українських театральних колективів, багатьом здавалася проявами формалізму і викликало постійні нарікання преси і театрального керівництва, незважаючи на те, що усі розуміли виключний мистецький рівень театру «Березіль». Від Курбаса вимагали спрощення, відмови від загальнолюдських філософських узагальнень на користь посиленню пропагандистських складових його постановок. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями вульгаризації мистецтва. Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його довелося поїхати до Москві, де він декілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Потім Курбаса вислали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, а далі відправили до Соловецького табору. Скрізь він керував самодіяльними театральними колективами, які на той час існували у таборах. Однак взимку 1937 року, після ліквідації Соловецького табору, Л. Курбаса із великою групою інших засуджених не встигли перебазувати до Сибіру. На Карелію впали великі сніги. Місцеві чекісти не знайшли нічого кращого, як розстріляти усіх арештантів, серед яких було й кілька відомих діячів української культури. Загиблого в урочищі Сандармох Леся Курбаса 1957 року було посмертно реабілітовано, а 21 грудня 1991 року Кабінет Міністрів України посмертно поновив Леся Курбаса у званні «Народного артиста України». Сценічна творчість Леся Курбаса, зафіксована у численних фотографіях, хронікальних кінозйомках, наукових дослідженнях, літературних матеріалах являє собою визначний етап становлення українського театру. Навколо Курбаса сформувався визначний акторський колектив, який надалі визначив високий рівень української театральної культури, гідно репрезентував українську акторську кіношколу. Театр Л. Курбаса – театр поєднання гостровиразної зовнішньої пластики і сценографії із глибоким проникненням в емоційно-психологічні підвалини людської психіки. Одночасно з цим Л. Курбас використовував певне відстороння актора від сценічного образу, своєрідне зовнішнє його осмислення, що поріднює курбасівський театр із «театром відсторонення» Бертольда Брехта. Створені у його спектаклях акторські образи поєднали внутрішнє перевтілення у сценічних персонажів, акцентованість концептуальних моментів драматургії, підкреслення типових соціальних рис. Однак, на жаль цей театр, який органічно вписувався у контекст світової театральної культури, за формою був набагато складнішим, ніж її могла сприйняти тогочасно масова глядацька аудиторія, для якої тільки-но відкривалися обрії справжнього професійного мистецтва.