Марко Кропивницький

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня (25 квітня) 1840 року в сім´ ї управителя в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Батько, Лука Іванович, був людиною «мозольного труда», а мати, Капітоліна Іванівна, протилежні до батькових погляди на життя, через що сім´ я розпалася і діти залишилися біля батька, росли у злиднях, часто тікали з дому, коли глава сімейства напивався, і шукали притул­ку в селян. Пізніше Марко Кропивницький згадував: «...Я не можу сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не сприяв моєму сирітству».

Систематичної освіти М. Кропивницький не одержав: трохи вчився вдома, трохи з синами князя Кантакузіна, деякий час виховувався у генерала Бутовського, терплячи знущання генеральші, а потім у Бобринецькій повітовій школі, де жив у бабусі по матері. Капітоліна Іванівна в Бобринці зустрічалася з сином, вчила його музичної грамоти, співу, залучала до вистав. 1856 року, закінчивши училище з похвальною грамотою, Марко поїхав до Київа вступати до гімназії, але не склав екзаменів і повернувся до батька.

Робота в Бобринецькому повітовому суді була не до душі, хлопчина здружився із слобідською молоддю, спонукав її до постановок водевілів. Вистави відбувалися в клунях, зате при великій кількості глядачів.

Мрія про університет не покидала Марка. Ще раз, 1862 року, він пробує вступити на юридичний факультет, багато читає, знайомиться зі студентами, бере участь у диспутах, відвідує у Києві театр і пише мелодраму «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить». Надмірне захоплення театром призводить до того, що підготовку в університет абітурієнт занедбує, зазнає невдачі на іспитах і знову повертається у Бобринець.

Саме звідси Марко Кропивницький налагоджує зв´ язки з акторами Соболевими, залучає у свій гурток Івана Тобілевича (майбутнього Івана Карпенка-Карого). Гуртківці ставлять комедію «Ревізор» М. Гоголя; драму «Наталка Полтавка» І. Котляревського, п´ єсу «Микита Старостенко...» Кропивницького-початківця. Під час одного відлучення «на гастролі», до ратуші прибув ревізор і недисциплінованого чиновника М. Кропивницького звільнили, хоча через декілька місяців були змушені поновити на роботі за вимогою бобринчан.

Після смерті батька М. Кропивницький продав будинок і разом з дружиною – Олександрою Костянтинівною Вукотич – виїхав до Одеси. У трупі графів Моркових М. Кропивницький зіграв роль Стецька з драми «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'янєнка. Успіх вирішив подальшу долю дебютанта: в трупі він пропрацював цілих три роки. Через деякий час М. Кропивницький перейшов до Харківського театру. Саме в цьому театрі вперше було поставлено його п´ єсу-дебют, але під новою назвою — «Дай серцю волю, заведе в неволю».

Пізніше драматург написав низку творів, у яких його перо змальовувало світ дедалі вправніше: «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1872), «Невольник» (1872).

Цінуючи Марка Лукича як талановитого актора, його, причому з українським репертуаром, запрошують до Москви і Петербургу. 1875 року М. Кропивницький отримує запрошення з Галичини, працює в галицькій трупі не тільки як актор, а й як режисер, ставить театр на реалістичну основу. Коли працівник часопису «Діло» запитав, якою мовою розмовляє сам М. Кропивни­цький, він чистосердечно відповів: «Мовою Шевченка».

Театральне мистецтво в Україні вимагало якнайшвидшого створення професіональної української театральної трупи. Ось чому 1882 року в Єлисаветграді М. Кропивницький і засновує театральне товариство, куди ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, М. Старицький. Останній став керівником трупи, а М. Кропивницький був провідним режисером, поки трупа не розпалася на два колективи.

Як актор М. Кропивницький роками працював, відшліфовуючи до блиску ролі Тараса Бульби, Макогоненка, Потоцького, Шельменка, Хоми Кичатого. Тогочасна преса писала про його гру: «Пан Кропивницький чудово уособлює героя гоголівської повісті Тараса Бульбу. В його виконанні Бульба постає перед очима глядача характерним осколком козацтва тієї грубої і могутньої епохи...»

З театральними трупами М. Кропивницький гастролював по всій Російській імперії, мужньо зносив переслідування влади, злигодні кочового життя, постійні нестатки. Але все це надломило здоров´ артиста. М. Кропивницький почав втрачати слух і в 1890 року оселився близ Харкова на хуторі Затишок. Але через двадцять років (у березні-квітні 1910), коли М. Кропивницького запросили на гастролі в Одесу й Київ, глядачі пе­реконалися, що своєї майстерності актор не втратив. Одеська преса захоплювалася корифеєм: «Незважаючи на свої 70 років, п. Кропивницький видається зі сцени таким бадьорим, як і дев´ тнадцять років тому. Його гра – та ж сама блискуча гра видатного артиста». В Одесі актор грає центральні ролі у власних п´ єсах «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук». Як згадував І. Мар'яненко, граючи роль Йосипа Бичка, М. Кропивницький «ніби «влазить у шкуру» цього персонажа, живе його думками, потаємними бажаннями»: «Залишившись один, Бичок-Кропивницький міняється, мов хамелеон, показуючи своє хижацьке нутро. У монолозі про підміну листа від Андрія та про жагуче бажання оволодіти Оленою ціною золота Марко Лукич підіймався до трагедійних вершин, наближаючись до бальзаківського Фелікса Гранде або пушкінського Скупого з їх несамовитою, потворною жадобою до золота».

Сильно подав образ Бичка М. Кропивницький не тільки як актор, а й як драматург, вкладав у його вуста страшні слова, співзвучні гнилій душі багача: «Та я задавив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли на них не можна купить увесь світ? Спалить їх тоді, в воду жбурнуть, на вітер пустить!..»

Глядачі викликали на сцену старого М. Кропивницького бурхливими оплесками, він виходив, дякував і просив вибачення, що більше виступати не може. Погостювавши у сина в Одесі, артист зібрався додому, але не доїхав, помер у поїзді, на станції Підгірній 21 квітня 1910 року. Поховали драматурга у Харкові. В «Одеському листку» за 1910 рік від 23 квітня було надруковано некролог такого змісту: «Актори Імператорського Малого і Художнього Московських театрів просять вас висловити вам їхній глибокий сердечний сум з приводу смерті створювача малоросійського театру, великого художника сцени і видатного письменника Марка Лукича Кропивницького».

Спадщина корифея велика: він написав понад 40 драматичних творів, більшість з яких комедійного змісту. Головним джерелом його натхнення була дійсність, життя народу. Марко Лукич мав хист композитора. Він автор пісень «За сонцем хмаронька пливе», «Соловейко», «Ревуть-стогнуть гори-хвилі», «Де ти бродиш, моя доле». Для дітей М. Кропивницький написав п´ єси «Івасик-Телесик» та «По щучому велінню». Корифей українського театру був також відомий як чудовий перекладач комедії «Ревізор» М. Гоголя.

І. Франко цінував у М. Кропивницькому його талант оповідача, прекрасну мову творів: «Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народного мови нам не у многих наших писателів... подибати...»

– Марія Заньковецька

Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська) народилася 3 серпня 1860 року в селі Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині в дворянській родині.

Дитинство Марії минуло серед селян. Особливо багато пісень їй переспівала і казок переповіла баба Сукондиха, наче знаючи, що в майбутньому дівчинка стане талановитою артисткою, зіграє не одну нещасну селянську долю і заспіває не одну в ди­инстві почуту народну пісню.

Освіту Марія одержала в приватному пансіоні в Чернігові. Дівчина дуже любила театр, сама складала маленькі вистави й охоче грала ролі, але батьки були категорично проти вступу до театральної школи.

Першу свою роль – Наталки Полтавки – Марія зіграла після закінчення пансіонату в ніжинському аматорському гуртку.

Як дружина артилерійського офіцера, майбутня артистка змушена була переїхати в Бендери. Тут вона познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем (на сцені Миколою Садовським), відчула непереможний потяг до мистецтва, влилася в трупу М. Кропивницького і все життя присвятила сценічному мистецтву.

Граючи покривджених і зганьблених, Марія Заньковецька розкривала душу жінки з народу, бачила в ній страдницю. Режисер В. Василько писав: «Я не пригадую бездумних образів у Заньковецької. Думка завжди була властива їм. Яка саме думка – висока чи низька – це інша справа...»

М. Заньковецька блискуче зіграла центральні ролі в «Назарі Стодолі» Т. Шевченка, в «Безталанній», «Не судилось», «Лимерівні», однак найбільше любила образ Олени з драми М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук» і грала цю роль настільки правдиво, що глядачі, як згадували сучасники, «сльозами вмивалися»: «Терпне тіло і стискає дихання, коли Олена Заньковецької, мов несамовита, вбігає на сцену. Очі її повні жаху. З невимовним одчаєм, якимсь зойком, і вириваються у неї слова: " Мамо, мамо, рятуйте!... зрадив, зрадив, милий!..»

Чудово входила вона й в образ Наталі з «Лимерівни» Панаса Мирного: «Вираз почуття у Заньковецької був настільки яскравий, що вплив його підкоряв не тільки глядача, а й партнерів. Згадується четверта дія п´ єси «Лимерівна». Наталя співає пісню «Ой пила, пила та Лимериха на меду та пропила свою дочку молоду». Потім у гніві і сльозах вона звертається до свого хрещеного: «А батенько хрещений до-по-ма-гав...» при цих словах Наталя Заньковецька дивилась на нього з таким полум´ ям гніву в очах, що ні один з акторів, які грали хрещеного батька, буквально не витримував її погляду і опускав очі...»

Під час гастролей у Москві М. Заньковецьку побачив К. Станіславський і дав її грі найвищу оцінку: «Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би – істинно народний».

Лев Толстой, захоплений грою артистки, просив її подарувати хустку з плечей. Свій подарунок він вручив із написом: «Безсмертній – від смертного».

У комедійних ролях М. Заньковецька підкорювала зал гумором, жвавістю. М. Рильський, який бачив її на сцені на схи­лі літ акторки, дивувався з її запальності: " Хто хоч раз чув її спів, то задушевно-смутний, то запально-веселий, завжди овія­ний чарами народної пісенної манери, хто бачив, як майже буквально літає вона в огненному танці, той ніколи цього не забуде".

Марія Заньковецька вбачала в українському народові велику силу, захищала його право на рідну мову на І Всеросійському з´ їзді театральних діячів. До останніх днів велика українська ар­тистка піклувалася про талановиту молодь, її вважали своєю по­радницею і наставницею В. Василько, Г. Юра, Н. Ужвій.

Великий талант, добра школа (крім Чернігівського пансіона­ту Осовської, вчилася також у консерваторії в Хельсінкі), надзвичай­на працьовитість дали змогу Марії Заньковецькій створити по­над 30 неповторних ролей, які після неї вже ніхто не міг так майстерно зіграти. Акторка мала гарний голос – драматичне со­прано, бездоганно виконувала найскладніші пісні. Ще при житті М. Заньковецьку порівнювали з великими актрисами світового театру – іта­лійкою Елеонорою Дузе, француженкою Сарою Бернар.

Не покидала сцени М. Заньковецька і в радянські часи. Працювала в Державному На­родному Театрі в Києві разом з П. Саксаганським та І. Мар´ яненком. Згодом цьому театрові присвоїли ім´ Марії Заньковецької.

Свій творчий шлях акторка закінчила зйомками у фільмі " Ос­тап Бандура" в 1923 році. Померла М. Заньковецька в Ніжині у 1934 році. Похована в Києві на Байковому кладовищі.