Творчі засади режисерської школи Всеволода Мейєрхольда

Всеволод Емільєвич Мейєрхольд – великий реформатор театру, один з творців сучасної сценічної мови.

Він народився 28 січня (10 лютого) 1874 р. в Пензі. Брав участь аматорських спектаклях. Пішовши з юридичного факультету Московського університету, поступив на другий курс музично-драматичного училища Московської філармонічної спілки до класу В.І. Немировича-Данченка. У 1898 р. в числі інших випускників був прийнятий до трупи МХТ.

1902 року В. Мейєрхольд залишив МХТ і очолив як режисер групу молодих акторів, що згодом отримала назву Товариство нової драми. За три сезони Мейєрхольд зіграв близько 100 ролей. У 1902 – 1905 роках поставив близько 200 спектаклів за творами Метерлінка, Чехова, Горького, Ібсена, Гауптмана та ін. Перші спектаклі були створені за мізансценами МХТ, але поступово режисер знаходив нові прийоми створюючи власну сценічну мову.

1906 року видатна актриса В.Ф. Комісаржевська запросила В. Мейєрхольда до Петербургу головним режисером свого театру. За один сезон Мейєрхольд випустив 13 спектаклів що викликали жваві дискусії. У спектаклях режисер продемонстрував знайдені їм головні принципи символічного спектаклю: неглибока сцена, декорація у вигляді живописного панно, сповільнені рухи акторів, скульптурна виразність жестів і поз, холодна позаемоційна інтонація.

Мейєрхольда захоплювали і студійні досліди, в основу яких лягла ідея площадного театру. Він намагався, повернувшись до прийомів акторської гри у дусі старовинної італійській комедії масок, переосмислити їх в сучасному театральному просторі.

На заняттях Мейєрхольд багато уваги приділяв арлекінаді, російському балагану, цирку пантоміми. Він розвивав ідею виховання актора, що упевнено володіє своїм тілом, голосом, здатного в потрібному темпі і ритмі виконати будь-яке завдання режисера. Цей напрям отримав назву біомеханіки.

Біомеханіка Мейерхольда – це система вправ, яка готує актора до кодування жестів в певних позиціях-позах, що утворюють ілюзію виразного руху. Основна мета біомеханіки – миттєве виконання актором завдань, отриманих від режисера, поза традиційними установками на натхнення, асоційовані емоції і акторську інтуїцію.

Біомеханічна система практично обмежувала актора наперед заданими сталими елементами зовнішньої поведінки, які була виразом типовості образу.

Задум режисера вимагав тип актора-інструмента, слухняного до режисерської волі і здатного обмежити свій внутрішній світ і самостійну думку жорсткою подобою маски.

Актор типу маріонетки, що втратив волю і самостійність творчого мислення, визначався як «звичайний актор». Він не може самостійно зіграти роль. У нього може бути лише відповідний костюм, він може добре або погано засвоїти необхідні позиції, повторити міміку, яку йому підказав постановник. Можливості «звичайного актора» обмежуються його фізичною силою, кількість і якість якої залежать від фізичних і пластичних можливостей людини. Це було щось на зразок системи екранного натурника, теорію якої для кінематографа розробив Лев Кулєшов.

Театр Мейєрхольда віддавав перевагу професіоналові з тренованим, фізично розвиненим «слухняним» тілом. Для того, щоб актор, звільняючись від одного роду впливів, не ставав залежним від інших впливів, В. Мейєрхольд у біомеханічній системі виховання актора розділив функції театрального організму, зосереджує на собі думку, волю, владу, розуміння драматургії.

В. Мейєрхольд оголив не лише сцену, але і виконавця, аби не приховувати виразності тіла-інструменту. Вища міра цієї свободи виявляється у відвертих акробатичних і ексцентричних відступах. Так театр стверджувався як «фабрика акторів», чиє мистецтво потрібно було довести до автоматизму.

Якщо В.Е. Мейєрхольд на початку 1920-х рр. розглядав виконавця як механічного діяча, частково дозволяючи йому розпоряджатися своїми відчуттями, то декількома роками пізніше відмовив йому в можливості виявляти власне ставлення до персонажа. Волею режисера актор поступово ставав не «діячем», а «виразною фігурою»; повільні рухи в спектаклях з часом розірвалися паузами, перетворилися на пози, немов актори грали в гру «Стоп!».

Актор театру Мейєрхольда діяв на сцені, неначе весь час прислухаючись до глибинних рухів в собі. Стан «стоп» спочатку висловлює зупинку всякого руху при збереженні виразу обличчя, погляду, напруги м'язів. У стані перерваного руху також повинен припинитися і перебіг думок. Тоді приходить можливість відчути власне тіло в незвичних позах, як говорять актори, оцінити. Фізична сила проявляє себе в здатності розслабити всі м´ язи, окрім тих що функціонують, і, зберігаючи тіло в пасивному стані, мати безсонними голову і обличчя, що говорять.

Створюючи біомеханіку, Мейєрхольд виходив з учення американського психолога Джемса. Основна думка цього вчення: «Я побіг і злякався». Зміст формули: «Я не тому побіг, що злякався; а тому злякався, що побіг». Це означає, що рефлекс (побіг) передує відчуттю, а не є його наслідком.

У актора при точності фізичних рухів і ракурсів тіла, при правильно вибраній зовнішній формі з´ явиться і правильний зміст, інтонації, емоції. І тому немає необхідності переживати переляк і потім бігти, стверджував В. Мейєрхольд. Думка змусить актора бігти, а сам біг допоможе злякатися.

При усій зовнішній складності і винятковості такої системи виховання актора, її мета була конструктивною і надзвичайно корисною для акторів. В. Мейєрхольд прагнув зробити дії актора на сцені органічним виявом не тільки загального характеру персонажа, але й закономірним проявом внутрішніх емоційно-психологічних процесів, які визначають кожен послідовний елемент сценічної дії, кожен крок, кожну дію персонажа в тілі актора.

При такій постановці питання особливого значення набував мистецький рівень режисера, глибина його розуміння драматургії, системи надзавдань кожного персонажа.

Важливе місце в системі Мейєрхольда займало акторське спілкування зі сценічними декораційними об´ єктами та реквізитом, обигрування яких було неодмінною частиною акторської гри та загального постановочного вирішення кожного спектаклю.

Ідучи складним шляхом формування пластичних акторських образів, В.Е. Мейєрхольд у дійсності прагнув того самого, що і К.С. Станіславський, створюючу власну систему. Обидва вони намагалися створити видовище, яке б захопиле глядача виразністю розкриття драматургії. Саме такими були кращі спектаклі театру Мейєрхольда, якими захоплювалися і глядачі, і театральна громадськість: «Містерія-Буфф», «Земля дибом», «Клоп», «Баня», «Ліс», «Горе розуму», «Ревізор», «Останній вирішальний» та інші.

Біомеханічна система, при усій її жорсткості, дозволила виховати таких блискучих акторів театру і кіно як Михайло Щукін, Ігор Ільїнський, Ераст Гарін, Михайло Жаров, Марія Бабанова та багато інших.

Не випадково, що у час, коли В.Е. Мейєрхольд внаслідок репресивних дій тоталітарного керівництва 1938 року втратив власний театр, К.С. Станіславський саме його зробив головним режисером оперного театру, який доти сам очолював.

Дійсно сучасний театр, у якому поєднані різноманітні принципи сценічної дії, розроблені майстрами минулого, немислимий без творчого засвоєння фундаментальних засад акторської та режисерської шкіл Всеволода Емільєвича Мейєрхольда.