Проблема щастя в історії етики

Не лише люди, а й цілі епохи підходили по-своєму до проблеми щастя.

У Ст. Греції під поняттям щастя розуміли насолоду(гедонізм). Напрям гедонізм започаткував Арістіпп із Кірени. Так, наприклад, афінський філософ Епікур акцентував увагу на таких різновидах втіхи, які не впливають негативно на характер людини. Епікур та його послідовники визнавали лише ті, що ведуть до щастя – позбавлення тілесних і душевних страждань. В історію філософсько-етичної думки Епікур увійшов як найпослідовніший виразник евдемонізму (щастя), який проголошує вищим принципом і метою людськох моральності.

Давногрецький філософ Демокріт, зосереджуючи увагу на проблемі щастя, вважав, що щасливе життя – це життя, яким людина задоволена(щастя – «Гарний стан духу», «гарний настрій»). Доля – не головне в житті, не варто називати щастям «щасливу долю». Демокріт стверджував, що добра доля, матеріальні блага ведуть до щастя, але їх недостатньо для того, щоб бути щасливим. Філософ визнавав, що без задоволення неможливо бути щасливим, але не всі задоволення ведуть нас до щастя, бо є й такі, що приносять страждання. За Демокрітом, надлишок задоволень – ключ до страждань.

Арістотель вважав, що щастя потребує різних благ. Для того, щоб стати щасливою, людина повинна бути не надто повторною, ні жебраком, ні самотньою, позбавленою сімї та друзів.

Стоїки стверджували, що найвищим благом, достатнім для щастя, є доброчесність. Якщо спочатку стародавні греки вважали долю даром богів, то Демокріт, Арістотель та їхні послідовники виявили, що щастя знаходиться в руках людини. Представники елліністичного періоду епохи Античності також наполягали на тому, що людина творець свого щастя, незалежно від долі та богів.

Середньовіччя. У Євангелії йде мова про небесне щастя. З часом християнство застосовувало поняття неземного щастя(люди будуть щасливими на землі, якщо вестимуть праведний спосіб життя). Схоластики вважали, що задоволення не складає щастя, а є похідним від нього, його наслідком, а не основою. Для того, щоб бути щасливим, потрібна любов Бога, яку можна отримати завдяки вірі(отже для щастя потрібні не лише доброчесність та розум, але й любов та віра).

В епоху Нового часу вважали, що життя можна назвати щасливим, якщо людина задоволена ним. За Дж. Локком, щастя – найвище задоволення, доступне людині.

На початку ХХ ст. вчені намагалися розмежовувати щастя із задоволенням. В зв’язку з цим виокремили чотири підходи:

1) Основою для відокремлення щастя від задоволення є цілісність щастя.

2) Розмежовувати щастя і задоволення залежно від тривалості: щастя – це тривале задоволення (Арістотель і Лейбніц).

3) Щастя полягає в якості задоволення.

4) Щастя потрібно відокремлювати від задоволення на основі того, що щастя – це не лише почуття, а й об’єкт позитивної оцінки, схвалення.

Щаслива людина не просто радіє життю, а робить це не безпідставно.

Давньоримський філософ-стоїк Сенека зазначав, що не можна вважати щасливим того, хто залежить від щасливої випадковості. Для того, щоб бути щасливим, потрібна впевненість у цьому.

Необхідною умовою щастя повинно бути задоволення як матеріальних, так і духовних потреб людини. Проблема щастя надзвичайно складна. Щастя – багатогранне, тому кожен має свою думку щодо його сутності. Одним із найважливіших компонентів щастя людини є осмисленість власного буття.

В. Винниченко доречно зауважив, що узгодженість внутрішніх сил між собою, приязне ставлення до оточуючих, гармонія з навколишнім світом допоможуть людині здобути справжнє щастя

7. Дружба та її значення в житті людини.

Дружба є предметом вивчення багатьох суспільних і гуманітарних наук. Немає такої людини, яка б не замислювалася про сутність дружби. Велика кількість видатних філософів зосереджували увагу на цій проблемі.

Перш за все варто зосередити увагу на специфіці дружби у людей різного віку. Дружба дітей у ранньому віці грунтується на грі. Дворічні діти ще не вміють взаємодіяти один з одним і їхні контакти полягають зазвичай у суперечках щодо іграшок. У чотирьох-шестирічних дітей з’являється необхідність у товаристві ровесників, замінити яких вже не можуть ні дорослі, ні іграшки. Якщо молодші діти ще сприймають відмінність між дитячим та дорослим світами, то підліток не хоче вважати себе дитиною, прагне жити відповідно до норм і критеріїв дорослих. Юнацька ж дружба іноді постає своєрідною «психотерапією», яка допомагає молодій людині висловити свої почуття і зрозуміти, що інші поділяють її думки, тривоги і надії. В. Сухомлинський зазначав, що вже у 13-14-річних підлітків основою дружби частіше є духовні інтереси, ніж захоплення певним видом діяльності.

Як визнають психологи, вершина дружби припадає на юнацькі роки та ранню молодість. У цей період вона є найбільш емоційно забарвленою, вразливою і надзвичайно цінною для молодої людини.

Почуття дорослої людини складніші, тонші, ніж дитячі. Власне «Я», яке у юнацькому віці лише формується, у дорослої людини вже представляє визначену стійку структуру.

Структура і зміст дружнього дитячого і юнацького спілкування відрізняються одне від одного. Так, наприклад, дитяча дружба може розпадатися через будь-яку дрібницю. В юнацькі роки простіше сприймаються недоліки друзів. Життєвий світ дорослої людини набагато складніший, а тому, чим складніша та багатогранніша людина, тим важче їй знайти однодумця.

У старшому віці людині важче зав’язати нову дружбу, тому поняття «найкращий друг» зазвичай ототожнюється з поняттям «старий друг». Дружнє спілкування у будь-якому віці має високу морально-психологічну цінність, а наявність друзів – найважливіша умова психологічного комфорту та задоволення життям.

Дружба має довгу історію, проходила різні етапи формування і розвитку. Перш за все варто зупинитися на специфіці дружби в епоху Античності. Давньогрецьке слово «філія», яке зазвичай перекладають як «друг». Вперше слово «філія» з’явилося у Геродота для позначення не лише особистих стосунків, але й союзу між державами, мирного договору. Частіше вживалося поняття «політична дружба». Друзями почали вважати однодумців, які мають схожі політичні уподобання, людей, об’єднаних спільними інтересами. Згодом дружба перетворюється на емоційну близькість. Дружба – найважливіша соціальна і особиста цінність, найнеобхідніша для життя.

Середньовічна епоха внесла своє розуміння дружби. Християнська формула «любові до ближнього свого» відрізняється від арістотелівського принципу, який полягав у тому, щоб «ставитися до іншого, як до самого себе», бачити в ньому «іншого себе».

Мислителі епохи Просвітництва вважали, що дружба заснована на розумі та моралі. Романтики, навпаки, надавали перевагу почуттям, а не розуму.

Нині ми неодноразово запитуємо себе: «Чи не втратила дружба свою цінність у сучасну епоху під впливом урбанізації та науково-технічного прогресу?» Сучасна людина, намагаючись досягнути бажане, реалізувати свої мрії та задуми, зазвичай не має часу поспілкуватися з тими, хто дорогий її серцю. Ми хочемо, щоб нас любили не за щось, а заради нас. Якщо ми зауважуємо, що люди хочуть дружити з нами лише з користі, нам стає сумно. Але чи немає серед нас таких, які діють так само, забуваючи, що необхідною умовою щирої дружби є віра в іншу людину, підтримка, бажання прийти на допомогу у будь-який момент.