Гідність і честь

Гідність розкриває моральне ставлення особистості до себе та інших людей. Поняття власної гідності є сенсом життя і щастя. Визнання гідності людини грунтується на принципові рівності всіх людей. Суспільство зобов’язане визнавати гідність усіх громадян незалежно від їхнього віку, статі, соціального статусу. Це визнання є передумовою моральних стосунків між людьми.

Поняття гідності вже існувало на ранніх етапах розвитку людства. Спостерігалося ще у первісних людей. Кожна епоха, створювала свою мораль, наповнювала новим змістом поняття гідності. Розуміння сенсу думок, вчинків та почуттів сприяє розвитку гідності людини. Гідність опосередкована реальними суспільними відносинами, звичаями та ідеологією. Кожен мислитель обгрунтовував свою точку зору. Наприклад, Платон зазначав, що гідність є засобом збереження влади і лише «обраний» знає справжнє благо, володіє гідністю та має цінність для інших людей. За Сократом, мораль є перевагою, без якої неможлива гідність. Вони стверджували, що мораль та гідність – це природні поняття, які вкорінені поза межами пізнання, у потойбічному світі ідей.

Стоїки (Сенека, Марк Аврелій, Епіктет) зосереджували увагу на гідності, вважаючи її Святим Духом, що існує для суду та покарання. Вони були переконані, що знайти гідність можна завдяки самозаглибленню. На думку Сенеки, моральність знаходиться всередині людини. Гідність людини зводиться до того, щоб підкорятися своїй долі.

У епоху Середньовіччя моральні поняття тісно переплітаються з релігійними уявленнями. Гідність – це голос Бога, який знаходиться в душі людини.

Гідність конкретизується у процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах. Бекон зауважив, що «найбільш повно і концентровано виражається вихованість і моральна культура людини в тому, щоб виміряти однаковою мірою і рівно цінувати як власну, так і чужу гідність».

На думку Канта, принцип гідності не дозволяє нам любити негідне в людях, що спонукає нас прагнути до кращого, до боротьби та ризику. Гідність заохочує інших людей культивувати свою гідність. Моральний закон та гідність, стверджував Кант, кожна розумна людина несе в собі незалежно від умов, в яких вона живе.

Честь, пов’язана з реальною життєдіяльністю людини, її соціальним статусом, визнаними чеснотами. Людина може мати честь як робітник чи вчений, як українець, як солдат і т.д. Поняття «честь» тісно пов’язане з поняттям «репродукція».

Уявлення про честь виникло у первісному суспільстві для людських спільнот, які не повинні робити того, що принижує гідність даного роду чи стану.

В епоху Середньовіччя ідея честі посідає значне місце у лицарській етиці. Кодекс честі вироблявся на турнірах та змагання, вибиралися сильні супротивники, не дозволялося нападати на слабших, що відрізнялося від бойових дій.

Кодекс честі змінювався. До наші дні збереглося уявлення про честь і безсмертя. Основною рисою є те, що приналежність до людей честі визначається не зовнішніми ознаками, а внутрішнім волевиявленням людини, її вихованням.

13.Естетичні уявлення в епоху Античності. Антична естетика розвивалася в Давній Греції (з кінця VII ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.) та Давньому Римі (з II ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.). Мала своїми витоками міфологічні уявлення, що склались в первісному суспільстві. Міфологія - це відображення природи і всього світу такими, що заселені живими істотами з їх магічною, таємничою та фантастичною практикою. В поемах Гомера боги не лише набувають в міфології людиноподібний вигляд, їм притаманні риси, які співпадають з первісними уявленнями про прекрасне.Найважливіше місце в естетиці античності належить поняттю гармонії - уявленню про єдність протилежностей, які складають єдине ціле. Найвищим втіленням цієї гармонії став космос. Філософська школа піфагорійців (VI ст. до н. е.) ототожнювала гармонію, красу та досконалість. Гармонію чисел вони шукали, зокрема в музичних звуках струн. Піфагорійці не тільки розробили вчення про математичні основи музичних інтервалів, але й намагалися застосувати музику для встановлення душевної гармонії людини. За уявленнями піфагорійців, душа людини являє собою гармонійно організовану числову структуру. Музика резонуючи з душею, долучає її до гармонії космосу, радує людину. Таким чином душа осягає закони космосу тому, що подібне пізнається подібним.Естетичний ідеал: прекрасне для елліна - це передусім, завершене, оформлене, практичне, конкретне, симетричне. Зразком такого типу прекрасного - людське тіло, відтворене скульпторами класичної епохи.Античні мислителі пишуть про триєдність істини, добра та краси, розглядаючи етичні та естетичні проблеми в нерозривному поєднанні.Значну роль у розвитку естетичного знання відіграв видатний давньогрецький філософ Сократ (близько 469-399 рр. до н. д.). Поставивши в центр своєї філософії людину, на неї він спрямовує інтерес свого пізнання. Він наголошував на єдності естетичного та етичного, що було відображено в понятті калокагатія. Філософ розглядав прекрасне, як загальне поняття. Воно пов'язано з користю, доцільністю, а отже прекрасним є все те, що придатне за для досягнення певної мети. Відносність цього поняття визначається тими цілями, котрі ставить людина. Ідеал Сократа - мудрець, який силою власного розуму переборює всі страждання і навіть страх перед смертю.

На противагу своєму учителю, Платон (427-347 рр. до н. д.) виводить поняття краси не від суб'єкта, що її пізнає. Згідно з його ідеалістичними поглядами, реальним є світ ідей, а земний світ - це лише " тінь ідеального світу". Ідея прекрасного - це об'єктивна, безособова, реально існуюча ідея, яка породжує прекрасні речі. Краса осягається не почуттями, а розумом. Має надчуттєвий характер. Сприймає красу як двозначне поняття: з одного боку вона є джерелом чуттєвої насолоди, яке не потрібне, аз іншого - сприяє прагненню людини до духовної сфери.

На противагу Платону, Арістотель (384-322 рр. до н. д.) вважав, що всі речі становлять в собі єдність матерії та форми (ідеї). Тому краса існує не в світі ідей, а є ознакою реальних предметів. " Основні форми прекрасного - це порядок (у просторі), співмірність і визначеність".

Філософ розглядав мистецтво як особливий, заснований на наслідуванні спосіб пізнання. Завдання мистецтва полягає в творчому відображенні дійсності, а не в механічному її відтворенні. На відміну від історика, пише Арістотель, поет говорить не про те, що сталося насправді, а про те, що може статися.

Поняття людської краси філософ пов'язував із її внутрішньою красою, такими поняттями як мужність, справедливість. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.