💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Становлення суспільних і державних підходів до підтримки нужденних в Німеччині

На думку М. Фірсова, проблеми локалізації жебрацтва з XVII по XIX сторіччя набувають нових форм. Серед найважливіших можна виділити наступні: розвиток державного законодавства, оформлення територіальних моделей допомоги бідним і безробітним, становлення патріотичних благодійних товариств і оформлення благодійної діяльності Церкви в нових умовах.

Розвиток законодавства. До утворення Німецької імперії розвиток законодавства щодо допомоги бідним формувався на рівні міст і окремих земель. Якщо на початку XVII століття існувала тенденція допомоги, що була заснована на християнських традиціях і принципах цехової взаємодопомоги, то до кінця століття починають оформлятися репресивні заходи стосовно убогих і бідних.

Ангальтський статут про бідних 1618 року ще розглядає піклування як обов’язок совісті кожного християнина, тому добровільна благодійність – основний принцип соціальної допомоги. У Шлезвіг-Гольштейні в 1646 році церковна чаша прихожан розглядається як основне джерело допомоги нужденним.

У кінці XVII сторіччя в Прусії Фрідріх передає до обов'язків судових інстанцій піклування про жебраків підвідомчому йому округу. У 1701 році конкретизуються заходи щодо нужденних. Так, працездатним надавалася робота, непрацездатним – притулок і харчування, частково працездатним дозволялося просити милостиню.

Пруське цивільне право визначило роль громад і держави в справах піклування про нужденних. Було визначено, що на державі лежить обов'язок відкривати установи для нужденних, а місцеві общини повинні матеріально підтримувати своїх збіднілих співгромадян. Далі було підтверджено, що професійних жебраків слід було примушувати працювати, а «іноземних жебраків» виганяти, а «тубільних жебраків» висилати на батьківщину.

Більш жорсткі заходи щодо професійних жебраків ми можемо спостерігати в законодавстві Ганновера 1714 року. Там жебраків уперше піддавали «суворому» тюремному ув’язненню, вдруге «сікли різками і ставили клеймо, утретє – вішали, навіть якщо вони не скоїли ніякого злочину.

У 1794 році Пруське земське укладення розглядає бідність як загрозу для суспільної безпеки і порядку, унаслідок чого влада була зобов'язана спостерігати за бідними, а завдання це було покладене на поліцію. В зв'язку з цим створюються регіональні асоціації бідних, яким заборонено проживати в конкретній громаді.

ПРУСЬКЕ ЗЕМСЬКЕ УКЛАДЕННЯ – кодифікування місцевого права королівства Прусії. Джерелами його служили римське право, магдебурзьке право, природне право. Разом з буржуазними нормами приватного права закріплювалися самодержавство короля, поліцейський режим, кріпосні відносини і привілеї дворян.

На початку XIX ст. відбувається розвиток промисловості, що спричинило міграцію населення в індустріальні центри Німеччини, і це суттєво змінило динаміку бідності.

Змінюється якісний склад бідних, на фоні верств населення, що вже склалися, з'являються робітники підприємств, зубожіння яких було пов'язане з нещасними випадками, закриттям підприємств, низькими заробітками.

У зв'язку з цим змінюється законодавство. У 1842 році пруське законодавство остаточно визнає право держави на політику відносно бідності.

Після створення Німецької імперії починає формуватися соціальне законодавство, розквіт якого відбувається в 80-ті роки. В основу імперських законів багато чого було закладено з положень пруського законодавства.

СОЦІАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО – правові норми, які регулюють становище тих, що працюють по найму, а також питання соціального забезпечення.

Закон від 1885 року чітко регламентував бідних, що перебували в нужді. Бідні через «лінощі і марнотратство» знаходилися у розпорядженні поліції, їм не стільки надавалася допомога, скільки здійснювався нагляд з метою «перевиховання і виправлення». Регламентувалося, що допомогу нужденним надають на першому етапі родичі, вони зобов'язані були надавати матеріальну підтримку малолітнім сиротам, хворим і престарілим. У тому випадку, коли ці ресурси вичерпані або не можуть бути забезпечені, до проблеми підключається місцева громада. Громадська допомога мала два рівні: місцевий і обласний, які діяли при особливих обставинах. Законодавство розглядало допомогу бідним як тимчасову, а видану допомогу як позику із зобов'язанням повернення, виняток могли становити тільки підлітки, повернення позики з яких не вимагали.

Важливим етапом у розвитку законодавчих мір проти розповсюдження бідності і убогості з'явилися закони, введені О. Бісмарком щодо страхування через старість і інвалідність. Так, у 1883 році з'являється закон про примусове страхування на випадок хвороби для робітників, у 1884 році введений закон про страхування від нещасного випадку, а в 1889 році вводиться «Закон про страхування на випадок інвалідності і через старість», ці закони з'явилися як заходи з підтримки робітників на випадок хвороби, інвалідності, старості і покладалися на підприємців

У 1894 році виходить законодавство, що внесло поправки в територіальну систему опіки над бідними. Найважливішими серед яких з'явилися: право піклування громад над молодю до 18 років, а не до 24 років як було раніше, що розповсюджувалося як на сільські, так і міські громади; збільшення терміну, протягом якого громада безоплатно надавала допомогу нужденним, з 6 до 13 тижнів. Унесена до кримінального укладення поправка, відповідно до якої посилювалися заходи до осіб, які покидають сім'ї, не забезпечуючи їх.

Форми і методи допомоги нужденним. Можна відзначити, що Німеччина була прогресивною країною, що дала світу досвід роботи з жебрацтвом в умовах міського середовища. Умовно можна виділити два етапи цієї діяльності: перший – з 1790 по 1853 рік, коли формуються муніципальні підходи до бідних і убогих, і другий – з 1853 по 90-ті роки XIX сторіччя, коли формуються підходи щодо допомоги безробітним.

У кінці XVIII ст. суспільні сили Німеччини беруть на озброєння досвід Англії з боротьби з професійними жебраками, особливу роль у зв'язку з цим вони приділяють молоді, з якої формувалася армія пауперизму. Робітні будинки, які набули поширення в сусідній державі, намагаються організувати і в Німеччині. Перший такий досвід з'являється в Баварії, в Мюнхені в 1790 році. Там були відкриті перші будинки працелюбства для молоді, яка займалася пошиттям форм для армії. Як відзначають дослідники, постійні замовлення і стійка допомога дозволили ослабити соціальну напругу серед цієї групи бідних. Проте системні кроки у пошуках допомоги і підтримки на рівні міста починають здійснюватися тоді, коли з'являються перші міські програми з суспільних робіт.

ПАУПЕРИЗМ – зубожіння серед працюючих верств населення.

У 1794 році Барон Каспар фон Вогт запропонував схему роботи з бідними і нужденними. Його програма передбачала охоплення масових проявів жебрацтва, посильні види робіт, що не вимагають кваліфікації, оплату праці нижче ринкових розцінок. Аналіз жебракуючих прошарків у Німеччині показав, що більшість складали жінки з дітьми. У зв'язку з чим було запропоновано або забезпечувати роботою такі групи безпосередньо вдома, або використовувати їх працю на суспільно-корисних роботах. У першому випадку надавалося замовлення на виготовлення мотузок для потреб міста, в другому – пропонувалося прибирати вулиці і облаштовувати дороги. Важливою умовою винагороди за працю було те, що оплата була нижча, ніж та, яку вони могли отримати у разі самостійного пошуку роботи. Як відзначив згодом сам автор, через сім років рідко в Гамбурзі можна було зустріти жебраків, а сама система дозволила «запобігти деяким з її причин».

Не менш цікава діяльність громадської патріотичної організації Armenhaustalt в м. Гамбурзі в кінці XVIII століття, яку очолювали такі діячі як Бюш і Фохт. Вони ввели принцип індивідуалізації допомоги, коли проблема нужденних вивчалася і залежно від характеру проблеми надавалася допомога. Проте така система проіснувала недовго, оскільки недостатня кількість опікунів, відсутність підтримки з боку міської влади призвели до її закриття.

У 1800 році в м. Ельберфельд, у Прусії цивільне населення організувало опіку над бідними, оскільки їх місто привертало увагу великої кількості жебраків. У 1843 році суспільство зіткнулося з проблемами фінансування своїх програм, у цьому ж році міська рада ухвалює покривати витрати громад із своїх засобів, таким чином добровільна допомога стає міською програмою. У 1853 році відбувається реформування системи на основі індивідуалізації допомоги.

Система допомоги в Ельберфельді грунтувалася на чіткій структурі управління, вивченні індивідуальних потреб нужденних, обмеженості в часі і об'ємі допомоги, систематичному контролю нужденних, контролю засобів, які виділялися. Як писали дослідники, після введення цієї системи відбулися наступні зміни: на 50% зменшилася кількість бідних – з 4000 до 1460 чоловік, зменшилися витрати на бідних, якщо в 1846 році вони складали 2, 80 марок на жителя, то в 1853– 1878 роках – 1, 52 марки. Цей досвід розповсюдився і на інші міста. У 1881 р. система розповсюджується в Лейпцігу, можна відзначити, що до 1884 року відбулося скорочення витрат на бідних на 100 000 марок, а чисельність їх зменшилася на 39, 5 %. У 80-ті роки ця система охопила багато міст Німеччини, зокрема такі, як Бремен, Дрезден, Крефельд тощо.

Розвиток промисловості, урбанізація призвели до міграції населення, яке у пошуках роботи переміщувалося по всій Німеччині. Звідси виникло завдання з локалізації безробіття, забезпечення тимчасової зайнятості, створення робочих місць для нужденних. Перші такі інститути допомоги були пов'язані з розповсюдженням інформації про наявність або відсутність робочих місць. Місцева влада в місті Штутгарт у 1865 році організувала перші довідкові бюро для безробітних. Цей рух по мірі зростання напруженості почав створюватися в багатьох містах Німеччини. Так, у Кельні в 1897 році громадським бюро була надана робота на 13 409 місць, де знайшли зайнятість 74% чоловіків і 95% жінок, що звернулися за роботою.

У цей період з'являються перші каси страхування робочих на випадок безробіття, в багатьох німецьких містах вони знаходилися під контролем міської влади, такі каси існували в Берні і Кельні в 1892 році. Але масове безробіття кінця століття вимагало радикальніших форм допомоги і підтримки. За прикладом Голландії в Німеччині починають формуватися землеробські колонії для безробітних.

Перша така колонія була організована в 1882 році у Вестфалії пастором Бодельшвінгом і вона була розрахована на 351 людину. До 1888. року в Німеччині існували 26 землеробських колоній.

До кінця століття система соціального забезпечення охоплювала 1 592 386 чоловік, або 3/4 % населення, сума субсидій складала 90 млн. марок.

Благодійна діяльність конфесійних і громадських організацій. Зародження освіти в області соціальної роботи. Після Реформації відбулося зниження ролі Церкви в справі благодійності. Проте зростання світської благодійної діяльності в Європі поставило євангельську церкву Німеччини перед необхідністю повернутися до споконвічних благодійних акцій. У зв'язку з цим на церковних зборах у Віттенберзі в 1848 році було вирішено утворити Центральний комітет внутрішньої місії Євангелістської церкви, який відкривається в 1849 році, – «Центральний комітет з внутрішньої місії німецької євангелістської церкви». Засновником його був Іоганн Генріх Віхерн. Основне завдання комітету – пробудити в кожному приході благодійну діяльність. Починають формуватися благодійні установи євангелістської церкви «Діаконічна справа», основними формами їх роботи були: створення виховних установ, розвиток діяльності в громадах, навчання і освіта діячів милосердя. Установи «Діаконічної справи» поступово сформували в приходах установи допомоги і підтримки зі своїм фінансуванням, послугами для хворих і бідних, таких, що охопили всю Німеччину. Під впливом цього комітету були організовані наступні благодійні установи: у 1850 році Братський заклад Штетіна, 1858 року Євангелістський Іоанівський штифт у Берліні тощо.

ДИТЯЧИЙ САДОК – установа для громадського виховання дітей дошкільного віку. У 1837 році був заснований Ф. Фребелем під назвою «Установа для розвитку творчого спонукання до діяльності у дітей і підлітків» в м. Бланкенбург, у 1840 році було
перейменовано в «дитячий садок».

У 1897 році Лоренцем Вертманном у Кельні утворюється союз католицької Німеччини «Карітас». Діяльність цього союзу була достатньо широкою і різноманітною: від відкриття дитячих садків до організації робіт для сезонних робітників, від допомоги хворим і інвалідам до реалізації програм щодо хворих алкоголізмом і роботи з жебраками.

У 1863 році утворюється Німецький Червоний Хрест. Заснований він був пастором Крістофом Ульріхом Ханом 12 листопада 1863 року. З 1864 по 1866 рік до нього приєдналися організації восьми земель, які утворили в 1869 році «Об'єднання земель для догляду за пораненими і хворими воїнами». Разом з цими організаціями існували і жіночі об'єднання, діяльність яких була достатньо широкою, вона включала санітарну службу, догляд за хворими і виховання молоді, благодійну діяльність. Різні жіночі організації об'єдналися в 1882 році в «Союз німецьких інститутів лікарняного догляду Червоного Хреста». Жіночі організації активно займалися не тільки санітарною діяльністю, але і благодійністю.