💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Церковна допомога, формування державної системи захисту і виникнення приватної благодійності в Російській імперії у ХIV – XVIII ст.

У трой час, коли Західна Європа перейшла до державної системи допомоги тим, хто її потребує, у Росії сформувався особливий церковно-державний тип соціальної опіки при поступовому переході в галузь державного управління.

Всередині симбіозу церква-держава існував чіткий поділ функцій: церква організовувала опіку потребуючих, держава – контроль і фінансування системи допомоги.

У Росії існували «відкрита» і «закрита» системи допомоги. При «закритій» системі опіка здійснювалась в стінах монастирів, де злидарів, хворих і перестарілих одягали і годували в богадільнях. Відкрита система для здорових людей. Такі убогі виживали за рахунок милостині, по можливості відробляючи свій хліб посильною працею.

Монастирська система опіки в Росії істотно відрізнялась від існуючої за часів Київської Русі. Починаючи з ХIV ст. (другої половини) і відбувається об’єднання земель навколо монастирів. Пов’язано це зі зміною характеру монастирського управління починається переорієнтація життєдіяльності монастирів, які тепер ставлять перед собою, передусім, розв’язання господарських завдань. Це перетворює монастирі у самостійні феодальні вотчини. Монастирі-вотчини замінили ктиторські монастирі, які засновувалися князями та єпископами. Останні розвивалися понад 200 років і заклали основи «пансіонної» системи підтримки для чоловіків і жінок, коли новий чернець, зробивши певний майновий внесок, отримував у монастирі довічне утримання (пансіон).

Інститут удів у цей час отримує правове визнання. Це дозволяло вдовам доживати віку в монастирях з гарантованим забезпеченням. Багато заможних жінок (княгині, боярині) або їхні чоловіки спеціально будують монастирі для проведення решти життя у їх стінах. Постриги у черниці стали поширеним явищем серед жіноцтва, шлях до монастиря був відкритий для жінок усіх суспільних станів.

Ктиторські монастирі у цей період ще існують, але знаходяться зазвичай в містах, а монастирі-вотчини розвиваються за їх межами. Їхній інтенсивний розвиток пов’язаний з тим, що на початку вони були більш відкритими помічними системами для всіх бажаючих. Вони масово скуповували землі і ставали великими землевласниками, скуповувалися цілі села і навіть міста.

Початок ХVI ст. в історії російської церкви відзначено боротьбою двох течій користолюбців і некористолюбців. Перші, духовним лідером яких став засновник Йосипо-Волоколамського монастиря Йосип Волоцький, різко виступали за збереження права церкви володіти землею і селянами, їх опонентами були некористолюбці, на чолі яких стояв Ніл Сорський, який разом із своїми прихильниками виступив проти надлишків кажучи «Полюби убогість і некористолюбство і смиренність». Вони вважали, що краще подавати злидарям, ніж жертвувати церкві.

Оскільки церква та монастирі не могли розв’язати проблему соціальної допомоги потребуючим, відбувається зміцнення законодавства щодо державної опіки знедолених. Зокрема цьому сприяли масові лиха. Наприклад, Іван IV у боротьбі з епідеміями починає застосовувати «поліцейсько-санітарні методи»; з метою припинення їх поширення він організовує спеціальні застави.

За Івана IV (Грозного) закладаються традиції, коли верховна влада починає законодавчо втручатися у справи церкви, спочатку обмежуючи владу церкви, а пізніше і контролюючи її. Так, у Судебниках 1550 р, вперше ставиться питання про правомірність опіки церквою осіб, що не є «клієнтами церкви» торговців, міщан. Цим особам (так званим більцям) забороняється жити в монастирях і підлягати їхній юрисдикції.

Законодавство, що формується, тісно пов’язане з проблемами бідності, соціальної патології, державного захисту нужденних. Як охоронна грамота потерпілим від пожежі 1560 р. з’являється указ про відстрочення виплати ними боргів на 5 років.

У 1551 р. Іван IV скликав помісний собор православної церкви (Стоглавий собор), поставивши перед духовенством 37 питань, три з яких торкались проблем благодійності. Собор констатував жахливе поширення злидарства при практично повній відсутності відповідних заходів опіки зі сторони церкви і держави.

На Стоглавому соборі обговорювалась ще одна сфера благодійницької діяльності опіка полонених. Рішення про їх викуп починає реалізовуватися повною мірою лише тоді, коли з’являється Полоняничний приказ (подоба міністерства) 1668 р. Прикази стають провідною формою допомоги і захисту, а також контролю за церковним життям.

Особливе місце на соборі зайняли заходи з покращення моральності російського духовенства, адже чимало ченців йшли в монастир не заради спасіння душі, а заради тілесного спокою, щоб займатись пияцтвом. Турботи про моральне здоров’я підлеглих відобразились і у «Домострої» (середина ХVІ ст.), складений відомим діячем із найближчого оточення Івана Грозного священиком Сильвестром. У «Домострої» три основні частини: в першій містяться настанови відносно релігійного життя. Завдання морально-релігійного виховання повинно було стати головним для батьків, що турбувались про розвиток своїх дітей. Друга частина, присвячена сімейним стосункам, включала спеціальні настанови про необхідність навчання дітей тому, що потрібно в домашньому вжитку, і тільки потім ставиться завдання про навчання грамоті, книжним наукам.

Третя частина присвячена влаштуванню дому, містить господарські рекомендації.

Домостройзакликає чоловіка і дружину, їх робітника і дітей бути чесними, не красти, ні на кого не гніватись, не пиячити, не тати зла, бути привітними і милостивими до молодших і убогих.

На жаль, насправді багато рекомендацій Стоглавого Собору так і залишились на папері, не отримавши практичного втілення. Більше того, величезну шкоду справі суспільного добробуту нанесла введена Іваном VІ опричина (1565 – 1572 рр.). Її результати жахають: пройшло спустошення сіл, до кінця ХVІ ст. не оброблялась половина земель, адже значна частина селян загинула, значна розбіглась. Чимало поміщиків, втративши селян, злидарювала.

Перша половина ХVІ ст. відзначена широким розвитком місцевої благодійності, зосередженої в церковних парафіях. Велика роль на місцях відігравалась церковним старостою. У його віданні знаходилась церковна скарбниця; він позичав гроші, збирав борги, допомагав неімущим хлібом і грішми, В усіх своїх діях він повинен був звітуватись перед миром.

Широке поширення отримала і така форма допомоги, як видача позик із церковної казни.

Проявила себе і місцева приватна благодійність. Вона досягла широких розмахів в період царювання Олексія Михайловича. Найбільш відомими благодійниками є патріарх Никон, князь Я. Черкаський, боярин Ф.Ртіщев та ін. Так, Никон, будучи новгородським архієпископом, організував там чотири будинки опіки, відвідував в’язниці і роздавав величезні для тих часів суми бідним.

Однак найбільш відомим благодійником став дворецький царя Федір Ртіщев. За свідченням сучасників, супроводжуючи царя в польському поході (1654 р.), Ф.Ртіщев по дорозі підбирав злидарів, хворих, калік, а в попутних містах і селах влаштовував для цих людей тимчасові госпіталі.

Таким чином, для зазначеного періоду характерні три основні форми соціальної допомоги:

а) монастирська система допомоги;

б) державна система захисту;

в) перші світські прояви благодійності.

В цілому ж у ХVII ст. при збереженні найбільш древніх форм благодійності очевидним є виникнення нових напрямів опіки потребуючих, найбільш суттєвими рисами яких є:

- прагнення урегулювати і спрямувати благодійність, з поступовим її впорядкуванням і підкоренням державним інтересам;

- держава ще не накладає обов’язків на суспільство, не зобов’язує його розрізняти злидарів, виділяти з них дармоїдів і ледарів;

- держава вже схильна взяти на себе заходи з боротьби з професійним жебрацтвом, але приватні благодійники вправі подавати милостиню на свій розсуд.

Корінні зміни в системі опіки в Росії пройшли в період правління Петра І, який зробив подальші кроки в розвитку державної форми захисту вразливих верств населення. У його роботі з формування державної системи допомоги варто виділити три періоди:

- приказний (від «приказ» – відомство у державному управлінні Росії того часу) – 1682–1709 рр.;

- губернський – 1710–1718 рр.;

- колезький (від «колегія» – відомства в державному управлінні Росії, введені Петром І замість приказів у 1717 – 1721 рр.) – 1719–1725 рр.

Серед заходів Петра І слід відзначити наступні:

1. Укази про будівництво і утримання в усіх губерніях богаділень і лікарень для старих і калік, які не могли працювати.

Згідно Указу 1710 р. через зловживання в користуванні богадільнями, було наказано провести «розбирання» і виселити з богаділень всіх тих, у кого є дружини та діти і хто має самостійних прожиток.

Слід відзначити, що боротьба з професійним жебрацтвом почалась ще у кінці ХVII ст. в час спільного правління Івана V і Петра І (1682 – 1696 рр.). Згідно приказу 1691 р. передбачались заходи покарання для здорових професійних злидарів: биття батогом і висилання в далекі сибірські міста.

Згідно Указу 1712 р. передбачалось будівництво госпіталів для калік, непрацездатних.

Особливе місце в системі суспільної опіки зайняли звільнені зі служби військовослужбовці, що не мали засобів на життя. Так, згідно Указу 1772 р. таким відставникам пропонувалось завести власне господарство, або постригтись у ченці і отримати державне забезпечення в богадільнях при монастирях.

2. Заходи з боротьби з дитячою безпритульністю. Ще в 1706 р. новгородський митрополит Іов відкрив перший в Росії притулок для незаконнонароджених дітей. За наказом Петра І на утримання притулку були віддані доходи від кількох монастирських вотчин.

3. Заходи з боротьби з злидарством. З однієї сторони заборонялось просити милостиню, з іншої сторони більш суворо карались убогі, не записані в богадільні для опіки.

4. Організація державних робіт для здорових злидарів і системи нагляду за ними. Тут виділялись два основні типи виправних закладів: гамівні будинки (для осіб чоловічої статі), прядильні будинки (для осіб жіночої статі).

Як зауважує Г. Попович, коли у Західній Європі з’явилася вже низка законів, які забороняли жебрацтво, в Росії цей інститут був фактично легалізований. Жебраки утворювали цілі слобідки, поділялися на кілька категорій, жебрацтво стало способом їх життя («професійні жебраки»). Хоча треба зауважити, що вже в той час було зроблено перші спроби переглянути підходи до злидарювання (Стоглавий Собор 1551 р. вказав на його небезпеку, а Церковний Собор 1681 р. запропонував диференційований підхід до жебраків). Відмінність Росії від Західної Європи в тому, що в ній професійне жебрацтво було легалізоване і під захист законів потрапляють каліки і старці. І хоча законодавчі акти проти професійного жебрацтва проводяться майже одночасно з такими державами, як Франція, Німеччина, Англія, вони не вирішують цієї проблеми через непослідовність і відсутність інших заходів його регулювання.

Дослідники пояснюють такий підхід до регламентації жебрацтва в Росії не лише відсутністю відповідної системи опіки, а й традиційним стереотипом християнської поведінки в православ’ї, де милостиня розглядається як складова християнської культури. На заході ж реформація церкви трансформує релігійну мораль. У протестантських і католицьких країнах Європи, як уже згадувалось, широко пропагується необхідність праці.

Для викорінення жебрацтва створюються спеціальні інститути, які умовно можна розділити на інститути соціального контролю і соціальної допомоги. Перші з них призначались для насильного залучення до праці професійних жебраків і неімущих (робітні будинки) та коригування девіантної поведінки («упокорюючи будинки»). Другі (переважно госпіталі) займалися піклуванням про людей, які в силу різних обставин не могли самостійно заробити на прожиття (сироти, бідні, хворі, люди похилого віку і особи з проблемами фізичного і психічного здоров’я). (Г. Попович)

Таким чином, за час правління Петра І спостерігаються спроби не тільки врегулювати суспільну допомогу, а й перебудувати цю серу на цілком новій організаційній основі, передавши вирішення проблем благодійності до державних закладів. Були здійснені перші кроки в справі виховання в суспільстві свідомого ставлення до злидарства, розрізнення бідних залежно від причин зубожіння, встановлення залежно від цих причин способів і видів опіки. (О. Янкович, В. Поліщук)