Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 1. 4. Становлення системи державної соціальної допомоги в Україні та Росії у ХІХ СТ.






1.4.1. Державна благодійність у Росії у другій половині ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

1.4.2. Суспільна опіка в Україні в кінці ХVІІІ – ХІХ ст. Неефективність централізованої організації соціальної допомоги.

1.4.3. Переорієнтація на місцеві установи у справі піклування про осіб, що потребують допомоги. Основні напрями соціальної діяльності земських органів.

1.4.4. Зростання ролі благодійних товариств і громадських організацій у наданні соціальної допомоги в другій половині ХIХ ст.

1.4.5. Приватна благодійність в Україні.

1.4.6. Становлення пенсійного забезпечення, кредитної справи та кооперації.

Основна література: 2, 3, 6, 7, 9, 10, 14, 16, 20, 21, 22, 24, 26, 33, 36, 39, 43, 44, 49, 50, 53.

Додаткова література: 2, 3, 4, 5, 6, 12, 13, 20, 24.

Ключові слова та терміни: державно-адміністративна опіка, інститути соціального контролю та соціальної допомоги, гамівні, прядильні будинки, шпиталі, прикази суспільної опіки, установи опіки, навчально-виховні заклади, «Про людину, про її смертність і безсмертя», земські установи, міські думи, Лікарський статут, міська система допомоги, Іоанн Кронштадтський, будинки працелюбності, сільська та волосна опіка, церковно-парафіяльна опіка, приватна благодійність.

1.4.1. Державна благодійність у Росії у другій половині ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

У другій половині XVIII – XIX ст. продовжує складатися державно-адміністративна опіка в Росії. Її формування розпочалося із петровських реформ, які суттєво змінили систему захисту і допомоги вразливим категоріям населення. У суспільстві визначився новий підхід до людини. Якщо для середньовіччя характерне заперечення цінності особистості, пріоритет принципів колективізму, то в епоху формування абсолютизму значущість людини розглядалася з позицій її трудової вартості. Ось чому розпочалось викорінення професійного жебрацтва, здійснення секуляризації монастирських земель, підсилення ролі держави у підтримці нужденних.

За правління Петра І сформувалась досить розгалужена система соціального захисту. До неї входили:

а) центральні органи спочатку Патріарші і Монастирський прикази від 1712 р. Святійший Синод, а від 1724 р. Камер-контора;

б) міські магістрати;

в) дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;

г) війти (староста) і соцькі у поселеннях з вільним населенням.

Інститути опіки цього періоду можна умовно поділити на інститути соціального контролю та соціальної допомоги. До перших слід віднести гамівні і прядильні будинки, до других шпиталі.

У зв’язку з прийняттям нового адміністративного зводу законів про губернії Катериною ІІ організовано (1775 р.) спеціальний орган – прикази суспільної опіки.

У кожній губернії створювався такий приказ під головуванням цивільного губернатора. Прикази суспільної опіки включали в себе як інститути підтримки, так і інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, богадільні, будинки для невиліковно хворих, для душевнохворих, трудові, гамівні.

Створені прикази, зазвичай, з метою розширення своєї фінансової бази займалися широкою комерційною діяльністю, утримуючи цегельні, черепичні заводи, крамниці тощо. Пошуки належної системи фінансування приказів суспільної опіки тривали до 1810 р., коли вони перейшли під юрисдикцію Міністерства поліції, а пізніше Міністерства внутрішніх справ. Ці міністерства стимулювали прикази до збільшення фінансових засобів, дозволяючи їм ведення господарських і майнових операцій.

У другій чверті XIX ст. фінансовий стан приказів різко погіршився. У 1856 р. їм було заборонено займатися кридитно-позиковими операціями, що передбачало повернення їх до ролі чисто благодійницьких організацій. У 1857 р. було запропоновано прикази зовсім ліквідувати. Їх робота викликала все більше нарікань і незадоволення. Виявились два серйозних недоліки приказної системи. По-перше, зростаюча бюрократизація і дріб’язкова опіка зі сторони Міністерства внутрішніх справ. По-друге, грошей приказів ніяк не вистачало на організацію кваліфікованої допомоги в благодійницьких установах.

На кінець періоду, що розглядається (станом на 1862 р.), склалася певна структура інститутів допомоги: лікувальні установи (лікарні, будинки для душевнохворих); установи опіки (богадільні, інвалідні будинки для невиліковно хворих); навчально-виховні заклади (виховні будинки, сирітські будинки, училища для дітей канцелярських службовців); інститути пансіонерів, місцеві благодійні товариства.

До середини ХІХ ст. виникло розуміння того, що система державної опіки в Росії не зможе розв’язати проблеми соціальної допомоги нужденним. Необхідний союз із суспільними благодійними організаціями. Станом на 1861 р. благодійні товариства існували лише у 8 містах імперії, а до 1863 р. були закладені ще в 9 губерніях. У зв’язку з цим величезне значення у справі подальшого розвитку системи державної опіки мало заснування у 1864 р. земських, а в 1870 р. і міських органів місцевого самоврядування.

У зазначений період у Росії розвиваються державні підходи до проблем інвалідності, материнства й дитинства, а також соціальної патології: професійного жебрацтва, проституції, дитячої бездоглядності.

Спочатку державна участь у розв’язанні проблем, пов’язаних з інвалідністю учасників імперських воєн, полягала в організації для них притулків. Згодом інвалідами, що не мали власної домівки, опікувалися монастирі, постригши їх у ченці.

Катерина П звільнила монастирі від утримання воєнних інвалідів, але з церковних і монастирських доходів вилучила 125 тис. крб. на утримання інвалідів війни, їхніх жінок і дітей. Вона заснувала інвалідні будинки в Москві та Санкт-Петербурзі. Мережу цих будинків було розширено за правління Олександра І.

У 1814 р. були утворені Патріотичне товариство, одним із завдань якого була опіка над хворими та пораненими вояками, і спеціальний Комітет, котрий займався опікою над генералами, офіцерами, що зазнали поранень, та їхніми родинами. Якщо такі колишні військові були спроможні нести цивільну службу, їм надавалися більш-менш високі державні посади (поліцмейстерів, городничих, справників тощо). Призначені на роботу не позбавлялися пенсії. Покаліченим штаб-офіцерам і обер-офіцерам дозволялося видавати безкоштовно ліки в аптеках. Нижнім чинам виплачувався оклад, який вони отримували у своїх полках (у мирний час).

Зміни стосувалися соціальної допомоги не лише воєнних інвалідів. У період правління Катерини ІІ обов’язковим елементом опіки в губерніях стали будинки для душевнохворих. На початок ХІХ ст. закладено основу опіки над сліпими та глухими.

У 1806 р. Олександр І запросив до Санкт-Петербурга французького вченого, автора методики навчання сліпих В.Гаюі який заснував тут цього ж року перший заклад для сліпих. У 1846 р. в Москві була відкрита перша богодільня для незрячих жінок. Опікуватися глухонімими теж почали з 1806 р. (раніше з ініціативи групи доброчинців робота провадилася приватно). Тільки наприкінці XIX ст. ця діяльність набувала системності і оформилася у певний напрямок суспільної опіки.

Перші спроби теоретичного обгрунтуванння деяких проблем глухонімоти та сліпоти і можлисотей їх компенсацій з’явилися в Росії у XVIII ст. Особливо велике значення в цьому плані мав трактат О.М. Радищева «Про людину, про її смертність і безсмертя. Основними факторами розвитку особистості він вважав не лише середовище і виховання, а й особливості природної організації дитини. Він вказував на залежність розумового розвитку від фізичного, визначав основні риси кожного вікового періоду.

За правління Катерини активізувалася опіка над дітьми. У російському законодавстві до питання інфантициду повернулися у XIX ст. (зводи законів 1813 і 1845 рр.). Тепер винуватці у вчиненому вже не підлягали смертній карі, а присуджувалися лише до різних термінів каторжних робіт.

Соціального контролю і суспільної опіки вимагали проблеми такої соціальної хвороби як проституція. У 20-ті роки ХVII ст. з’явилися перші будинки розпусти у Петербурзі. Окрім того, існували звідницькі квартири. Перші кроки щодо контролю над цим явищем зроблено за правління Катерини П. Домовласникам заборонено віддавати приміщення під «промисел розпусти», порушників штрафували і саджали до гамівних будинків. Прийнято рішення: хворих на венеричні хвороби лікувати безкоштовно. Під час правління Павла І і Олександра І повії піддавалися жорстоким гонінням, їх висилали до Іркутська, на фабрики.

Так поступово складалися нові інститути, форми допомоги та підтримки нужденних. Росія прагнула перейняти європейський досвід побудови системи опіки різних категорій знедолених, формуючи державну систему благодійництва за рахунок руйнування колишніх парафіяльної і монастирської. (О. Янкович, В. Поліщук)

Як зауважує М. Фірсов, із середини ХVІІІ ст. до другої половини XIX ст. державна система допомоги розвивається за декількома напрямами. Створюється адміністративна система підтримки, яка включала територіальні інститути допомоги, превентивні і захисні акції стосовно різних верств населення, закони, які регулювали відносини між суб’єктами, групами і державою. Заходи з боку держави спрямовані на підтримку і захист таких інститутів, як материнство і дитинство, інвалідність, сім’я, престарілі. В період правління Петра І вперше в Росії починає осуджуватися інфантицид на державному рівні. Дітовбивство вважається злочином, а дитина стає суб’єктом права: їй надаються певні життєві гарантії, визначається її місце в системі соціальних зв’язків.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.