Організаційні форми забезпечення інноваційного розвитку

До організаційних форм забезпечення інноваційного розвитку відносяться: технопарки, технополіси, регіональні науково-про­мислові комплекси, інноваційні центри-інкубатори, консультативні фірми, венчурні фірми, науково-технічна кооперація, стратегічні альянси тощо.

Вони вирішують проблеми _і принципово нового інноваційного розвитку, пов'язаного з формуванням нових технологічних укладів. Це нові форми управління циклом " наука - техніка - виробництво".

У процесах управління, освоєння і дифузії промислових іннова­цій визначну роль відіграють галузеві асоціації. Неабияку роль в ак­тивізації наукового етапу інноваційного циклу відіграють дослідни­цькі асоціації, які мають у своєму складі підрозділи з фундамен­тальних досліджень проблемно-пошукового характеру. Розширюють свою діяльність консультативно-наукові організації різного типу.

Існує також ціла низка малих спеціалізованих венчурних фірм, які обслуговують усі стадії формування та реалізації програмно-цільових, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). Останнім часом спостерігається тенденція до інтеграції держави та власного корпоративного сектору у виконанні великих науково-технічних програм, як національних, так і міжнародних.

У табл. 2.9.2 наведені основні організаційні форми інноваційної діяльності.

Таблиця 2.9.2 Основні організаційні форми управлінської діяльності

Ці форми забезпечують розвиток інноваційних процесів, упоряд­ковують цей складний і ризиковий процес, стимулюють його і регу­люють на різних ієрархічних рівнях управління - на підприємстві, в регіоні та країні.

Технопарк представляє собою науково-виробничий територіаль­ний комплекс, до складу якого входять дослідні інститути, лаборато­рії, експериментальні заводи з передовою технологією, створювані на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих універси­тетів із розвиненою інфраструктурою, до якої належать: лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інфор­маційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси.

Керівництво технопарком з боку держави і місцевих органів вла­ди здійснюється на підставі прийнятих законодавчих актів, програм фінансування та розвитку, прямої участі.

Технополіс - це цілісний науково-виробничий до технопарку.

Технополіси можуть виникати як на базі новоутворених міст, так і на базі старих, реконструйованих. Створення технополісів справляє формуючий вплив на розвиток тих регіонів, де вони розташовані.

Технополіс на Заході розглядається як науковий центр регіональ­ного характеру, який вирішує проблеми, пов'язані з упровадженням нових технологій і як осередок міжнародного наукового співробіт­ництва, налагодженого сервісу з інтенсивним культурним життям. У США технополіси и створені більше як у половині штатів.

Інноваційний центр-інкубатор - це складний багатофункціо­нальний комплекс, що забезпечує сприятливі умови для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм, які реалізують цікаві наукові ідеї. Таким фірмам у центрах-інкубаторах надаються численні інноваційні послуги, до яких, зокрема, належать:

оренда приміщень;

прокат наукового та технологічного устаткування на певний період;

консультації з економічних та юридичних питань;

фінансові послуги;

експертиза інноваційних проектів (науково-технічна, екологічна, комерційна);

інформаційне та рекламне забезпечення.

Практика свідчить, що в конкурентному середовищі значно бі­льше інноваційних малих підприємств виживають у межах інкубато­рів, ніж поза ними.

Діяльність інкубаторів досить ефективна, їх розвиток не потребує бюджетних асигнувань (можливо, за винятком мінімальних коштів у вигляді стартового капіталу). Інкубатор, як правило, забезпечує себе на засадах самофінансування. Він зацікавлений у тому, щоб малі ін­новаційні структури якомога швидше ставали рентабельними: інку­батору гарантується значна частка в їхніх майбутніх прибутках.

Тривалість перебування новоутвореної фірми в інкубаторі обме­жується терміном три роки.

Консультативні фірми. Значного розвитку за останні 10 років набула науково-консультативна діяльність. Вона має всеохоплюючий характер. Це - консультативні фірми з будь-яких проблем організації й управління, починаючи з проблеми довгострокового прогнозу, роз­робки інноваційних стратегій, організаційних структур, і закінчуючи проблемами звільнення кадрів.

Консультативні фірми як організаційна форма взаємодії науки і практики виникли в 70-ті роки. З того часу попит на послуги консу­льтативних фірм постійно зростає. Консультація - це форма послуги фірмі (організації) або людині з метою аналізу ситуацій та вирішення їх і пов'язаних із ними проблем. Консультації спираються не тільки на знання та досвід, а перш за все на проведення конкретних і спеці­алізованих досліджень. Технологічно ця робота охоплює такі етапи: отримавши замовлення, спеціалісти проводять загальне ознайомлен­ня з фірмою чи з проблемою, оцінюють її параметри, вибирають фо­рму консультативної роботи, укладають договір (контракт) на її про­ведення, здійснюють діагностику управління інноваційною діяль­ністю фірми, розроблюють рекомендації, проводять моніторинг їх реалізації.

Консультаційна фірма у співробітництві з замовником формує дослідну групу з урахуванням характеру досліджуваних проблем, особливостей проведення досліджень, обсягів роботи. Дуже часто консультанти виступають у ролі експертів або арбітрів.

Існують зовнішні та внутрішні консультанти. Нерідко виникають такі потреби в консультативній діяльності, які не раціонально реалі-

зовувати, залучаючи зовнішніх консультантів. Це буває за умов не­великого обсягу дослідної роботи, побоювань щодо можливості роз­криття інформації про стан фірми, інновації або недовіри до консу­льтативної фірми та ін. У таких випадках використовуються послуги внутрішніх консультантів. Фірми часто організовують підготовку таких консультантів.

Внутрішніми консультантами можуть бути фахівці високої ква­ліфікації, які мають певний досвід і певні особисті якості, що дає змогу їм кваліфіковано провести діагностику ситуації, а також роз­робити практичні цінні рекомендації для вирішення проблеми. Голо­вними чинниками успіху їх діяльності є об'єктивність, професіона­лізм, знання, незалежність і авторитет.

Венчурні фірми. Світовий досвід свідчить, що важливу роль у трансформації господарського механізму, інтенсивності його структур­ної перебудови відіграють малі організаційні форми, як-от: венчурні (ризикові) фірми, фірми " спін-офф" (фірми-" паростки"), інвестиційні фонди (венчурне фінансування). Венчурне підприємництво - це ризи-кова діяльність, у процесі якої створюються і впроваджуються у вироб­ництво нові товари, технології, послуги. Це поєднання двох видів під­приємництва: фінансового та інноваційного. Відповідно до цього, спеціалізовану діяльність щодо виробництва та просування на ринок нових товарів ведуть компанії і фонди венчурного капіталу та малі венчурні фірми.

Венчурні фірми - це здебільшого малі підприємства у новітніх галузях виробництва (електроніка, біохімія, біоінженерія, виробни­цтво споживчих товарів), які швидко прогресують і в яких відбува­ється інтенсивна зміна поколінь продуктів і технологій, пов'язаних із базисними інноваціями. Малі венчурні підприємства спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, упровадження інновацій, організація яких пов'язана з підвищеним ризиком. Малі фірми часто створюються під одну ідею. Причинами активності венчурних фірм є такі їх переваги:

- вузька спеціалізація наукових пошуків або розробка невели­
кого кола технічних ідей;

- концентрація фінансових і матеріально-технічних ресурсів
обраним напрямом дослідження;

- високий рівень мотивації праці кваліфікованих спеціалістів;

- гнучкість і мобільність з урахуванням ринкової кон'юнктури;
можливість швидкої переорієнтації на інші напрями;

- відсутність бюрократизму в управлінні, мобільність органі­
заційної структури;

- швидка комерційна реалізація ідеї, технології, винаходу;

- цикл " наука — виробництво" скорочується до мінімуму.
Джерелами венчурного капіталу можуть бути:

- вільні фінансові ресурси пенсійних, благодійних фондів;

- державні структури;

- корпоративний венчурний капітал;

- приватні інвестори;

- інвестиційні компанії малого бізнесу;

- зарубіжні інвестори;

- банки;

- страхові компанії;

- прибуток венчурних фондів, що реінвестується в інноваційні
проекти.

Успішне функціонування малого інноваційного бізнесу можливе тільки за сприятливої інноваційної політики держави. В США, на­приклад, для малих інноваційних структур установлено систему різ­номанітних пільг. В Україні прийнято багато законодавчих актів від­носно інноваційної діяльності. Поки що у більшості українських підприємств внутрішніх ресурсів для фінансування інноваційних проектів не вистачає і тому завжди йдеться про залучення коштів із зовнішніх джерел. Позичкові інвестиційні ресурси в сучасних умовах використовують для фінансування проектів з низьким рівнем ризику та чітко визначеними шляхами успішної реалізації проекту.

Комерційні банки не зацікавлені у фінансуванні інноваційної діяльності, бо вона потребує не коротко-, а довготермінового креди­тування (більше одного року), а в сучасних умовах банки не мають наміру ризикувати. З усіх комерційних банків України інноваційну діяльність в обмежених сумах кредитує тільки Промінвестбанк та Ексімбанк, але йдеться, як правило, про спільне з закордонними бан­ками інвестування великих проектів.

Стратегічні альянси. Починаючи з 70-80-х років, у технічно розвинених країн стали активно поширюватись різні форми спільно­го проведення науково-дослідних робіт, які перш за все спрямовані на забезпечення великих технологічних проривів.

Найпоширенішими з видів стратегічних альянсів є консорціу­ми, спільні підприємства, спільна науково-технічна і виробнича діяльність.

Консорціум. Це добровільне об'єднання фірм для вирішення конкретної інноваційної проблеми, здійснення проекту, програми, які обіцяють революційні зміни в техніці і технології виробництва. До консорціуму можуть входити підприємства різного профілю та роз­міру, різних форм власності. Учасники консорціуму зберігають свою повну господарську самостійність і підпорядковуються вибраному ними виконавчому органу в тій частині діяльності, яка відповідає цілям консорціуму. Після виконання поставлених завдань консорціум може ліквідовуватись.

У рамках консорціуму є можливим:

- проведення науково-технічних досліджень, які складно здійсню­
вати самостійно через значні витрати і ризик;

- розподіл витрат на виконання НДДКР між фірмами-учасниками;

- об'єднання фірмами-учасниками дефіцитних матеріальних і люд­
ських ресурсів для виконання НДДКР;

- повний доступ до результатів дослідження і право на їх викорис­
тання у виробництві.

Спільні підприємства. За даними статистики, 55 % угод з на­уково-технічної кооперації - це угоди про створення СП. Так бли­зько 40 % промислових компаній США з обсягом продажу більше 100 млн. дол. беруть участь, у створенні одного або кількох СП, бли­зько 50 % німецьких та італійських, 70 % французьких і майже 90 % японських.

Спільна науково-технічна та виробнича діяльність (Кейрецу). У Японії виникла одна з ефективних форм інтеграції підприємств -кейрецу, які існують у вигляді як конгломератів, так і вертикально інтегрованих об'єднань. До складу конгломерату входять компанії, що функціонують у різних сферах економіки, їх діяльність коорди­нується банком або торговою компанією. Зв'язок між компаніями у

складі конгломерату здійснює через взаємне володіння акціями один одного. Об'єднавшись у кейрецу, кілька десятків різнопрофільних фірм створюють універсальний багатогалузевий концерн.

Розглянуті організаційні форми взаємодії науки та виробництва не тільки впливають на глобалізацію інноваційної сфери, але і на са­му природу корпорацій, створюючи умови для зміни стилю і методів управління, корпоративної культури організації.

Запровадження в Україні інноваційно-інвестиційної моделі еко­номічного зростання має забезпечуватися комплексним застосуван­ням всіх доступних важелів економічної політики, мобілізацією під­приємницького потенціалу суспільства, взаємодією держави, науки та бізнесу.