Лекція 3

Міжнародна інвестиційна діяльність відіграючи ключову роль у системі сучасних значний потенціал впливу (як позитивного, так і негативного) на економічний розвиток, має бути регульованою на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях. Таке регулювання може здійснюватися за допомогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних і соціально-психологічних методів та певних інструментів стимулювання й обмеження.

Правові методи реалізуються через систему цивільного і про­цесуального права.

Адміністративні методи юридично визначають господарську суб'єктність, регламентують питання власності, процедури вирі­шення суперечок у судовому порядку тощо.

Економічні методи реалізуються через систему дотацій, кре­дитів, здійснення фіскальної політики.

Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання відповідного типу мен­талітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організа­ційно оформлених інститутів.

Між методами регулювання міжнародної інвестиційної діяльністі є очевидний взаємозв'язок. Усі вони так чи інакше оформ­лені у конкретних нормативно-правових документах. їх ефектив­ність залежить від тривалості існування відповідної нормативно-правової бази, від досконалості правових методів регулювання.

Аналіз різних систем регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома шляхами:

• через прийняття єдиного акта, який регулює допуск інозем­ного капіталу в економіку країн;

• через розробку тих чи інших правових актів, що регулюють різ­ні аспекти іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.

Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлен­ня до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які пе­реважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийняти єдиний законодавчий акт щодо міжнародної підприємницької діяльності.

Проте і в першому, і в другому випадках однаковим є перелік питань (об'єктів) регулювання: визначення іноземного інвестора; видів і форм іноземних інвестицій; участі у власності; репатріації прибутку іноземного інвестора; вимог до результатів діяльності іноземного інвестора; системи інвестиційних пільг та обмежень; гарантій щодо прав іноземного інвестора.

Залежно від конкретної стратегічної мотивації приймаючої країни у світовій практиці реалізуються різні варіанти регулю­вання кожного з цих питань.

До іноземних інвесторів, як правило, належать іноземні фізич­ні та юридичні особи; особи, які проживають за кордоном; інозем­ні держави та міжнародні організації.

Видами іноземних інвестицій с цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або до­сягнення інших цілей. В цілому ці види інвестицій визначають­ся однозначно, але можливі й варіації стосовно деяких з них, зокрема щодо інтелектуальних інвестицій, векселів, цінних па­перів, торгових марок тощо. Зауважимо, що різні країни, які заінтересовані в іноземних інвестиціях, формують різні перелі­ки видів інвестицій.

Іноземний інвестор, як правило, кваліфікується за обсягом вкладеного капіталу. Так, у світогосподарській практиці пересіч­ною інвестицією є 50—100 тис. дол. СЩА, а кваліфікаційною ча­сткою власності в об'єктах інвестування — частка у 20 %.

Ключовим моментом здійснення іноземних інвестицій є пи­тання участі у власності. У світовій практиці існують такі основ­ні варіанти вирішення цього питання: збереження державного контролю над стратегічними галузями національної економіки; збе­реження деяких галузей або видів виробництва під егідою держав­ної власності; часткове зняття обмежень привілейованим інвес­торам; 100 % власність іноземного інвестора.

Регулювання репатріації прибутку іноземного інвестора вклю­чає: вимогу обов'язкового створення резервного фонду, який зберігається у банках приймаючої країни; фіксацію розміру капі­талу, який вивозиться (залежно від розміру інвестицій) та при­бутку, що отримується (і регулюється як загальними правилами валютного регулювання та угодами про валютне співробітницт­во, так і спеціальними правилами). Крім того, можливий режим вільного руху капіталу.

Вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора ви­значаються цілями приймаючої країни і диференціюються за пе­вними показниками (частка національного учасника, рівень пе­редачі технології, масштаби діяльності, спрямованість ринку, можливість підготовки кадрів та нових робочих місць тощо).

Система інвестиційних пільг та обмежень включає: факторні пільги (субсидії підприємствам, гарантовані та пільгові позики, звільнення від податків, часткове повернення податків, приско­рення амортизації); товарні пільги (тарифні і нетарифні імпортні бар'єри); спеціальні заходи з обмеження та контролю за діяльніс­тю іноземного інвестора.

Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно складається з: гарантій включення прав іноземного інвестора до національної системи права; гарантій дотримання інвестиційних пільг і сталості законодавства протягом інвестиційного циклу; гарантій захисту від заходів конфіскаційного характеру.

Аналіз зарубіжного досвіду дозволяє дійти висновку, що про­мислово рошпнуті країни віддають перевагу фінансовим стиму­лам перед фіскальними, оскільки перші ефективніші: вони забез­печують адресний характер впливу і концентрують зусилля на досягненні конкретних національних та національно орієнтова­них результатів. Країни, що розвиваються, та країни з перехід­ними економіками використовують переважно податкові стиму­ли та адміністративні заходи (це зумовлено нестачею фінансових ресурсів у цих країнах).

Зауважимо, що у розвинутих країнах з метою заохочення при­ватних інвесторів щодо інвестування у країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками створюються спеціальні ін­ститути підтримки та стимулювання інвестування за кордон. Такі інститути функціонують аналогічно інвестиційним банкам чи установам стратегічного розвитку і користуються довірою інвес­торів країни базування завдяки суворим фінансовим стандартам і високому ступеню надійності. Приймаючі країни теж заінтересо­вані у діяльності цих інститутів на території своєї країни через вигідні умови їх інвестування. Зокрема, вони не висувають особ­ливих вимог до приймаючої країни щодо гарантій чи забезпечен­ня позик, і разом з тим надають партнерам з приймаючої країни право придбати для себе додаткову частку у капітал спільного підприємства, коли це підприємство стане прибутковим, та ін. Так, у США створена Корпорація для страхування від політичних ризиків приватних інвестицій за кордон (у понад 10 країн, що розвиваються), для сприяння розміщенню таких інвестицій та ці­льового фінансування проектів. Аналогічні інститути діють у Ні­меччині, зокрема для підтримки розвитку економічної інфра­структури у країнах, що розвиваються, шляхом створення там спільних підприємств і часткового фінансування проектів, на­дання позик дрібним і середнім підприємствам, фінансування експертних оцінок конкретних проектів СП тощо.

У сучасній світогосподарській практиці важливе місце в акти­візації та регулюванні міжнародної інвестиційної діяльності за­ймають дво- і багатосторонні інвестиційні угоди. їх метою є оде­ржання країною базування правового захисту своїх інвестицій у приймаючій країні від можливих некомерційних ризиків, а також підтримка стабільності і надійності відносин між країнами.

Кількість інвестиційних угод зростає прискореними темпами. У 1960 р. їх було підписано 83, наприкінці 70-х років— 176, у 1989 р. — 377, а станом на 01.01.97 - 1330 зй участю 162 кра­їн. Більша частина (90 %) - це угоди між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, хоча дедалі більше їх укладається між країнами, що розвиваються.

У міжнародних дво- і багатосторонніх угодах, як правило, ре­гулюються такі питання інвестування:

• визначення інвестицій та інвесторів;

• умови ввозу прямих іноземних інвестицій;

• заохочення інвестицій;

• загальні норми режиму;

• переведення платежів;

• вимоги до результатів господарської діяльності;

• позбавлення інвестора прав власності;

• вирішення суперечок;

• норми поведінки корпорацій.

При визначенні питання про інвестиції та інвесторів вказу­ються не тільки вже існуючі форми інвестицій, а й ті, що можуть виникнути після укладення угоди. Фіксуються юридичні особи, які потрапляють до категорії «національних суб'єктів» кожної з країн-учасниць угоди.

Умови ввозу прямих іноземних інвестицій чітко визначають сис­тему регулювання розміщення інвестицій (загальними нормами на­ціонального права чи спеціальними режимами). Варто відмітити, що до 1990 р. жодна із двосторонніх угод не передбачала можливості проведення політики «відкритих дверей» між країнами-партнерами.

Більшість міжнародних угод про інвестування передбачають обов'язкове заохочення іноземних інвестицій, насамперед з боку приймаючої країни. В окремих угодах країна базування зо­бов'язується проводити політику заохочення вивозу підприємни­цького капіталу в країну, з якою укладено угоду.

Загальні норми режиму, як правило, передбачають справедли­вий, дискримінаційний, пільговий або національний режими.

Правила переведення платежів є найважливішим елементом угоди. При цьому країна базування прагне одержати конкретні та широкі гарантії не тільки щодо загальних правил переведення коштів, а й щодо використання тієї чи іншої валюти, валютних ресурсів і термінів переведення.

Вимоги до результатів господарської діяльності є однією з ключових проблем в інвестиційних відносинах. Вона вирішуєть­ся і шляхом надання гарантії про неможливість конфіскації чи на­ціоналізації належної іноземним інвесторам власності або гарантії про компенсацію їх власності у разі її націоналізації.

Вирішення суперечок відбувається за допомогою Міжнародного центру регулювання інвестиційних суперечок, який був ство­рений у 1965 р. (у 1994 р. центр об'єднував 113 країн світу). На першому стані суперечки між інвесторами та урядом приймаючої країни вирішуються шляхом конструктивних консультацій. Су­перечка може також розглядатись компетентним судовим або адміністративним органом приймаючої країни.

Питання про норми поведінки корпорацій — це питання про формування загальних принципів і норм, яких мають додержува­тися іноземні підприємці у приймаючій країні.

Як бачимо, із 1035 змін у сфері регулювання іноземних інвес­тицій 974 передбачали послаблення обмежень, лібералізацію на­ціональних інвестиційних режимів.

Міжнародній інвестиційній діяльності сприяють такі важливі міжнародні інститути:

• Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій. Воно сприяє потокам прямих інвестицій у країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками, пропонує комплекс інформаційних і консультаційних послуг. Капітал агентства оцінюється у 948 млн дол. США, а річний чистий дохід — у 26 млн дол.;

• Служба з іноземних інвестицій (1986 р.), керівництво якою здійснюють Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій, Світовий банк. За ініціативою приймаючих країн Служба рекомендує найефективніші шляхи залучення іноземних інвестицій, виходячи з ключових параметрів інвестиційного клімату.

Взаємовідносини між багатьма країнами регулюються складними угодами на наднаціональному рівні у рамках інтеграційних угруповань. Це забезпечує вільний рух капіталів, гармонізує економічну політику країн-учасниць. Це стосується не тільки Європейського Союзу, де зі створенням Європейського валютного союзу і введенням єдиної валюти євро, досягнуто найбільшої глибини інтеграції, але й у перспективі Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА), окремих інтеграційних угруповань в Азії та Латинській Америці.

Розвиток сучасних світогосподарських процесів суттєво зміщує акценти в регулюванні міжнародного інвестування, яке за обсягами і впливом на економічну динаміку має глобальний характер.

Регулятори, що набирають силу в глобальному масштабі, дедалі більше визначають вектори руху інвестиційних потоків, а значить — ресурсів, технологій, готової продукції.

Виявлення джерел, глибинного змісту і наслідків функціонування глобальних регулюючих сил вимагає препарування їх сукупності та аналізу складових. При цьому має значення як вичле-нення глобальних макроекономічних регуляторів, так і оцінка факторів могутності і дієздатності (або ж, навпаки, слабкості) держави і наявності (чи відсутності) в країні ефективної інвестиційної діяльності.

Мультиплікаційний ефект дає сильній державі зі стабільною й благополучною економікою підвищену можливість залучати іноземні інвестиції. Середовище, що склалося в такій країні, затримує власні інвестиційні кошти і залучає іноземні, причому, на відміну від слабких країн, — у найбільш ефективних формах. Так, до середини 90-х років розвинуті країни одержали приблизно 60 % імпорту прямих іноземних інвестицій; близько половини з них потрапили в США. За допомогою цих коштів здійснюється модернізація виробництва і всієї економіки, забезпечується підвищення конкурентоспроможності продукції, покривається бюджетний дефіцит та ін. Характерно, що у відносинах між високороз-винутими країнами навіть захоплення ринку не означає втрат для «потерпілої» країни. Відомо, наприклад, що Японія, захопивши великі сектори ринку США, рятує цю країну від фінансових труднощів. У країн, що розвиваються і мають слабку державу, такі можливості відсутні. Це робить проблематичним еквівалентний обмін між ними і розвинутими країнами.

Особливе значення в глобальному регулюванні інвестування мають міжнародні фінансові організації, які (насамперед МВФ, що відповідає за ринкові трансформації та кредитування країн, що розвиваються), безперечно підтримують життєдіяльність таких країн, а в окремих, важких випадках надають пряму допомогу і полегшують їх економічне становище, в тому числі й за рахунок зміни строків виплати або часткового списання боргів. Виконують ці організації й інші корисні функції. Якби їх не існувало, становище багатьох нині процвітаючих країн «третього світу» було б безвихідним, що дало б поштовх руйнівним соціальним вибухам та іншим масштабним трагедіям.

Разом з тим необхідно усвідомлювати, що механізми ринкової нееквівалентності міжнародні організації жодною мірою не компенсують. Самі міжнародні організації багато в чому потрапляють під вплив могутніх країн, від яких залежать, і через це змушені підтримувати те, з чим повинні боротися, тобто сприяють додатковому збагаченню високо розвинутих країн.

Сучасні світові фінансові кризи наочно показали, яка велика руйнівна сила закладена в приватному фінансовому капіталі, що непомірно зріс і вільно пересувається в пошуках прибутку в глобальному просторі. Відірваний від будь-яких творчих завдань, обслуговуючи і вирощуючи самого себе з самого себе (а насправді знекровлюючи реальний сектор), цей капітал загрожує дестабілізацією, а то й катастрофою всій чи майже всій економіці планети. Небезпечна і несумісність цього «гуляючого» фінансового капіталу з орієнтацією країн на розв'язання великих соціальних, економічних та інших некомерційних завдань. За умов, коли приватний фінансовий капітал стає особливо всевладним, він може завдати шкоди соціальному благополуччю навіть могутніх західних країн.

У світлі цих проблем одного лише усвідомлення потреби нових радикальних глобальних рішень недостатньо. Необхідне усвідомлення неминучості зміни парадигми світогосподарського трансформування.

Одночасно у практичнішому плані кожна країна повинна орієнтуватись на підвищення ефективності міжнародної інвестиційної взаємодії, використання зарубіжного досвіду регулювання інвестиційних потоків і врахування тенденцій інвестиційного глобалізму.