💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Якісні аспекти

Коли йдеться про ПІІ, у тіні дуже часто залишаються їхні якісні аспекти.У цьому сенсі заслуговує на увагу досвід країн ЦСЄ, де роль іноземного капіталу оцінюється зовсім не однозначно. Високі темпи економічного зростання на початковому етапі інтенсивного припливу ПІІ змінилися їхнім істотним падінням. Критичного рівня досягло безробіття (Польща — 19%). Важким тягарем стали масштабна дефіцитність платіжного балансу (вона багато в чому перевищує критично припустимий рівень) і зовнішня заборгованість. Це типове явище для країн із високою часткою ПІІ. Далеко не завжди сприятливими є й структурні зміни, технологічні новації. Те, що в попередні роки (2000—2004) Україні вдалося істотно елімінувати такі деформації, пояснюється здебільшого специфікою інвестиційного процесу: його основою були не іноземні ін’єкції, а власні нагромадження. Це наш недолік, але водночас і наша істотна перевага.

З огляду на це необхідно розуміти: проблемою номер один в оцінці ролі іноземного капіталу завжди було й залишається питання про економічний (а зрештою — і політичний) суверенітет країн — реципієнтів ПІІ. Як свідчить світовий досвід, держави-реципієнти завжди виявляються не рівними за своєю економічною силою й носіями ПІІ (а це в багатьох випадках великі транснаціональні корпорації), що істотно звужує можливості захисту національних інтересів.

Не можна піддавати сумніву стимулюючу технічний прогрес функцію ПІІ, що виступають як головна передавальна ланка для нових технологій на світовому ринку. Проте в кожному конкретному випадку є обмежувальна лінія, переступити яку (з різних причин, у т.ч. і через дедалі гостріше суперництво між центрами нагромадження капіталу) експортери інновацій не можуть. Показовою є така статистика. У світовій економіці майже дві третини валових ПІІ припадає на розвинені країни (2003 рік — 64, 5%), із них більша частина концентрується у високотехнологічних галузях. Фактично йдеться про замкнутий інвестиційний цикл, сформований на рівні зазначених країн. Відповідно до існуючих оцінок, на частку лише шести з них — США, Великобританії, Японії, Німеччини, Швейцарії та Нідерландів — припадає понад 95% доходів, отримуваних від ліцензій і патентів.

Показовим є негативне сальдо ПІІ США. Воно досягло на початок 2002 року 2, 3 трлн. проти 343 млн. дол. у 1995-му. 2001 року прямі закордонні інвестиції США становили 2, 2 трлн. дол., а відповідні надходження з-за кордону — 2, 5 трлн. Дефіцит поточного рахунку платіжного балансу США, який в останні чотири-п’ять років щороку збільшувався приблизно на 100 млрд. дол., перевищив у 2004-му 6% ВВП. Протилежність цьому — країни Африки, на частку яких припадає лише 1% світового потоку ПІІ. Водночас, за оцінкою Світового банку, у 1990-х роках близько 40% приватного капіталу країн Африки зберігалося за межами континенту, фактично фінансуючи тим самим інші частини світової економіки.

Із урахуванням світового досвіду можна вести мову про дві базові моделі такої інтеграції.

Перша з них — інтеграція в межах так званої наздоганяючої стратегії. Принципи такої стратегії зрозумілі: будь-яке суспільство, котре відстало в своєму розвитку, має прискореними темпами, зокрема й за сприяння ПІІ, пройти шлях розвинених країн. Ідеться про досвід передусім країн Латинської Америки, на основі якого будувалися демонстраційні моделі МВФ. Принципам згаданої стратегії віддавали перевагу в попередні роки реформ і ми.

Констатуючи це, потрібно визнати й інше: практика розвитку останніх десятиліть незаперечно довела фактичний провал наздоганяючої стратегії. Насправді йдеться про стратегію адаптації «другого» світу до потреб розвинених країн, консервацію існуючої ієрархії економічних відносин, різнорівневої системи міжнародного поділу праці, що склалася сьогодні. Нинішній центр, або «глобальне ядро» (Збігнєв Бжезинський), сформувався за участі ресурсної бази (в її широкому розумінні) багатоповерхової за своєю природою «периферії», і без її подальшого використання забезпечити власний розвиток не може. Не міг раніше, не може й тепер. Як свого часу метрополія не могла існувати без колоніальних володінь, так і сучасний цивілізаційний центр немислимий без багатоярусної периферії.

Нам потрібно піднятися до розуміння цих вельми не приємних для нас, але водночас принципово важливих реалій, враховувати, що існує й альтернативна модель інтеграції в систему глобальної економіки. Вона також добре відома. Це модель країн Східної Азії, котрі сприймають глобалізацію (як і ПІІ) на своїх власних умовах. Головне в ній — використання особливого роду протекціонізму: свідомої протидії негативним аспектам ПІІ, протиставлення їм активної політики зміцнення національного капіталу, здатного на рівних не лише конкурувати, а й співробітничати з іноземним інвестором.

Найпоказовішою в цьому сенсі була економічна політика Південної Кореї в 70—80-х роках, спрямована на «вирощування» великих національних корпорацій, які стали в подальшому не тільки основним носієм внутрішніх інвестицій, а й опорою держави в «керованій» інтеграції в структури світового господарства. Стимулюючи конкретні інвестиційні проекти, держава тим самим сприяла підвищенню конкурентного рейтингу національного капіталу на світовому ринку, створювала шанс місцевим компаніям дорости до глобальних стандартів.

Природно, що в цьому разі не обійшлося без сплеску корупції. Але це вже інший аспект аналізованої проблеми. Контролюючи понад 50% виробленого в країні ВВП, п’ять найбільших фінансово-промислових груп Південної Кореї, які зміцнилися нині на основі відповідної політики, є найбільш інтегрованими в світовий економічний простір структурами. Те, що сьогодні Республіка Корея в рейтингу країн за індексом технологічного рівня посідає дев’яте місце, випереджаючи таких грандів, як Німеччина, Великобританія, Франція й Канада, доводить ефективність розглянутої моделі (Україна в цьому рейтингу посідає 83-тє місце). Якщо 1954 року ВВП Південної Кореї становив лише 1, 7 млрд. дол., то в 2003-му — понад 400 млрд.

Прикладом ефективності політики «керованої» інтеграції в системи світового господарства може служити й Китай. У доповіді Національної ради з питань розвідки США Global Trends-2020 акцентується увага на тому, що КНР має всі необхідні передумови для того, аби не тільки вийти до 2020 року на друге місце в світі за обсягом ВВП, а й стати «технологічним лідером», перебрати на себе роль «глобального локомотива», який у змозі вже тепер істотно потіснити США, передусім на східно-азіатських ринках. Показово, що частка ПІІ в економіці Китаю, як і Кореї, порівняно незначна. До того ж процес поглинання американських велетнів китайськими компаніями, що спостерігається останніми роками, — ще один доказ сказаного. Сьогодні Китай перетворюється з переважно імпортера на активного експортера ПІІ.