💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Білет №12

Словозміна іменників. Поняття про парадигму іменників. Принципи поділу іменників за парадигматами ознаками на відміни та групи в сучасних та давньоруських мовах. Невідмінювані іменники

СЛОВОЗМІНА — процес, який полягає у приєднанні до слова афіксальних елементів (закінчення), тобто утворення всіх його словоформ й усіх його аналітичних форм.Ці форми виражають певні граматичні категорії та відношення. При словозміні значення слова (лексеми) не змінюється (тобто ми говоримо про одне і те ж слово у різних граматичних формах), на відміну від словотворення, де від одного слова утворюються інші, відмінні від цього слова: ліс — лісок; хата — хатина, хатинка та ін.Утворення форм того самого слова називається словозміною. Поняття словозміни охоплює такі зміни окремого слова, при яких зберігається в цілості його лексичне значення. Система форм слова, тобто вся сукупність його форм, називається його парадигмою. Переважна більшість змінюваних слів має парадигми, складні по своєму складі. Такі парадигми складаються з декількох певним чином організованих груп форм; ці групи називаються приватними парадигмами. Сукупність всіх форм слова й, отже, сукупність всіх приватних парадигм слова називається повною парадигмою. Так, повну парадигму іменника утворять дві частки парадигми – ед. і мн. ч. До складу повної парадигми входять також окремі (не вхідні в приватні парадигми) форми, протипоставлені по своєму морфологічному значенню іншим формам – членам повної парадигми. Наприклад, повну парадигму прикметника утворять форми в кількості від двадцяти чотирьох до двадцяти дев'яти, що розподіляються по ряду приватних парадигм і відмінкові форми, що включають ед. ч. чоловік., жен. і сред. р., відмінкові форми мн. ч., короткі форми ед. і мн. ч. і форму сравнит. ступеня (компаратив).Частки парадигми можуть мати подібну або різну організацію. Так, приватні парадигми іменника мають ідентичну організацію – кожна з них складається із шести відмінкових форм. На чолі кожної повної парадигми коштує вихідна форма, тобто представницька (представляющая слово) форма, що володіє функцією, що називає (словникова форма). У парадигмі дієслова вихідною формою є інфінітив, у парадигмах іменника й прикметника – форми ім. п. При цьому в парадигмі іменника за вихідну форму приймається форма ім. п. ед. ч., а в парадигмі прикметника – форма ім. п. ед. ч. муж. р.Примітка. Називний відмінок як вихідна форма, виконуючи функцію, що називає (називаючи), одночасно входить у приватні парадигми ім'я: стіл – стола, столу, столом...; новий – нового, новому, новим... У цьому змісті вихідний характер інфінітива істотно відрізняється від вихідного характеру форм ім. п.: відкриваючи парадигму дієслова, інфінітив не входить у жодну із приватних дієслівних парадигмПовна парадигма протиставляється не тільки приватної, але й неповній парадигмі. Неповна парадигма - це парадигма, у складі якої відсутня або приватна парадигма, характерна для слів даної частини мови (наприклад, відсутня парадигма відмінкових форм мн. ч. у збірних іменників), або одна або кілька форм слова, традиційно з або таких, утворення яких чому­або утруднено сучасній українській мові протиставляються два типи відмінювання — іменниковий і прикметниковий, які репрезентують її іменну граматичну підсистему, а отже, є основними. З морфолого-синтаксичного боку базовим виступає іменникове відмінювання, в якому виявляються морфологічні категорії, що характеризуються синтаксичною незалежністю, на відміну від зумовлених іменником категорій прикметника, займенникового прикметника тощо. За сукупністю часткових парадигм словозміни іменникове відмінювання є відмінково-числовим. Повна парадигма прикметникової словозміни має більшу кількість часткових парадигм, являючи собою відмінково-числово-родову парадигму як найрозгалуженіший різновид іменних парадигм. Іменникове відмінювання ґрунтується на категорії відмінка. У сучасній українській мові виділяють сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний.Характерну рису іменникового відмінювання в українській мові становить омонімія флексій, з якою може конкурувати тільки відмінювання деяких кількісних числівників. Наприклад, флексія -і може вказувати на давальний відмінок однини (сосн-і), місцевий відмінок однини ((у) ліс-і), називний відмінок множини (учител-і). У кожній іменниковій парадигмі наявні омонімічні флексії. Семиграмемна відмінкова парадигма може мати від шести до трьох відмінків з формально диференційованими флексіями. Максимально виявлена омонімія в іменниках нульової відміни (так звані невідмінювані іменники), що в усіх відмінкових формах мають нульові закінчення. Протилежним явищем до омонімії виступає формальна (не функціональна) диференціація закінчень, які виражають тотожне значення, наприклад, значення родового відмінка однини іменників передають флексії -і/ (лип-и), -а (ясен-а), -у (жасмин-у).За відмінювання іменників основа здебільшого залишається незмінною, проте в ряді слів змінюється. Ідеться про частковий суплетивізм, коли спільнокореневі словоформи утворюються за допомогою основотворчих суфіксів або нерегулярного чергування голосних (мат-и — мат-ер-і, курч-а — курч-ат-и, тел-я — тел-ят-и, ілі-я — ім-ен-і, переддень — передодн-я). Кінцеві афіксальні елементи іменникових основ можуть приєднуватися до спільної основи парадигматичного ряду, надлишково виражаючи або значення однини (громадянин — громадян-и, селян-ин — селян-и, татар-ин — татар-и), або значення множини (неб-о — неб-ес-а). Іноді у відмінюванні форми однини і множини становлять дві основи, які відрізняються кінцевим приголосним (друг — друз-ї).Іменникове відмінювання поділяють на типи залежно від особливостей утворення відмінкових форм. Потрібно розрізняти передусім власне-іменниковий і прикметниковий типи відмінювання іменників. До власне-іменникового типу в сучасній українській мові належать чотири підтипи відмінювання, які називають відмінами. З них найпродуктивніші перша і друга відміни.Відміна власне-іменникового типу відмінювання — підклас іменників, об'єднаний спільними особливостями відмінювання, підтип відмінювання, за яким відбувається словозміна слів цього підкласу.У сучасній українській мові виокремлюють чотири основні відміни іменника, що розрізняються системами відмінкових закінчень, а також наголошуванням і в окремих випадках характером основ. Підтипи іменникового відмінювання виразно протиставляються тільки у відмінкових формах однини, тоді як у множині відмінності між ними нівелюються (особливо це стосується давального, орудного і місцевого відмінків). Відміни іменників значною мірою пов'язані з морфологічною категорією роду.До першої відміни належать іменники жіночого, чоловічого та спільного роду з закінченням -а (-я) у називному відмінку однини: Микита, борона, груша, Катерина, рілля, земля, доля, арміяДо другої відміни належать іменники чоловічого й середнього роду, чоловічого — з нульовим закінченням у називному відмінку однини (шлях, край, степ, двір, кінь, водій, тесть), із закінченням -о (Павл-о, Дніпр-о, батьк-о, Петренк-о, хлопчиськ-о, хвальк-о), середнього роду з закінченням -о, -е, -я (крім тих, що при відмінюванні приймають суфікси -єн-, -am-, -ят-): болот-о, олов-о, мор-е, гор-е, завзятт-я, становищ-е, лист-я, подвір -я, положенная, дерев-о.Друга відміна також поділяється на три групи — тверду, м'яку й мішану. До твердої групи належать іменники чоловічого роду з основою на твердий приголосний (голуб, журнал, друг, тік, завод, явір, робітник, нарис, фейлетон), крім тих, основа яких закінчується на шиплячий; іменники середнього та чоловічого роду з основою на твердий приголосний і закінченням -о (ок-о, золот-о, марев-о, мережив-о, Дмитр-о, дядьк-о, пару-бійк-о, Іванченк-о, Колотил-о). Більшість іменників з основою на -р належить до твердої групи: це односкладові іменники — двір, яр, твір, звір, мир, дар, бір; слова іншомовного походження з суфіксами -ар, -up, -ер, -ер, -ур, -юр, -ор та ін.: хабар, касир, шофер, кур'єр, ажур, алюр, диктор, актор, колір. М'яка група представлена іменниками чоловічого роду, основа яких закінчується на м'який приголосний з нульовим закінченням (стілець, палець, вихователь, учень, ґедзь, деревій, палій), іменниками чоловічого роду на -ьо (татун-ьо, дідун-ьо, Бадз-ьо), іменниками середнього роду з закінченням -е (крім тих, що мають основу на шиплячий): пол-е, мор-е, деревц-е, лиц-е, яйц-е та -я: лист-я, гілл-я, ба-жанн-я, Запоріжж-я, узбічч-я, мерехтінн-я, завданн-я, вченн-я; чималою кількістю іменників на -р з суфіксами -ар, -up: календар, кобзар, вівчар, гончар, токар, пекар, ліхтар, тягар, косар, багатир, проводир, пухир, бунтар, друкар, але: хабар, комар належать до твердої групи. До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з основою на шиплячий і нульовим закінченням (сторож, ключ, кущ, дощ, плач, калач, товариш, спориш, леміш, плащ), іменники середнього роду з основою на шиплячий і закінченням -е: училищ-е, глинищ-е, просищ-е, плеч-е, ставищ-е, вогнищ-е; іменники чоловічого роду на -р з суфіксом -яр, що називають осіб чоловічої статі за родом діяльності чи професією: бетоняр, смоляр, скляр, дігтяр.До третьої відміни входять іменники жіночого роду на твердий або м'який приголосний: кров, любов, ніч, піч, річ, злість, радість, юність. За системою відмінкових закінчень до третьої відміни належить іменник мати, у якому за відмінювання з'являється суфікс -ер- (-ір-).Четверту відміну формують іменники середнього роду із закінченням -а (орфографічно -а і -л) у називному відмінку однини, за відмінювання яких до основи додають суфікс -от- (орфографічно -ат- і -ят-) або -єн-: дівча, курча, лоша, орля, теля, ягня, вим'я, ім'я, плем'я.Нульова парадигма. Невідмінювані іменники – власні та загальні назви іншомовного походження, основа яких закінчується на –а (-я), -у(-ю), -е(-є), –о, -і: амплуа, Золя, рагу, шоу, Гейне, фойє, Марокко, івасі, Гавайї; буквені та комбіновані абревіатури: ФІФА, райвно, АТС, МАГАТЕ, ДАІ, а також ті, другим елементом яких є іменник у непрямому відмінку: завкафедри, комроти, комвзводу, заввідділом; назви машин і механізмів, до складу яких входять цифрові позначення: ДТ-54, СКГ-6, Ту-154; українські жіночі прізвища на –о та приголосний: Ткаченко, Ткачук, Гайдай, Лебідь

2. Проблематика та художня своєрідність історичної романістики Р. Іваничика.(«Черлене гніздо», «Манускрипт вулиці Руської», «Вода з каменю», «Шрами на скалі»)

. Роман Іваничук — автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей «Місто», «Сьоме небо», «На перевалі», «Зупинись, подорожній!» («Спрага»). Але найбільшу популярність він здобув як історичний романіст. Його «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Журавлиний крик», «Бо війна війною», «Орда» — це різні часи, різні географічні терени, різні жанрові підвиди історичного роману.Як літератор Іваничук виховувався в атмосфері новелістичної школи Стефаника, яким захоплювався батько письменника, сільський учитель і перший його літературний наставник. Та й народився Р.Іваничук недалеко від Стефаникового села, теж на Покутті, — у с. Трач, що на Коломийщині, і вчився у тій самій Коломийській гімназії (цей період, як і саму гімназію, він згодом із любов’ю опише в автобіографічному творі «Благослови, душе моя, господа…», 1993).Уже перший опублікований твір Р. Іваничука — новелу «Скиба землі», видрукувану 1954р. в студентському альманасі Львівського університету, де він навчався на філологічному факультеті, схвально зустріла критика. Великий успіх випав на долю його першої збірки малої прози «Прут несе кригу» (1958).Сюжети перших творів Р. Іваничука не є власне новелістичними, «новина» тут пов’язана не з екстраординарними ситуаціями чи драматичними моментами в житті героїв; це найчастіше «новина» настрою героя-оповідача.» повість «Зупинись, подорожній!» — у першому журнальному варіанті «Спрага» — мала б бути четвертою частиною, а роман — тетралогією) вирізнялась зростанням майстерності, професіоналізму, хоча загалом твір не став значним явищем літератури.Усі три повісті — як три аспекти проблеми випробування, розділи більшого твору, до якого вони рухаються своєю проблематикою, сюжетними лініями, життєвим матеріалом і долями героїв. Зрештою, те саме спостерігатиметься і в історичних романах: кожен, лишаючись суверенним, завершеним твором, водночас сприймається як частина епопеї, за якою — вся історія нашого народу.Роман «Черлене вино» (1977) переносить читача у XV ст., в галицькі й волинські землі, над якими нависла загроза полонізації.Циклічність, зчепленість кожного роману з наступним надає їм безперервності вічного часу, куди входять і видатні події, і маловідомі; і видатні люди, і невідомі офіційній історії їхні однодумці, без кого й великі не стали б великими. Тому письменник намагається реставрувати ці невідомі постаті — встановити справедливість, «вирівняти» історію. Тенденція до демократизації останньої, властива сучасному історичному романові, проймає концепцію часу в творах Р. Іваничука. Тому він вибирає з потоку народної історії не так саму видатну подію, як її соціально-психологічні передумови.

У романі «Манускрипт з вулиці Руської» (1979) показано зародження ідеї визвольної війни, майбутньої Хмельниччини, у Львові кінця XVI — початку XVIII ст.А в романі «Вода з каменю» (1982) зображено будителів національної пам’яті — «Руську трійцю» — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, що в 30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати літературні твори народною мовою.Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту «історичної» людини перед народом, прийдешнім, провідна і для роману «Шрами на скалі» (1986). У романі поєднано три часові плани: епоха Франка, часи Данила Галицького і сучасність. Остання доба пов’язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив бувати Франко, шукає слідів напису на честь Франкового ювілею і на очах читача творить розповідь про геніального поета.Об’єднують усі романи Іваничука в один цикл, в один великий роман про рідну історію не тільки сам матеріал, історія, спільні події й герої, наскрізні образи-символи, а й наскрізні ідеї, передовсім найвизначальніша — ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини.