Р. Дванадцяте Вересня. На вулиці стояла ніч. Любомир стояв, притиснувшись спиною до стіни

На вулиці стояла ніч. Любомир стояв, притиснувшись спиною до стіни. Він був наляканий. В очах його застиг страх. Він не міг поворушитися, все тіло його тремтіло, а дихання величезними порціями викидало феромони страху в повітря.

У руці в нього був затиснутий його электро-шокер. Але Любомир не робив ніяких спроб використати його.

- Кр-к-к-к-кр, - загрозливо урчав Кіт, насуваючись на нього, виставивши свою пухнасту, пазуристу лапу вперед. - Кр-к-к-кр!

Любомир не міг відвести від нього очей. Він дивився на його котячу морду, а страх все сильніше і сильніше просякував його тіло. На занадто реальну морду. Занадто справжню, щоб бути маскою.

Кіт наближався все ближче і ближче. Рухи його були плавні, і сам він рухався якось повільно, якось загальмовано, неначе повітря було занадто густим, занадто в’язким щоб дозволити йому рухатися швидше. Любомир усвідомлював це. Усвідомлював, що Кіт занадто повільно рухається, але сам жодного руху виконати не міг, неначе тіло його відмовлялося слухатись. Він спробував ударити Кота, але рука не хотіла ворушиться. Він спробував напружитися щосили, але рука його зробила тільки маленький, слабенький рух. І страх в нім посилився. Тіло його почало тремтіти ще сильніше. А Кіт усе наближався і наближався. Плавно, повільно, але все ближче і ближче.

Любомир міг розгледіти його всього від ніг до голови, помітивши при цьому кожну дрібницю. Він дивився на його морду - сіру і пухнасту, на його гострі, білі зуби, на його яскраві котячі очі, на каптур від чорного балахона, що покриває його голову і частково відкидаючи тінь на його морду.

- Кр-р-к-к-к-к-кр! - продовжував урчати Кіт і все ближче і ближче наближатися.

Любомир спробував відірватися від стіни, і втекти, але ноги його слухатися перестали теж. Вони не хотіли рухатися. Неначе прилипли до землі. Любомир напружився щосили, і спина його перестала торкатися стіни, але з місця Любомир не зрушився. Він лише трохи нахилився вперед і в цей момент отримав повільний, плавний, але неймовірно сильний і приголомшуючий удар від Кота по обличчю. Потім так само повільно Кіт схопив його за шию і вдарив головою об коліно. Любомир повільно, як при уповільненій зйомці впав на землю і тут почув шипляче, гарчаще, неначе загробним лютим голосом сказане:

- Ти невдаха. Ти ніколи не знайшов би мене, якби не випадковість! Чергова випадковість. Р-Р-Р-РХА-А-А-АУ!!!!!!

Любомир розплющив очі. Він був у своїй квартирі на своєму ліжку. Лежав він на спині, тому перше, що він зміг побачити - це візерунки на шпалерах на стелі. Прокинувся він не несподівано, а затяжно і розмірено, і він не підхоплювався з криком: «А-а-а-а-а-а!», чи з переляканим, глибоким, збиваючим дихання вдихом, а просто повільно розплющив очі і все, хоча все ж дихання його було важким і прискореним, а сам він змокрів, від холодного поту, що виступив на його тілі. Він з пару секунд лежав порожньо дивлячись в стелю і важко дихав, але потім замружив очі, і обличчя його стало змученим. Здавалося, сльози виступлять через сильно стиснуті повіки, але їх не було, а були просто страждання на його обличчі, важке дихання і спогади про сон, який щойно пішов.

«Ти невдаха. Ти ніколи не знайшов би мене, якби не випадковість! Чергова випадковість…», - пролунало у нього в голові і він сів на ліжку. Дихання його було все таким же важким і прискореним.

- «Р-Р-Р-РХА-А-А-АУ!!!!!!», - почув він всередині, і, ще раз з силою примружившись, закрив обличчя руками, а цей котячий рик, що залишився від його щойно розтанувшого сну, все звучав і звучав.

Вчора дорогою додому, Любомир заїхавши в аптеку, купив пачку снодійного, і завдяки парі випитих пігулок він все ж зміг заснути, але виглядав він зараз не краще ніж до того, як відправився спати, а приблизно так само. Кіт усе продовжував мелькати в нього в голові, тим більше ж сон, хоч трохи з реальною зустріччю з Котом і не співпадав, але все таки цю сцену зміг освіжити.

Хоча, все ж, Любомир почував себе трохи краще. Все ж міцний сон пішов йому на користь. Але відчував він себе не так вже й добре. В голові того густого крему вже не було, але ясно думати він не міг все одно, оскільки декілька одних і тих самих думок постійно, як світло блимавки знову і знову миготячої, то виникали в нього в голові, то згасали, але тут же знову виникали й тут же знову згасали.

«Ти невдаха! - знову звучала думка у нього в голові й тут же: - Чому він залишив мене в живих?». А потім знову: «Ти невдаха».

Хоча бадьорості в його тілі все ж додалося. Не відчувалося більше тієї втоми й вимотаності присутніх в його тілі близько двадцяти чотирьох останніх годин, але Азарт не припиняв палити й роз'їдати його зсередини й тепер він, хай і не був виснажений, але відчував обпікаючий все тіло біль.

«Ти невдаха! - Все звучало й звучало в його голові. - Чому він мене не вбив?».

Він відвів руки від обличчя і, стало помітно, що виглядає він страшенно змученим. Одного сну йому було недостатньо, щоб привести себе до ладу. Вчорашня зустріч з Котом, тривожні думки, Азарт катували його, не даючи спокою.

«Ти невдаха».

Любомир подивився на великий настінний годинник і побачив, що він показує другу годину дня.

- Пізно, - важко сказав він і знову сильно, тяжко примружився.

«Ти невдаха», - не переставало звучати в його голові. «Чому він мене не вбив?». І знову: «Ти невдаха». І знову: «Чому він залишив мене в живих».

Але тут в його голові з'явилася ще одна думка, не така гучна і не така сильна, як дві інші, але все таки почув він її в своїй голові чітко: «Я впіймаю його». І обличчя його, хоч на нім і відображалися внутрішні страждання, але все таки змогло набути твердішого і впевненішого вигляду, хоча страждання з нього так і не зійшли.

- Чому він мене не вбив? - тихо, пошепки запитав Любомир сам у себе. - Міг же.

Він ще раз подивився на настінний годинник. Він показував вже дві хвилини на третю.

- Пізно, - знову сказав він сам собі й повільно, в'яло, й неспішно піднявся з ліжка і так же повільно й в'яло, пішов у ванну займатися туалетом.

У ванній він пробув достатньо довго, оскільки думки, що мерехтіли в голові, постійно примушували його відволікатися на них, забуваючи про те, навіщо він у ванній кімнаті зараз знаходиться, і так і стоячи голим під струменем теплої води, думаючи тільки про них і про Кота, просто стояти і порожньо дивитися в одну точку знову і знову чувши ті самі думки в голові, бачити Кота уркотячого й шиплячого, і більше не робити нічого. Страждання з його лиця не йшли, але та думка, найтихіша з усіх і найслабкіша, думка: «Я спіймаю його», яка хоч і була породжена все тим же Азартом, який зараз Любомира обпікав, все ж допомагала йому триматися. Надії на впіймання Кота Любомира не втрачав, ось тільки тепер-то доведеться все робити трохи по-інакшому. Трохи не так. Доведеться бути трохи продуманіше, адже Кіт - це істота, схоже, занадто небезпечна, щоб атакувати його в лобову. Треба буде розміркувати над тим, як його впіймання можна зробити можливим. Але спершу треба його знайти - як Аркадій Сольц сказав. Дізнатися де він ховається. Де він мешкає. А над цим варто попрацювати. Попрацювати… Як же все зараз нестерпно було…

Але все таки думка ця – «Я спіймаю його», розірве Любомира першою у разі невдачі. Першою змусить зламатися його. Першою проти нього виступить.

Закінчивши займатися вранішнім, (хоча це вже був обідній) туалетом, Любомир одразу ж увійшовши до кімнати, хоч і зі страждальним, але рішучим виразом обличчя, почав одягатися. Одягнувшись, він узяв в руки телефон і тут же набрав Оленин номер.

Протяжні гудки приблизно з півхвилини звучали в динаміці телефону, але опісля їх змінило хамське й пихате, зверхнє «Алло», вимовлене Олениним голосом.

- Олено? - сказав Любомир. Голос його звучав важко, але твердо.

- Хто це? – зухвало запитала Олена.

- Любомир Прилуцький. Ви пам'ятаєте мене? Ми вже бачилися вдома в Артема.

Олена принишкла, й тут же тон її голосу став ввічливішим, але також і більш зніченим і схвильованим.

- Пам'ятаю, - з деякою опаскою сказала вона.

- Нам треба зустрітися. Мені треба з вами поговорити.

Олена декілька секунд не відповідала. Напевно, тільки перед Любомиром вона стала почувати подібну зніченість.

- Добре… але де ми зустрінемося? - запитала вона.

- Де вам завгодно, - відповів Любомир.

Олена знову на декілька секунд замовкла.

- Я н-не знаю… - сказала вона.

- Добре… - відповів Любомир. - Де ви зараз? Ваше місцеперебування…

- Вдома, - відповіла Олена.

- Давайте я до вас заїду.

- Д-добре.

У слухавці на якийсь час наступило мовчання.

- Скажіть вашу адресу, - сказав Любомир.

- Вулиця Я-ра будинок п'ятдесят два, - не одразу відповіла Олена.

- Квартира?

- Квартира… квартира вісімдесят сім.

- Чекайте на мене, - Любомир важко зітхнув від чого це «Чекайте на мене» прозвучало ще важче. - Я буду у вас протягом півтора годин.

Він натиснув кнопку завершення виклику.

Думка: «Ти невдаха!», в його голові стала звучати вже не так сильно, а думка: «Я спіймаю його», звучала вже більш впевненіше, але Кіт перед його очима мелькати не перестав, і думка: «Чому він залишив мене в живих?», як і раніше була виразною і своєї тривожної інтонації не змінила.

Любомир важко зітхнув і трохи, мабуть, на соту частку відсотка йому полегшало. Але все як і раніше було дуже нестерпно. Він порожньо дивився на екран телефону затиснутого, в руці, котрий ще світився, але потроху стухав, а в голові мелькали все ті ж думки.

Через декілька секунд, він набрав номер Кирила.

Кирило відповів майже одразу.

- Вулиця Я-ра будинок п'ятдесят два. Як скоро ти зможеш дістатися туди? Тільки ти маєш бути один. Чи тебе забрати? - не давши сказати Кирилу навіть «Алло», перебивши його, заговорив у слухавку Любомир.

- Мабуть, краще забери… - невпевнено, обережно і трохи розгублено відповів Кирило.

- Де? Ти там? У вбивчому?

- Так.

- Так де?

- Неподалік. Але не коло самих дверей. Трішки не доїжджай, - відповів Кирило.

- На протязі години чекай. Але… - Любомир важко зітхнув. - Я приїду раніше чим через годину. Точно.

Любомир поклав слухавку і знову, подивившись на екран телефону з пару секунд, знову всівшись на ліжку, поклав його поряд з собою і знову сильно примружившись, закрив руками обличчя.

- Я спіймаю його. Спіймаю, - як би трохи й утішаючи себе, але й, неначе фанатично, в невеликій мірі одержимо повторюючи ці слова крізь руки, що закривали обличчя, приглушено сказав він. - Упіймаю.

А Кіт усе знову й знову мелькав в його голові. Любомир знову чув: «Шха-а-а-а-а-х-х», і знову бачив чіткий удар коліном йому в обличчя.

- Упіймаю, - ще раз усе з тією ж фанатичною, ноткою сказав він сам собі.

Він підвівся з ліжка і, підійшовши до столу, став навколішки і наполовину заліз під нього. Під столом стояв невеликий, але міцненький сейфик. Любомир однією рукою акуратно відкрив одну з шухлядок столу і напомацки знайшов в ній довгий ключ. Ключем цим він відкрив сейф. У нім лежав чорний пістолет Макарова і два заряджених бойовими, вогнепальними патронами магазина.

* * *

Було близько третьої–о пів на четверту години дня і Любомирів чорний, уживаний Audi стояв край дороги, притиснувшись до тротуару. Любомир сидів за кермом і, трохи викривленим від змученності обличчям, порожньо дивився через лобове скло на дорогу попереду себе. Сидів він так вже хвилин десять.

Опісля хвилин п'ять до машини підійшов Кирило й сів поруч, на сусіднє сидіння.

- Поїхали, - сказав він, щойно закрив дверцята.

Але Любомир лише повільно перевів на нього свій втомлений, важкий, але з явною присутністю серйозності й рішучості погляд.

- Довго, - все з тією ж втомою в голосі, яка вже була душевною, а не фізичною, і тяжкістю сказав він.

Кирило трохи насторожено, але все таки спокійно і без нав'язливої задньої думки, подивився на нього.

- Вибач. Швидше не вийшло, - спокійно відповів він. - Ти ж хотів, щоб я прийшов один. Ось... - Кирило зі значенням вказав долонями на себе.

Любомир трохи незадоволено і томливо похитав головою і знову порожньо й тяжко втупився вперед.

- Поїхали, - сказав він, не зводячи з дороги погляду.

Кирило сидів і трішки скоса дивився на Любомира.

- Поїхали, - він трохи незручно зрушив плечима.

Любомир кивнув.

Ще з пару секунд Любомир не робив нічого, а просто сидів і дивився попереду себе.

- На місці що-небудь вдалося знайти? - усе так само, не зводячи з дороги погляду, запитав він.

- Нічого, - відповів Кирило. - Як і в попередніх випадках - нічого. Й Рома толком нічого не розповів. Він майже нічого не бачив. Він за тобою бігав, коли Величара вбили. А Кіт, говорить, не повертався туди більше.

Любомир продовжував дивитися на дорогу і нічого не робив. Ніякої реакції, навіть короткого жесту з приводу Кирилових слів видно від нього не було.

Кирило, про щось замислившись, відвів погляд убік.

- Я його спіймаю, - болюче, пошепки ледве чутно сказав Любомир собі під ніс.

- Що? - запитав Кирило, миттю вийшовши з роздумів.

Любомир з тяжкістю на обличчі негативно похитав головою.

- Поїхали, - змучено сказав він і завів машину.

* * *

Вулиця Я-ра. Любомирів автомобіль неквапливо в'їхав у двір будинку п'ятдесят два і, зупинившись, припаркувався коло одного з під'їздів.

Любомир сидів за кермом і тяжкість, усе як і раніше, відображалася на його обличчі.

Він кинув на Кирила короткий погляд і тут же рішуче, неначе зібравши всі сили в кулак, вийшов із машини.

Кирило вийшов услід.

- І куди нам? - запитав він дивлячись вгору, на вікна верхніх поверхів.

- Квартира вісімдесят сім, - сухо відповів Любомир і рушив до дверей під'їзду.

Кирило пішов слідом.

Любомир підійшовши до дверей, ввів на пульті домофона цифри вісім, сім і натиснув кнопку підтвердження. Домофон почав тирликати безглузду, надокучливу мелодію.

- Так? - почувся Оленин голос.

- Любомир Прилуцький, - сказав Любомир в домофон.

На секунду Олена замовкла, але потім, видавши знічене, але також і трохи напружене «Добре», відкрила двері.

Любомир увійшов до під'їзду.

Кирило йшов услід.

- На який поверх? - запитав Кирило.

- Десятий.

Любомир підійшовши до дверей ліфта, натиснув на кнопку виклику.

- Можливо, зможемо його знайти, якщо вона нам скаже щось… - важко дихаючи, кивнувши вгору, сказав він.

- А що коли виявиться, що Кіт убив їх не тому, що вони друзі?

Любомир напружено стис щелепу.

- Замовкни, - тяжко прошипів він.

Двері ліфта відкрилися. Любомир увійшов.

Кирило підозріло подивився на нього.

- Що з тобою відбувається? - запитав він. - Ти хоч трохи поспав?

Любомир не відповів.

Кирило ввійшов до ліфта й натиснув кнопку десятого поверху.

- Ти прямо як фанатик.

Двері ліфта закрилися, і ліфт повіз їх вгору.

- Не пригадаю, щоб хоча б одна справа доводила тебе до такого, - він недбало вказав долонею на його викривлене напругою обличчя.

Любомир ніяк не реагував, а лише напружено дивився трохи вбік, час від часу страждально кривлячись.

Кирило ще з декілька секунд з поблажливим, співчуваючим докором дивився на нього. Йому Любомирова поведінка не була звичною і не подобалася зовсім. Учора він на це суттєво уваги не звертав, оскільки вчорашню його поведінку можна було списати на втому, на нервове потрясіння після зустрічі з цим «Котом», але не сьогодні. Кирило думав, що сьогодні Любомир виглядати буде зовсім не так. Думав, що буде урівноваженим, свіжим. Адже ніколи не було так, щоб щось могло довести Любомира до подібного, як в даний момент, стану. Звичайно, бували випадки, коли він злився, нервував, виходив з себе, але це випадки одиничні, і толком вони довго не тривали, оскільки, навіть якщо проблема й виникала, то в більшості випадків Любомир вирішував її швидко, виключаючи тим самим можливість бути цією проблемою розтерзаним.

Хоча бувало, що деякі проблеми йому вирішити було й не під силу. Тоді, так, ця його злість і неврівноваженість все ж брали над ним гору, але такого стану як зараз в Любомирі спостерігати не можна було, адже, так, він ходив злий, був гарячкуватий, навіть можна сказати, вибухонебезпечний, але не такий як зараз. Не в такому стані як зараз він був. Не настільки погано він виглядав. Невдача терзала його довго, але ніколи настільки сильно як зараз. Кирило ніколи не бачив Любомира таким. Ніколи. Було помітно, що Любомир неначе страшенно зляканий, але в той же час не може не йти за причиною що настільки лякає його. Неначе в нім зараз боролися два протиріччя, й боротьба була їх настільки сильною і лютою, що Любомир кожним нервовим закінченням відчував кожну їх сутичку. Але оскільки в Любомировому обличчі окрім усього іншого можна було прочитати ще й рішучість, то можна було зробити висновок, що він сам підтримує ту з боровшихся сторін, яка вимагає, наплювавши на страх, йти за метою далі й не зупинятися ні перед чим. Але що буде, якщо до мети дійти не вдасться? Що як Кота не вдасться знайти? Що буде з ним? Чи не задушить його це його бажання, не зупиняючись йти тільки вперед? Особливо якщо враховувати його нинішній стан, цю жахливу виснаженість, і ці страждання хай і не дуже чітко, але уловимі в міміці його обличчя. Нехай раніше Кирило не боявся, за Любомира, зіштовхнися той з невдачею, то зараз він нехай поки що і не боявся, але побоюватися за Любомира почав вже точно. Аж надто терзає він себе зсередини.

Особливо це його зло-тяжке «Замовкни» Кирила насторожувало. Неначе він не бажав чути нічого, що зараз не відповідає його надіям. Ця страждальна впевненість, спровокована лише безвихідністю в очікуваннях. Він настільки хоче спіймати цього Кота, що навіть про можливість невдачі чути йому було нестерпно.

Кота… Чи можливо таке? Кота... Як таке може бути? Занадто фантастично звучить це. Занадто як вигадка. Але переляканий Любомир… Адже бачити його переляканим - рідкість. Але все таки людина з головою кота... Незрозуміло. Взагалі нічого не зрозуміло. Незрозуміло, але все одно неправдоподібно. Кирило в це не вірив.

Ліфт зупинився, і двері його відкрилися. Любомир тут же, в деякій мірі делікатно, але так само й трохи грубо відсунув Кирила вбік і вийшов. Кирило не припиняючи все з тим же співчуваючим докором дивитися на нього, вийшов услід.

Любомир трохи оглядівшись по сторонах, підійшов до дверей з номером вісімдесят сім і натиснув на кнопку дзвінка.

Через хвилину двері відчинилися і на порозі стояла й зі зніченістю й скутістю дивилася на Любомира Олена.

- Здрастуйте, - важко сказав їй Любомир, але обличчя його випромінювало твердість. - Ми можемо ввійти? - вказав він на себе і на Кирила.

Олена розгублено, напружено кілька разів кивнула й відійшла вбік, звільнивши прохід.

Любомир тут же, не проявляючи до неї ніякої зацікавленості ввійшов.

Олена не відривала від нього погляду. Навіть, коли він вже ввійшов всередину квартири, вона продовжувала дивитися йому вслід.

Кирило, проходячи повз неї, проковтнувши невеликий ніяковий клубок у горлі, трохи, зовсім ледь-ледь, вклонився (хоча швидше це було більше схоже на кивок).

Олена закрила двері й пішла за ними слідом.

Любомир стояв посеред передпокою і розглядав його. Досить було оглянути тільки передпокій, щоб зрозуміти, що Олена явно живе заможно, й грошей не потребує. Одного тільки передпокою вистачало, щоб зрозуміти, що це будинок багатої людини.

З думками Любомиру зібратися було важко. Все ті ж три постійно то спалахуючі, то згасаючі думки не дозволяли в голову толком проникнути думкам іншим, але на відміну від випадку з втомою, коли в нього в голові все було в'язким, і повільним, неначе в густому кремі, або від випадку з його збудженим станом, коли в голові бушував нестримний, сильний вихор, мислити він все ж якимось чином міг.

- Це ваша квартира? - все так само важко, але твердо запитав він.

Олена боязко й насторожено дивлячись на нього, кивнула.

- Ви ж питали мою домашню адресу, - ніяково, запинаючись, видавила з себе вона.

- Минулого разу я вас застав сплячою вдома не в себе, - сказав їй Любомир і подивився на неї своїми хай і серйозними, але явно змученими очима.

- Мені її тато подарував, - відповіла Олена. Тон її, при цих словах, став вже не стільки зніченим, скільки жалісливим, але жалість ця пропала з її голосу, тільки вона закінчила говорити слово «подарував».

Кирило все також стурбовано дивився на Любомира, але й на Олену короткий погляд кидав час від часу теж.

- Де ми можемо поговорити? - запитав Любомир Олену.

- Проходьте на кухню, - знічено, затиснуто, сказала вона, вказавши напрям.

Любомир тут же, знову переставши проявляти до неї яку-небудь зацікавленість, твердими кроками пройшов до кухні.

Олена пішла вслід, і кроки її впевненими не були, а були ніяковими й боязливими.

Кирило до цієї ситуації ставився досить байдуже. Хвилював його зараз тільки стан Любомира.

Кухня виглядала красиво, стильно, сучасно і технологічно. Сучасні, в стилі Hi-tech шафки, столешниця; красивий, явно дорогий посуд, сучасні, якісні прилади: електроплита, посудомийна машина, холодильник і.т.д., все випромінювало вишуканість і високу собівартість, ось тільки не виглядала ця кухня охайною, а виглядала швидше замизганою і недоглянутою. В раковині й усе на тих же столешниці й електроплиті, було навалено купу брудного посуду. І було помітно, що тут, на кухні, прибирання давно не проводилося.

Любомир холодно оглядівся навкруги.

- Сядьте, - вказав він Олені на стілець, що стояв у столу місцями забрудненого коричневими патьоками від кави. Сам він залишився стояти.

Олена сіла.

Кирило став одразу ззаду за Любомиром.

Любомир згори і наче нависаючи, серйозно дивився на Олену. Він не промовляв ні слова. Олена мовчала теж. Кирило сказати нічого не мав і просто спостерігав за обома. Запанувало мовчання. Олена стала знічуватися ще сильніше, й було помітно, що почувати себе вона стала менш затишно.

- Скажіть, - перервав мовчання своєю важкою змученою мовою Любомир. - Як часто ви бачитеся з вашими друзями. З тими, що з вашої компанії.

- Часто, - ніяково відповіла Олена. - По кілька разів на тиждень.

- І коли був останній раз?

- В п'ятницю.

Любомир замовк. Погляду він з Олени не зводив. Виглядав він усе так само серйозно, але також напружено й спроба роздумів читалася на його обличчі.

- Це сьоме число було. Так? - через декілька секунд запитав Любомир.

Олена невпевнено кивнула.

Любомир знову замовк.

- І вам не захотілося зустрітися з іншими друзями, обговорити, хоч би зідзвонитися й поговорити, після того, як дізналися, що Євген і Ірина мертві?

Олена не відповіла, і лише більш сторопіло й зніяковіло стала виглядати.

Любомир теж мовчав, і продовжував свердлити її своїм твердим, але змученим поглядом.

- Але наскільки сильно ви посвячені в справи вашої компанії? Ви з ними жодної зустрічі не пропускали, чи може, бували випадки, коли вас в їх колі не було?

- Я майже завжди стараюся бути на кожній зустрічі...

- Тобто в речі, що відбуваються навколо цієї компанії, втаємничені добре. Так? - Любомир як і раніше не зводив з неї погляду.

- Так, - відповіла Олена.

- Тоді я запитаю… - він замовк. - Я вам це питання вже задавав, - сказав він пару секунд опісля. - Але задам ще раз. У ваших друзів можуть бути вороги?

Олена, знічено піднявши очі, дивилася на нависаючого над нею Любомира.

- Я н-не знаю, - відповіла вона.

Напруга на обличчі Любомира трохи збільшилася. Він стиснув щелепу, а в очах його виблиснули два, але не дуже яскравих, а досить тьмяних вогника.

- Не знаєте? - вже не стільки твердо, скільки крізь зуби запитав він.

Олена все так само, знизу догори, дивилася на Любомира. Вона невпевнено і трохи перелякано, повільно зробила заперечливий жест головою.

- Подумайте трохи краще, - сказав їй Любомир. Напруга на його обличчі росла, щелепа стискувалася сильніше, а вогники в очах розгоралися яскравіше.

Незручність в Олениній поведінці збільшилася і зніченість зросла. Її нижня губа трохи затряслася.

- Не… н-не знаю… - переривчасто, запинаючись, відповіла вона.

Вогонь в очах Любомира став ще яскравіший, а щелепа стиснулася ще сильніше, але тут же з його легенів вирвалося важке, тремтяче, страждальне зітхання і вогонь в його очах тут же згас і всі нестерпні муки, приховані в нім, в одну мить спливли на поверхню, відобразившись на його обличчі й невеликим, ледве помітним фоном цим мукам, на задньому плані, була злість.

- Под-думайте, - напористо, зло крізь зуби, напружено, але також і з помітною часткою відчаю прошипів Любомир.

Олена стала виглядати ще переляканіше. Очі її прямо кричали, що вона в даний момент дуже боїться того, як Любомир поводиться. Боїться його збільшеної напруги, очей, що горять; різкої зміни поведінки в злішу, відчайдушнішу. Вона навіть трохи подалася вбік, боязко намагаючись, відсторониться від нього.

- Подумайте! - шипів Любомир.

Оленина нижня губа затряслася ще сильніше, і дихання її стало неспокійним, таким, що приховує плач за собою, неначе з наступним вдихом він вирветься назовні і Олена заллється сльозами.

Кирило м'яко взяв Любомира за плече і трохи відсторонив його від Олени. Він відвів його трохи вбік.

- Що з тобою відбувається? - дивлячись прямо в очі, прагнучи говорити як можна тихіше, щоб не злякати Олену запитав він Любомира.

- Не твоя справа! - зло, але з відчаєм і теж неголосно прошипів Любомир.

- Заспокойся, чуєш?

Любомир прямо вп’яв в Кирила очі.

- Пішов нах..й, зрозумів?! - так само не голосно, але зліше й більш відчайдушно прошипів він. Страждання в його очах сяяли нестерпно яскраво.

Кирило відвів погляд убік і поблажливо подавив своє невдоволення.

- Я з нею поговорю, - спокійно, але твердо сказав він Любомиру.

Любомир нічого не відповів.

Кирило підійшов до Олени ближче.

Олена сиділа й перелякано дивилася на Любомира.

Обличчя його вона бачити не могла, оскільки Любомир відвернувся вбік, і не дивився ані на неї, ані на Кирила, але в самій його постаті було помітно занепокоєння.

- Олено, - звернувся до неї Кирило.

Олена повільно повернула голову до нього. На нього вона вже дивилася не так перелякано, але все таки схвильовано.

- Вас же Олена звуть? - запитав її Кирило.

Вона ніяково, з невеликою часткою напруги кивнула.

- Дозвольте вам дещо пояснити, - м'яко почав Кирило. - Мій друг, - вказав він на Любомира, кинувши на нього трохи поблажливий погляд. - Чому він запитав у вас саме про те, чи можуть у ваших друзів бути вороги? Тому, що… Ви же знаєте Віктора Величара? Він був постійним членом вашої компанії?

- Він… він часто до нас приходив, - невпевнено, переривчасто відповіла Олена. Розмовляючи з Кирилом, вона все ж небагато осміліла, але все одно, час від часу косячись на Любомира, що стояв поряд відвернувшись убік, боязко знічувалася.

- Тобто фактично він був майже-що повноцінним членом, - ствердно сказав Кирило. - Він же був близький з деякими вашими друзями? З Іриною Бальською, так?

Олена ніяково кивнула.

- З ким він ще був близький? - м'яко запитав Кирило.

- Він… він майже… майже з усіма був в хороших стосунках. З усіма… - невпевнено видавила з себе вона.

- Майже. Виходить з деким не був близький? З ким?

- Зі… зі мною, - сказавши це, Олена соромливо опустила очі.

- Чому ж з вами не був? - запитав Кирило.

Олена, зам'явшись, ворухнула губами, щоб відповісти, але так нічого і не сказала.

Кирило почекав з пару секунд її відповіді, але зрозумівши, що її не буде, продовжив.

- Розумієте… - трохи нетвердо, на секунду затнувшись, сказав він, намагаючись делікатніше підбирати слова. - Сьогодні вночі Віктора Величара знайшли мертвим… і вбито його було таким самим способом, як і Ірину і Євгена - ваших друзів.

Олена підняла очі, й було помітно, що хвилювання в ній зросло. Вона дивилася Кирилові прямо в очі, а обличчя її поступово набрало плаксивого вигляду, але сліз з її очей не потекло. Вона мовчала.

- Спочатку Євген, потім Ірина, тепер Віктор. Може мати місце версія, що хтось полює саме за вашою компанією. За вашими друзями. Тому подумайте, будь ласка, ретельніше. Чи не може бути у ваших друзів ворогів? Або ворогів у всієї вашої компанії? Чи може хто-небудь бажати вашим друзям смерті? - все так само м'яко говорив їй Кирило.

- Я... я не знаю, - ледь не плачучи, тремтячим голосом, відповіла вона, і обличчя її скривилося в гримасі ще більш плаксивій. Але сліз як і раніше не було. - Не знаю… - вона винувато опустила очі. Губи її тряслися.

Кирило більше не знав, що сказати. Спершу він декілька секунд дивився на Олену, в надії, що раптом все ж до неї прийде який-небудь важливий, корисний спогад, і вона зможе хоч як-небудь допомогти, але потім, все ж усвідомивши, що вона нічим допомогти не зможе, кинув у бік Любомира стурбований погляд.

Любомир вже не стояв, відвернувши голову вбік, а дивився прямо на, що опустила вниз очі, Олену й все ті ж муки викривляли його обличчя, ось тільки рішучості в нім вже не було, не горіли очі його. Він повільно підійшов до Олени і сівши навпочіпки, опустившись до її рівня, подивився в прямо очі їй.

- Валерій і Данило. Як… як я можу їх знайти? З ними я б теж поговорив, - з ще більшою тяжкістю в голосі сказав він.

Сліз з Олениних очей як і раніше не текло. Вона схлипнула, але не відповіла нічого.

- Їх адреси... телефони. Дайте номери їх телефонів, я їм зателефоную.

Олена ще раз хлипнула.

- Я не знаю, де мій телефон, - відповіла вона.

Любомир декілька секунд мовчав, а потім напружено встав і дістав з кишені телефон. Він хотів набрати Оленин номер, але руки його від емоційної напруги тряслися, і він не міг зробити з телефоном нічого. Він обернувся до Кирила.

- На, - пошепки сказавши, протягнув він йому телефон. - Олена.

Кирило, подивившись на Любомира, усвідомлюючи всю нестерпність Любомирового стану, співчуваючи скривився й взяв у нього телефон.

У списку контактів він знайшов номер підписаний ім'ям «Олена» і натиснув кнопку виклику. Через декілька секунд в одній з кімнат зазвучали приглушені звуки її телефону.

Він кинув на Любомира схвильований погляд і швидким кроком пішов на звук. Повернувся він через декілька секунд. Любомир стояв в проході в кухню і напружено дивився на нього.

Кирило протягнув йому руку. На ній стопочкою, покладені один на одного лежали два телефони - Любомирів й Оленин.

Любомир тяжко скривився й зробив головою заперечуючий жест, даючи зрозуміти, що йому зараз ці телефони давати не слід і мовчки розвернувшись, пройшов назад до кухні.

Кирило підійшов ближче до Олени.

- Як вони підписані? Чиї номери треба? - м'яко сказав він.

- Валерій і Данило… - тремтячим, плаксивим голосом відповіла вона. - Вони так і підписані.

Очей вона не підіймала, а лише сиділа і час від часу схлипувала.

Кирило знайшов в списку контактів Олениного телефону, номери телефонів Валерія і Данила й, зберігши їх в телефоні Любомира, протягнув Любомирів телефон йому.

Любомир узявши свій телефон в руки, тут же, не сказавши Олені ніяких прощальних слів, попрямував до виходу з квартири. Нехай тепер у нього й були номери Валерія і Данила - людей, які можливо можуть забезпечити подальше просування в розслідуванні, то все одно та його рішучість, присутня в нім по приїзді сюди, так і не повернулася. Можливо, повернеться пізніше, але зараз її не було, а були одні лише страждання на його обличчі й напруга в тілі.

Кирило співчутливо подивився йому в слід.

- Що ж з ним відбувається? - пошепки промовив він собі під ніс. - До побачення. - Звернувся він до Олени.

Олена все так само боязко і з побоюванням дивилася Любомиру в слід.

- Не забудьте за нами двері зачинити, - додав Кирило і пішов за Любомиром до виходу.

Любомир ігноруючи статус гостя в цій квартирі, сам відкрив двері і вийшов на сходовий майданчик. Кирило був вже поряд з ним.

Тільки Любомир хотів натиснути кнопку виклику ліфта, як у Кирила задзвонив телефон. Кирило тут же відповів на цей виклик.

Розмовляв він недовго і вимовив при цій розмові всього декілька слів:

- Так? Де? Я вже їду.

Поклавши слухавку, він звернувся до Любомира.

- Мені треба поїхати, - серйозно сказав він. - Знайшли новий труп. Вірніше не зовсім новий, йому вже пару днів, але його знайшли. Порізаний увесь, як кіт лапою вдарив. Мені треба їхати.

Любомир спершу так само тяжко дивився на нього, але буквально за декілька миттєвостей стан його змінився. Муки його не покинули, але бадьорості в його тілі явно додалося, а головне - повернулася та сама рішучість, причому тепер її було в декілька разів більше. Очі його виблиснули яскравим вогнем, і він, відштовхнувши в бік Кирила, влетів назад в квартиру, схопивши за плечі Олену, що нетвердими кроками підходила до виходу, щоб замкнути двері, й притиснув її до стіни, та так сильно, що з її легенів вирвався тонкий, але різкий стогін. Відколи хлопці залишивши її на кухні саму, пішовши до виходу, стан її став вже не таким боязким і плаксивість з її лиця пішла, але тепер, усе знову повернулося до неї, та ще й з більшою силою. Губи її стали трястися ще сильніше, а схлипи її переросли в напружене, важке, швидке дихання. Здавалося, що зараз і сльози потечуть з її очей, але їх все не було.

- Хто ще був у вашій компанії? - різко, грубо і наполегливо запитав її Любомир, продовжуючи притискати до стіни.

Олена не відповідала, а лише з величезним переляком в очах дивилася на нього.

Любомир струснув її.

- Ірина Бальська, Євген Сольц, Величар, Данило, Валерій, Ви. Хто ще? - запитував її Любомир.

Але Олена так і не відповіла, а лише більше плаксивості стало на її обличчі. Дихання її стало ще більш напруженим. Вона повільно стала з'їжджати вниз по стіні, намагаючись згорнутися в захисний, огороджуючий її від усіх оточуючих клубок, але Любомир продовжував притискати її до стіни, й так вийшло, що в клубок Олена не згорнулася, а просто сіла на підлогу. Любомир опустився разом з нею.

- Про кого ще я можу не знати? - продовжував напирати Любомир.

Олена не відповідала, і лише намагалася сховати очі.

Любомир ще раз, сильно струснув її.

З Олениного нутра вирвався ще один стогін, тільки цього разу плавніший, протяжніший, ниючий, і сльози, нарешті, виступили на її очах.

Кирило, схвильовано підбігши до Любомира ззаду, спробував відтягнути його від неї, але Любомир сильно відштовхнув його від себе.

- Хто ще? Є ще хтось, про кого я не знаю? Данило, Валерій, Євгеній, Ірина Бальська, Величар, Ви. Є ще хтось? - продовжував напирати Любомир.

- Н-ні... - крізь сльози видавила з себе Олена.

Любомир тут же відпустив її і, вибігши на сходовий майданчик, напевно, забувши про ліфт, швидко став збігати вниз сходами.

- Поїхали! - крикнув він Кирилові. - Я, здається, знаю, як його знайти.

Олена лежала, уткнувшись щокою в підлогу, відвернувшись лицем до стіни й плакала. Кирило співчутливо, милосердно подивився на неї, але так і, залишивши її на підлозі, затримавшись на секунду всього, побіг слідом за Любомиром.

Двері так і залишилися навстіж.

Вибігши з під'їзду, Любомир одразу ж всівся за кермо свого Audi і завів двигун. Кирило з'явився з півхвилини опісля і теж сів в машину.

- Куди їхати? - збуджено і навіть з долею наснаги запитав Любомир.

Кирило з подивом подивився на нього.

- Їхати? - перепитав він.

Любомир нервово стиснув губи.

- Їхати. Ти казав, знайшли труп. Де він? Куди їхати?

- Вулиця Г-ця між сорок другим і сорок третім будинками, - Кирило був трохи спантеличений.

Любомир тут же натиснув на педаль, і машина нестримно рвонула вперед.

- Твої вже там? - запитав Любомир, збуджено дивлячись на дорогу.

- Там, - усе так само спантеличено відповів Кирило.

- Ти повинен мене провести туди. Я повинен подивитися на тіло.

- Навіщо? Що ти там зібрався шукати? - вже менш спантеличено, але з підозрою запитав Кирило.

- Ти повинен мене туди провести, - наполегливіше сказав Любомир, збуджено, з силою стискуючи долонями кермо.

Обурення проявилося на Кириловому обличчі.

- Що з тобою таке відбувається?! – з подивом вигукнув він.

Любомир не відповів, а лише на долю секунди примружившись, схвильовано похитав головою і ще раз стис долонями кермо автомобіля.

Рішучість в нім була явною.

- Відповідай мені! - не відступав Кирило.

Але Любомир неначе спеціально його ігнорував.

- Я спіймаю його… - рішучо прошепотів він собі під ніс.

Кирило трохи косо дивився на нього. Занепокоєний подив сяяв на його обличчі.

Любомир продовжував гнати свій Audi.

* * *

Прибули вони, десь приблизно півгодини потому.

Вулиця Г-ця неподалік сорок третього будинку. Зупинилися вони не біля самого місця злочину, а трохи поодаль, оскільки ближче місця, щоб припаркувати машину не було. Тому місця злочину вони звідси бачити не могли.

Тільки машина зупинилася, як Любомир тут же поліз в бардачок і, діставши звідти світлини, котрі йому дав Аркадій Сольц, серйозно, але і нетерпляче став їх перегортати. Знайшовши фотографію, на якій були зображені Олена, Данило і Валерій стоячі в обнімку, на декілька секунд затримав свій погляд на ній, і заховав у внутрішню кишеню.

- Ходімо, - серйозно, але також схвильовано сказав він Кирилові. Було видно, що в нім жевріє надія, але так само можна було помітити, що він нервує, боячись, що надія ця виявиться безглуздою, якщо його думки з приводу способу впіймання Кота, виявляться хибними. Він боявся, що все може піти не так як він думав. Не так як йому хотілося. Знову.

Кирило все так само трохи скоса, недовірливо дивився на нього.

- Що ти там зібрався шукати? Скажи мені, - серйозно і наполегливо сказав він.

Любомир важко, страждально зітхнув, і, схиливши голову, напружено приклав долоню до правої сторони обличчя.

- Мені потрібно! Потрібно! Я ж сказав… - тремтячим, знемагаючим голосом, сказав він. - Я тобі розповім, але спочатку ходімо!.. - він подивився на Кирила своїми палаючими, але з явною присутністю мук в них, очима. - Будь ласка, - благально, але як і раніше серйозно сказав він.

Кирило продовжував усе з тією ж недовірою дивитися на нього. Він замислився.

По обличчю його пробігла нотка співчуття.

- Добре. Ходімо. Тільки… ти зможеш швидше?

- Мені всього лише одна секунда потрібна. Просто поглянути на труп, - він продовжував важко, схвильовано дихати. Нетерпіння також було помітне.

- Ходімо, - сказав Кирило, але все так само залишився сидіти на місці. - Проблема в тому, що тебе можуть упізнати. Наші. Найшвидше вони тебе пам'ятають ще.

Любомир поліз на заднє сидіння і, взявши звідти чорну, пом'яту кепку, натягнув її на очі.

- Одна секунда, - сказав він, ще раз глянувши на Кирила палаючими очима. - Одна.

Він вийшов з машини.

Кирило вийшов слідом.

Любомир трохи втягнув голову в плечі, і припідняв комір куртки.

- Ходімо, - сказав Кирило, і вони пішли до місця злочину.

Пройшовши метрів двадцять і завернувши потім за ріг сорок третього будинку, вони побачили заборонні стрічки, суд-мед-экспертів і співробітників міліції. Вони оглядали місце в пошуках доказів, що для них було працею, яка вимагала досить великої ретельності, оскільки навкруги валялася чимала кількість сміття. Це було щось подібне до невеликого мікро-звалища, куди мешканці довколишніх будинків вважали за краще скидати сміття. Сорок другий і сорок третій будинки стояли один до одного боком так, що вікна на це недозвалище не виходили.

Кирило зупинився біля заборонної стрічки й спробував оглядітися. Любомир стояв поряд.

Труп видно не було ніде.

- Звалище, - гидливо сказав Кирило. - справжнісіньке.

- Де труп? - схвильовано запитав Любомир.

Кирило ще раз гидливо оглядівся.

- Ей! - кликнув він одного зі співробітників міліції, який теж стояв у заборонної стрічки і, дивлячись удалину, витав десь в хмарах. Кирило його явно знав, але ось Любомиру він знайомим не був. - Ти давно тут?

Любомир сильніше вжав голову в плечі.

Співробітник кивнув.

- Де труп?

- Там, - він вказав пальцем на одну купу сміття. - Його не одразу знайшли. Випадково. Тут мало хто на щось увагу звертає. Сміття і сміття, що тут видивлятися? Він в ямі лежав. Голий. Порізаний весь. А одяг поруч лежить.

- Я знаю, - трохи нехтуючи його словами сказав Кирило. - Він не перший.

Кирило мовчки відігнув заборонну стрічку вгору і, промельком кивнувши Любомиру, швидко підпірнув під неї.

- А це хто? - запитав його співробітник міліції, вказавши на Любомира.

Любомир швидко підпірнув під стрічку слідом за Кирилом.

- Це дуже потрібна людина, - відповів Кирило і мовчки пішов до місця, де повинен був лежати труп, але зробивши пару кроків, тут же обернувся і додав:

- Можливий свідок, - і продовжив шлях. Нетерпіння в Любомирі розігралося сильніше, але він покірно йшов позаду.

Вони підійшли до місця. Приблизно в половині метра від трупа, ставши навколішки, ретельно оглядаючи місце навкруги, працював суд-мед-експерт, і роботою своєю був він захоплений, оскільки, коли хлопці підійшли, то уваги він на них зовсім не звернув. Вони підійшли ближче.

Кирило глянув на Любомира.

Любомир стояв і вдивлявся трупу в обличчя. Через секунду він дістав з внутрішньої кишені ту саму фотографію і перевів погляд на неї. Потім він знову глянув на труп, і показав фотографію Кирилу.

- Він? - неголосно запитав Любомир, вказуючи на одного з зображених там хлопців.

- Він, - відповів Кирило.

Любомирове обличчя осяяла посмішка. Посмішка полегшення, але посмішка напружена, затиснута, скута і навіть трохи зла.

Він заховав фотографію назад у внутрішню кишеню.

- Він, - самовдоволено, але з важким диханням прошипів він.

Кирило схвильовано подивився по сторонах.

- Ти все? - запитав він Любомира.

Любомир не стираючи тієї самої посмішки з лиця кивнув.

- Ходімо, - Кирило несильно штовхнув його в плече, й швидкими кроками поспішив відвести Любомира з місця злочину. Любомир йшов услід і не відставав. Тепер в нім відчувалося більше легкості, але нехай вже і не так сильно, Азарт продовжував палити його, а Кіт не переставав мелькати перед очима. Думка: «Чому він не вбив мене?», стала звучати в його голові вже зовсім тихо, а думка: «Ти невдаха», взагалі голову його покинула. Адже тільки що вдача Любомира відвідала. І лише думка: «Я спіймаю його!», все так само виразно звучала в нім, хоча, напевно, навіть якоюсь мірою більш захоплено.

Вони підпірнули під стрічкою. Кирило кинув насторожений погляд у бік того самого співробітника міліції, який підказав йому, де труп, але той стояв на тому ж місці, й усе так само дивлячись удалину продовжував витати в хмарах.

Хлопці швидко зайшли за ріг будинку.

Любомир Кирила обігнав і йшов вже трохи попереду. Кирило з декілька секунд питально дивився на нього, але нічого не говорив.

Вони пройшли далі. Машина була вже приблизно метрах в п'яти від них. Кирило продовжував питально дивитися на Любомира.

- Так ти мені розповіси, навіщо тобі треба було побачити труп? - серйозно і рішуче запитав він.

Любомир повернув в його сторону голову і зупинився. Обличчя його було серйозним, і напруга в нім була вже невелика, але стала в нім бути присутньою незрозуміла дуже наснажлива озлобленість і грубість. Він виглядав як одурманений, прагнучий помсти воїн, готовий звернути гори, і Кирилові одразу кинулося це в очі. Ось тільки за що йому було мститися? За те, що Кіт зміг його побити? Глупо було б мстити за подібне. Тим більше ж Кіт залишив його в живих. Тоді за що йому було мститися? - цього Кирилові зрозуміло не було.

Любомир дістав фотографію з внутрішньої кишені й показав Кирилові.

- Ці двоє, - вказав він пальцем на обличчя хлопців на фотографії зображених. Говорив він вже куди впевненіше, ніж навіть п'ять хвилин тому і навіть з ноткою деякого єхидного самовдоволення. Тяжкості в його голосі стало менше, але мала її частина як і раніше в його голосі залишалася виразно чутною. - Це і є Валерій і Данило. Правда, не пам'ятаю хто з них хто. Як ти зрозумів, один з них мертвий, - він значно кивнув головою.

- І? - трохи спантеличено запитав Кирило.

- Це підтверджує мою версію. Черговий вбитий - з їх компанії. З компанії Сольца, Бальської, Олени, - відповів Любомир.

- Ти говорив, що можливо знаєш, як знайти вбивцю, - Кирило спеціально використовував слово: «Вбивця», оскільки досі скептично ставився до існування Кота.

- Знаю, - відповів Любомир. Я знаю, як його можна знайти. З їх компанії залишилося тільки двоє - Олена і... - Любомир подивився на фотографію. - І той, хто залишився живий. Ось цей, - вказав він на парубка, який не був знайденим серед сміття трупом. - Я не пам'ятаю хто з них Валерій, а хто Данило. Виходить, що наступною його жертвою буде або вона - вказав він на фотографії на Олену - або цей другий. Якщо встановити за ними спостереження… розумієш? - він виблиснув очима, і дихання його прискорилося, а руки стали трохи трястися від збудження.

Кирило задумливо дивився на нього. Любомирів стан як і раніше продовжував його турбувати. Турбувала його поведінка, а особливо його турбувала така різка цієї поведінки зміна. Раніше, працюючи з Любомиром, він все ж часто бачив подібні в нім зміни, але не настільки Любомирова поведінка була яскравою, як зараз. Особливо цей нинішній його стан збудженої, натхненної озлобленості. Занадто одержимим упійманням вбивці Любомир виглядав. Фанатик. Ніколи він не спостерігав в Любомирі фанатизму по відношенню до розслідувань. Захоплення - так, але не більше ніж. Тоді, давно, коли вони разом працювали в убивчому, в Любомирі можна було помітити захоплення. Захоплення з домішкою азарту. Невеликого азарту. Захоплення, яке, так, примушувало його злитися від невдач. Захоплення, яке допомагало розкривати йому справи. Захоплення, якому він часто піддавався. Захоплення, без якого Любомир не був би Любомиром. Але зараз це захоплення було у багато разів більшим. Настільки більшим, що від захоплення не залишилося і сліду. Кирило не хотів називати це одержимістю, йому хотілося охарактеризувати це іншим, м'якшим словом, але інше слово не змогло б передати усю суть. Одержимість.

«Що ж з ним таке відбувається?», - думав він. Хоча вірніше було б подумати: «Чому це захоплення в нім стало таким великим? Що його так змінило? Через що Любомир став таким? Що ж з ним сталося? Що спричинило ці зміни в його захопленості?».

- І що ти робитимеш? - запитав Кирило.

- Зараз ми повертаємося назад до Олени, - збуджено відповів Любомир. - Треба дізнатися в неї хто є хто, - він ткнув пальцем у світлину. - А потім хтось залишиться спостерігати за нею, а хтось поїде спостерігати за другим.

Любомир на мить замовк.

- Він повинен там з'явитися! - продовжив він. - Нехай його не можна буде взяти на місці, але за ним можна буде прослідкувати й дізнатися… розумієш? - він ще раз виблиснув очима. - Поїхали. Швидше. - Він швидкими кроками пішов до свого Audi.

- Почекай, - зупинив його Кирило. - Я повинен залишитися тут. Ти розумієш, що Олена з тобою розмовляти більше не захоче?

Озлобленість на Любомировому обличчі на крихітну частинку збільшилася.

- Срати я на неї хотів! - прошипів він.

- Ні, - зупинив його Кирило. - Давай краще я закінчу тут і заїду до неї. Зі мною може вона теж розмовляти не захоче, але навіть ти повинен розуміти, що в мене шансів більше.

Любомир з сумнівом подивився на нього. Нотка минулого хвилювання пробігла по його обличчю.

- Дай мені фотографію, - продовжував Кирило. - Я дізнаюся в неї, хто є хто, й подзвоню тобі.

Він потягнувся до фотографії, яку Любомир продовжував тримати в руці і, взявшись за її край, потягнув. Але Любомир не відпускав. Він з сумнівом продовжував дивитися на Кирила, а минуле хвилювання, на кшталт того, яке було в нім під час недавнього візиту до Олени, все частіше стало мелькати на його обличчі.

Кирило потягнув сильніше.

- Дай мені фотографію, Любомире, - твердіше сказав він. Але Любомир не відпускав. Було видно, що він думає.

- Усе буде добре, - додав Кирило. - Просто треба почекати трохи більше. Віддай фотографію.

Любомир розтиснув пальці і дозволив Кирилові забрати фотографію. Але сумнів продовжував бути присутнім в нім.

- Я подзвоню тобі, коли закінчу, - сказав Кирило. - Тобі не можна туди їхати. Ти її занадто сильно налякав.

Сумнів в Любомирі зник, як зникло і мелькотяче хвилювання, а та сама озлобленість знову спливла на поверхню.

- Головне не забудь, - твердо сказав Любомир.

- Не забуду, - відповів Кирило. - Їдь краще додому. Відпочинь пару годин. Тобі не зашкодить.

- Але де ти візьмеш машину? - запитав Любомир.

- Я на службовій. Ти ж повинен був розуміти, що я у будь-якому випадку працюватиму собі в користь. На користь міліції.

Любомир з розумінням, але також і з деякої, маленькою долею розчарування, мирячись з цим, кивнув. З цим він миритися міг.

- Візьми її номер, - сказав він. – Стане у нагоді. І напевно... напевно, з нею поговориш, і там біля неї і залишайся. За нею спостерігай. А мені, якщо зможеш дізнатися, якщо вона згадає, дай адресу того другого. Я за ним наглядатиму.

- Гадаю, я зможу адресу дізнатися. Способи це зробити є, - сказав Кирило.

Любомир дістав з кишені телефон і протягнув йому.

Кирило зберіг у себе в телефоні номер Олени і повернув Любомиру його телефон назад.

- Відпочивай, - сказав він. - Чекай дзвінка. Я скоро.

Любомир кивнув і, розвернувшись, неспішно, в'ялими, але з присутністю невеликої напруги кроками пішов до машини. Все ж небагато його недавня напруга до нього повернулася. Азарт все ж несильно, але знову почав його трохи обпалювати.

Кирило поблажливо дивився йому в слід.

- З ним треба бути обережніше, - неголосно сказав він сам собі. - Занадто вже він запальний став. Через що ж?

16-2