Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Р. Дванадцяте Вересня. Любомир розплющив очі, але не зміг побачити нічого окрім темряви






Любомир розплющив очі, але не зміг побачити нічого окрім темряви. Дихати він міг, але давалося йому це важко. На його голову було накинуто щось на кшталт мішка. На потилиці пульсував ниючий біль. Руки його були зв'язані спереду. Він сидів на чомусь м'якому. Чутно було гудіння мотора. Його кудись везли. Він був у машині. Чому він тут?

Машина, в якій його везли, явно була не новою. І явно, що навіть, коли вона була новою, то все одно особливою якістю не відрізнялася. Найшвидше вона зібрана була роках ще аж десь у восьмидесятих, і місце збірки її знаходилося найшвидше не в Західній Європі, Японії, або навіть в Америці. Східна Європа - ось, де вона була зроблена. Стара розвалюха.

Спереду були чутні звуки не сильних, ледве вловимих, плавних рухів. Вони доносилися з місця водія.

Любомир кашлянув.

Тут же до його слуху донісся звук руху виразного і більш різкого, а потім почувся короткий, ледве чутний смішок, який був швидше схожий на пшик.

- Де я? - крізь мішок, насторожено, але трохи в'яло, оскільки ще не до кінця прийшов в себе, запитав Любомир.

Спереду знову почувся звук виразного руху.

- Жамовкни (Замовкни), - твердо сказав той, що сидів за кермом. Він страшенно шепелявив.

Азарту Любомир зараз не відчував зовсім. Єдине, що він відчував зараз - це розгубленість, подив з вкрапленням паніки.

Він спробував поворушити руками, щоб дізнатися, чи міцно зав'язані пута, й чи реально їх послабити і вивільнитися з них, але руки його були зв'язані міцно.

Він помацав свій бік, в надії знайти там пістолет, але пістолета не було. А була лише порожня, розстібнута кобура.

Він спробував послабити пута ще раз, цього разу, вклавши в руки більше сил.

Паніка його збільшувалася.

- Жашпокойщя (Заспокойся), - так само твердо сказав йому водій.

- Д-де я?! - схвильовано вигукнув Любомир і став намагатися послабити пута ще наполегливіше і, вкладаючи ще більше сил. Він став несамовито смикати руками.

- Жашпокойщя!! - люто прикрикнув на нього водій. Він не сильно вдарив Любомира долонею по голові.

Любомир відчув своєю маківкою хльосткий несильний удар. Але також удар цей був дуже м'який. Неначе рука того, що б'є була вдягнена в дуже м'яку рукавичку. Дуже м'яку.

Перед очима у Любомира знову з'явився Кіт, що виставив вперед свою пухнасту, пазуристу лапу і що насувається на нього зі звуком,: «Крк-к-к-к-к-к-к-р».

«Це він!», - тут же спливла тривожна думка в Любомировой голові, і він відчув, як страшенно сильний страх починає пронизувати його тіло. Настільки сильний, що йому навіть звело дихання. Він затих.

- Не витрачай щил (сил), - сказав йому Кіт. - Бев (без) них тобі буде вавче (важче).

«Він говорить зі мною! - перелякано подумав Любомир. - Він говорить!».

- Хто ти? - тремтячим від страху і хвилювання голосом, різко запитав Любомир.

Спереду лише почувся протяжний звук глибокого, зовсім трішечки невдоволеного зітхання.

- Мовчщи (Мовчи), - сказав йому Кіт.

Любомир замовк.

«Куди він мене везе? - думав він. - Чому я тут? Що сталося?»

Він спробував згадати останнє, що відбувалося з ним, до того, як він опинився тут. Йому пригадалося, як він сидів у Данила під під'їздом, як Данило свій під'їзд покидав. Як він, Любомир, побачив людину в каптурі що за Данилом слідувала. Як він, Любомир, йшов за ними двома.

«Як я опинився тут?», - думав він.

Він намагався згадати, хоч що-небудь, що підкаже йому, як він тут опинився, але все обривалося занадто різко. Він не міг зрозуміти.

«Данило? - стурбовано подумав він. - Що сталося з ним? Чи живий він?»

Але відповіді на це питання він мати не міг.

Ситуація для нього зараз була безвихідна. Зараз він тут нічого поробити не зможе ніяк. Залишається тільки змиритися з положенням і чекати. Чекати, що Кіт робитиме з ним далі. Вб'є? Чи що він збирається зробити?

«Але він же залишив той раз мене в живих, - подумав Любомир. - Чому він вчиняє так?»

Питань у нього було багато, але відповідей на них він поки отримати не міг. Може Кіт зглянеться і дасть відповідь перед тим, як убити? І чи вб'є?

Все було занадто складно.

Машина зупинилася, й почулися звуки як відкривалися передні дверцята, а потім через декілька секунд метушні, хлопок їх закриття.

Опісля ще секунду відкрилися вже дверцята задні - ті, біля яких сидів Любомир.

- Пішчли. Вштавай (Пішли. Вставай), - сказав йому Кіт і, взявши його за комір куртки, потягнув з машини.

Страх ще сильніше пронизав Любомира. Незабаром щось станеться.

- Иджемо! (Йдемо!) - суворо сказав Кіт і штовхнув Любомира в спину.

Любомир покірно, але ніяково і трохи похитуючись, оскільки біль в потилиці не дозволяв йому прийти в себе, пішов вперед.

- Хто ти? - схвильовано запитав він.

- Жамовкни! - суворо наказав йому Кіт і відпустив йому запотиличника. - Йджи (Йди), - він ще раз штовхнув його в спину.

Любомир слухняно ішов.

«Він нічого мені не скаже, - безпорадно думав про себе Любомир. - Так і залишить в невіданні. А потім... уб’є. Чи вб'є?».

Кіт зупинив його і, направляючи в потрібний бік, наказав повернути направо.

Любомир покірно повернув і пішов далі.

Пройшовши ще декілька метрів, Кіт наказав йому зупиниться, і тільки Любомир припинив йти, як той, схопивши його за комір, зробив швидку, сильну підсічку й повалив на землю на спину.

Любомир скрикнув і впав. Він відчув холод, сирість, вологість і грубість асфальту.

«Він уб'є мене», - перелякано, але твердо сказав він сам собі, й спробував зібрати волю в кулак, щоб змиритися з долею.

Кіт ще раз узяв його за комір і декілька метрів протягнув по землі. Він обпер його об стіну і відійшов.

Любомир був натягнутий як струна. Він був готовий.

Але Кіт зробив, те чого Любомир зовсім не очікував - він повільно зняв з його голови мішок.

Повільно перед Любомировими очима показалася котяча, сіра, хижа, але серйозна морда.

Хвилювання в Любомирі зросло в дуже багато разів. Його дихання стало настільки прискореним і настільки важким, що здавалося, ніби він утопленик що жадібно намагається схопити останні краплі повітря. Страх пронизав його ще сильніше. Готуючись до смерті, Любомир випробовував менший страх, ніж зараз.

На вулиці було вже зовсім темно. Навкруги не було ні душі. Маленькі крапельки дощу зривалися з неба. Незабаром вони стануть більшими і дощ, посилившись, омиє вулиці собою.

Кіт дивився Любомиру прямо в очі. На голову його був накинутий все той же каптур, а з-під нього на Любомира дивилися два яскраво-зелених ока.

- Х-хто ти? - заїкаючись, запитав його Любомир.

Кіт не відповів, а лише незадоволено скривився, оголивши свої ікла. Погляд він не відводив.

Любомир перелякано дивився на нього.

- Х-х-х-хто ти? - запитав він ще раз, більш схвильовано і заїкаючись ще сильніше.

Кіт сунув руку собі в кишеню і дістав Любомирове посвідчення приватного детектива. Він розкрив його, пару секунд подивився на нього, читаючи те, що в нім було написано, а потім, знову перевівши погляд на Любомира, спокійно підніс лапу до свого рота, трохи оголив зуби і, взявшись кінчиками пальців, вийняв спочатку верхній, а потім нижній ряд зубів.

- Любомир Прилуцький, приватний детектив, - серйозно, виразно, вже не шепелявивши, а чітко вимовляючи кожен звук, сказав він. - Я бачу тебе не вперше. Чому ти переслідуєш мене?

Любомир не міг відвести погляд від його рота. Він вдивлявся в кожен щонайменший рух його губ, поки Кіт говорив йому ці слова. Під його губами Любомир помітив вже інші зуби. Не такі хижі й не такі гострі, а простіші - людські.

- Ти!.. Ти!.. Ти людина?! - крізь важке, швидке дихання, схвильовано видавив Любомир здивувавшись.

Кіт роздратовано стиснув губи.

- Ти людина! - не переставав Любомир. - Людина!

Роздратування на котячій морді збільшилося.

- Замовкни, - суворо наказав він Любомиру й чиркнув кігтями по асфальту. Від кігтів його відскочило декілька яскравих іскор.

Любомир перелякано подивився на його лапу і замовк.

Дихання його стало вже спокійнішим, але все одно залишилося важким і прискореним. Повільно до нього починав повертатися Азарт.

«Це людина. Це людина. Це людина. Це людина», - безперервно почало повторюватися в нього в голові.

- Чому, сьогодні, другий раз як я тебе бачу? Чому ти переслідуєш мене Любомир Прилуцький? - запитав Кіт.

- Ти вб'єш мене? - схвильовано запитав Любомир, а фраза: «Це людина», - продовжувала знову і знову повторюватися у нього в голові.

- Ні, - відповів Кіт.

- Ч-чому? Ч-чому ти і в той раз не вбив мене? - хвилювання як і раніше було присутнє в нім, але вщухало.

- Я не вбиваю таких як ти, - відповів Кіт.

- Таких… - сумирно сказав Любомир. - Таких як я? - тон його став здивованим. - Але чому ти вбиваєш їх? Їх всіх? Чим же вони відрізняються від мене?

Кіт оголивши свої білі, людські зуби посміхнувся хижою посмішкою.

- Іноді люди бувають настільки ницими, настільки мерзотними й бридкими, підлими й брудними, настільки дріб'язковими... - як щури, - Кіт вказівним і великим пальцем зобразив маленький розмір, - як безсоромні істоти - що без них цей світ буде тільки чистіший. Кожна людина має в собі щось тваринне. Кожен схожий на якогось-небудь звіра. Ось ти схожий на… - Кіт ніжно провів зворотньою стороною долоні Любомиру по обличчю, доторкнувшись холодними кігтями. - Схожий на цепного пса. Злого, негодованого, готового кинутися на будь-кого, на кого вкаже твій хазяїн, і порвати його на шматки. Ось тільки ланцюг твій іноді тебе не відпускає, й ти лежиш, скавчиш і мучишся, не маючи можливості вчепитися.

Посмішка його стала більш хижою.

Любомир не відреагував ніяк. Він лише продовжив з долею хвилювання, важко дихаючи, дивитися на нього.

«Це людина. Це людина. Це людина. Це людина».

- Такі особи як ти зазвичай дуже самовпевнені, й рвуться вперед з великим ентузіазмом, але, правда, піджимають хвоста і відступають, як тільки зрозуміють, що це їм не по зубах. А ти не відступив. Після тієї першої нашої зустрічі. Я думав, що не побачу тебе більше. Але ти з'явився знову. У тобі є якась відмінність. Маленька, ледве помітна... Відмінність, яку я поки-що не можу зрозуміти, але вона є.

Кіт виблиснув своїми зеленими очима.

Любомир, важко дихаючи, продовжував дивитися на нього.

- Ти не можеш зупинитися. Адже так? - продовжував Кіт. - Не можеш. Тому і прийшов. Ти занадто сильно одержимий своєю метою, так пес? - вираз його котячої морди став злим і дико-неприборканим. - Крк-к-к-к-к. Я не хочу більше бачити тебе. Не хочу, щоб ти попадався мені на очі знову. Чуєш? - зло прошипів він. - Я хочу, щоб ти зник і не турбував мене більше!

Він узяв Любомира за зв'язані руки, швидким рухом задер на одній рукав і, різко чиркнувши по його зап'ястку одним кігтем, перерізав йому вени. На Любомировому зап'ястку залишилася тоненька, самотня, починаюча червоніти від крові, лінія. Те ж саме він виконав і з другою рукою. Любомир не чинив опору.

«Це людина. Це людина. Це людина. Це людина», - не вщухала нав'язлива думка. Азарт усе ріс і ріс.

«Я спіймаю його», - різко промайнуло в Любомировій голові.

Дощ посилювався. Вітер починав дмухати сильніше. Можливо, буде буря.

- Вважай це моїм другим попередженням, - сказав Кіт Любомиру. - Ти залишишся живий, але ти повинен зрозуміти, Любомир Прилуцький - приватний детектив, що попадися ти мені на очі ще раз і я зроблю все, щоб ти більше білий світ не побачив. Я вбиваю щурів - паразитів нашого суспільства, але повір мені, якщо хтось інший теж спробує стати на моєму шляху, то теж позбавиться життя.

Кров стрімким потоком стікала по Любомировим зап'ясткам. Він починав відчувати наростаючу в нім слабкість. І кожне Котяче слово знову все сильніше розпалювало в нім Азарт.

«Я не хочу, щоб ти знову попадався мені на очі», - відлунювалося в його голові. А він в думках відповідав на це: «Це людина. Це людина».

«Я хочу, щоб ти зник і більше не турбував мене».

«Це людина. Це людина».

«Я зроблю все, щоб ти більше білий світ не побачив».

«Це людина. Це людина».

«Я спіймаю його».

Кіт продовжував і продовжував говорити йому щось, але Любомир його вже не слухав зовсім. Він лише знову і знову говорив сам собі: «Я спіймаю його». «Це людина. Я спіймаю його. Це людина». А Азарт в нім усе ріс і ріс.

Кіт перестав говорити і, вставивши назад свої фальшиві котячі зуби, перерізав мотузок, зв'язуючий Любомирові руки і, нагнувшись, прошепотів йому на вухо:

- Це лікарня. Особлива лікарня, - вказав він на стіну, до якої Любомир був притулений. - Ти не помреш сьогодні. Але пам'ятай мої слова.

Любомир спробував схопити Кота за одяг, але кров занадто нестримно витікала з його перерізаних вен, і надто багато сил вже покинуло його, тому він зміг тільки трошки і дуже мляво й немічно підняти руку вгору й тут же впустив її на землю.

- Навіть не намагайся, - суворо сказав йому Кіт і, випрямившись на повний зріст, постукав у вікно, яке знаходилося буквально на півтори метри вище від Любомира.

Потім він схопив Любомира за комір і, відтягнув його на пару метрів від стіни й так і покинувши його лежати, шпурнув в нього його посвідченням приватного детектива і тут же впевненими кроками пішов геть.

Прогримів грім і яскравою тріщиною, що пройшла через усе небо, спалахнула блискавка.

Дощ ще додав в силі. Тепер його краплі були великими, важкими. Все навкруги покрилося тонким шаром води й, видно було, як об землю ці великі краплі дощу розбиваються.

«Це людина. Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я знайду його знову. Я знайшов спосіб знайти його один раз. Знайду спосіб і в друге. Я спіймаю його. Спіймаю. Це людина. Я спіймаю його», - хороводом крутилося в Любомировій голові.

Любомир спробував засунути руку в кишеню штанів, щоб дістати телефон. Але занадто слабкий він був. Сили майже покинули його.

- Я спіймаю тебе! – дивлячись в чорне нічне небо поглядом, що слабнув і затуманювався, зібравшись з силами, крикнув він.

- Я попередив тебе Любомире Прилуцький - приватний детективе! - почув він вдалині.

«Я спіймаю його. Це людина. Я спіймаю його. Це людина. Спіймаю. Спіймаю. Спіймаю. Спійма-ю…».

 

18-2

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.