Тринадцяте лютого 1995р.

В середнього розміру, приблизно три з половиною на чотири з половиною метри, кімнаті з пожовклими, вицвілими, місцями обідраними шпалерами, з двома старими, із заскленими дверцятами шафами, полиці яких були заставлені товстими, темними картонними теками-швидкозшивачами; з великим, масивним не новим столом що стояв приблизно по центру й був заставленим усіляким приладдям для письма, й невеликими стопками паперу, з висувними ящиками, на не менш нових стільцях з дерев'яними спинками і м'якими поролоновими сидіннями сиділо троє людей - двоє чоловіків і жінка. Кімната ця була кабінетом завідувача дитячим будинком, і сам завідувач також входив в ту трійцю людей що в кімнаті знаходилися. Він сидів за тим самим, масивним столом, спершись ліктем на нього, і вів діалог з іншими двома. На вигляд йому було близько п'ятдесяти років. Волосся його було сіро-сиве й обрамляло голову по краях, виставляючи напоказ блискучу плішину від самого лоба й до маківки. Виглядав він заклопотано і трохи неспокійно.

Інші двоє сиділи навпроти, біля столу й являлися: чоловік - співробітником відділу у справах дітей О-го району міста Персто-Слободів, й жінка - кандидат на привласнення права на опіку.

Чоловікові на вигляд було близько тридцяти, був він досить струнким і підтягнутим, і мав досить приємного вигляду, але з невеликим відтінком втоми обличчя. Одягнений він був досить просто: поношені темні брюки, дешева картата сорочка зеленого кольору і старі туфлі, старість яких навіть взуттєва вакса вже не могла приховати. В руці він тримав пачку недорогих сигарет, а під пахвою в нього була затиснута дешева коричневого кольору течка.

Жінка ж була зовнішності досить приємної, з усмішливим, з ніжними рисами обличчям, трохи повненька. На вигляд їй було років тридцять п’ять-сорок

В кімнаті стояла атмосфера якоїсь собі незатишності й нерішучості.

- Скажіть, чому саме Амурик? - звернувся до жінки завідувач.

- Я… ні, мені Олександр Петрович сказав… - жінка трохи сторопіла.

- Я його вибрав, - відповів співробітник відділку у справах дітей, який Олександром Петровичем і був.

- Чому ж він? - запитав завідувач вже в Олександра Петровича.

- Оксана Ігорівна хоче не просто отримати право на опіку, але так само й право на всиновлення, - Олександр Петрович кивнув у бік жінки. - Батьків у Амурика немає. Менше проблем і тяганини буде. Тим більше ж Оксана Ігорівна читала його особисту справу. Вона не проти.

- Мені його шкода… - відповіла Оксана Ігорівна.

- Тут усіх дітей шкода, - зітхаючи відповів завідувач. - Усі вони без батьків ростуть. Одні своїх батьків взагалі не знають, інших у батьків забрали, позбавивши батьківських прав - що я все ж вважаю за правильне, оскільки з ними дітям ще гірше було, але все ж…

Оксана Ігорівна трохи зрушила плечима й невизначено зрушила бровами.

- Ви праві, але не в усіх них на їх же очах вбивають батька. Коли в тебе щось є, і у тебе це відбирають, то миритися з цим набагато важче, ніж коли у тебе цього немає, і ти про це просто мрієш. Навіть тим, чиїх батьків прав позбавили, легше, оскільки вони все одно знають, що десь там їх мама й тато є. Тим більше, багатьом батькам позбавленим прав, дозволяється відвідувати своїх дітей. Адже я права? - вона глянула на Олександра Петровича.

Олександр Петрович в підтвердження кивнув.

- Не те що, коли батьків у тебе зовсім немає, - продовжувала вона. - Коли вбили, відібравши назавжди...

Завідувач сумбурно зітхнув.

- Що ж, все ж добре. Зараз з усиновленнями дуже важко. Мало хто дітей всиновлює. Чим старше дитина, тим складніше знайти їй сім'ю. Немовлят усиновляють відносно часто, але ось старше трьох чотирьох років - рідше нікуди. Так вони до повноліття й доростають. Тим більше ж зараз час такий, що з усиновленнями ще гірше справи йдуть, - сказав він. - Його сюди вже ведуть.

- Ми знаємо, - сказав Олександр Петрович. - Ви при нас його привести сюди і розпоряджалися.

Завідувач кивнув.

- Сьогодні його заберете? - запитав він у Оксани Ігорівни.

- Ні, - відповіла вона. - Завтра. Чи післязавтра. Подивимося. Сьогодні я з ним трохи познайомлюся. Скажу йому, що буду його опікати. Підготую.

Олександр Петрович як би погоджуючись, підняв нижню губу й, нахиливши голову трохи набік, кілька разів коротко кивнув.

- Зазвичай достатньо дозвіл отримати й можна забирати, - сказав завідувач.

- Дозвіл ми ще не оформляли, - сказав Олександр Петрович. - Завтра оформимо - з цим проблем не буде. Оксана Ігорівна сама наполягла заздалегідь познайомитися з хлопчиком.

- Так буде правильніше, - додала Оксана Ігорівна.

Завідувач ще раз сумбурно кивнув.

- Скоро його приведуть. Скоро його приведуть, - сам собі, вголос промовив він.

Інші двоє нерішуче кивнули.

В кімнаті запанувало ніякове мовчання.

- Розкажіть про нього, - перервала мовчання Оксана Ігорівна.

Завідувач роздумуючи, як почати, задумливо підняв на неї очі.

- Е-ем, - протягнув він. - Начебто спокійний хлопчик. Тихий. З ним проблем великих ніколи не було. Завжди від усіх осторонь сидить і просто сумно дивиться й усе. Буває, його інші діти дражнять через те, що відчужений такий. Мовчуном його називають. Але з ним проблем немає. Ніколи. Ось нещодавно одному хлопчикові обличчя сильно розбив хтось з дітей - Надія Олексіївна говорить, що не бачила хто - це няня Амурика групи, тоді її зміна була - але я впевнений, що, то був не він. Тихий він. Спокійний. Навряд чи образити кого-небудь здатний.

- Бідолаха… - ледве чутно сказала Оксана Ігорівна.

Завідувач сумбурно кивнув.

Він підняв руку і подивився на пристебнутий до зап'ястка годинник.

- Скоро він буде тут, - сказав він.

Знову запанувало ніякове мовчання, яке тривало хвилини дві або трохи більше. Воно було порушене звуком швидких кроків по той бік дверей, і швидкою жіночою мовою, що звучала як настанова.

Двері в кабінет відкрилися.

- Заходьте, заходьте Надіє Олексіївно, - жваво сказав завідувач. - Заходьте.

Надія Олексіївна зайшла в кабінет. Вона була одягнена в зимове стареньке пошарпане пальто, застібка якого була розстебнута, і воно розвивалося на кшталт плаща. У лівій руці вона стискувала дві вовняні шапочки, а правою тримала за руку хлопчика, зимова курточка якого також була розхристана.

- Заходьте, - додав завідувач і, підвівшись зі стільця, підійшов до хлопчика. Це був маленький Ясик.

- Ясику, - сказав завідувач, ставши у Ясика за спиною і поклавши обидві руки йому на плечі і трохи повернувши його до Олександра Петровича. - Ти пам'ятаєш цього чоловіка?

- Ні. Не пам'ятає. Там у відділку по справах дітей ним не я займався. Він взагалі мене не знає, - сказав Олександр Петрович.

Завідувач трохи, зовсім небагато, зніяковів, і коротка, конфузна посмішка пробігла по його обличчю.

Він повернув Ясика вже до Оксани Ігорівни.

- Подивися тепер на цю жінку Ясику.

У Ясика в очах читалася розгубленість й острах.

- Вона подобається тобі? - запитав завідувач.

Ясик знічено відвів очі вбік.

- Не бентежте його, - приємно посміхаючись Ясику сказала Оксана Ігорівна. - Він боїться.

- Ця жінка завтра тебе забере звідси, - сказав завідувач.

Переляк у Ясика в очах став більш явним.

- Ви хотіли поговорити з ним, - завідувач кивнув на Ясика.

- Я хотіла б зробити це з ним наодинці, - відповіла Оксана Ігорівна.

Ясик перелякано подався назад, наткнувшись спиною на завідувача.

- Не бійся, - сказав завідувач. - Вона хороша. Вона нічого тобі не зробить.

Завідувач перевів погляд на Оксану Ігорівну.

- Можете поговорити з ним в коридорі. За дверима, - сказав він їй. - Але Надія Олексіївна має бути з вами поруч.

Оксана Ігорівна з розумінням кивнула.

Завідувач перевів погляд на Надію Олексіївну.

- Надіє Олексіївно, - звернувся він до неї. - Проведіть Ясика, - він м'яко підштовхнув Ясика за плече. Ясик несміливо пішов до Надії Олексіївни.

Оксана Ігорівна встала й нешвидкими кроками, приємно дивлячись на Ясика, і м'яко йому посміхаючись, пішла до дверей.

Надія Олексіївна взяла Ясика за руку і повела його слідом за Оксаною Ігорівною.

Закривши за собою двері, вони вийшли в коридор.

На Ясиковім обличчі як і раніше читалися розгубленість й острах. Надія Олексіївна продовжувала тримати його за руку.

Оксана Ігорівна опустилася до його рівня навпочіпки, і, дивлячись в його перелякане обличчя ще раз обдарувала його м'якою, приємною посмішкою, але Ясик лише насторожився і перелякано, як маленьке лісове звірятко забачивши небезпеку нахмурився.

- Не бійся, - сказала йому Оксана Ігорівна, не стираючи посмішку з лиця. - Я буду тебе опікати.

- Й-як це? Опікати? - боязко, майже пошепки запитав Ясик.

- Я буду тобі як мама. Хочеш, щоб у тебе знову була мама?

- Моя мама померла, - відповів Ясик.

Оксана Ігорівна трохи зам'ялася і на пару секунд не знала, що сказати.

Ясик відпустив руку Надії Олексіївни. Надія Олексіївна відійшла на півкроку вбік.

- Моя мама зовсім давно померла.

- Я можу бути для тебе тітонькою… - трохи невпевнено сказала Оксана Ігорівна.

- Тітоньки в мене ніколи не було, - знічено відповів Ясик. - Зовсім ніколи не було.

Оксана Ігорівна знову посміхнулася.

- Тепер буде. Хочеш, щоб у тебе була тітонька?

Ясик напружено, і як і раніше розгублено кивнув.

- Хочу.

Оксана Ігорівна обдарувала його ще приємнішою посмішкою й лагідно погладила по трохи розпатланій через шапочку й трохи змоклій на лобі, голові.

Ясик знічено відвернув голову вбік.

- Не бійся, - ще раз сказала Оксана Ігорівна. - Завтра я тебе заберу звідси. А якщо не завтра, то післязавтра точно.

Ясик нічого не відповів.

Оксана Ігорівна протягнула йому долоню.

- Давай ручку, - ласкаво сказала вона. - Давай.

Ясик нерішуче вклав свою долоню в її.

Оксана Ігорівна тримаючи його за руку, повела назад в кабінет завідувача.

- Ходімо, - м'яко сказала вона Ясику.

Ясик несміливо пішов з нею.

Надія Олексіївна Пішла за ними вслід.

Усі троє ввійшли до кабінету.

Олександр Петрович із завідувачем були перервані посеред бесіди.

- Ну, що? - запитав завідувач дивлячись на Оксану Ігорівну.

- Все відмінно, - відповіла вона. - Він хороший хлопчик. Все буде добре, - вона добродушно посміхнулася завідувачеві.

На обличчі завідувача промайнула коротенька, суха посмішка і він пару разів кивнув.

- Тоді все добре, - сказав він. - Коли ж ви його забираєте? А то, знаєте, мені не завадило б знати заздалегідь.

Олександр Петрович з увагою подивився на Оксану Ігорівну.

- Я думаю завтра, - відповіла вона. - Якщо жодних проблем не буде, то - так. Завтра.

- Чудово, - сказав завідувач.

Він перевів погляд на Ясика.

- Готуйся Ясику. Завтра у тебе буде нова домівка.

- Не думаю, - втрутився Олександр Петрович. - Згідно із законом, після смерті батька... - він глянув на хлопчика. Ясик з увагою але й з побоюванням дивився на нього. - Єдиним спадкоємцем залишився він. Тому фактично, ви зможете жити разом з ним там, в його старому будинку.

Оксана Ігорівна замислилася.

- Я думаю, ми це пізніше вирішимо, - сказала вона.

- Але майте на увазі, - серйозно подивився на неї Олександр Петрович. - Розпоряджатися майном хлопчика ви права не маєте. Принаймні, поки він не буде вами всиновлений.

- Думаю про це замислюватися ще рано, - сказала Оксана Ігорівна. - Ми з ним знайомі-то всього декілька хвилин якихось. Подивимося, як усе складеться. Чи вживемося разом. Поки я тільки опікун. Всиновлення буде пізніше. І чи буде воно взагалі? Чесно кажучи, я на його майно не претендую. І жити ми зможемо прекрасно й у мене в квартирі. І завтра ми поїдемо до мене в будь-якому випадку. Адже в Ясиковім домі, - вона приємно глянула на Ясика - напевно, такий бардак. Поки там лад не наведемо - жити там не будемо. А там і побачимо, чи захоче хлопчик там жити чи ні.

Оксана Ігорівна знову приємно глянула на Ясика. Ясик напружено дивився на неї.

- Я все розумію, - відповів Олександр Петрович. - Але все таки, я зобов'язаний був вам про це повідомити.

Оксана Ігорівна, м'яко посміхаючись, кивнула.

- Ну що ж, - втрутився завідувач. - Гадаю, тут ми з усім розібралися?

Олександр Петрович кивнув.

- Думаю так, - відповіла Оксана Ігорівна.

- Ну, тоді, думаю, затримувати вас немає сенсу, - він сухо посміхнувся.

Олександр Петрович піднявся зі стільця.

- Так, - безпристрасно сказав він і, знявши зі спинки стільця свою зимову пухову куртку, яка висіла там весь цей час, невеликими кроками попрямував до виходу. - До побачення, - кинув він наприкінці і, відкривши двері, ще раз окинув присутніх в кімнаті, та й саму кімнату поглядом.

- Відведіть хлопчика до групи, - сказав завідувач Надії Олексіївні, котру що відбувається в кімнаті не цікавило ані трохи, й було видно, що вона трошки маялася.

Вона кивнула й, узявши Ясика за руку, повела до дверей.

- До завтра Ясенько, - сказала йому на прощання Оксана Ігорівна.

Ясик у відповідь тільки боязливо подивився на неї.

Надія Олексіївна вивела Ясика з кабінету. Проходячи повз Олександра Петровича що все ще стояв в дверях, вона лише холодно кивнула йому.

Оксана Ігорівна теж піднялася і зняла зі спинки стільця своє зимове пальто.

- До побачення, - сказала вона завідувачеві й теж покинула кабінет.

Олександр Петрович ввічливо відійшов убік, і коли Оксана Ігорівна вже була поза кабінетом, ще раз сказав завідувачеві: «До побачення», й закрив двері.

- Слава богу, - взявшись обома руками за голову, важко зітхаючи, сказав сам собі залишившись наодинці завідуючий. - Хоч одного за ці три місяці взяли. Слава богу.

Назад на вулицю Надія Олексіївна Ясика виводити не стала, а лише завела його назад в приміщення групи, й, усадивши на стільчик, наказавши при цьому не сходити з місця, пішла на вулицю забрати інших дітей, за якими наглядала вже інша «старша» й яка явно щасливою від цього не була. Але Ясик цього не знав, він здогадувався, звичайно, куди Надія Олексіївна пішла, але й тільки. Адже він залишився там один. Один залишився сидіти на тому маленькому стільчику, на який його всадили, й не бачив, що відбувається на вулиці, не бачив, чи задоволена замінююча Надію Олексіївну старша, а просто сидів і перебирав свої маленькі невпевнені думки, думаючи про те, що ж з ним буде завтра або (Якщо, як сказала та приємна жінка, яка йому так і не представилася, будуть проблеми) післязавтра. Йому було цікаво, куди він потрапить, і як там усе відбуватиметься. Які люди, або взагалі, що в цілому його оточуватиме. Він думав, напружував свою дитячу свідомість і відчував, як дрібні, холодні мурашки викликані страхом, повзають по його дитячій маленькій спині. Йому було страшно. Страшно від невідомості. І в цих роздумах і в боязні так його день і закінчився. Навіть заснув він вночі, гадаючи, що ж чекає його завтра. І роздуми ці терзали його ще довго. І на ранок наступного дня, коли він прокинувся, й навіть до моменту, коли цей самий день закінчився, а також і до кінця дня того, що йде потім - ні завтра, ні післязавтра Ясика так ніхто і не забрав.

14-1