Двадцяте березня 1995р.

Це був сонячний весняний день, і яскраві, теплі промені сонця проникали у вікна, примушуючи забути про березневу сірість.

Оксана Ігорівна з самого ранку займалася хатніми справами і вже помітно стомилася, як раптовий телефонний дзвінок змусив її від цих домашніх справ відволіктися.

Вона підійшла до телефону і підняла слухавку.

- Алло?

- Алло! Оксано Ігорівно? - зазвучав в слухавці схвильований голос. Це була Ясикова класна керівниця.

- Так, - насторожено відповіла Оксана Ігорівна. Цей дзвінок був не до добра.

- Швидше! Вас викликає директриса! Це Ясик. Він вдарив іншого хлопчика по обличчю!

- Я зараз же виходжу! - схвильовано відповіла Оксана Ігорівна і поклала слухавку.

Вона дуже швидко перевдяглася й вибігла з квартири.

* * *

В кабінеті директриси було тихо, але атмосфера стояла напружена. Сама директриса, надягнувши окуляри з овальними лінзами в тоненькій, акуратній оправі, сиділа за своїм столом і робила у великому журналі, що належить до шкільних документів, якісь примітки.

Ясик сидів на крайньому зі стільців, що стояли біля входу в ряд, і, винувато опустивши очі вниз, усім своїм тілом випромінював зніченість і острах.

Мати хлопчика, якого Ясик вдарив, сиділа від Ясика через один стілець і стомлено, порожньо дивлячись в підлогу, час від часу переводила погляд, на свого, що стояв поряд, у якого під носом виднілися бордові плями усохлої крові, що запеклася, сина, стомлено зітхала, гойдала головою і знову порожньо, стомлено дивилася в підлогу.

Класної керівниці в кабінеті не було.

Несподівано двері відкрилися і до кабінету увійшла задихана, схвильована Оксана Ігорівна. Вона розгублено подивилася на Ясика, потім кинула короткий погляд, на ту, що сиділа поруч мати побитого хлопчика. Мати хлопчика стомлено подивилася на Оксану Ігорівну у відповідь, знову стомлено зітхнула, знову подивилася на свого сина, який сумбурно, розгублено дивився попереду себе і важко, не лише використовуючи при русі повіку, але і задіюючи так само всю брову, щоку і трохи лоба, час від часу кліпав.

- Що сталося? - прагнучи говорити як можна тактичніше, сказала Оксана Ігорівна, кинувши погляд на Ясика, який ніяково з під лоба дивився на неї; на директрису, яка відволіклася від журналу й теж на неї дивилася; на матір, на хлопчика і проблиском пробігши газами по всьому кабінету.

Мати хлопчика піднялася, відпустила синові дзвінкий запотиличник, і, смикнувши його за комір його шкільного піджачка, притягнула до себе. Кроки хлопчика були незграбні, і він видав короткий, невдоволений, образливий, неголосний стогін.

- Алевтина Степанівна вмовила нас залишитися і дочекатися вас, - виснажено сказала вона, вказавши на директрису. - Не турбуйтеся. Я знаю, що він, - вона грубо поклала на плече синові руку і трішки, несильно штовхнула його, - почав перший. Він завжди перший починає. Випив з мене вже всю кров. Не турбуйтесь. Він заслужив. До побачення, - вона м'яко посміхнулася, але потім знову стомлено зітхнула і, ще раз схопивши сина за комір піджачка, потягнула до виходу.

Покинувши кабінет, вона тихенько прикрила двері й через пару секунд, по той бік дверей почулася нерозбірлива, знервована лайка.

Оксана Ігорівна обернувшись, хотіла взяти Ясика за ручку, але директриса окликнула її.

- Сядьте, будь ласка, - повчальним тоном сказала вона.

Оксана Ігорівна обернулася в її бік і, на мить, затримавши на ній погляд сіла поряд з Ясиком, й обійняла його однією рукою.

Ясик боязко, невпевнено, обережно притиснувся до неї.

- Почекай, будь ласка, в коридорі Ясику, - м'яко, але строго сказала директриса, зрушивши окуляри на ніс, і дивлячись на Ясика поверх них.

Ясик зам'явся.

- Не бійся Ясенько. Ми недовго, - м'яким, утішливим тоном сказала Оксана Ігорівна, ніжним поглядом подивившись на нього. - Йди.

Ясик незручно встав і вийшов з кабінету.

Перші секунд тридцять стояло мовчання. Чутно лише було, неголосні звуки ручки що ходить по паперу шкільного журналу.

- Ви його мати? - запитала директриса, не відриваючись від журналу.

- Його мати давно померла, як він мені сказав, - трохи незручно відповіла Оксана Ігорівна.

- Я знаю, що ви не його справжня мати, - спокійно сказала директриса. - Але, ви його мати? Офіційно. Згідно з законом.

- Ще ні, - відповіла Оксана Ігорівна. - Поки що я тільки його опікунка. Суду ще не було. Буде тільки через пару місяців. Тоді, на суді, все й буде вирішено. Надавати мені право всиновлення чи ні.

- Зрозуміло, - сказала директриса, і, поставивши ручку в склянку, що стояла в неї на столі, в якій знаходилися і все інше її приладдя для письма, закрила журнал. - Ви ж знаєте, що у вашого хлопчика проблеми, - продовжила вона. - Не через бійку. Ні. Загалом. У психологічному плані. Він занадто відчужений, - вона значно подивилася на Оксану Ігорівну поверх окулярів.

- Я знаю, - зітхаючи, сказала Оксана Ігорівна. - Але, в нього була дуже важка дитяча травма. Плюс не дуже солодке життя в дитячому будинку. Найшвидше відчуженість його саме через це. Перед тим, як отримати право опіки над ним, мені говорили, що він ще в дитячому будинку поводився так. Ні з ким не спілкувався, майже, завжди знаходився осторонь. Як зараз.

- А ви намагалися як-небудь з цим боротися? - запитала директриса.

- Намагалася.

- Як?

- Я намагаюся оточити його турботою, щоб він перестав почувати себе неповноцінним й ущемленим. Намагаюся якнайчастіше виводити його на вулицю. На ігрові майданчики, щоб він бачився з іншими дітьми. Так само він з іншими дітьми бачиться в школі. Але поки результатів мало. Відкритішим він став тільки переді мною.

- І все? - запитала директриса.

- Все.

Директриса кілька разів задумливо кивнула.

- Цього не буде достатньо, - сказала вона. - Потрібне щось більш визначене й істотне. Щось, що може бути ближче для нього. Він любить щось робити? Малювати? Співати? Щось в цьому роді? Спробуйте його здати на які-небудь позакласні заняття, секції. Те, що він полюбляє. Поговоріть з ним про це. Можливо з дітьми, в яких знайдуться з ним спільні інтереси, він зблизитися зможе? Запитайте в нього, чим би він хотів займатися, - директриса значно кивнула.

Оксана Ігорівна нерішуче зрушила плечима.

- Поговоріть з ним, - додала директриса. - Якось же ми повинні йому допомогти, - вона доброзичливо кивнула. - Більше не смію вас затримувати, - вона поправила окуляри, й ще раз відкривши все той самий журнал, що лежав перед нею, почала переглядати його.

Оксана Ігорівна повільно піднялася. На обличчі її читалося питання. Вона зробила пару кроків до дверей і, взявшись за дверну ручку, ще раз питально глянула на директрису.

- До побачення, - нетвердо сказала вона і вийшла.

Ясик чекав її в коридорі. Як тільки Оксана Ігорівна показалася з-за дверей, він з тремтячим, винуватим переляком в очах підійшов до неї ближче й подивився на неї.

Оксана Ігорівна підійшла до нього і, подивившись на нього, ніжно погладила по голівці.

- Ходімо Ясенько додому, - сказала вона й протягнула йому руку.

Ясик покірно взявся.

Пройшовши декілька шкільних коридорів, вони вийшли на вулицю. Обидва мовчали. Для Ясика мовчання було куди властивішим, але Оксані Ігорівні, яка з Ясиком заговорити намагалася постійно, розмовляти зараз не хотілося взагалі. Не хотілося говорити про те, про що порадила директриса - про Ясикові вподобання, про те, чим би він займатися хотів би. Не було настрою для розмов у неї. Не хотілося навіть говорити про той випадок, що змусив її прийти в школу. Але думати про нього вона не переставала.

««Цуценятка», - адже так він говорив. – «Не варто на них злитися». Але ж вдарив іншого. Вдарив же. А казав зворотне. Виходить може ж дати відсіч. Може. Але чомусь не дає. Не відповідає. Не розповідає нікому. Занадто вже він потайливий. Занадто», - думала вона.

Вони пройшли далі. З кожною хвилиною школа була все далі й далі. А їх будинок-багатоповерхівка наближалася, і її можна було вже побачити, але вона все ще була досить далеко.

Вони йшли далі, йшли й мовчали, а Оксана Ігорівна продовжувала думати все про те ж.

««Цуценятка», - говорив він».

Вони ввійшли до дворів житлових багатоповерхівок - вони були порожні. Погода псувалася. Від яскравого сонця, що буквально нещодавно радувало своїми променями, вже не залишилося нічого. Залишилася тільки березнева сірість.

Проходячи повз один з під'їздів, Оксана Ігорівна помітила великого, міцного вуличного і швидше за все бездомного кота й що намагалося пограти з ним маленьке, таке ж вуличне й бездомне цуценя. Цуценя грайливо гарчало, намагалося вкусити кота за вухо, за хвіст, але кіт сидів і захоплено дивився вдалину. Здавалося, що він думав - настільки глибоким був його погляд. Він відчував несильні покусування цуценяти, відчував, що той до нього лізе і явно терпів. Йому не подобалося, але він терпів і продовжував зі своєю неприродною котячою задумливістю дивитися вдалину. Він незадоволено виляв хвостом, показуючи своє роздратування, але цуценя все лізло й лізло, а кіт усе терпів і терпів. Але роздратування його росло. Несподівано він легко, навіть не випускаючи кігтів, ударив цуценя по морді й, з розширеними від роздратування зіницями, голосно зашипів. Цуценя вискнуло й, скривджено скулячи, нарешті, залишило кота в спокої й втекло.

«В усіх буває межа, - подумала Оксана Ігорівна. - В усіх. Навіть у нього, - вона ніжно кинула погляд на Ясика. - Навіть у нього. Правда у кожного своя, й плювати, хто дошкуляє тобі - чи безглузде цуценя чи хтось розумний, здатний усвідомлювати свої вчинки».

18-1