Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Вісімнадцяте березня 1995р.






З часу, як Оксана Ігорівна і маленький Ясик побували в Ясиковому старому будинку, пройшло вже декілька тижнів, і зараз Ясик сидів за письмовим столом на квартирі Оксани Ігорівни і під звуки працюючого телевізора, на який він уваги майже зовсім не звертав, на тому, що лежав перед ним, білому, великому аркуші паперу щось малював кольоровими олівцями. Що він малював, побачити не можна було, оскільки хлопчик старанно прикривав намальоване своєю маленькою ручкою, але було видно, що зробити свій малюнок дуже якісним і красивим він старається сильно.

За час що пройшов з тієї миті, як в його старому будинку у нього стався той сильний напад люті, дещо в його поведінці все ж помітно змінилося. Адже Оксана Ігорівна пообіцявши йому тоді, що постарається зробити все, щоб Ясик забув все те неприємне, що з ним сталося, тільки вони повернулися на її квартиру, хоч і до цього вона оточувала його ласкою і турботою, стала оточувати його ними з ще більшою силою і вже через декілька днів в Ясиковому замкнутому, нетовариському, боязкому характері поступово відбулися невеликі зміни. Нарешті він перестав соромитися її й став до неї відкритішим. Нарешті він не соромився з нею розмовляти, і часто стало траплятися так, що він перший заводив з нею свою коротеньку, дитячу розмову. Нарешті можна було помітити, як хлопчик займається чим-небудь іншим окрім як боязко сидить десь осторонь, притискуючи опудалко кошеня до себе. Нарешті можна було побачити, як він грає з іграшками, малює, радіє, сміється. Але все таки частка потайливості й недовіри в його характері залишилася, і частка ця була досить велика. Часто хлопчик ховався, щоб погратися з якими-небудь іграшками, часто не хотів показувати, що ж він намалював, часто починаючи розмову, він обривав її на середині, багато чого не договорюючи. А зі своїм опудалком чорного кошеняти, він як і раніше майже не розлучався. Воно майже завжди було при ньому.

Друзів собі завести він так і не зміг, тому що недовірливо відносився до оточення. Розмовляти він майже з усіма соромився, а іноді і зовсім не бажав, кожного разу, коли хто-небудь з ним намагався заговорити, конфузно і невпевнено відвертаючись від співрозмовника або взагалі прагнучи відійти від нього чимдалі. Загалом тепліше він став ставитися тільки до Оксани Ігорівни й більше ні до кого іншого. Оцінки в школі його як і раніше були хорошими. І знову, як і в дитячому будинку, останнім часом все частіше і частіше він ставав предметом дитячих знущань, через що Оксану Ігорівну неодноразово викликали до школи, оскільки знущання іноді бували занадтими. Але Ясик ніяк на них не відповідав, а лише терпів їх і все. Він нікому не говорив про те, що з нього знущалися, ні учителям, ані самій Оксані Ігорівні й навіть коли знущання міг споглядати хто-небудь з дорослих і переривав його, то з Ясика з приводу цього неможливо було й слова витягнути. Він мовчав і нічого про це розповідати не бажав, а коли знущання відбувалося знову, то терпів, а потім знову мовчав і нікому, нічого не говорив.

Оксану Ігорівну це дуже хвилювало. Їй хотілося припинити все це, але що вона могла зробити, якщо сам Ясик з цим боротися не хотів? Вона не могла з цим поробити нічого.

Час від часу вона намагалася поговорити з ним з цього приводу, але Ясик нічого їй не говорив. Вона запитувала: «Чому ти мовчиш про те, що з тебе знущаються?». Але Ясик не відповідав. Вона запитувала: «Чому ти терпиш? Чому нікому не розповідаєш з дорослих?». Але Ясик мовчав.

«Що ж робити?», - думала вона. Але нічого поки-що в голову не приходило. Вона чекала. З кожним днем їй здавалося, що Ясикове вставлення до неї стає все теплішим й теплішим, і що скоро, можливо, він відкриється перед нею. Тому вона чекала. Чекала, що скоро це станеться.

І зараз, коли Ясик сидів за столом і під звуки працюючого телевізора, щось малював на білому аркуші паперу, обережно прикриваючи намальоване своєю дитячою ручкою, вона стояла в проході в кімнату й спостерігала за ним.

«Можливо зараз варто спробувати? Може сьогодні він все ж розповість, чому він терпить усі ці знущання і нікому про них не розповідає?», - думала вона.

І вона повільно підійшла до нього ззаду.

- Що ти малюєш? - запитала вона.

Ясик лише боязко, але з сором'язливою посмішечкою прикрив аркуш паперу й другою рукою.

- Ну, покажи, Ясенько. Що ти малюєш? - наполягала вона.

Ясик невпевнено подивився на неї і пару секунд опісля, повільно, незручно відвів руки від аркуша паперу. На нім був намальований великий, товстий, пухнастий, сірий кіт, але небагато спотворений, оскільки це все ж був невмілий малюнок дитини.

- Хто це? Кіт? - м'яко запитала Оксана Ігорівна.

Ясик знічено посміхаючись пару разів кивнув.

- Який красивий! Це він? - вона вказала, на те, що стояло перед Ясиком, його опудалко чорного котеняти.

- Ні, - боязко відповів Ясик. - Він же чорний. І маленький зовсім. Це Маркіз, - вказав він своїм дитячим пальчиком на намальованого кота. - Він раніше в мене був. Давно-давно ще. Він був товстий і ледащий.

Оксана Ігорівна посміхнулася.

- Красивий, - сказала вона.

Ясик теж м'яко, але як і раніше знічено посміхнувся.

- А як справи у тебе в школі? - запитала вона його.

Але Ясик лише зам'явся й конфузно й насторожено подивився на неї.

- Ясику. Як у тебе справи?

Але Ясик не відповів.

- Тебе знову кривдили?

Але лише більше настороженості з'явилося в Ясикових очах.

Оксана Ігорівна погладила його по голівці.

- Ну чому ти не розповідаєш? - запитала вона його.

Але він лише боязко опустив очі вниз.

- Чому ти терпиш, ці знущання?

Але Ясик все одно не відповідав.

Вона, важко зітхнувши, ще раз погладила Ясика по голівці.

- Який жаль, що ти досі не довіряєш мені, - сумно сказала вона й, збираючись вийти з кімнати, вже зробила крок, як Ясик тихенько, невпевнено заговорив.

- Вони всі зовсім як цуценятка глупі, - сказав він.

- Що? - перепитала Оксана Ігорівна, оскільки не зрозуміла, що Ясик мав на увазі.

- Вони ще зовсім глупі. Дурники ще, - все так само тихо й невпевнено сказав Ясик. - Як глупі цуценята, які без жодного злого наміру гризуть і ламають усе. На них не потрібно злитися. Просто вони ще глупі й не розуміють. Вони не злі. Просто ще глупі цуценятка.

- Чому ти так вважаєш? - схвильовано запитала Оксана Ігорівна.

Але Ясик лише ще сильніше сконфузився і нічого не відповів.

- Тебе хтось навчив цьому? - запитала вона.

Але Ясик мовчав.

Вона сіла навпочіпки, опустившись до його рівня, й підняла рукою його підборіддя вгору, щоб його очі дивилися в її.

- Я не знаю, чому ти так вважаєш, але іноді все ж потрібно давати кривдникам відсіч. Іноді треба домагатися того, щоб тебе ніхто не кривдив. Іноді й глупого цуценяту треба клацнути по носу, щоб той від тебе відв'язався. Наступного разу, Ясенько, якщо над тобою знущатимуться, розкажи своїй вчительці. Вона тебе захистить.

Ясик не відповів на це ніяк. Навіть по обличчю його не проскочило жодної емоції, по якій можна було визначити, зрозумів він чи ні.

Оксана Ігорівна ще раз погладила Ясика по голівці й ніжно притиснула до себе.

- Ти зрозумів мене Ясеньку? - запитала вона.

Але Ясик все одно мовчав.

 

* * *

 

Наступного дня інші діти знову стали глузувати над ним, а він, як і всі попередні рази просто терпів і все. Терпів і ніяк на них не відповідав. І, так само як і завжди, нікому з дорослих про це говорити нічого не став.

 

17-1

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.