Р. Одинадцяте Вересня. Любомир, лежачи на спині, витягнувшись на ліжку, спершись на зігнуті в ліктях руки, в напівлежачому-напівсидячому положенні

Любомир, лежачи на спині, витягнувшись на ліжку, спершись на зігнуті в ліктях руки, в напівлежачому-напівсидячому положенні, все такими ж скляними очима дивився в стелю.

Було вже близько десятої години вечора, в кімнаті стояла напівтемрява, і лише невелике світло настільної лампи, що стояла на комп'ютерному столі навпроти, світило цю напівтемряву створюючи, і не дозволяючи їй перетворитися на темряву кромішню.

Відколи Любомир повернувся з будинку Величара і цього обдовбаного Роми, пройшло декілька годин і за цей час, як би він не намагався заснути, сон охопити його так і не зміг. Не виходило. Організм як і раніше відпочивати відмовлявся. Тому-то Любомир просто дивлячись в стелю і лежав.

Здавалося, що той густий крем, яким замінили його мозок, загус ще сильніше, і голова його стала працювати ще повільніше. Здавалося, що окрім одного тільки крему, в черепну коробку йому поклали величезну свинцеву кулю, яка в цьому в'язкому кремі угрузаючи, притягувана земною силою тяжіння, повільно рухалася до найближчої до землі стінки черепа, глухо вдарялася об неї і в момент удару через усе Любомирове тіло проходив різкий, досить сильний, але терпимий електричний імпульс, що примушував його на мить відчути на тілі неспокійне тремтіння.

Щодо Величара дзвінків поки що не було. І сам Величар усе як і раніше знаходився поза зоною дії мережі. Ну, принаймні, півгодини назад, коли Любомир набирав його номер востаннє, то з динаміка телефону саме це і почув.

«Чому про нього немає ніяких новин? Він додому повертатися сьогодні не збирається? Хоча, якщо в нього спосіб життя такий же як і в Роми, то... Потрібно набрати його ще раз», - повільно, неквапом, не напружуючи голову, думав про себе Любомир, але вставати і набирати номер Величара ще раз, так і не став, а все так само залишився дивитися в стелю.

Раптово на всю кімнату стала звучати мелодія, і почулися гудячо-дзизчащі, вібруючі звуки - це задзвонив його телефон. Любомир, на мить забувши про втому, підхопився з ліжка і, схопивши його обома руками, подивився на екранчик, бажаючи дізнатися, хто це йому дзвонить.

Екранчик показував: «Сергій Андрійович».

- Трясця твоїй матері, - в'яло, крізь зуби, тихо вилаявся Любомир і, всівшись на ліжку, секунду просидів з кислим, невдоволеним виразом обличчя. - Не дзвонив, не дзвонив і тут... Хоча, чого ще від нього варто було очікувати? Рано чи пізно все одно подзвонив би.

Натиснувши на кнопку прийому виклику, Любомир підніс телефон до вуха.

- Алло, - стомлено і в'яло сказав він.

- Любомир? У вас з'явилася яка-небудь нова інформація? Ви можете знайти вбивцю? - говорив голос Сергія Андрійовича в слухавці.

- Поки що ні. Але деяка інформація у мене все ж є. На місці справа не стоїть.

- Прекрасно! Прекрасно! - з підлабузницькою ноткою говорив Сергій Андрійович. - Знайдіть же вбивцю скоріше! Будь ласка!

- Я постараюся. Але нічого не обіцяю, - відповів Любомир.

- Знайдіть. Будь ласка, знайдіть його.

- Я постараюся, - твердо відповів Любомир.

- Вибачте… - обережно сказав Сергій Андрійович. У голосі його почулося якесь побоювання. - Але можна я поставлю вам одне запитання?

- Яке?

Сергій Андрійович на секунду затнувся.

- А... а що вам розповів Аркадій Сольц? - з величезною обережністю запитав він.

Обличчя Любомира прийняло трохи обурений, але також і здивований вигляд.

- Яка різниця? - з не дуже великим роздратуванням запитав він. - Частина того, що він мені розповів, допомогла мені просунутися далі, і це головне. Чому це хвилює вас?

- Ні! Що він вам розповів!? - вже голосніше й наполегливіше й запитував Сергій Андрійович.

- Яка різниця? - дратуючись ще сильніше, відповів Любомир.

- Ні! Скажіть мені! Що він вам розповів? - в голосі Сергія Андрійовича чулося хвилювання.

Любомир на пару секунд замислився.

- Навіщо ви хочете, щоб я знайшов вбивцю вашої дочки? - серйозно і твердо запитав він.

Сергій Андрійович затнувся, і декілька секунд з трубки чулося тільки невдоволене сопіння.

- Гаразд. Не відповідайте, - спокійно, покірливо відповів він через пару секунд. - Але… він казав вам що-небудь про кота?

- Про кота? Про якого кота? Ні не казав, - Любомир брехав. Йому хотілося якось Сергію Андрійовичу насолити. Якось помучити його, за ці безглузді телефонні дзвінки, які йому і так не подобалися, а зараз, в його втомленому, в'ялому стані навіть виводили з себе. - Нічого він мені не говорив ні про яких котів. Він мені розповів дещо про свого сина. Зокрема і те, що він, як ви і говорили, був наркоманом. Ось так.

- Д-добре, - невпевнено, затнувшись, відповів Сергій Андрійович. - Коли буде відомо що-небудь, повідомте мені, будь ласка.

- Добре, - сказав Любомир і поклав слухавку.

Він недбало шпурнув телефон на ліжко.

- Та пішов ти в жо..у, - монотонно, спокійно, і так само в'яло сказав він, адресуючи ці слова Сергію Андрійовичу.

Він знову улігся на ліжко і, розтягнувшись, продовжив витріщатися в стелю.

- Немає ніякого кота, - сказав він сам собі. - Немає. Є тільки людина в масці. Й... чому цей ідіот, так сильно хоче, щоб я знайшов його? Особливо якщо він вважає, що цей вбивця напівкіт, швидкий як блискавка, рухливий як ураган і небезпечніший за будь-яку озброєну людину? Щось не так. Щось не чисто.

Він ще з п'ять хвилин, не відриваючись, дивився в стелю, потім сів на ліжку, напомацки знайшов телефон, який він нещодавно шпурнув на нього і набрав номер Величара. Почулися довгі гудки - Величар був в зоні дії мережі.

Любомир трохи підбадьорився і, зовсім небагато схвилювався.

- Алло, - почувся голос в слухавці.

- Алло. Я можу говорити з Віктором Величаром? - Спокійно запитав Любомир.

- Це я. Чого ви хотіли?

- Чи знайома вам дівчина на ім'я Ірина Бальська?

- Так.

- Нам треба зустрітися і поговорити про неї.

- А що сталося? - запитав Величар.

У слухавці, на задньому плані Величарова голосу став чутний ще один невиразний і одурманений. Любомир не міг розібрати, що той другий голос говорив, але належав він явно Ромі.

Любомир роздратовано глитнув.

- Я думаю, буде краще, якщо я поясню вам усе при зустрічі. Я сьогодні заїжджав до вас, але вас не було вдома. Ваш друг повинен був передати вам про те, що я у вас був. Рома.

Величар незадоволено кашлянув.

- Рома, - спокійно, але суворо сказав він і тут же підвищив тон у декілька разів. Голос його чутися став гірше, неначе Величар говорив кудись убік. - Рома!

- Що? - почувся невиразний голос Ромин.

- Сюди сьогодні хтось приїжджав?

Знову почулася невиразна мова Роминого голосу.

- Рома, трясця! Я не жартую! Заїжджав чи ні?

Знову невиразна мова.

- Хто-небудь взагалі!

Величар незадоволено рикнув.

- Алло, - повернувся він до розмови з Любомиром. - Від мого друга мало користі. Але, я думаю, зустрітися ми можемо, якщо це дуже важливо, звичайно.

- Це дуже важливо, - відповів Любомир. - І про всяк випадок, щоб ви були впевнені, у вашого друга в телефоні залишився збереженим мій номер, можете перевірити і порівняти з цим, з якого я вам зараз телефоную. Він підписаний як «Любомир Прилуцький». Перевірте.

- Добре. Пізніше. Так, а що сталося?

- Про це при зустрічі поговоримо. Мені заїхати до вас додому?

- Ні. Зараз я від'їжджаю. Можемо зустрітися в барі «Жовте небо». Через годину.

Любомир кинув погляд на настінний годинник. Пів на одинадцяту.

- Добре, - відповів він. - Як я зможу вас упізнати?

- Подзвоните мені, коли будете біля входу, я до вас вийду. Хоча, Рома буде зі мною, тому, у разі чого, то можете впізнати мене по ньому… але краще все ж зателефонуйте.

- Добре. До зустрічі, - відповів Любомир і поклав слухавку.

Потрібно збиратися.

Любомир встав і вдруге за сьогодні, пішов у душ. Освіжитися було йому зараз конче необхідно.

* * *

Любомир в міру можливості намагався гнати свій чорний Audi якнайшвидше. Він трохи не розрахував час, тому на зустріч в бар «Жовте небо» з Віктором Величаром запізнювався. Він трохи нервував, і мало не через кожну хвилину поглядав на час на екрані телефону, який, він щоб не лазити кожного разу в кишеню, кинув на сусіднє сидіння.

Перед виходом з домівки, він прийняв ще дві пігулки тонізуючого, щоб голова почала працювати хоч трохи швидше, і вони дійсно йому допомогли, але почуття нездужання все ж як і раніше його мучило. У нього страшенно боліли втомлені очі, в голові гуло, а в грудях здавалося, утворився якийсь клубок, який хоч і дуже, дуже повільно, але поступово збільшувався, давлячи на легені, шлунок і серце, приносячи Любомиру дискомфорт і вселяючи в його тіло невелику слабкість.

Любомир ще раз подивився на час. Пів на одинадцяту.

- А дідько! - схвильовано випалив він, шпурнувши телефон назад на сусіднє сидіння. Він має бути вже там.

Він з радістю зараз додав би газу, але вулиця, по якій він їхав, була досить вузькою, а дорогу йому загороджував автомобіль, що повільно їде попереду.

- Дідько!

Він їхав з максимальною можливою в даний момент швидкістю і терпляче чекав, коли дорога стане ширша, або їдучий попереду автомобіль поверне вбік, звільнивши Любомиру шлях.

У нього з голови не хотіла виходити та остання розмова з Сергієм Андрійовичем і та його остання думка: «Чому цей ідіот, так сильно хоче, щоб я знайшов цього напівкота, якщо він вважає, що він швидкий як блискавка, рухливий як ураган і небезпечніший за будь-яку озброєну людину?». Любомиру це не подобалося. Виглядало все якось підозріло. Схоже на якусь засідку. Підставу. Неначе Любомир був свого роду приманкою на цього кота.

Любомир напружився, стиснув щелепу і крізь стиснуті зуби процідив:

- Та немає ніякого Кота. Це неправда! Не буває такого!

Машина що затуляла Любомиру дорогу нарешті повернула вліво і він зміг додати швидкості.

- Немає ніякого кота. Цього не може бути. Вбивця - звичайнісінька людина, що вбиває своїх жертв нестандартним способом. Звичайнісінька. Людина в масці. І…досить! - він, показуючи серйозність своїх слів, несильно вдарив долонею по торпеді.

Зупинившись біля перехрестя з широкою магістраллю, дочекавшись можливості, не порушуючи правил, продовжити свій шлях він повернув наліво, а потім проїхавши ще метрів п'ятдесят ще раз наліво. «Жовте небо» має бути десь тут.

Він зменшив швидкість і проїжджаючи кожну будівлю намагався знайти на ній хоч якийсь натяк на бар «Жовте небо».

Попереду показалася яскраво-жовта вивіска, що світиться, на якій чорними буквами було виведено: «Жовте небо. Бар».

Любомир припаркувався поряд з входом і, прихопивши з сусіднього сидіння телефон, вийшов з машини. Він зупинився ледь не коло самих дверей-входу в бар і подивився на екран телефону, щоб дізнатися час. Без двадцяти північ. Він запізнився на десять хвилин.

Він важко зітхнув.

«Сподіваюся, вони ще тут», - подумав він, набравши номер Величара і підносячи телефон до вуха.

У динаміці телефону пішли протяжні гудки. Пройшло вже з півхвилини, але слухавку Величар так і не взяв. Гудки йти перестали і виклик, унаслідок довгого часу без відповіді самостійно скинувся.

«Не бере», - подумав Любомир і набрав номер Величара ще раз. По спині пробігло невелике, неприємне тремтіння.

Знову почулися протяжні гудки, але виклик все одно залишився без відповіді.

- Дідько! - тихо, сам собі сказав Любомир і, схвильовано подивившись по сторонах і з пару секунд подумавши, швидко, ввійшов до бару, в надії, що Величар з Ромою все ще сидять усередині, але просто не чують його дзвінка. Телефон він рефлекторно поклав куди і завжди - в передню кишеню штанів.

Приміщення бару було не великим, приблизно десять на десять метрів і стояло в нім всього шість столиків, зайнятими з яких були тільки три. Інтер'єр був оформлений під небесну тематику. Стіни були відповідно, жовтими з, місцями, намальованими на них синіми і блідо блакитними хмарами, а під стелею красувалося витончене, естетичне, рожево-помаранчеве сонце.

Любомир оглядівся по сторонах в надії побачити Рому, але видно його ніде не було. Він відчував, як хвилювання в нім починає зростати.

- Трясця! - Ще раз пошепки, трохи чутно, вилаявся він. - Не встиг!

Хоча було можливо, що вони ще не прийшли.

Він підійшов до барної стійки і окликнув бармена.

- Так? - сказав бармен підійшовши ближче до Любомира, стоячи за барною стійкою.

- Даруйте. Ви можете сказати, чи не заходили сюди пара хлопців, один з них був такий, худорлявий, темноволосий і трохи тупуватий, а другий. - Любомир замислився. Що там про Величаре Олена говорила?

«Стрункий. Х-худий навіть. Хитрий він. Обличчя у нього хитре», - промайнуло у нього в голові.

- Другий світловолосий, теж худорлявий і обличчя в нього хитре. Не бачили таких?

Бармен хитро посміхнувся і значно подивився на Любомира.

- Замовляти будете що-небудь?

Любомир трохи роздратовано, але намагаючись не подавати вигляду, зітхнув.

- Налийте мені Тонік, будь ласка. - Він поліз в кишеню за гаманцем.

- Може Джин-тонік? - запитав бармен.

- Ні. Просто Тонік.

Бармен дістав з-під барної стійки невисоку, пузатеньку склянку з товстим дном і на дві третини наповнив його прозорою шипучою рідиною.

- Схожі люди були тут нещодавно. Але пішли… - сказав Бармен, передаючи Любомиру склянку з Тоніком.

- А давно? - запитав Любомир.

- Буквально п'ять хвилин тому.

Любомир узяв в руки склянку і, розплатившись і на знак вдячності, кивнувши барменові, відійшов убік і сів за столик який стояв біля вікна. Вікно виходило на вулицю, і Любомир міг через нього бачити свій Audi.

Усередині нього стояло обурення.

«Як так?», - думав він. – «Вони мене тільки п'ять хвилин почекали і пішли? Ідіотизм. Я ж говорив Величару, що це важливо! Дідько!».

Він з невдоволенням на обличчі відпив трохи зі склянки. У роті стало гірчити, в голову вдарила маленька, крихітна, зовсім непомітна хвиля підбадьорення.

«Маячня», - продовжував обурюватися Любомир про себе.

Він дістав з кишені телефон і ще раз набрав номер Величара. Гудки йшли, але відповіді так і не послідувало.

- Трясця! - вилаявся він пошепки.

Він ще раз набрав номер Величара.

Відповіді немає.

- Ідіотизм.

Він грубо, роздратовано шпурнув телефон на столик, але зробив це відносно акуратно, щоб не зламати його і не привернути великої уваги.

- Просто маячня.

Він відпив ще трохи і невдоволено став дивитися у вікно на свій автомобіль.

- Домовлялися ж. Не могли мене десять хвилин почекати? Я ж говорив, що це важливо, - незадоволено бубонів він собі під ніс. На обличчі його окрім великої втоми читалося також і дуже велике роздратування. - Домовлялися ж!

Він зробив ще ковток.

- Нісенітниця!

Любомир продовжував дивитися у вікно, кидаючи погляд то на свій автомобіль, то на порожню, освітлювану ліхтарями вулицю. Він відставив склянку вбік, залишивши в нім два-три ковтки Тоніку, і знову взявся за телефон.

«Якщо зараз не візьме слухавку, то… то що? - думав він. - Тут тільки один варіант - додому їхати. А що потім?», - він знову відчув, як усередині у нього почало все горіти. Азарт став наростати в нім, почав душити його. Цей Величар зараз був останньою точкою на карті його розслідування, і ця невдала зустріч означала тільки те, що тепер Любомир знову потрапив в безвихідь, і рухатися йому більш нема куди.

Величезна злість, можна сказати навіть лють проявилася на його обличчі, і від втоми не залишилося й сліду. Любомир здавалося зараз лусне від тієї напруги, з якою він зараз стримувався від того, щоб схопити поки що ще не порожню склянку з Тоніком і запустити нею в стіну.

«Усе… Тихо… Спокійно... Все буде добре, - подумки заспокоював він сам себе. - Все зараз буде добре. Зараз я наберу Величара і він відповість. Усе буде добре».

Трохи згасивши в собі злість, Любомир набрав номер Величара і підніс телефон до вуха. Знову зазвучали протяжні гудки, але відповіді не послідувало.

Любомир відчув, як злість прилинула до нього з новою силою.

- К-курво! - як можна тихіше прошипів він. Він знову щосили намагався стримати злість. Напруга знову стала читатися на його обличчі. - С-сука!

Він стиснув телефон в руці. Стиснув так сильно, що ось-ось панель на нім затріщить і піде тріщинами. В тому, що Величар зараз не бере слухавку, особливо страшного, авжеж, нічого не було, адже йому можна буде подзвонити і домовитися про зустріч і завтра, і післязавтра, тим більше ж Любомир знав, де він живе, але сама ця ситуація була для нього страшенно неприємною і він не бажав терпіти того, що розслідування його буде пригальмовано через якісь (довбані) десять хвилин запізнення. Тим більше ж, а раптом наступної зустрічі не буде взагалі? Раптом Величар більше зустрітися не захоче? Хоча з чого б? Але все таки! Хіба мало що станеться?! Зараз же він слухавку не бере!

Любомир стиснув в руці телефон ще сильніше. Якщо наступної зустрічі не буде, то найбільше винити він стане себе, і він знав це. Саме тому зараз для нього все було настільки нестерпним.

Він стримувався з останніх сил і хотів вже просто кинути все, вибігти на вулицю і сісти в машину, де емоціям можна буде дати волю, але несподівано злість в нім стихла, і заспокоєння обкутало його.

«Чорт! Рома!», - подумав він і швидко став набирати Ромин номер - про нього-то він зовсім забув.

Він підніс телефон до вуха і став слухати протяжні гудки, що звучали в динаміку телефону. Азарт в нім зараз перестав його душити і став тільки підбадьорювати, але якщо і Рома слухавку не візьме, то наступний прилив злості Любомир утримати точно не зможе і склянка або телефон, сто відсотків полетить в стіну.

Він обернувся до вікна і, сподіваючись на Ромину відповідь, втупився в одну точку на освітленій ліхтарями вулиці і, не відриваючись, став дивитися на неї.

Рома слухавку не брав, але за вікном Любомир побачив щось, що змусило його про телефонний дзвінок забути взагалі - Рома з'явився за вікном. Він був явно переляканий, схвильовано бігав, махав руками і кричав.

Любомир схопився, швидко допив зі склянки залишки Тоніку і якнайшвидше вибіг з бару. Він підбіг до Роми.

- Де ви були? Де Величар? - схвильовано став він запитувати в нього, але Рома тільки схопив Любомира за плечі, трохи потягнув на себе і зі страшенно переляканими очима схвильовано сказав:

- Мужик, допоможи! Допоможи! Будь ласка, допоможи чоловіче! Допоможи!

- Що сталося? - запитав Любомир.

- Там. Його там, він його вб'є! Його вбивають там! Допоможи мужик! Будь ласка!

- Що? Кого вбивають? Хто?

- Величара. Його вбивають там. Допоможи, будь ласка! - Рома схвильовано став трясти Любомира за плечі.

- Хто? Хто його вбиває? Що сталося?

- Я не знаю! Він схопив його в провулку. Допоможи!

- Він? Хто він?

- Я не знаю… чоловіче! - завив Рома і один раз сильно смикнув Любомира на себе. - Допоможи!

- Зараз! - швидко сказав Любомир і підбіг до своєї машини. Він швидко відкрив передні дверцята, де розташовувалося місце водія, і став порпатися в бардачку. Звідти він дістав електро-шокер і, пустивши через нього короткий розряд, щоб перевірити його працездатність, побіг до Роми.

- Сюди! Сюди! - закричав Рома і побіг, вказуючи Любомиру дорогу. - Сюди!

Любомир біг слідом.

«Що відбувається? - йдучи за Ромою дивувався він. Його ця ситуація досить-таки схвилювала. - Хто напав на Величара? Якось дивно, що на їх компанію останнім часом так часто нападають. Дивно»

Пробігши метрів з десять, вони повернули направо.

«Може це той же, хто і на Євгена Сольца і на дочку Сергія Андрійовича напав? Хоча рано щось говорити. Рано».

«Це Кіт», - яскраво промайнуло у Любомира в голові, але він тут же задушив цю думку. - Ніякого кота немає! - подумки сказав він сам собі. - А якщо це той, хто вбив і Сольца і Ірину – то це тільки на краще. Розслідування завершиться сьогодні. Хоча рано щось говорити. Рано».

- Сюди, - захекавшись напіввигукнув Рома. - Ми вже близько.

Любомир обсмикнув Рому за плече і зупинив його.

- Наскільки близько? - запитав він.

- Він там. Там. У тому провулку.

Рома вказав на темний провулочок в двадцяти метрах від них, на іншій стороні вулиці, на якій вони знаходилися.

- Він там.

- Тоді не біжи, - сказав Любомир. - Спокійно. Ходімо.

Любомир звичайним, ні швидким ні повільним кроком рушив до провулка. Шокер він тримав напоготів.

Перевернувши шокера, Любомир подивився на невеличку лампочку маленького світлодіодного ліхтарика вбудованого в нього. Він натиснув на кнопку що цей ліхтарик вмикає, щоб перевірити чи працює і побачивши як ліхтарик запалився яскравим білим світлом, в цей же самий момент вимкнув його.

Вони підійшли до провулка.

- Стій, - Любомир тихо зупинив Рому. Вони стояли за рогом, біля входу в той самий провулок.

- Там? - тихо запитав він Рому, вказавши за ріг.

Рома схвильовано прокивав.

- Підемо. Тільки тихо. Зрозумів?

Рома кивнув.

«Що вони тут робили? Чому пішли з бару?», - думав Любомир.

Він зробив крок з-за рогу, потім ще крок і вступив в темряву провулка. До його вух не доносилося ніяких звуків, ні звуків боротьби, ні криків від болю, ані окликів про допомогу. Зараз він ніяких звуків окрім звуків своїх і Роминих тихих, обережних кроків взагалі не чув. У провулку стояла абсолютна тиша.

Він пройшов ще пару метрів.

- Кр-к-к-к-к-к-кр-р-р, - Донеслося до його слуху.

Він зупинився і спробував вглядітися в темряву. Ромі жестом він теж вказав стояти.

У темряві, в двох-трьох метрах від нього, він побачив темний силует, котрий сидів навпочіпки біля якогось незрозумілого, але неначе м’якого бугра на землі.

- Кр-к-к-к-кр-р-р, - знову почув він, і почулося тоненьке ледве помітне журчання.

Любомир включив на шокері ліхтарик і направив промінь на силует. Те, що він побачив, змусило його здригнутися від переляку і навіть зробити декілька кроків назад. Навпочіпки біля купи одягу сиділа і виливала з маленької скляної пляшечки рідину, людина з головою кота. Зі справжньою головою кота. Причому голова ця зовсім не виглядала як маска. Занадто реальною вона була. Занадто справжньою. Занадто живою. А поруч, в темряві виднівся голий і порізаний труп чоловіка.

Кіт буквально через секунду після того, як Любомир навів на нього промінь ліхтаря, різко обернувся в бік, звідки світло падало на нього.

- Ш-шха-ах-х-х-х-х, - випрямившись, зашипів він і, загрозливо розставивши пазуристі лапи в сторони, вигнувся в страхітливій позі. Він кинув в Любомира порожньою, скляною пляшечкою і швидко побіг геть, в протилежний до Любомира бік.

- С-стій! Стій!! - гукнув йому в слід переляканий Любомир і ні про що не роздумуючи, кинувся за ним. - Стій! - кричав він в слід.

Але Кіт не зупинявся. Він вибіг з провулка і побіг наліво. Любомир побіг услід. Він на секунду зупинився і схвильовано, не знаючи, що робити, подивившись Котові в слід, знову кинувся за ним.

- Стояти! - кричав він.

Але кіт продовжував бігти від нього.

Любомир біг, що є сил, але він був втомленим, і потужності в нім не вистачало, тоді як кіт біг зі швидкістю занадто великою для людини.

«Він дійсно як вихор!», - здивовано, з величезним подивом і збудженням думав Любомир, з останніх сил женучись за ним. Навіть думки його наче зненацька застані були.

Кіт добіг до кінця вулиці й повернув наліво, а Любомир тільки ледве добігав до середини. Кіт вже був поза полем Любомирова зору, але Любомир продовжував бігти. Він добіг до кінця вулиці й теж повернув наліво й зупинився - вулиця, що відкрилася його зору була порожня.

«Що робити?», - подумав він і обережним бігом побіг уздовж. Шокер він тримав напоготів.

Він продовжував бігти, але слідів кота видно ніде не було.

- Втік, - пошепки сам собі сказав Любомир, але зупинятися не став, а продовжив обережно бігти. Пробігаючи ріг будинку, що на кінці цієї вулиці розташовувався, хотів було зупинитися й оглядітися по сторонах, як несподівано з-за рогу з'явилася пазуриста лапа і, схопивши його за комір, затягнула за ріг і шпурнула ним об стіну. Любомир ударився спиною і впав. Над ним стоячи в самовпевненій позі, з капюшоном на голові нависав Кіт і дивився на нього, але більше не робив нічого.

- К-р-к-к-к-кр-р, - Кіт видав схожий на муркотіння звук.

Любомир обережно, спираючись об стіну схвильовано піднявся. У руці він як і раніше тримав шокер. Нерішучість читалася на його обличчі.

Кіт загрозливо виставив вперед свою пухнасту, пазуристу лапу і зробив крок у бік Любомира.

Любомир натиснув на кнопку шокера, пустивши по ньому розряд, і спробував ударити кота струмом, але Кіт блискавичним, миттєвим рухом лапи, відбив його руку вбік і тут же вдарив його пухнастим кулаком в груди. Любомир зігнувся й одразу ж відчув, як Кіт м'якою лапою схопив його за шию і вдарив головою об коліно. Усі три ці котячі рухи, загалом, зайняли буквально долю секунди і, здавалося, що Любомир тільки що вступив в сутичку і був переможений самою блискавкою - настільки швидко Кіт рухався.

Любомир впав і втратив свідомість. Останнє, що він почув було Котяче шипіння:

- Ш-шха-ах-х-х-х-х.

14-2