Р. Десяте Вересня.

Любомир спав. Спить як немовля - сказав би будь-хто, дивлячись на нього. Викапане немовля… Такий невинний… Немає тієї похмурості в його обличчі. Хоча немовлям він не був уже давно. Не був вже цілу вічність - він би так сказав. Але насправді це була зовсім не вічність, а відрізок часу, що вкладався в більш певні рамки, але настільки ж і невизначені, адже як точно знати той момент, коли дитинство закінчилось?

Йому було вже під тридцять. Вірніше двадцять вісім. І тепер хоч і як і раніше важко, але все таки легше визначити той час, коли він перестав бути немовлям.

Але справа зовсім не в цьому, а в його сні.

Снився йому сон, в якому він переживав події зі свого минулого. Події він ці не любив згадувати, оскільки в той час відбувалося багато речей неприємних для нього, хоча правильніше буде навіть сказати, одна суцільна річ - робота, на якій він тоді працював. Але хоч він дуже не любив згадувати той час, то в даний момент він покірливо дивився свій сон, тому, що сни не вибирають.

- Тебе переводять до вбивчого, - говорив начальник Патрульно-постової служби, в якій Любомир працював на той момент. Це було шість з половиною років тому.

- Мене? Але…

- Тебе, - не дав договорити начальник. Він був хамовитий. - Тебе вже місяць там розглядали.

- Де? - запитав Любомир.

- Де? - здивувався начальник. - Прилуцький! Ти ж розумний! Тебе ж до вбивчого забирають! Абикого туди не беруть. І ти запитуєш, де? - в його голосі було присутнє явне знущання. – У вбивчому тебе розглядали.

Любомир ніяково посміхнувся.

- Власне, слухай, - продовжував начальник. - Тут ти допрацьовуєш цей тиждень і наступний, а потім виходиш вже туди. Зрозумів?

Любомир невпевнено кивнув.

- А чому я? - запитав він так само невпевнено. - Адже… - він затнувся - ви самі сказали, що абикого туди б не взяли.

- Та ти зовсім дурень, - реготнув начальник. - Краще б іншого кого-небудь узяли.

Любомир зам'явся.

- Ти сам, місяць тому, допоміг слідчому справу розкрити. Допоміг?

- Так.

- Заявку на переведення туди ти писав?

- Давно…

- Навіщо тоді запитуєш: «чому ти?»? Усі ППСники щодня по десять вбивств розкривають? Краще б тебе і справді не брали.

Любомир зам'явся сильніше.

- Так от. Допрацьовуєш цей тиждень і наступний, а потім туди, - начальник махнув рукою вбік, неначе вказуючи кудись. - Зрозумів?

- Так.

- Вільний.

Любомир попрямував до виходу.

- Краще б тебе і справді не брали. Ха-ха! - почув він в слід.

Любомир закрив за собою двері, подивився на них і скорчив злу гримасу.

- Виродок! - прошипів він і пішов займатися обов'язками патрульно-постового.

Це було однією з причин, через які він не любив працювати в Патрульно-постовій службі. Ні, не через те, що його могли забрати звідси і перевести до іншого відділку (Цього йому хотілося самому). Одна з причин його нелюбові до цього місця сама йому про це переведення й розповіла - це був його начальник, який Любомиру дуже не подобався. Не подобався за свою розв’язність і хамовитість. Йому не подобалося, що подібна особа дозволяє собі говорити з людьми іноді поганим, а іноді взагалі неприпустимим тоном, забувши про те, що нехай він і є начальником, то це не означає, що він може поводитися подібним чином з підлеглими. Але це була тільки мала доля того, що дратувало Любомира. Його дратувало це місце в цілому. Дратувало, тому що надто багато хамства, зарозумілості, зухвалості і, порою ницості було в нім. Багато співробітників було заражено цими недоліками. Не всі, але багато з них. А яскравим прикладом до усього цього і був сам начальник. Але все таки це була всього лише верхівка айсберга. Головна причина крилася глибше, а ницість, хамство, зарозумілість, зухвалість, якими це місце просякло, були лише слідством тієї самої, головної, глибшої причини. Цією глибшою причиною була вулиця, з якою працівники його роду стикалися впритул. Працювали на ній. Майже усі працівники Патрульно-постової служби повинні були (що зрозуміло з назви) патрулювати вулиці і, розуміючи, що внаслідок свого статусу вони можуть дозволяти собі багато чого, що не входить в спектр їх можливостей, починали забувати своє істинне місце й положення. Ось звідси і з'явилася зарозумілість і зухвалість; хамство частково з'явилося з цієї ж причини, але по більшій мірі воно народилося в них через частий контакт з менш благополучними мешканцями міста, більшість з яких (не всі, але багато) так і норовила порушити порядок. Від них хамство й перейнялося, оскільки не даремно кажуть: «з ким поведешся від того й наберешся».

Вулиця дратувала Любомира. Вулиця в робочий час. Тому, що в неробочий час вона була для нього тихою, спокійною і більш-менш мирною, але в робочий автоматично перетворювалася на населені усілякою шушваллю нетрища, і йому треба було мати з цією шушваллю справу. Наркомани, п'яниці-алкоголіки, дрібні злодії, і кожного, нехай тільки трохи порушить порядок, треба було хапати, обшукувати, вислуховувати або усі його погрози, лайку і прокльони, або безглузді виправдання і ниття.

Багатьом співробітникам подібне подобалося, але не Любомиру. Багато хто знаходив в цій перевазі над простими людьми щось привабливе і приємне, і частенько користувався цією перевагою і заробляв собі неофіційну і не зовсім законну надбавку до зарплати, але тільки не він.

Йому осоружно було спостерігати, як багато з інших його колег по службі, порушення сприймали як джерело прибутку. Як засіб наживи. Йому не подобалося таке їх ставлення до своєї роботи, до свого боргу. Вони як працівники міліції, як захисники закону, повинні були стати прикладом для народу, показувати всім, що можуть служити і захищати. А натомість вселяли в голови людей думку про те, що їм навіть від захисників, захисту чекати не варто.

Вони повинні були застерігати народ від порушень. Застерігати нехай і з штрафами, але заради їх же блага. А натомість вони лише шукали собі вигоду, і про благо інших навіть не замислювалися, а люди дивлячись на них переставали вважати потрібним дотримуватися законів, адже навіщо їм дотримуватися їх, якщо навіть служителі закону, закони дотримують не сумлінно?

Вони, іноді, навіть самі могли порушувати порядок, лише тому, що їм плювати на цей порядок, по суті, було. Через це Любомир і не любив згадувати той період життя, коли він там працював. Надто багато розчарувань він там пережив. Адже здавалося, що все там повинно було йти набагато краще, здавалося більше моралі буде там, а в результаті так багато ницості, хамства й зухвалості. Не навчили там триматися гідно й з гідністю виконувати своє призначення. А стільки сподівань було…

Хоча, якщо говорити відверто, то він не покладав великих надій на кар'єру патрульно-постового, коли поступав туди на службу. Чесно кажучи, спочатку він взагалі не збирався туди йти. Доля, нужда і бажання змусили.

Коли йому було двадцять три роки, він закінчив навчання в академії за фахом карного права, і, маючи вищу юридичну освіту, хотів одразу ж піти працювати до вбивчого відділку. Він, навчаючись ще в школі, ще з початкових класів, хотів розкривати вбивства, і швидше заради цього, ніж заради освіти пішов вчитися по тій спеціальності, яку він має зараз. Але, як часто таке трапляється - його на службу не взяли. Може їм його оцінки не сподобалися, може він сам - причини не назвали, - але йому ввічливо відмовили, тим самим, увергнувши його на якийсь час в подив і спровокувавши невпевненість в собі, супутником якої є падіння самооцінки.

Здійснення його давньої шкільної мрії знаходилося під великою загрозою, і через це подив і невпевненість росли. Як тепер бути? Що робити? Адже він як і раніше хотів працювати в убивчому відділку і розкривати вбивства. Ось тут-то він і наважився спробувати себе спершу в патрульно-постовій службі, адже як він сам чув і як деякі йому говорили, було багато випадків, коли співробітників патрульно-постової служби переводили в інші відділки, а цього якраз йому і було треба. Мрія знову виявилася здійсненною і натхненний Любомир кинувся до неї назустріч.

Шкода, тільки він і не припускав, що працювати там такій людині як він, з його моральними і життєвими принципами виявиться вкрай неприємно: ловити людей за всілякі дрібниці здавалося йому безглуздим, тим більше ж мати справу з наркоманами, алкоголіками й іншим вуличним набродом. Занадто дріб’язково для нього це було. Іншого складу має бути людина, щоб працювати в подібних умовах. Не такого, якого був Любомир. Любомир хотів ловити вбивць. З ними, він вважав, справи йшли б по-іншому. Так, попадалися б і вбивці з нарко-алкоголічних набродських кіл, але не лише вони, а й дехто куди серйозніший вище названих траплявся б також. На тих, хто серйозніший, йому дійсно хотілося витрачати час, але з подібними в патрульно-постовій стикалися не так вже часто, що Любомиру теж, але в меншій мірі, не подобалося.

Але нехай йому і було неприємно, мрія все одно продовжувала жити в нім і мотивувати до пошуку можливості для переведення. Любомир чіплявся за будь-який шанс і ні в якому разі не бажав упускати його. Він оглядав кожен труп, який він міг оглянути. Він робив це до приходу слідчих із вбивчого на місце злочину, або вже коли труп знаходився в морзі, що було проблематичніше, ніж огляд на місці. Частенько знаходив вагомі докази, розповідав про них слідчим, намагався робити припущення про особу вбивці, але замість того щоб заробити собі репутацію наполегливого і самовідданого працівника, заробив собі репутацію всім набридаючого прилипала і надокучливої мухи. Перестарався. Хоча він примудрився влізти всього лише в три справи. Усього лише три (Адже трупи з неба не сипляться) і вже яка репутація. Це був крах. Багато хто починав над ним посміяюватися, начальник же зовсім став приймати його за ідіота, й частенько виставляв на сміх перед іншими. Але Любомир не залишав спроб та все ж добився свого. Адже, врешті-решт, як ви розумієте, до вбивчого він потрапив.

Це було чергове вбивство, і слідчий, що розслідував його, зайшов у глухий кут і не міг з нього вибратися, справа не зрушувалася з мертвої точки. Доказів було мало, і жоден не давав хоч щось, від чого можна було відштовхнутися. Справа б залишалася в підвішеному стані, якби не втрутилася надокучлива муха - Любомир Прилуцький.

Той самий слідчий пізніше розповідав: Я його не хотів пускати, але він намагався проникнути на місце злочину рази чотири або може п'ять, і кожного разу його ловили й проганяли, але він як і раніше продовжував і продовжував спроби проникнути і втрутитися. У результаті він мені набрид. Я вирішив, що пущу його, і коли він нічого не знайде, то розтопчу його як дрібну комаху. Як муху, ха-ха! Але, я не зрозумію як; я не знаю як він це зробив, але протягом години він знайшов парочку настільки вагомих доказів, що до кінця дня винуватець злочину сидів у нас у відділку й писав щиросердне зізнання.

Я не знаю, як він це зробив. Ми обшукали там усе, кожен сантиметр, але нічого не знайшли. Нічого! Але він… Я не знаю, як він це зробив.

Після цієї справи Любомир і отримав своє переведення.

Багато разів його запитували, як він це зробив, але Любомир не говорив нікому. Ніхто так і не зміг дізнатися, як він знайшов ті докази, які не змогли знайти інші. Навіть його друзі цього не знали (Хоча друзі особливо-то і не вникали. Більшість людей, хто задавався цим питанням, були в основному з правоохоронних кругів, де у той час у Любомира друзів майже не було). Мовчав Любомир, не розповідав, і був радий, що зміг досягти мети.

Незабаром Патрульно-постова служба опиниться позаду, як і все минуле. Всього цей тиждень допрацювати і наступний, як сказав начальник. Скоро і начальник буде в минулому. Хоча, найшвидше зустрічі з ним будуть іноді неминучі. Як не крути, а будуть. Вбивчий як і будь-який інший відділок пов'язаний з Патрульно-постовою службою тісно, адже, по суті, вона - це, за винятком свідків і інформаторів, очі і вуха всієї міліції.

…- Виродок! - прошипів Любомир і пішов займатися обов'язками патрульно-постового.

На цьому солодкий, дитячий, але не зовсім приємний сон Любомира був перерваний пролунавшим телефонним дзвінком, який, - хоч уві сні і бачилося багато небажаних речей - звучав як різкий скрегіт лезом по склу - настільки Любомиру було неприємно чути його зараз. Насправді-то телефон не видавав звуків скреготу, а грав стандартну мелодію, яку Любомир сам і встановив, але сонному йому здавалося, що це дійсно скрегіт, і він підхопився з ліжка лише заради того, щоб ці звуки перестали терзати його такий чутливий після сну слух.

- Алло, - сонно, незадоволено і похмуро протягнув він, потираючи очі і усаджуючись на ліжко.

- Любомир? - почувся голос Сергія Андрійовича.

- Так, - усе так само сонно відповів Любомир, але про себе різко вистрілив лайливим «Курво!», оскільки не дуже йому хотілося зараз з ним розмовляти.

- Ви. Ви змогли що-небудь дізнатися?

- У мене є дещо. Але мені спочатку потрібно це дещо проглянути і проаналізувати. Це займе декілька годин. Я передзвоню вам.

- Добре, - сказав Сергій Андрійович і поклав слухавку.

Любомир відклав телефон убік і солодко потягнувся. Нехай все ще небагато хотілося спати, оскільки дрімота поки що не відпускала, він відчував, що сповнений сил.

Він похмуро подивився на великий, настінний годинник. Той показував майже дев'яту ранку. Досить-таки рано.

- Наступного разу він мені о шостій ранку подзвонить, - похмуро, але виглядаючи при цьому не сильно похмуро, а ясніше, сам собі, цинічно сказав він. - Набрид.

Він встав з ліжка і коротко, неглибоко позіхнувши, підійшов до вікна. Погода за вікном була пахмурна й сіра, нагнітаюча осінній смуток.

Любомир байдуже звів бровами.

Додому вчора він потрапив десь на початку десятої ночі. Досить рано для нього, але інформацію, яку Кирило скопіював йому на флешку, переглядати не став, а майже одразу ліг спати, оскільки, не щодня він мав можливість лягти раніше. Тим паче й так довелося пожертвувати своїм вихідним.

Флешка лежала на столі. Любомир на мить подумав про неї. Інформація-то досі незаймана. Потрібно нею зайнятися.

Він ще з секунду подивився на вересневу сірість за вікном і пішов у ванну займатися вранішнім туалетом.

Йому пригадався його сон. Пригадався колишній начальник з патрульно-постової і вся патрульно-постова служба в цілому. Він трохи незадоволено скривився, але стільки байдужості було в нім, що було зрозуміло, що не сильно спогади ці його мучать.

Сьогоднішній ранок його починався спокійно.

6-2