Р. Дев'яте вересня.

Відмітка в дванадцять годин дня була здолана і годинник, зовсім скоро збирався показати тринадцяту, але в кімнаті панувала абсолютно спокійна атмосфера і лише тихі, протяжні посапування пояснювали, чому вона така спокійна - хазяїн цієї кімнати і квартири в цілому, спав.

Тринадцята година дня для Любомира часом була пізнім для сну, і він дуже накручував себе, якщо випадково просипав так довго, й найшвидше навіть прокинувшись сьогодні, накручуватиме себе теж, але вчора він приїхав додому на початку четвертої години ночі, і від втоми одразу ж повалився спати, забувши про все, навіть про те, що треба поставити будильник, а це означало, що він може дозволити собі поспати подовше, не докоряючи себе за це, але іншого складу людиною він був, щоб давати собі поблажки. І тому, повільно розплющивши очі, сподіваючись, що він прокинувся в звичний час, але побачивши, що на годиннику вже дванадцять п'ятдесят п'ять, незадоволено скривившись, повільно встав з ліжка і, роздратовано бурчачи, неохоче пішов у ванну займатися уранішнім туалетом.

І так траплялося майже кожної неділі, оскільки Любомир зазвичай увесь тиждень мотаючись, по місту і жахливо від цього втомлюючись, по неділях вважав за краще відсипатися, але не дуже, і плювати о котрій він ліг - а то виходить, що дня вважай і немає - все одно просипав. Майже кожної неділі. Нехай і ставив будильник - все одно просипав, і, прокидаючись, дратувався.

- Вважай і дня немає, - пробурчав Любомир сам собі, закінчивши вранішній туалет, повернувшись назад в кімнату, де прокинувся, дивлячись на великий настінний годинник, який висів якраз навпроти входу. Він показував вже тринадцять нуль п’ять.

Любомир надів штани, які він зазвичай носив по хаті і, увімкнувши комп'ютера, розташованого на столі навпроти ліжка, всівся за нього і хвилини зо три сидів і порожнім, ще не зовсім повернувшимся зі світу снів, невиразним поглядом дивився в монітор. Потім він увімкнув музику і, продовжуючи приходити до тями, пішов на кухню приготувати сніданок, і, приготувавши, приніс його на комп'ютерний стіл, адже на кухні він не їв вже дуже давно.

Увімкнувши серію одного сіткома, щоб не їсти в тиші, інакше занадто вже спокійним видався б це ранок-день, почав снідати.

Чесно кажучи, було не зрозуміло, чому він хвилювався з приводу недільних пересипань, тому, що нічим особливим він по неділях не займався, навіть з домівки рідко виходив, а якщо і виходив, то до найближчої крамниці. І нехай він і докоряв через подібне Генка, то швидше робив це тому, що Генко проводив удома майже весь свій час, а Любомир на відміну від нього весь тиждень проводив в справах, а в неділю робив виключення.

Виключення він це робив тому, що вважав, що людина швидше працює, щоб відпочивати, а відпочиває, щоб працювати.

Усе життя людини - це чергування. Як багато хто говорить, що життя як зебра - то чорна смуга то біла, так і Любомир ставився до роботи з відпочинком. Відпочинок без роботи вже не відпочинок, а проста монотонність, також як і робота без відпочинку. Це як інь і ян повсякденності - одне взаємно доповнює інше. Адже є в цьому деяка романтика весь тиждень чекати вихідних, але дочекавшись сумувати про те, що ось-ось вони скінчаться і дорого цінувати їх. Тому робота роботою, але без відпочинку ніяк, і Любомир шанував це і віддавав вихідним данину неробства.

Закінчивши снідати, він відніс тарілки на кухню і, повернувшись, продовжив дивитися той самий сітком, але буквально через пару хвилин вимкнув його, оскільки те, що там показували, Любомиру не дуже подобалося. Занадто вже все там його дратувало. Якимсь не таким йому все там здавалося. Занадто утрирувано там усе було, а плюс ще й актори, як він вважав, не підходили під реальне життя. Занадто вже все в них дотепно виходило; занадто вміло вони жартували, через що створювалося враження наївності, що означає те, що в реальному житті, таким чином, як усе відбувалося в серіалі, відбуватися не буде. Усе там повинно було бути не так. Простіше повинно бути. Та і жарти якісь ідіотські... безглузді… Не до вподоби це було йому.

«І чим тепер би зайнятися?», - думав він, адже сітком-то вже більше не гуморив.

Він дійшов висновку, що краще всього зараз буде увімкнути музику і розслабитися трохи (хоча він не дуже-то і напружувався в даний момент).

Поклацавши з декілька секунд мишкою, він увімкнув один аудіо-трек і, дивлячись все тим же невиразним поглядом в монітор, став слухати його. Вимкнув він його, коли трек не встиг дограти навіть до половини, і знову з декілька секунд поклацавши мишкою, Любомир увімкнув другий, який як йому здавалося, буде для нього більш до душі. Але не встиг до половини дограти і другий, як Любомир вимкнув і його і став знову клацати мишкою у пошуках ще одного. Так пройшло хвилин п'ять і Любомир так і не знайшов того трека, який він дослухав би зараз до кінця. Він продовжив пошуки.

Несподівано в динаміках аудіо-колонок почулися гучні пульсуючі завади, що передзнаменують телефонний дзвінок.

Через пару секунд задзвонив мобільний.

Любомир подивився на екран мобільного і прочитав ім'я дзвонившого. Це був Сергій Андрійович.

Любомир незадоволено зітхнув і спочатку хотів слухавку не брати, але, згадавши свої вчорашні слова: «Я постараюся завтра приступити», зрозумів, що все ж відповісти на дзвінок він повинен.

Він натиснув на кнопку прийому виклику.

- Так? - сумбурно сказав він.

- Любомир? - запитав Сергій Андрійович.

- Так.

- Нової інформації ще немає? - він був як і раніше схвильований.

- Доки немає, - усе так само сумбурно говорив Любомир. - Але я працюю над цим, - він знову брехав.

- Зовсім немає?

- Так, зовсім. Інформацію не так легко дістати. Треба більше часу.

- Тільки, будь ласка, постарайтеся швидше. Я дуже прошу!

- Добре. Я старатимуся, - в'яло і з такою ж сумбурністю відповів Любомир і, попрощавшись, поклав трубку.

Він зітхнув з полегшенням, адже вихідний і все це неробство могло бути перерваним в одну мить, але, слава богу, обійшлося.

Він відклав телефон убік і продовжив пошуки трека, який зміг би сподобатися йому настільки, що він дослухав би його до кінця, і шукав би Любомир цей трек навіть хоч до вечора, але був один маленький нюанс, що не дозволив йому це зробити, - Сергій Андрійович не виходив з голови, як і обіцянка Любомира постаратися скоріше вивідати що-небудь нове, і приступити до справи сьогодні.

Спочатку Любомир намагався ігнорувати ці думки, але все таки вони виявилися занадто сильними і змогли змусити його зіпсувати свій настільки улюблений і довгожданий вихідний.

Він незадоволено прохрипів (Хоча особливо цікавими справами він все одно не займався, яка різниця тоді?), узяв в руки телефон, підключив його до комп'ютера і скопіював фотографії з місця злочину - адже монітор все ж краще, ніж маленький екранчик телефону.

Скопіювавши фотографії, він почав детально, неквапом, не дуже прискіпливо і навіть трохи неохоче розглядати їх, намагаючись знайти яку-небудь зачіпку. На пошуки він витратив близько півгодини, але не знайшов нічого. Спиратися доводилося тільки на те, що він вже знав учора. Тільки порізи у вигляді котячих подряпин, гола дівчина, яка незрозуміло чому гола, одяг, неохайно кинутий в кутку і облитий валеріанкою і, - якщо вірити Костику - величезний кіт (Маячня), який мабуть і був вбивцею, але чітких доказів того, що він існує, не залишив. Нового нічого. І як розслідувати це? Вагомого нічого не було.

Любомир висунув верхній ящик столу і подивився на пачку зелених стодолларових банкнотів - десять тисяч, які дав йому учора Сергій Андрійович.

«Треба знайти хоч щось», - подумав він. Гроші треба відпрацьовувати.

Ще приблизно хвилин з п’ять-сім Любомир розглядав фотографії, збільшуючи їх, намагаючись бути прискіпливішим до дрібниць, намагаючись бути уважнішим - але все безрезультатно. Нового нічого знайти не вдалося. І не вдалося не тому, що він погано шукав, а тому, що нового там нічого і не було. Усвідомивши це, він поклав голову на стіл і секунд на тридцять відключився. Крізь цей маленький, недовгий сон він відчував, деяку байдужість до цієї справи. Не було в нім ентузіазму. Але піднявши голову, він замислився про щось і риси обличчя його стали серйознішими. Суворішими. Впевненішими й більш упертими.

- Я знайду цього вбивцю, - твердо сам собі сказав він. - Знайду, - неначе ультиматум собі поставив. Що стало причиною такої різкої зміни його відношення до цього?

Він знову подивився на зображення мертвої, оголеної дочки Сергія Андрійовича на моніторі. Рівно дві секунди затримався його погляд на ній. Потім він замислився, й обличчя його скривилося в гримасі невеликого невдоволення.

- Дарма… - трохи спохмурнівши сам собі сказав він. - Не займаюся я більше вбивствами. Не займаюся…

Але опісля ще пару секунд роздумів, все ж рішучості додалося в нім.

Трохи в'яло і без особливого бажання він відкрив той же самий, верхній ящик столу і небагато попорпавшись в ньому, дістав звідти старенький, маленький пошарпаний блокнот. Любомир з декілька секунд з невеликою гидливістю дивився на нього, а потім узяв у руки, трохи стис його, і сумніви відобразилися на його обличчі.

- Ох, даремно я… даремно… - ще трохи спохмурнівши знову сказав він сам собі, але все таки відкрив блокнот і почав гортати його.

Дійшовши до потрібної сторінки, він прочитав інформацію, записану на ній. Але потім відволікся на монітор, відкривши на комп’ютері календар і мигцем пробігшись по ньому очима.

- Кирило, - пробубонів він собі під ніс.

Узявши в руки телефон, і ще раз похмуро зітхнувши і похитавши головою, все ж упевнено відкинув сумніви геть і, набрав записаний на сторінці блокнота номер.

- Алло, - почулося з динаміка телефону через декілька секунд і пару протяжних гудків.

- Алло. Кирило? Як справи? - прагнучи звучати привітно, але все таки не дуже весело і неначе неохоче, сказав Любомир.

- А? Нормально. На роботі сиджу, - почувся невиразний і трошки розгублений голос.

- Усе в міліції? - все так само неохоче і холодно запитав Любомир.

- Ну, так. А хто це? - запитав Кирило.

Любомир замовк десь на мить.

- Це я. Любомир.

- Любомир? - з сильним здивуванням запитав Кирило. - Ти?

- Я, - відповів Любомир.

- Любомир! - вигукнув Кирило. Він явно був йому радий. - Як ти Любомире? - в його голосі почулося невелике занепокоєння. Голос його трохи здригнувся.

- Зі мною все гаразд, - трохи затнувшись, і знову холодно, неохоче і навіть з невеличкою похмурістю відповів Любомир. - Ти сьогодні до котрої працюєш? - запитав він.

- Годині о четвертій, скоріш за все, звільнюся. А що?

- Думав, може… може зустрілися б, посиділи б де-небудь. Випили б, - Любомир з невеликою тяжкістю зітхнув. - Потрібно ж розслаблятися.

- Коли? - в Кирилові чулася натхненність.

- Сьогодні, - серйозно сказав Любомир.

Ненадовго в слухавці настало мовчання.

- Я не знаю… - сказав Кирило. - чи Встигну. О котрій?

- О котрій хочеш, - твердо відповів Любомир.

- Ну-у, гаразд, - відповів Кирило. – Десь годинці так о сьомій? Тобі нормально?

- Де? - серйозно запитав Любомир.

- Де тобі зручніше?

- Не знаю, - сказав він. - Мені все одно.

Кирило на іншому кінці лише на секунду замислився.

- Ну… давай тоді в «Redskin's arrow?» - сказав він.

- «Redskin's arrow?» - перепитав Любомир

- Бар «Redskin's arrow», - ствердно сказав Кирило. - Вулиця П-а, будинок тридцять вісім

- Добре. О сьомій, там. До зустрічі, - сказав Любомир і тут же завершив виклик.

Любомир відклав телефон, і обличчя його на пару митєвостей стало сумним, навіть трохи знервованим, і ще похмурішим. Він напружено стис губи.

- Эх… Дарма… - Важко зітхнувши, сказав він, але судячи з усього відмовлятися від зустрічі не збирався. Скоро справа зрушиться зі своєї стартової точки.

Він подивився на годинника - той показував чотирнадцять сорок п'ять. До зустрічі залишалося трохи більше чотирьох годин.

4-2