Дванадцяте вересня 1994р. - Щось сталося? - запитував батько Михайла Пурсина, стоячи в дверях своєї квартири

- Щось сталося? - запитував батько Михайла Пурсина, стоячи в дверях своєї квартири. Виглядав він неохайно і трохи обідрано. Від нього несло перегаром, але стан його був більш-менш нормальним.

- Можливо, - серйозно відповів Анатолій. - Так де ми можемо знайти вашого сина?

Було помітно, що батька Пурсина мучать невеликі сумніви. Побоювання і невпевненість були присутні в нім.

- Він в гаражі сидить. Там, - батько Пурсина невизначено кивнув убік. - Як багатоповерхівки закінчаться, там він. Гараж номер сорок три.

- Чи можете ви нас відвести туди? - запитав Анатолій.

- Відвести?.. - невпевнено запитав батько Пурсина.

Влад незадоволено гмикнув.

- Але… - батько Пурсина продовжував сумніватися.

- Відвести, - значно повторив Анатолій.

Батько Пурсина трохи зніяковівши обернувся і подивився на передпокій своєї квартири.

- Добре, - невпевнено сказав він і, взувшись в старенькі, забруднені ляпанці, вийшов на сходовий майданчик, замкнув двері і став сходити вниз по сходинках. Анатолій і Влад пішли вслід з ним.

* * *

У гаражі, велику частину якого займав старий, уживаний автомобіль радянського виробництва, на корпусі якого, місцями була видна іржа і облуплена фарба, але вільне місце, що залишилося, займали пара маленьких табуретів, стара, десь пропалена сигаретами, десь обідрана скрипуча канапка і невеличкий, старий, весь брудний і засмальцьований столик, сиділи п'ятеро хлопців. Лідченко і Пурсин були в їх числі. Сиділи всі п'ятеро навколо того самого брудного і засмальцьованого столу, хто на дивані, хто на табуреті, і всі п'ятеро палили недорогі сигарети й пили дешеве пиво, при цьому, часом, сміючись і жартуючи один над одним. Але Лідченко і Пурсин поводилися тихо, що іншим трьом впадало у вічі.

- Що у вас сталося? - звернувся один до Лідченка і плюнув на підлогу.

Лідченко виглядав схвильовано.

- Усе нормально, - невпевнено відповів він.

- А чого ви кислі такі? - запитав той самий парубок з під лоба подивившись спочатку на Лідченка, а потім на Пурсина.

- Все нормально, - все так само невпевнено відповідав Лідченко.

Пурсин мовчав і серйозно дивився на Лідченка.

- Не кислі вони. А чого сидять як два дурні? - втрутився інший парубок.

- Стули пельку, - серйозно, з долею злості в голосі сказав йому Пурсин. Не стільки хвилювання, скільки напруга була помітна в нім.

Парубок з долею цинічності посміхнувся.

Пурсин із загрозою виблиснув очима.

- А що ж ти злишся через дрібниці?

- Не твоя справа! - з напругою пальнув Пурсин.

- Точно в них сталося щось.

- Пащеку свою закрий! - Пурсин починав виходити з себе.

- Хэх. Може, ти скажеш? - парубок подивився на Лідченка.

Лідченко відвів очі вбік, ховаючи їх.

- Все нормально, - відповів він.

Троє хлопців переглянулися один з одним, і в гаражі запанувала тиша.

Пурсин дивився на Лідченка. Він не відводив від нього погляду. Лідченко ж направив свій погляд в підлогу і так і сидів. Тривожна думка не давала спокою обом. Вона хвилювала їх.

За дверима, десь недалеко почулися звуки автомобіля. Він зупинився зовсім поряд. Мало не під самим гаражем. Хлопці не бачили цього, але занадто виразний звук працюючого двигуна, давав їм це зрозуміти. Через секунду двигун замовк. Почулося, як у цього автомобіля відкриваються двері, а потім і хлопок їх закриття. Після почулися голоси, найвиразнішим з яких був голос підхмеленого батька Пурсина.

Усі окрім Лідченка подивилися на двері.

- Батько йде, - сказав Пурсин. Усі небагато напружилися. - Що йому потрібно?

Двері в гараж відкрилися, і в них увійшли троє.

Окрім батька Пурсина це також були Влад і Анатолій.

Анатолій серйозно подивився на кожного з хлопців, що сиділи коло столу, а потім і проблиском пробіг поглядом по всьому гаражу. Він був зосереджений.

Влад був абсолютно байдужий. Але також він був як і раніше невдоволений і трохи бурчав.

Усі п'ятеро хлопців уважно дивилися на супутників батька Пурсина.

- Дмитро Лідченко. Михайло Пурсин? - запитав Анатолій.

Побоювання одразу спалахнуло в очах Пурсина і Лідченка.

- Он вони, - байдуже сказав Влад, помітивши зміну в лиці двох з п'ятьох хлопців.

Лідченко весь затрясся. Пурсин був насторожений.

Анатолій значно подивився на Влада. Він поліз в кишеню і, діставши наручники, рушив убік Пурсина і Лідченка.

Влад, незадоволено зітхнувши, теж дістав наручники і пішов слідом за Анатолієм.

- Ви заарештовані за вбивство Амурика Степана Станіславовича, сьогодні, приблизно о пів на першу дня, у дворі школи номер 4*. - Звертаючись до Лідченка і Пурсина, сказав Анатолій.

Він підійшов до Лідченка і закував його в наручники.

Лідченко важко почав дихати, і поступово сльози виступили на його очах.

- Я не хотів його вбивати, - ниюче видавив він з себе.

Анатолій лише серйозно глянув на нього.

Пурсин продовжував сидіти. Ніяких спроб бігти він не робив - не було сенсу. Він був набагато спокійніший за свого друга, хоча обличчя його, здавалося, застигло і не ворушилося - безвихідна кам'яна маска покрила його і лише очі напружено стріляли по сторонах. У них читалася прихована злість і розчарування. Розчарування в собі? У тому, що не вдалося уникнути покарання? - невідомо. Але він продовжував дивитися на всі боки, і ненависть в нім була велика.

Троє останніх були сильно приголомшені і зі здивованими очима і трохи прочиненими ротами дивилися то на Лідченка, то на Пурсина. Батько Пурсина був приголомшений більше за всіх і втратив землю під ногами, оскільки позадкував назад і, наткнувшись спиною на стіну, так і залишився стояти і, не відриваючи погляду, дивитися на Анатолія.

Один з друзів, саме той, кому Пурсин говорив стулити пащеку, впустив з рук наполовину викурену цигарку. Вона впала йому на штани, пропалила в них маленьку дірочку й обпалила йому ногу. Він тихо, намагаючись не сильно шуміти, скрикнув і швидкими, легкими рухами долонь, почав бити по нозі, намагаючись струсити цигарку, залишки тліючого попелу і загасити те місце, де було пропалено діру.

Влад підійшов до Пурсина і, наказавши встати, закував його.

- А чого? А як? - намагався говорити приголомшений батько Пурсина. - За що? Вони вбили?

Влад незадоволено пшикнув.

- Вбили, - відповів Анатолій. - Чоловіка. Приблизно вашого, якраз, віку.

- За що? Чому? - батько Пурсина подивився на свого сина і на Лідченка.

- Я не хотів його вбивати, - крізь плач, ще раз, напружено видавив Лідченко.

Михайло Пурсин мовчав.

- А ти? А ти чого мовчиш? - звернувся Пурсин старший до сина.

Пурсин з під лоба зневажливо подивився на батька і тут-же відвів погляд убік.

- Навіщо вони його? За що? - знову звернувся Пурсин старший до Анатолія. - Для чого?

Влад ще раз незадоволено пшикнув і нервово затупцював ногою.

Анатолій проникливо подивився на Пурсина й Лідченка. Лідченко голосно хлипнув. Пурсин відвернувся вбік.

- Навіщо? - запитуючи більше у себе, ніж у когось ще, сказав Анатолій. - Хто знає? Якщо вони нам не розповідять - не дізнаємося, - відповів він і проникливо подивився спочатку на Лідченка потім на Пурсина.

- За що?! - підійшовши до свого сина впритул і смикнувши за комір, вигукнув батько Пурсина.

Але Пурсин батька ігнорував. Все та ж безвихідна, кам'яна маска покривала його обличчя.

Лідченко продовжував плакати.

Влад знову незадоволено шикнув і знервовано тупнув ногою.

- Йдемо, - строго сказав Анатолій і, взявши Лідченка під руку, повів до виходу.

Влад слідом став виводити Пурсина.

Троє друзів Пурсина і Лідченка сиділи на місці і супроводжували їх здивованим поглядом.

Лідченко рухався важко, в кожному його русі була присутня немічність, але Пурсин виглядав енергійніше - він йшов упевненіше і в нім відчувалася частинка зухвалості, але ненависть в його очах горіла також.

Було видно, що Лідченко розкаюється, але чи розкаювався Пурсин? Чи усвідомлював він свою провину? Чи визнавав себе винним? Адже ніж в шию Степану Станіславовичу всадив не він.

Вони покинули гараж.

- Поч… по… почекайте! - батько Пурсина дріботав одразу за ними.

На вулиці їх чекала службова машина. Вони посадили хлопців на заднє сидіння.

- І що? І як? Що тепер буде? - запитував батько Пурсина.

- А нічого не буде! В'язниця буде! Строк! - неделікатно відповів Влад і сів за кермо.

Анатолій з докором подивився на нього.

- Нічого дивитися на мене! - незадоволено відповів Влад і сумбурно відвернув обличчя.

Пурсин старший більше нічого не говорив, а просто стояв і, страждально дивився на те, як Анатолій сідає в машину і як поступово вона починає розчинятися в далечіні.

Очі його почервоніли.

Він так простояв, поки машина не сховалася за обрієм повністю.

Він увійшов до гаража і з криками вигнав звідти трьох друзів його сина, і коли залишився сам, похнюпивши голову сів на пропалений, обідраний, старий диван і біля півгодини нерухомо просидів на нім. Смуток оволодів ним.

7-1