Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тринадцяте вересня 1994р.






Погода була похмура, піднімався вітер що все сильніше розгойдував починаючі скидати тільки-но почавше жовтіти листя, в повітрі витала свіжість, і все вказувало на те, що дощ буде неминучий і почнеться незабаром.

На ґанку двоповерхової, широкої будівлі, що нагадувала своєю формою букву «Т», але з товстою горизонтальною лінією і з короткою і вузенькою вертикальною ніжкою, стояло двоє чоловіків. Вони про щось один з одним спілкувалися, іноді сміялися, і повільно неквапом палили. Це були співробітники соціальної служби, що займається дітьми, і стояли вони на ґанку одного з міських відділень цієї служби, оскільки біля входу в цю Т-подібну будівлю висіла синя, масивна табличка з написом: «Відділення по справах дітей О-го району міста Персто-Слободів»

Обидва чоловіків не виглядали старими. На вигляд їм було років по тридцять кожному, і обидва були досить стрункими і підтягнутими. Обидва мали досить приємного вигляду, але з невеликим відтінком втоми обличчя. А вдягнені вони були доволі просто: поношені темні брюки, дешеві картаті сорочки - у одного червона, у другого зелена - і старенькі туфлі, старість яких навіть взуттєва вакса вже не могла приховати.

Стояли вони з лівого боку, щоб не загороджувати собою прохід, спершись ліктем на одне з перил, що розташовувалися по обох сторонах ґанку.

- Ось іще одного сьогодні прилаштовувати довелося, - говорив перший, той, що в червоній сорочці. - І це навіть не середина місяця. Вже четвертий. І звідки вони тільки беруться?

Другий глузливо пшикнув.

- Але цей же. Сьогоднішній. Начебто вчора тільки сиротою і став. Як його прізвище? Мулик? - говорив другий.

- Амурик.

- Угу, - підтвердив другий, у черговий раз, затягуючись цигаркою.

- Усі вони сиротами стали. Усі сиротами стають, ними не народжуються. Інакше як же їх народжують тоді, якщо вони сироти? - усміхнувся перший.

- Так. Але цей Амурик він же ним тільки вчора і став. Сиротою. Уяви, яке це потрясіння.

- Кожного разу потрясіння, - заперечив другий. - Але все таки, мені сказали, що його батька прямо в нього ж на очах і вбили.

- Тим більше.

- Ну… - як би погоджуючись, невизначено нахиливши голову вбік, сказав перший, піднісши цигарку до губ і затягнувся.

- А хлопчисько що? Сильно приголомшеним виглядав? - запитав другий.

- Та я особливо не розглядав. Хлопчисько й хлопчисько. Я його майже одразу до дитбудинку відправив. Він і так цю ніч в міліції ночував. Навіщо його мучити даремно?

- Угу.

- Угу.

Обидва затягнулися.

- А взагалі… Знаєш. Йому в якійсь мірі пощастило, - продовжив говорити перший.

Другий з невеликим здивуванням подивився на нього.

- Ні. Повезло в іншому сенсі. Положення в нього трохи краще буде, ніж у багатьох інших сиріт.

- Як це?

- Ну. За ним будинок залишився. Тобто він не настільки безнадійний. Можливо, вийде йому опікуна знайти. З будинком це простіше буде зробити. Отже йому в якійсь мірі повезло.

- А-а, - протягнув другий і знову затягнувся цигаркою. - Може з сусідів хто прийме його? Потрібно дізнатися.

З неба почали зриватися маленькі, поодинокі краплі дощу.

- Потрібно, - сказав перший і подивився на небо. - Сьогодні, напевно, і доведеться дізнатися.

Краплі стали збільшуватися і дощ почав посилюватися.

Обидва мовчки дивилися на плачуче небо.

Дощ посилився ще.

- Не сьогодні. Завтра. Цей надовго, - сказав другий, кивнувши в небо, викинувши цигарку і попрямувавши всередину будівлі.

Перший протягнув руку вперед, долонею вниз. Подивившись на те, як краплі обліплюють зворотну сторону долоні, він викинув цигарку і попрямував за другим.

- Сильний дощ. Завтра. Та і все одно не встигли б до шостої-то, - сказав він.

- Завтра, - підтвердив другий, стоячи вже по той бік входу.

Перший закрив за собою двері. Із зовнішнього її боку висіла невелика табличка з написом: «Режим роботи: з 9: 00 до 18: 00».

 

 

* * *

 

Тим часом восьмирічний Ясик вже декілька годин пробув в дитячому будинку, і знаходитися йому там не подобалося. Занадто незатишно йому було. Стільки інших, незнайомих дітей, і його примушують з ними разом їсти, разом грати і взагалі бути з ними весь час разом, що для нього було досить важко, оскільки він був хлопчиком з переважно скромним і стриманим характером, тим більше ж після зовсім нещодавно пережитої смерті батька - єдиної рідної людини яка в нього була.

Тому кампанії він не шукав і поводився досить відсторонено. До інших він не тягнувся, та і взагалі сподівався, що він тут довго не пробуде, оскільки по своїй дитячій наївності не розумів, що йому тут можливо доведеться жити впродовж досить довгого часу. Дуже довгого. Він думав, що скоро його звідси заберуть, як і забрали з відділення міліції і відвезуть кудись ще. І йому хотілося цього, тому, що залишатися тут він не хотів - занадто він був на видноті, надто багато незнайомих облич, занадто мало усамітнення, занадто не на своєму місці.

І так він чекав і сподівався годину за годиною. Чекав, коли хтось прийде за ним і забере. Але ніхто не приходив і ніхто його не забирав, але Ясик продовжував чекати, і тривало це до самого вечора і навіть до ночі, коли всім час вже було лягати спати.

Всі інші діти, вже були в спальних кімнатах і переважно вже не покидали їх. Вони познімали з себе верхній одяг, залишивши лише нижню білизну, і деякі з них так і продовжували, в напівроздягненому вигляді бігати, гратися один з одним, пустувати, а деякі вже залізли під ковдри і потихеньку починали засинати. Але Ясик продовжував сидіти у великій, основній кімнаті, де всі проводили більшу частину денного часу і чекати того моменту, коли його заберуть звідси. Він дуже втомився, йому хотілося спати, але він сидів і чекав; починав, непомітно для себе засинати сидячи на маленькому, дитячому стільчику, але чекати не переставав. У результаті він все ж заснув.

- Хлопчику. Хлопчику! - хтось розбудив його недовгий час потому.

Ясик розплющив очі і побачив, що його будила, нахилившись до нього, жінка, імені якої він згадати не міг, але був їй представлений, ще вдень, коли його сюди привезли. Вона виглядала досить втомленою, але, як і тоді вдень, строгою. Їй було приблизно за сорок.

- Хлопчик. Як тебе звуть?.. Яша? - судячи з усього, Ясикового імені вона не пам'ятала теж.

- Ясик, - неголосно, зі зніяковінням відповів Ясик.

- Ясику. Чому ти не лягаєш? Чому ти досі вдягнений?

- Мене… - Ясик хотів сказати, що його повинні забрати, але зам'явся і так і не договорив.

- Що тебе?

Ясик ніяково знітившись, відвів погляд убік.

- Мене повинні забрати, - невпевнено сказав він.

- Забрати? Не мели дурниць!

Жінка міцно взяла його за руку і потягнула в спальну кімнату для хлопчиків, заставлену безліччю маленьких ліжок, на яких деякі хлопчики вже міцно спали, а деякі метушливо ворочалися й бешкетували.

Коли тримаючи Ясика за руку, вона ввійшла до кімнати, всі ті, хто не спав, одразу ж прикинулися сплячими.

Вона підвела Ясика до порожнього, не розстеленого ліжка, постелила йому, і різкими, грубими рухами стала стягувати з нього одяг, поки на нім не залишилося одне лише спіднє.

- Лягай спати, - суворо сказала вона йому й вклала його на ліжко, вкривши згори ковдрою.

- Спи, - додала вона і покинула спальню.

Як тільки вона вийшла, хлопчиська, що прикидалися сплячими, одразу ж полишили сонний образ і продовжили метушливо ворочатися, переговорюватися один з одним і пустувати. Ясик же з головою накрився ковдрою і став нерухомо лежати під нею.

 

8-1

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.