Дванадцяте вересня 1994р. Степан Станіславович вирішив прийти до школи раніше, щоб заздалегідь оглядітися і вибрати місце, звідки він зможе виразно бачити вхідні двері школи і тих

Степан Станіславович вирішив прийти до школи раніше, щоб заздалегідь оглядітися і вибрати місце, звідки він зможе виразно бачити вхідні двері школи і тих, хто в них входить і виходить.

Часу було дванадцята година рівно і до дзвінка залишалося півгодини, але як на зло хороше місце для спостереження знайшлося майже одразу і йому довелося чекати ще близько півгодини, маявшися і мучившись від неробства.

Він потоптався на місці, сів навпочіпки, підвівся, ще раз потоптався на місці, зробив пару кроків вперед, потім розвернувся і зробив два кроки назад. Подивившись на годинник, він побачив, що пройшло буквально якихось пару хвилин і роздратовано бурчачи, став навертати кола на одному місці.

- Смикнуло мене прийти раніше. Міг би що-небудь по дому зробити. Роботи непочатий край, - бурчав він і кожні декілька секунд поглядав на годинник.

Так він проходив колами весь, що залишився, час, до тих пір, поки не пролунав дзвінок з уроку. Опісля хвилин п’ять-шість, порожній двір школи наповнив гул голосів, починаючи від дитячих, що належать учням других, третіх класів, закінчуючи не такими вже й дитячими, тими, що належали хлопцям з десятих, одинадцятих.

Степан Станіславович пильно спостерігав за кожним зі школярів, шукаючи серед них свого Ясика, але доки безрезультатно - його ніде не було.

Він почекав ще декілька хвилин, але Ясик поки не з'являвся.

«Де ж він? Невже зайвий урок додали? У нього ж в понеділок п'ять, - думав він. - А може просто затримується?».

Через ще декілька хвилин продзвенів дзвінок на урок і двір знову почав ставати порожнім. Ясика все не було. Степан Станіславович вирішив почекати ще. Може саме в цьому крилася причина всіх цих щоденних побоїв?

Пройшло ще п'ять хвилин, а потім ще п'ять. І тоді двері школи повільно відкрилися, і з них вийшов Ясик. Він був дуже насторожений, схвильовано озирався на всі боки і швидкими кроками намагався скоріше покинути шкільний двір. З кожною секундою він прискорювався.

Несподівано з-за будівлі школи показалося ще троє хлопчиків десь приблизно його віку.

- Амурик! Стій! - крикнув один услід Ясику.

Ясик перелякано озирнувся на нього і пустився навтьоки. Можливо, він зміг би втекти, якби на спині в нього не було важкого рюкзака, набитого шкільним приладдям, але в даний момент він на нім був і ускладнював біг в декілька разів, на відміну від трьох Ясикових переслідувачів, які залишили рюкзаки біля школи і бігли без нічого. Вони без проблем змогли наздогнати його і привести назад на шкільний двір.

Степан Станіславович вирішив поки не втручатися, оскільки поганого ще нічого не сталося, але з хлопчиськ він очей не спускав.

Троє спочатку під руки підвели Ясика до своїх рюкзаків і, повісивши їх собі на плечі, завели за ріг.

Степан Станіславович пішов за ними. Нехай поганого нічого і не сталося, але якщо він не зможе за всім цим спостерігати, то якщо воно станеться - він вже ніяк не зможе це присікти. Він підійшов до рогу школи, став біля нього, так щоб хлопчики не могли його бачити і почав прислухатися до їх розмови.

- Куди ти втекти хотів Амурик? - говорив один. - Ми сьогодні з тобою битися повинні були! Здрейфив сцикло?

- Ні, - не дуже впевнено відповів Ясик.

- Здрейфив! - почувся голос ще одного хлопчика.

- Не чесно втрьох на одного... - відповідав Ясик

- Сцикун!

- Тому, що вас троє. Ви і в п'ятницю мене утрьох побили. І в четвер. І в середу. Це ви сцикуны.

- Ти кого ссыкуном назвав? - почувся третій хлоп'ячий голос.

- Так! - Підтвердив перший.

- Три на одного... - відповідав Ясик.

- Ха-ха, малі! Дайте йому! Щоб знав, як нахабніти, - почувся вже не хлоп'ячий голос, а набагато доросліший.

Пролунав хлопок удару, і почалися метушливі звуки бійки, крики чотирьох дитячих голосів і сміх двох доросліших. Степан Станіславович вискочив з-за рогу і кинувся рознімати хлопчиськ. Біля них стояли двоє юнаків років сімнадцяти-вісімнадцяти і, сміючися, спостерігали за всім цим.

- Припиніть битися! Ви що робите?! Три на одного! - голосно з нотою суворості говорив Степан Станіславович, рознімаючи хлопчиків, які побачивши дорослого, злякалися, одразу ж припинили бійку і боязко опустили голови. Навіть Ясик опустив, чомусь йому було соромніше за всіх.

- Навіщо ви б'єтеся? - продовжував Степан Станіславович. - А якщо тебе втрьох поб'ють? Як тобі буде? - звернувся він до одного з хлопчиськ.

Хлопчиська зніяковіли ще сильніше.

- Ей! Дядько! - збоку почувся голос одного з тих, що стояли поряд, юнаків. - Нехай розберуться! Не заважай малим!

Степан Станіславович обернувся до нього. Юнак стояв в, як він сам думав, загрозливій, але насправді швидше хамуватій позі.

- Не лізь! Розбиралися нормально пацани. Нехай вирішать шо в них там за терки.

- Ніякі «терки» вони вирішувати не будуть, - відповів Степан Станіславович.

- І з х..я-но?

- Я знаю, хлопче, що тобі хочеться подивитися, як вони тут битися будуть, але ні вже. Я не дозволю, - суворо сказав Степан Станіславович.

- Ти не дозволиш? А ти хто такий?

- А тебе не повинно хвилювати це. І як ти із старшими розмовляєш?

- Старший? Не старший ти мені. Зрозумів? І давай! Котися звідси!

Юнак сунув руку в кишеню і дістав розкладного ножа. Другий юнак увесь напружився і, підійшовши до свого друга ближче, став у нього за спиною, показуючи свою готовність надати йому, якщо знадобиться, допомогу.

Степан Станіславович не злякався. Йому вже давно було звично спостерігати подібну поведінку людей, оскільки з такого роду контингентом він щодня бачився на роботі і навіть співробітничав з такими людьми.

- Прибери, - спокійно, з кам'яним обличчям сказав він.

- Ти не зрозумів? - обурено сказав юнак. - Провалюй!

Він штовхнув Степана Станіславовича в плече.

4-1