Методика ознайомлення молодших школярів з традиціями нашого народу

Кожному народові, кожній нації притаманні традиційні національні сімейні свята, які склалися протягом століть і є історичним надбанням нації.

До традиційних сімейних ритуалів і святкових обрядів в Україні належать родильні, весільні, похвальні, поминальні.

Обряди пов’язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: передродові, власне родові, післяродові та соціалізуючи – прилучення новонародженого до роду, сім’ї, колективу. Цикл родильної обрядовості складався з роду обрядів: народини, ім’янародження, очищення, обрання кумів, хрестини, Зорини, пострижини тощо.

Сукупність родинних обрядів український академік М.Г.Стельмахович назвав народним дитинознавство. Народне дитинознавство, як галузь етнопедагогіки, повинно зайняти вже сьогодні чільне місце в педагогічних навчальних закладах, і кожна шлюбна пара має отримати як весільний подарунок книжку з народного дитинознавство.

За традицією вже на весіллі та впродовж першого місця молодятам не дозволялось вживати спиртних напоїв. „Медовим” назвав народ перший шлюбний місяць, що означає відмову подружжя від спиртного. Молодята пили безалкогольний напій – мед, медовуху, оскільки в цей час можливе зачаття дитини.

В Україні поширений звичай називати новонароджених іменем дідуся чи бабусі або іменем святого дня церковного календаря. Якщо хлопчик народився напередодні або в день релігійного свята Івана Купала (7 липня), йому давали ім’я Іван, на святого Миколи (19 грудня) – Миколи тощо.

На другий чи третій день після народження виконувався ритуал першої купелі. До купелі кладуть різні освячені пахучі квіти, трави „щоб пахучою була”. Традиційним для першого купання є любисток, м’ята, рута, волошки тощо.

У купіль дівчинки клали ромашку („щоб рум’яна була”), гілочку вишні („щоб гарна була”), калину („щоб красна була”), любисток („щоб люб’язна була”), додавали меду чи молока.

У купіль хлопчика клали гілочку дуба („щоб міцний був, як дуб”), барвінок („щоб довго жив”), чорнобривці („щоб був чорнобровий”), хліб („Щоб завжди при хлібові був”), монети („Щоб при грошах був”). Після купання дитину загортають у батькову сорочку (з якої потім роблять пелюшки), батько повинен взяти й поцілувати дитину, а потім вже передає її матері.

Хрестини – це прилучення новонародженого до „родинного вогнища”, „отчого дому”. В Україні цей обряд виконували з кожухом. Баба-повитуха розстилала на підлозі кожух вовною догори, клала на нього спеленану дитину („щоб був багатий, як кожух лахматий”). Куми клали на кожух дрібні монети. Усі троє брали кожух і піднімали тричі новонародженого вгору, супроводжуючи доброзичливими примовками.

Зупинимося ще на одному традиційному ритуальному обряді – це поминальні обряди, які влаштовують під час Великодніх, Зелених свят, на Спаса.

Другий тиждень після Великодня називають поминальним, або Томиним (Фоминим) тижнем. Стародавня назва Радниця (Радовниця, Радунець), сучасна – Проводи, поминання мертвих. За стародавніми народними віруваннями, мерці радіють, коли їх поминають словом живі свояки, приходять до них на їхні могили. За тиждень до Проводів люди йдуть на „гробки” упорядковувати могили, сіють квіти (материнку, любисток, чебрець, барвінок), садять калину чи вишню. У поминальний день усі родичі йдуть на кладовище. Там „катають” крашанки на могилах рідних та свояків, а потім віддають їх жебракам. Влаштовують поминальний обід з коливом і поминальною їжею. Після всього кладуть на могилу суху їжу, співають поминальні обрядові пісні.

Особливістю українського національного менталітету є гостинність.

В Україні традиційними формами гостювання були відвідини родичів, друзів, сусідів, щоб поділитися з ними радістю, згадати минулі, спільно проведені дні, розділити смуток, пом’янути тих, кого вже немає на цій землі, а то й просто зустрітися на свято, щоб разом заспівати пісень, пожартувати.

Особливо яскраво звичай гостювання виявляється у дні „празників – іменин” населеного пункту (храм на честь святих).

Цей іменинний святковий день припадав на глибоку осінь чи перші дні зими по закінченні всіх осінніх робіт.

На гостини у такий день з’їжджалися всі родичі, близькі та друзі цілими родинами. Не було такої сім’ї, де б не відзначали „празник”.

Українські народні пісні лунали по всьому краю. Починалося свято з вітальних пісень на честь дорогих гостей:

Зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене…

А потім всі гості виходили на вулицю, взявшись під руки, водили хороводи, співали українських пісень.

Гостіння, за словами В.Скуратівського, є важливим засобом етнічного й естетичного співжиття, колективного дозвілля й спілкування, є активною формою відпочинку. Гостини започатковували підґрунтя витокам народної творчості: танками, піснями, приказками, прислів’ями, переказами, поетичним формам народного шанування.

„Гості, гостинність, погостіння, господиня… Які милозвучні ці слова, що походять з одного кореня! – читаємо на сторінках „Берегині”. – Вдало організована гостина це і своєрідний відпочинок, етична і естетична форма дозвілля, наш громадсько-побутовий стиль, нарешті, якщо хочете, рівень загальної культури у взаєминах та спілкування”.

До сучасних сімейних традицій належить святкування у сім’ї дня народження дитини. Кожна сім’я відзначає цей день по-своєму, по-сімейному. Проте важливо, щоб цей день не перетворювався у пияцтво дорослих. Це дитяче свято, й запрошувати на нього потрібно дітей, однолітків. Батьки печуть іменинний пиріг чи торт, готують різні солодощі для дітей. Головне у цьому святі – розважальна програма для дітей: пісні, ігри, хороводи, сюрпризні моменти, жарти. Наприкінці, щоб заспокоїти дітлашню, бажано показати діафільм, кінофільм чи навіть театралізовану виставу.