💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Самовільне залишення учасниками місця розташування групи.

При проведенні туристичних походів, екскурсій, експедиції в групі повинна бути медична аптечка з набором необхідних медикаментів.

Можливість проходження дальніх і багатоденних туристичних походів і експедицій слід погоджувати з маршрутно-кваліфікаційною комісією.

Тривалість і протяжність походів, графік проходження, природні перешко­ди мають відповідати віковим можливостям учасників і підготовці групи.

Сигнали лиха

При пішохідному туризмі, як і в деяких інших видах туризму (наприклад, мисливському, екологічному), які характеризуються віддаленням від населе­них пунктів, необхідно вміти подавати сигнали лиха.

На жаль, історія аварій знає чимало прикладів, коли невміння подати сигнал лиха коштувало людям життя. Тим часом, існує цілий арсенал засобів залучен­ня уваги рятувальних команд, а також літаків, що випадково опинилися в ра­йоні лиха, вертольотів, суден. Не станемо описувати складні сигнали лиха, які вимагають застосування спеціальних радіо- і світлосигнальних засобів. Пове­демо мову про прості, які можна застосувати в пішохідному туризмі.

Піротехніка. Мало знайдеться аварійних наборів, в комплект яких не вхо­дили б одна або кілька парашутних ракет. Для того щоб привести ракету в дію, треба затиснути її в лівій руці, відтягнути захисний ковпачок, направити сопло в небо і висмикнути запальний шнур. Сигналом лиха в даному випадку слугує червоний, малиновий одно- або багатозірковий яскравий спалах в небі. В дея­ких випадках — поєднання ракет інших кольорів. До недоліків ракет можна віднести їх значні розміри і вагу.

Зараз замість парашутних ракет іноді використовуються невеликі патрони-мортирки, що запускаються за допомогою спеціального механізму розмірами трохи більше авторучки. При пострілі мортирка, вибухаючи на висоті 50—75 метрів, утворює яскраву «зірочку». Заслуженим визнанням користуються патрони сигнальні нічної-денної дії (ПСНД). Принцип дії у них той само, що і ракет. Патрон приводиться в дію висмикуванням запального шнура. Межа виявлення нічного сигналу (яскраво оранжеве або малинове полум'я) досягає 10—15 кілометрів. Денний сигнал (малиновий дим) добре помітний на тлі снігу, льоду, води, але, наприклад, в пісках пустелі або густолісся його можна не помітити в трьох сотнях кроків. Дія сигнального патрона короткочасна — не більше 10—20 секунд. Крім того, існують спеціальні фальшфейери, факельні свічки, димові шашки, які горять довше, іноді до десяти і більше хвилин.

Необхідно пам'ятати, що парашутні ракети, ПСНД і деякі інші піротехнічні сигнальні засоби конструктивно підготовлені до пострілу і тому поводитися з ними слід як із зарядженою зброєю, дотримуючись особливої обережності. У разі осічки патрони викидаються. Намагатися ремонтувати їх украй небезпеч­но і тому неприпустимо. Для подання сигналу біди, особливо димової, слід вибирати піднесені точки рельєфу. При цьому треба намагатися, щоб з підвіт­ряної сторони був відкритий простір — водоймище, льодовик, поляна.

При подачі сигналу будь-який піротехнічний засіб слід тримати у витягну­тій руці, розвернувши соплом від себе. З підвітряної сторони не повинні стояти люди, знаходитися легкозаймисті і вогненебезпечні предмети. Категорично не­припустимо направляти ракети і патрони у бік рятувальних літаків, вертольо­тів, суден. Окрім прямого призначення, піротехнічні сигнальні засоби можуть з успіхом використовуватися для відлякування хижих тварин — білих і бурих ведмедів, вовків тощо.

Слід також відзначити, що більшість піротехнічних засобів мають разову дію, тобто, подавши сигнал один раз, повторити його неможливо. Тому пода­вати сигнал треба з максимально близької відстані і лише коли є впевненість, що його помітять. Якщо необхідність у подачі сигналу відпала, запальний шнур з кільцем треба обережно укласти в гніздо і загвинтити захисний ковпа­чок. Під час руху сигнальні засоби слід зберігати в захищеному від ударів і атмосферних опадів і, водночас, досяжному місці.

Сигнальне дзеркало. Інженери підрахували, що яскравість світлового сиг­нального зайчика при куті стояння сонця в 90 градусів складає майже сім мільйонів свічок. Спалах сигнального дзеркала в безхмарний сонячний день спостерігається з літака, що летить на висоті 1—2 кілометра на відстані в

20—25 кілометрів, а в деяких випадках — до 40 кілометрів. До речі, сигнальним дзеркалом можна давати аварійний сигнал не лише вдень, але і вночі при повному місяці.

Сигнальне дзеркало в роботі — достатньо складний «інструмент», тому навчитися з ним поводитися бажано наперед. Саморобне сигнальне дзеркало можна виготовити з жерсті, металевої фольги, обгортки від шоколаду і цуке­рок, кількох звичайних кишенькових дзеркал, осколків слюди тощо. Далеко видно блиск широкого леза ножа, дна консервної банки, полотна пили тощо.

Світловідбиваючі властивості металевої фольги можна з успіхом викорис­товувати не тільки в сигнальних дзеркалах. Наприклад, у безпосередній близь­кості від табору буде корисно розвісити смужки фольги на вітках окремого дерева. Поблискуючи на сонці, вони здалеку привертатимуть увагу.

З-тією ж метою можна розкладати на схилах пагорбів листи фольги, зазда­легідь несильно їх зім'явши для утворення множини відбиваючих площин.

Нарешті, можна прикріпити фольгу до шматка фанери, дошки або роздво­єної на кінці вітки і одержану пластину, що блищить, вільно підвісити на від­критому місці на верхівці вбитої в землю високої жердини. Пластина, постійно обертаючись на вітру, даватиме добре помітні світлові сигнали.

Справі порятунку людей може слугувати й повітряний змій. Раму, зроблену з кількох тонких дощечок, треба обтягнути легким папером, тканиною або по­ліетиленом — і ось вже над лісом парить здалеку помітний повітряний змій. Якщо до «хвоста змія прив'язати смужки строкатої тканини або фольги, він стане помітніший.

Можна також порадити біля табору, на вершинах окремих дерев, або дерев, що підносяться над лісовим масивом, повісити прапори — сигнали, зшиті із строкатих шматків тканини, з розпоротих наметів, одягу. Добре помітні зверху великі оранжеві або строкаті полотнища, розтягнуті за допомогою довгих мо­тузок над озером або річкою паралельно поверхні води. Одна сторона полот­нища прив'язується до кущів і дерев, що ростуть на березі, інша — до колів, вбитих в дно водоймища. Над неширокими водоймищами тканина розтягуєть­ся від одного берега до іншого. Як сигнальний засіб можна з успіхом викорис­товувати кишеньковий електричний ліхтарик. Сигнал, поданий сильним ліхта­рем читається за 3—4 кілометри, слабким — до 2 кілометрів. Періодичність сигналу повинна бути 6 разів на хвилину.

Відповіддю є сигнал «Виклик прийнятий, допомога йде!». Він подається з періодичністю 3 рази на хвилину, а також будь-яким доступним способом. Знаючи азбуку Морзе, за допомогою ліхтаря, відкриваючи і закриваючи відби­вач, можна передавати сигнал лиха та інші повідомлення. І навіть у найбільш, здавалося б, безнадійних випадках, коли у потерпілих зовсім немає ніякої пі­ротехніки, немає матеріалу для виготовлення сигнальних дзеркал і навіть тка­нини на прапори-сигнали, вони не безпорадні. За наявності сірників та дров можна розпалити багаття.

Багаття. Багаття — це найпростіший і, напевно, найдревніший спосіб сигналізації.

Ефективність сигнального багаття прямо пропорційна місцю його розведення. Багаття, розкладене на відкритій, добре видимій з землі і повітря місцевості — високому голому пагорбі, узліссі лісу, великій поляні, незалісненому острівці посеред водоймища, скелі, що підноситься над лісовим масивом, то, що — видно здалеку.

Краще приготувати не одне багаття, його можна прийняти за випадкове, а; кілька, розташувавши їх у формі якої-небудь геометричної фігури. Наприклад, три багаття утворюють трикутник, п'ять — букву «Т». Відстань між багаттями повинна бути не менше 20—30 метрів. Біля кожного багаття необхідно скласти додатковий запас дров. У даному випадку економити сили і час не варто. Хай, краще пропадуть даремно декілька кубів заготовлених дров, ніж у найвідповідальніший момент для підтримки вогню не відшукається сухого поліна. Під час сильного снігопаду або дощу вогнище та запасні дрова необхідно захисти­ти від намокання, накривши шматком поліетиленової плівки, тканиною або товстим шаром ялинового гілля. У безпосередній близькості від костра треба обладнати цілодобовий наглядовий пост, де розпалити і підтримувати постій­ний вогонь у невеликому запальному багатті.

При видимості літака, судна, що пропливає річкою або морем, будь-якого іншого транспортного засобу або людей за допомогою вугілля і полін, що го­рять, витягнутих з «запального» багаття, швидко розпалюються великі сиг­нальні багаття. Саме «запальне» багаття у цей момент завалювати додатковим паливом не слід, а треба спробувати роздути полум'я або кількома ударами по дровах, що горять, підняти сніп іскр. Одиночне багаття рекомендується періо­дично прикривати шматком тканини або пучком ялинового гілля, в крайньому випадку, загороджувати своїм тілом. Переривистий сигнал звертає на себе більше уваги, ніж постійний. Таким само способом можна передавати сигнал лиха за допомогою азбуки Морзе.

В ясну сонячну погоду добре помітний білий дим, що кублиться. Для його отримання в багаття, що розгорілося, підкидаються зелені вітки, мох, трава. У похмуру погоду краще видно чорний дим — у вогонь додаються зелене листя, шматки гуми, покришки і камери від коліс автотранспорту, ялинове гілля, си­рий мох, масляні ганчірки. У сумнівних випадках краще давати комбінований сигнал — білий і чорний дим від двох прилеглих одне до одного багать. У пустинній місцевості для подачі димового сигналу можна використовувати місткості, наполовину наповнені піском, просоченим змащувальними матеріа­лами, соляркою, бензином. Вночі можна підпалювати зібрану і зв'язану в пуч­ки суху траву, чагарник. Багаття, що яскраво горить у ночі, пілот літака або вертольота, який пролітає, може помітити за 20 кілометрів. При спостереженні із землі багаття видно за 8 км.

Як сигнал лиха можна використовувати факели. До речі, вони і від звіра допоможуть уберегтися, і багаття під дощем розвести. Щоб виготовити сигпальний факел, треба з нестарої, краще загиблої берези, надрати більше сухого береста, скрутити його в тугий сувій і насадити на довгу палицю. Такий берес­тяний факел горітиме дуже довго, даючи навколо себе яскраве, рівне світло. Якщо їм розмахувати над головою або періодично закривати полум'я, сигнал буде помітніший.

Тривалість горіння факела та інтенсивність свічення залежать від кількості береста, товщини і щільності сувою. У пустелі факел виготовляється з порож­ньої консервної банки, прив'язаної до палиці і наповненої піском, просоченим бензином або соляркою. Вдень для отримання густого диму в банку треба до­датково плеснути масла або кинути кілька невеликих шматків гуми. Вночі — використовувати чистий бензин або інше пальне, що дає яскраве полум'я. Во­гонь багаття, що горить, або факела можна спробувати «відбити» у бік літака, " що летить, за допомогою сигнального дзеркала. І навіть елементарна свічка може слугувати сигнальним засобом. Хоч це на перший погляд і здається див­ним, але світло свічки краще помітне, коли вона горить усередині тканинного (особливо, якщо тканина світлих тонів) або сніжного притулку. Просочуючись крізь мікроскопічні отвори в матеріалі або крізь сніг, особливо в місцях стиків сніжних блоків, світло примушує стіни притулку яскраво світитися в темноті. Такі освітлені зсередини сніжні притулки або намети видно значно далі, ніж просто засвічену на відкритому просторі свічку. А якщо усередині намету за­палити три або чотири свічки одночасно, то межа виявлення світлового сигна­лу в ясну погоду при спостереженні з повітря може зрости до кількох кіло­метрів.

Міжнародна кодова таблиця. Для потерпілих, позбавлених аварійно-сиг­нального «інструментарію», придуманий ще один спосіб аварійної сигналіза­ції — міжнародна кодова таблиця.

Сигнали кодової таблиці викладаються на відкритих, добре помітних з по­вітря місцях — на схилах пагорбів, полянах. Розмір одного сигналу повинен бути не менше трьох метрів, інакше його буде складно розібрати з великої ви­соти. Обмежень в інший бік немає, чим більший сигнал, тим вища вірогідність, що його помітять.

Сигнал можна зробити практично з будь-чого: з розкладених на землі спаль-ииків, розрізаного намету, запасного одягу, рятувальних жилетів, шматків тка­нини, закріплених за допомогою вбитих у грунт кілочків або накладених звер­ху каменів, з уламків транспортного засобу, каменів, ялинового гілля і віток дерев. Можна сигнал не викладати, а, наприклад, викопувати — зняти за допо­могою лопати або ножа дерен і заглибити траншею. При цьому сам дерен пот­рібно акуратно укласти уздовж траншеї на траву, внутрішньою, темною сторо­ною вгору. На снігу сигнал «малюється» за допомогою золи від багаття, або видавлюється підошвою взуття. Дно витоптаних траншей бажано вистилати гіллям дерев та іншим темним матеріалом. У пустелі, де будівельний матеріал вибирати не доводиться, нагрібаються невисокі вали з піску. Такий знак «пра­цює» двічі в добу — вранці та ввечері, коли сонце стоїть низько над горизон том. Густі тіні, відкинуті штучними піщаними валами, достатньо добре читаються з повітря.

У всіх випадках треба прагнути забезпечити максимальний контраст колір­ного сигналу і тла, на якому він розкладений. Інакше кажучи, на світлому грун­ті знаки повинні бути якомога темнішими, на темному — світлими.

Кожен знак кодової таблиці має одне єдине, відоме пілоту пошукового літака, значення. Вигадувати власні сигнали не слід, а якщо ви з якої-небудь причини забули, як розшифровується той або інший знак, можна викласти на загальновідомий сигнал SOS.

В аварійній ситуації не можна обмежуватися встановленням одного чи двох сигналів. Сигналізація повинна бути різноманітною і, якщо так можна виразитися, багатоступінчатою, тільки тоді вона дієва. Наприклад, спіймає пілот на склі кабіни відблиск від сигнального дзеркала, льотчик уважніше огляне, помітить вирізану в чагарнику геометричну фігуру. Знизившись, розбере знак кодової таблиці і дим сигнального багаття і, нарешті, розгляне самих людей. До речі, останні повинні поклопотатися про те, щоб їх було добре видно — надіти яскравий, краще оранжевий, а в пустелі білий одяг, вийти з тіні дерев на сонячне, відкрите місце, розмахувати над головою яскравими шматками тка­нини, вночі — факелом або ліхтариком. Пілот, помітивши людей, обов'язково зробить над ними коло або кілька разів гойдне крилами літака.

Після того як літак відлетить, потерпілим необхідно приготуватися до ева­куації — відновити сигнальні багаття, що прогоріли, пакувати речі, за можли­вістю підготувати посадковий майданчик для рятувального вертольота. Єдине, що вони не повинні робити, це змінювати свій спосіб життя — залишати при­тулки, з'їдати на радощах НЗ продуктів, безперервно спостерігати за небом. Допомога може прибути не дуже швидко. Рятувальні операції нерідко розтягу­ються на години, а при несприятливій погоді на добу і навіть тижні.

Посадочний майданчик для вертольота повинен бути розміром не менше 35x35 м і розташовуватися горизонтально або з малим ухилом над схилом або на вершині куполу, звідки можливий так званий літаковий зліт, тобто з розго­ном. Під схилами нерідкі низхідні потоки, що утруднюють або роблять немож­ливою посадку. Поверхня майданчика має бути достатньо твердою. Сніг треба утоптати так, аби при ходьбі не провалювалися ноги. У зоні посадки не повин­но бути перешкод — дерев, каменів, предметів, що вертикально стирчать. Всі легкі речі, а також намети необхідно закріпити за допомогою кілочків, вбитих у ґрунт, і каменів. Пілоту вертольота бажано вказати напрям вітру за допомо­гою саморобного прапорця, сигнального патрона, диму багаття, шматка ткани­ни. Сигнальник повинен завжди ставати спиною до вітру. Підходити до верто­льота, що сів, можна тільки за командою пілота або після повної зупинки несу­чого і рульового гвинтів і лише спереду в межах видимості пілота.

Якщо потерпілі з тих або інших причин вирішили, не чекаючи допомоги? рятувальних команд, вибиратися до людей самостійно, то місце, де сталася аварія, необхідно позначити за допомогою описаних способів, а у напрямку

руху в обов'язковому порядку викласти добре помітний з повітря знак з між­народної кодової таблиці.

Одночасно на землі, на видному місці, з каменів, шматка льоду, колод споруджується далеко видимий тур — башточка. На його вершині закріплюються кілька півтора-двометрових палиць, до яких прив'язуються яскраві клапті тка­нини, фольга, консервні банки. Під туром або поряд з ним, у захищеній від негоди ємності — в пляшці із залитою стеарином свічки шийкою, потрійному поліетиленовому мішку, гумовій повітряній кульці тощо — залишається за­писка, в якій вказуються: повні дані тих, що потерпіли аварію (прізвища, імена, домашні і робочі адреси), стисло описується аварія, перераховується майно, що є у розпорядженні групи, і спорядження (продукти, вода, сигнальні засоби, зброя, одяг тощо), обґрунтовується вибраний напрям руху. Обов'язково вказу­ється рік, число і час, коли залишена записка. В основі туру з каменів або товс­тих віток викладається кілька стрілок — покажчиків, направлених вістрям у бік передбачуваного напрямку руху.

Всі непотрібні речі залишаються біля туру на видному місці. Вантаж у до­рогу, окрім обов'язкових засобів сигналізації і орієнтування, зброї, поліетилену (за допомогою якого можна чудово захиститися від опадів, вітру, холоду, а в пустелі добути воду), слід брати, виходячи з конкретних кліматичних і гео­графічних умов маршруту, але не забуваючи мудре правило — сподіваючись на краще, готуйся до найгіршого.

Під час руху необхідно якомога частіше мітити свій маршрут — обломлю­вати вітки, робити зарубки на стволах дерев, складати в помітних місцях непот­рібні речі тощо. У важкопрохідній місцевості мітки повинні розташовуватися в межах прямого виявлення — від однієї мітки повинно бути видно іншу. В місцях зміни напрямку руху слід ставити дві-три «великих» мітки — великий затес на стволі дерева, тур, смуги яскравого матеріалу, закріплені на вітках де­рева, поряд з міткою викладати стрілку, що вказує напрямок руху. Раз на добу необхідно залишати в добре помітних місцях, захистивши від негоди, записки із зазначенням свого маршруту та іншою важливою для рятувальників інфор­мацією і датою залишення записки. Слід пам'ятати, що часто поставлені мітки полегшують пошук зниклої групи.

Слід також зазначити, що завжди залишається вірогідність, що поданий сиг­нал, окрім самих потерпілих, ніхто не помітить. Особливо це характерно для випадків, коли потерпілих спеціально не шукають. Отже, слід завжди бути го­товим до самопорятунку — виходу до найближчого населеного пункту.

4. СІЛЬСЬКИЙ ТУРИЗМ (ЗЕЛЕНИЙ, АГРОТУРИЗМ)

Сільський туризм — це туристична діяльність на території сільських посе­лень, де створені умови як для тривалого, так і для короткочасного відпочинку, крім того, існує екологічно чистий ландшафт, сільське житло, придатне для приймання туристів і необхідні об'єкти обслуговування. Сільський туризм належить до пасивної форми відпочинку, за рівнем своєї організованості є швидше самодіяльним, за метою — більш соціальний.

Сільський туризм включає подорож і транзитне переміщення через сільську місцевість на машині, велосипеді, човні, верхи, а також проживання в сіль­ських будинках. Він пов'язаний як з відвідуванням сільської місцевості, так і зі зацікавленістю науково-дослідною діяльністю, з відвідинами релігійних місць і центрів. Аграрний туризм включає все, що пов'язане з сільськогоспо­дарською діяльністю, з певними подіями, святами, музеями, присвяченими ви­робництву сільськогосподарських продуктів і з селянськими традиціями і зви­чаями.

Агротуризм, який включає відвідини туристами сільської місцевості, відпо­чинок і оздоровлення в екологічно чистих сільських районах, має значні пер­спективи розвитку в Україні.

Ресурси для розвитку агротуризму є у всіх регіонах України.

Основними напрямами розвитку сільського туризму є:

створення туристичних сіл на основі існуючих сільських поселень з тра­диційною народною дерев'яною архітектурою, розташованих у мальовничій місцевості;

організація «сільських» турів із проживанням і харчуванням туристів у сільському (фермерському) будинку, ознайомленням з традиційним сільським побутом, ремеслами;

здача в оренду будинків і кімнат у сільській місцевості в екологічно чис­тих природних районах.

Сільський туризм, на відміну від масового, не справляє шкідливого впливу на навколишнє середовище — природне і культурне і, в той же час, дає пош­товх для регіонального розвитку. Сільський туризм є одним із способів пере­ходу туристичної індустрії до сталого розвитку і переосмислення природних і культурних цінностей сучасного світу. Він дозволяє використовувати існу­ючий житловий фонд, скорочує інвестиційні витрати і запобігає надмірному використанню лісових і пасовищних площ. Низька густина туристичних пото­ків у сільських регіонах дає можливість більш рівномірно розподілити турис­тичні об'єкти на території, що буде не лише на користь навколишньому сере­довищу, але і принесе додаткові доходи місцевому населенню.

Слід зазначити, що з функціональної точки зору сільський туризм тіс­но пов'язаний з іншими видами туризму, насамперед, з рекреаційним (мор­ським і гірським), культурним, спеціалізованими видами туризму (лижним, мисливським, рибальським, культовим тощо). Це дозволяє включати сільський туризм у комбіновані тури, що збільшує попит на традиційні туристичні послуги.

Наприклад, круїзний туризм можна поєднати з відпочинком на селі. Особ­ливо це вигідно великим круїзним компаніям, які можуть урізноманітити свої туристичні послуги відвідуванням сіл як додатковою послугою. Можливе і формування спеціалізованих турів, які включають однорідні об'єкти сільсько­го туризму: відвідування групи монастирів, природних феноменів (печер то­що), турпоходи на човні по річці або відвідування близько розташованих озер з ночівлею в наметах тощо.

Забезпечення безпеки туристів від домашніх тварин

Відносини, які можуть пов'язувати дитину з домашньою твариною, без­умовно хороші з погляду виховання. Зазвичай домашні тварини слухняні і гра­ють з дітьми, навіть приймаючи від них маленькі образи, проте потрібно бути обережними з собаками тих порід, які відомі своєю агресивністю: неаполь­ській сторожовий пес, дог, доберман, бультер'єр тощо.

Кішки можуть подряпати, занести в рану інфекцію; були випадки, коли кіш­ка позбавила дитину ока.

Інша небезпека — передача людині різних типів інфекцій через шерсть до­машніх тварин.

Тварини не повинні спати в ліжку або в кімнаті дитини. їх слід часто і ре­тельно мити, періодично показувати ветеринару, робити їм необхідні щеплен­ня. Найвідоміші інфекції, які передаються від собак і кішок — це сказ і корос­та. Через подряпину, зроблену собакою або кішкою, також може передатися правець. Особливо ця небезпека загрожує вагітним жінкам.

Багато людей страждає від укусів собак. Велика частина постраждалих — діти, які довірливо підходять до тварин або турбують собак під час сну, їжі, догляду за щенятами.

У літній період, коли збільшується кількість кинутих господарями тварин, голодні бродячі собаки стають ще більш небезпечними. Крім того, що укус є хворобливим, він ще і несе небезпеку заразитися сказом. В цьому випадку не­обхідні невідкладна медична допомога і подальше лікування. Щоб уникнути нападу собак, необхідно:

— ставитися до тварин з повагою і не торкатися до них за відсутності гос­подаря;

—не чіпати тварин під час сну або їжі;

—не відбирати те, з чим собака грає, щоб уникнути її захисної реакції;

— не годувати чужих собак;

— не наближатися до собаки, що знаходиться на прив'язі;

—не грати з господарем собаки, роблячи рухи, які можуть бути сприйняті тваринами як агресивні;

—не показувати страху або хвилювання перед вороже налаштованим соба­кою;

—не робити різких рухів і не наближатися до собаки;

— віддавати твердим голосом команди, типу: «Місце! Стояти! Лежати! Фу!»;

— не починати бігти, щоб не викликати в тварини мисливського інстинкту нападу ззаду і не стати легкою здобиччю;

у випадку, якщо ви піддалися нападу собаки, киньте в її сторону будь-що з того, що у вас є під рукою, щоб виграти час;

слід прагнути захистити горло і обличчя;

захищатися за допомогою палиці.

Для захисту від агресивних дій собак можна використовувати електро-шокер.

У випадку укусу, слід промити поранене місце водою з милом. Якщо рана кровоточить, необхідно скористатися пов'язкою, щоб зупинити кровотечу. На­віть якщо рана несерйозна, слід звернутися до травмпункту або викликати швидку допомогу. Необхідно звернутися до господаря, аби з'ясувати, чи був со­бака щеплений проти сказу. Потрібно повідомити міліцію і санітарні служби про те, що трапилося, вказавши, за можливістю, точну адресу власника собаки.

Пожежі в сільських будинках

Причини виникнення пожеж у сільських будинках можна класифікувати таким чином.

1. Від пічного опалення. Відбувається це найчастіше у таких випадках:

використання металевих печей, що не відповідають вимогам пожежної безпеки, стандартів і технічних умов;

невиконання інструкцій при використанні металевих печей заводського виготовлення;

використання печей, що мають тріщини, несправні дверцята, з недостат­ньою обробкою та відстанню від горючих конструкцій;

застосування для розпалювання печі на твердому паливі бензину та інших легкозаймистих рідин;

перегартування печі;

близьке розташування горючих матеріалів від печі і сушіння білизни на

них;

використання печі без металевого передтопкового листа розміром не менше 50x70 см (на дерев'яній або іншій підлозі з горючих матеріалів);

залишення печі, що топиться, без нагляду або доручення нагляду за нею малолітній дитині;

— використання для димарів керамічних, азбестоцементних або металевих труб, а також силікатної цегли.

Необережне поводження з вогнем. Необережне або недбале поводження з вогнем (непогашені сірники, недопалки, свічки, відігрівання вогнем факелів і паяльних ламп водопровідних труб, недбалість при зберіганні вугілля, горю­чої золи тощо) є причиною кожної третьої пожежі. Пожежа може виникнути і від багаття, розпаленого поблизу будівлі, причому найчастіше від іскор, які розносить вітер. Особливу небезпеку становить паління в нетверезому стані, лежачи в ліжку, застосування гасових ламп, свічок, факелів для освітлення го­рищних приміщень, коридорів, комор і різних господарських споруд.

Порушення правил користування електричними приладами. Аналіз таких пожеж свідчить, що вони відбуваються в основному з двох причин: через по­рушення правил при користуванні електропобутовими приладами або прихо­ваної несправності цих приладів.

У залишеної надовго включеної електричної плитки нагрів спіралі сягає 600—700°С, а опори плитки — 250—300°С. При дії такої температури стіл, стілець або підлога, на якій поставлена плитка, можуть запалати.

Водонагрівальні прилади вже через 15—20 хв. після википання води викли­кають загоряння майже будь-якої горючої опорної поверхні, а при застосуван­ні електричних чайників з нагрівальними елементами потужністю 600 Вт запа­лювання опори відбувається через 3 хв. після википання води.

4. Несправність електропроводки або неправильна експлуатація електромережі. Виникнення пожеж з цих причин полягає в такому. При проходженні струму по провіднику виділяється тепло. У звичайних умовах воно розсіюється в навколишнє середовище швидше, ніж встигає нагрітися провідник. Тому для кожного електричного навантаження підбирається провідник певного пе­ретину. Якщо перетин провідника менше, ніж належить за розрахунком, то тепло, що виділяється, не встигає розсіятися і провідник перегрівається. Також при включенні до однієї розетки одночасно кількох побутових приладів виникає перевантаження, нагрів дротів і загоряння ізоляції.

Однією з причин пожеж, що виникають від електромереж, є коротке зами­кання при з'єднанні двох провідників без ізоляції. Внаслідок цього відбувається різке зростання сили струму в мережі, миттєвий нагрів дротів до температу­ри плавлення металевих жил, спостерігається інтенсивне іскріння і виділення великої кількості тепла. Саме тому необхідно стежити за справністю ізоляції дротів, не допускати кріплення їх цвяхами, які можуть порушити ізоляцію.

Забороняється смітити, навіть недопалок або цукеркова обгортка, кинуті у стежці, можуть викликати відчуття різкої невідповідності тому піднесено, настрою групи, який створюється прекрасним пейзажем або натхненням і поетичною розповіддю провідника.

Забороняється сходити із стежки, оскільки можна, по-перше, пошкодити рослини, а по-друге, ненавмисно завдати шкоди самому собі.

Основні ознаки екологічності туру:

— екологічний транспорт, яким користуються туристи;

— їжа туристів екологічно чиста і корисна, при цьому в раціоні туристів присутні місцеві продукти;

— маршрути туристів і кваліфіковані гіди ведуть їх в цікаві та екологічно сприятливі природні і культурні ландшафти;

— у програму туру включаються відвідування навчальних екологічних стежок, природознавчих, краєзнавчих музеїв, екотехнологічних господарств і, неодмінно, ознайомлення з місцевими екологічними проблемами;

— сміття не викидається на загальний смітник або звалище, а збирається спеціальним чином і поступає потім на екотехнологічну переробку;

— привали, бівуаки і особливо багаття влаштовуються тільки в спеціально
обладнаних місцях;

— гриби, ягоди, квіти, лікарські рослини, будь-які природні сувеніри збира­ються тільки тоді і там, де це дозволено;

— готелі, кемпінги або притулки і хатини, в яких зупиняються туристи, роз­ташовані так, аби не порушувати нормальний, екологічно стійкий розвиток навколишнього ландшафту і не спотворювати його зовнішність;

готелі і кемпінги побудовані з екологічно нешкідливих матеріалів, їх мешканці не витрачають надмірно енергію і воду, при цьому стоки і викиди очищаються, інші відходи утилізуються;

місцеві жителі залучаються до туристичного бізнесу і дістають можли­вість розвивати свої традиційні форми господарства;

туристи з повагою ставляться до місцевих культурних традицій, прагнуть вивчити і зрозуміти їх;

туристи доступними їм способами беруть участь у вирішенні місцевих екологічних проблем;

доходи від туру не вилучаються цілком з місцевого бюджету, а сприяють його наповненню.

Унікальна мережа природних територій, що особливо охороняються (ООПТ), — заповідників, національних парків, заказників тощо є одним з чин­ників, що залучають до країни міжнародних екотуристів. Національні парки і буферні зони заповідників можуть відіграти центральну роль у розвитку еко­логічного туризму в Україні через такі причини:

1. Мережа заповідників і національних парків охоплює багато унікальних і найбільш примітних ландшафтів і екосистем, не порушених діяльністю людини.

2. Заповідники мають наукові відділи, до функцій яких входить постійний моніторинг природних екосистем. Це обумовлює високу перспективність українських заповідників для організації наукового туризму і літніх польових практик для зарубіжних студентів.

3. Заповідники і національні парки відіграють помітну роль у суспільному і культурному житті районів, де вони розташовані. Екологічні екскурсії і туристична діяльність значно посилюють роль ООПТ у цьому процесі.

Потік туристів у заповідники повинен бути обмеженим і ретельно регулюється. Це має на увазі ретельний вибір оптимальних категорій відвідувачів (для багатьох заповідників найбільш перспективним уявляється розвиток нау­кового туризму). Замість масових видів туризму, для заповідників уявляється більш прийнятною організація тривалих, спеціалізованих турів для невеликого числа груп.

Ліцензійне полювання можливе в різних куточках країни восени і взимку. Найбільш популярне полювання на лося, кабана, зайця, ведмедя, оленя. Привертає увагу любителів і весняне полювання на пернату дичину (качка, тете­рук, глухар, вальдшнеп). Рибалки-любителі можуть освоювати озера, водосхо­вища і малі річки. Найбільшою ж популярністю користується «тихе полювання».

Рекреаційне природокористування — засноване на розвиненій мережі замі­ських природних парків для тривалого відпочинку і туризму, лісових і мислив­ських господарств, природних укосів, відгінних пасовищ, тобто передбачає по­мірну експлуатацію природних комплексів природного походження, частково з антропогенним видовим складом і спеціально підібраною стійкою рослинністю.

Так само, як і при заповідному природокористуванні, великого значення на­бувають екскурсії, а важливим чинником залишається пейзаж. Тут розташову­ються туристичні бази, дачні селища, прокладається мережа туристичних сте­жок і маршрутів.

Піші походи. Для екологічного туризму це кращий спосіб отримання інфор­мації про природу. Мінімальне нанесення шкоди не порушує довкілля, оскіль­ки маршрути прокладені по стежках — немає шумового ефекту. Найголовніше в екологічному туризмі — це планування маршруту і наявність топографічних карт плюс спорядження, яке повинне бути екологічно безпечним. Туристам не­обхідно знаходитися протягом всього туру на стежці для своєї ж безпеки, не зрізати шлях особливо в горах — щоб не завдавати шкоди природі.

Національні парки і заповідники, що допускають рекреацію на своїх тери­торіях, мають зведення правил, яких мають дотримуватися туристи, що при­їжджають на відпочинок. Ці правила переважно визначаються властивостями тих екосистем, які охороняються. Загалом вони зводяться до того, що гості по­винні: не рвати квіти; не збирати черепашок і камені; не турбувати диких тва­рин; ходити спеціально відведеними стежками; прибирати за собою сміття; не купувати сувеніри, виготовлення яких завдає шкоди навколишньому середо­вищу.

Приготування їжі і розведення вогню

Вогонь необхідний для обігріву, сушіння одягу, сигналізації, приготування їжі, очищення води шляхом її кип'ятіння. Час виживання збільшується або зменшується залежно від здатності розводити багаття. За наявності сірників можна розводити багаття в будь-яких умовах і в будь-яку погоду. Сірники завжди треба тримати при собі у водонепроникному пакеті. Необхідно навчи­тися якомога довше зберігати полум'я сірника при сильному вітрі.

Паливо, трут і визначення місця для багаття

Маленьке багаття легше розводити і контролювати, ніж велике. Декілька маленьких багать, розведених в холодну погоду навколо людини, дадуть біль­ше тепла, ніж велике багаття. Слід визначити і чітко обмежити місце розведен­ня багаття, щоб уникнути великої лісової пожежі. Насамперед, при необхід­ності розведення багаття на мокрому ґрунті або на снігу, слід спорудити плат­форму з колод або каменів. Слід захистити вогонь від вітру за допомогою щита (вітролому) або відбивача, який направить тепло в необхідному напрямі. Пали­вом слугуватимуть висохлі дерева і гілля. У мокру погоду сухе паливо можна знайти під стовбурами повалених дерев.

У місцевостях з рідкісною рослинністю паливом можуть стати сухі трави, тваринні жири, а іноді навіть вугілля, сланцевий дьоготь або торф, які можуть знаходитися на поверхні ґрунту. Якщо поблизу є уламки літака, що зазнав ава­рії, можна використовувати суміш бензину і масла (нафти).

Для розведення вогню слід скористатися тим, що швидко запалюється, на­приклад, маленькими брусками сухого дерева, ялиновими шишками, корою дерев, лозою, листям пальм, засохлими голками хвойних дерев, травами, ли­шайниками, папороттю, губчастими нитками гігантського дощовика (гриб), який до того ж їстівний. Перш ніж намагатися запалити багаття, слід приготу­вати з сухого дерева стружку. Один з найбільш зручних і кращих матеріалів для розведення вогню — гнилизна висохлих дерев або колод. Гнилизну можна відшукати навіть у мокру погоду, розчищаючи вологий верхній шар такого де­рева ножем, гострою палицею або навіть руками. Папір і бензин стануть у при­годі як паливо, Навіть у дощ смола ялинових шишок або сухі пні швидко за­жевріють. Суха кора берези також містить смолянисті речовини, які швидко спалахують. Слід укласти ці матеріали у формі вігваму (куреня) або штабелю з колод.

Необхідно правильно підтримувати вогонь. Слід використовувати свіжозрубані колоди або торець товстої гнилої колоди, щоб вогонь горів поволі. Треба захи­щати жевріючі дрова від вітру. Слід покривати їх попелом і зверху шаром ґрунту. Таким чином буде легше підтримувати вогонь, ніж розводити його наново.

У північних льодах або в місцевості, де інші види палива недоступні, можна використовувати тваринний жир,

Одяг, взуття і спорядження

Подорожуючи різними районами, людина повинна постійно піклуватися про стан ніг і взуття. Добре підігнане і в міру розношене взуття не викликає серйозних потертостей. Воно має підганятися так, щоб пальці ніг мали повну свободу. Взимку в північних районах і в горах взуття підганяється на дві шкарпетки в чобіт (черевик) рекомендується вкладати устілку (краще повстяну). Якщо виникає необхідність розпрямити складки взуття, слід розрівняти їх ме­талевим предметом або каменем, не порушуючи цілісності швів. У тому місці, де взуття натирає, потрібно наклеїти на ногу лейкопластир. Якщо шкарпетки сильно просочені потом, слід змінити їх, оскільки, будучи мокрими, вони швидше викликають потертості. На великому привалі треба обов'язково про­полоскати у воді і просушити шкарпетки, а також вимити ноги. Потертості «необхідно обмити, накласти тонкий шар вати і заклеїти лейкопластиром. Якщо дозволить час, наклейку можна зняти і підсушити садно, а потім, змінивши вату, знову заклеїти. Пухирі, що з'явилися на ногах, потрібно проко­лоти, випустити рідину і заклеїти лейкопластиром. Взуття вимагає ретельного догляду, особливо в сирих кліматичних умовах і взимку. Його потрібно часто просушувати, але обережно, позаяк при швидкому сушінні (на вогні багаття, біля гарячої печі) воно може зіпсуватися. Те ж саме буде якщо воно залишить­ся на морозі. Хорошим способом сушіння є заповнення взуття нагрітими (так, щоб не обвалювало) дрібними камінчиками, галькою, піском. Взуття можна набити папером, сухим сіном або мохом, що сприяє швидшому сушінню і пе­решкоджає деформації. Допустиме в крайньому випадку надягання сирих чо­біт (черевик) на сухі шкарпетки, але не навпаки. Необхідно регулярно змащу­вати взуття тонким шаром шевського крему, Його можна замінити несолоним салом, дьогтем, жиром водоплавних птахів і риби, милом, рослинним маслом. Для отримання дьогтю потрібно нагрівати бересту в банці над вогнем до тих пір, поки не утвориться темна рідина.

Як одяг, так і намети потребують просочення спеціальними складами. Існу­ють три способи просочення для кращого їх збереження. Перший — за допо­могою хімічних складів. При такій обробці тканини її нитки стають непроник­ними для води, але проміжки між ними не заповнюються. Добре натягнутий намет з просоченої тканини при куті нахилу не менше 35° не пропускає води. Але якщо речі, що лежать у наметі, стикаються з тканиною, то вода проникає через пори, і вони намокають. Просочення повинне поновлюватися щороку, якщо сезон подорожей досить тривалий і буває багато дощів. Хімічними спо­собами можна просочувати також і мотузки (стропи), щоб вони не намокали і не гнили. Другий спосіб — просочення тканини масляним або воскоподібним складом, що заповнює всі проміжки. В результаті вона стає абсолютно непро­никною для повітря і води, але більш важкою і вогненебезпечною, а при низь­ких температурах — негнучкою. Іскри, що падають на тканину, можуть легко пропалити її або навіть спричинити пожежу. Такому способу просочення під­даються тканини, що застосовуються головним чином для підлоги намету внутрішньої обшивки спального мішка, обшивки в'ючних мішків і сумок, іно­ді рюкзаків. При дбайливому поводженні з тканиною просочення зберігається кілька років. Третій, проміжний спосіб — просочення складами, що містять риб'ячий або столярний клей або казеїн. В результаті тканини стають щільни­ми і придатними для виготовлення з них як одягу і наметів, так і підлоги полегшеного типу.

Однією з найбільш важливих деталей спорядження є рюкзак. Конче важливо правильно його заповнювати речами: дрібні предмети потрібно укладати до спини, тверді і важкі — в нижній половині рюкзака. Лямки слід підганяти за зростом таким чином, щоб нижній край місця, де прикріплений вантаж, прилягав до крижів тулуба. Підігнаний таким чином рюкзак не б'є по спині і не дуже. натирає плечі. При важкому вантажі (більше 20 кг) необхідно подбати про м'які прокладки під наплічні ремені з поролону, повсті або моху. При подорожах взимку потрібно ретельно стежити за справністю одягу, утримувати його сухим і оберігати від пропалювання.

Найбільш частою причиною зволоження одягу є сильне потовиділення. При його появі слід зняти з себе зайві речі (обов'язково зберігши верхній вітроза­хисний шар), і, якщо є можливість, зменшити фізичне навантаження. Одяг при тривалих подорожах, особливо в холодних кліматичних умовах, слід просушу­вати, вивішуючи у верхній частині притулку, заздалегідь витрусивши сніг, що накопичився в складках. Якщо немає умов для прання одягу і білизни, їх необ­хідно витрусити, а потім повісити на 1, 5—2 год. на відкритому повітрі. Щоб в завірюху і заметіль до одягу не прилипав сніг і він не промокнув, рекоменду­ється зверху надягати капронові панчохи, халат, накидку, виготовлені з капро­нової парашутної тканини. Таким чином за потребою забезпечується маску­вання. Головним для підтримки життєдіяльності в полярних районах є збере­ження тепла. Тому одяг повинен виконувати одну функцію — оберігати люди­ну від дії холодного повітря, допомагати уникнути переохолодження. Одяган­ня і зняття одягу (при необхідності), допомагає регулювати температуру тіла. Внутрішні шари утримують тепле повітря, а зовнішній одяг, що не продуваєть­ся, не дає можливості холодному повітрю проникати через одяг і охолоджува­ти тіло.

Слід пам'ятати: одяг, що дуже щільно прилягає, зменшує зону нерухомого повітря навколо тіла і перешкоджає вільному кровообігу. Потіння небезпечне, оскільки воно знижує ізоляційну здатність одягу, насичуючи його вологою, після випаровування якої тіло охолоджується. Запобігти перегріванню можна, знявши частину одягу або розстебнувши його на шиї, зап'ястях і на грудях. Руки і ноги охолоджуються швидше, ніж інші частини тіла, і тому вимагають більшої уваги. Руки за можливістю повинні бути закриті. Зігрівати їх слід під пахвами, на внутрішній частині стегна або на грудях. Оскільки ноги швидко потіють, щоб уникнути їх переохолодження, краще носити взуття більшого розміру, яке дозволяє надягати не менше двох шкарпеток.

У тропіках і субтропіках тіло людини через спеку захищене погано. Тому вона може піддатися нападу комах і п'явок, одержати удари, подряпини, порі­зи. Для подорожей в таких умовах необхідно мати таке спорядження: одяг, до­статньо вільний для того, щоб його можна було заправити в рукавички і шкар­петки, а також міцну, пристосовану для переходу через джунглі сітку від кома­рів і рукавички для захисту від шпильок (накомарник повинен бути жовтого або якого-небудь іншого світлого кольору, якого комарі бояться, на відміну від чорного та інших темних тонів (що привертають їх); мішки, куди можна по­класти необхідні речі, наприклад карти, компас, сірники; чоботи або високі армійські черевики, зручні для носіння в джунглях. У пустинних районах не­обхідно захищати тіло від дії прямих сонячних променів, щоб уникнути над­мірного потовиділення, а також від укусів численних комах, що мешкають у пустелі. Вдень рекомендується закривати тіло і голову, а також шию шматком матерії, носити довгі штани і сорочку з довгими рукавами. Одяг повинен бути вільним. Знімати його слід лише в тіні, оскільки навіть відбите сонячне світло може викликати опік. Проте, готуючись до подорожі, треба пам'ятати, що ночі в пустелі холодні..

Захист ніг в пустелі — це життєво важливе питання. Потрібно витрушувати пісок і комах з взуття і шкарпеток, навіть якщо для цього доводиться робити часті зупинки. За відсутності чобіт можна зробити обмотки з будь-якого під­ручного матеріалу. Необхідно вирізати дві смуги шириною 7—10 см і завдовж­ки 120 см, а потім обернути ними ноги у вигляді спіралі поверх взуття. Це обереже від попадання в нього піску. Можна виготовити імпровізовані сандалі з боковини старої шини (за наявності пошкодженого транспорту). Проте, якщо взуття, що зносилося, завдає неспокою, краще укріпити підошви черевик (чо­біт) міцним матеріалом. Під час відпочинку бажано роззувати і шкарпетки (онучі). Робити це треба обережно, оскільки ноги можуть набрякати, що утруд­нить подальше надягання взуття. Ходити босоніж не рекомендується, оскільки можна натерти ноги піском. Крім того, пересування босоніж по солончаках або грязі загрожує лужними опіками. Для захисту ніг необхідно зробити дерев'яні черевики, прикріпивши до шматка дерева цвяхом ремінець. Треба захищати ноги від дії сонця. Для оберігання очей від сонячних променів слід вирізати з тканини парашута (брезенту) стрічку завдовжки 15—20 см і зробити в ній вузькі отвори для очей. Закріпити окуляри на обличчі можна за допомогою гумок, а краї прорізів зачорнити сажею.

Особисте спорядження. Спорядження повинне бути легким, міцним, надій­ним, зручним у застосуванні і з розумним ступенем універсалізації. До найнеобхідніших речей належать: одяг, взуття, спальне приладдя. Пухова куртка або жилет — від холоду і вологи. Светр, вовняні штани, шкарпетки — від холоду. Светр має бути теплим, з коміром. Шкарпетки повинні бути м'які, облягати ногу, без складок. На вовняні шкарпетки краще одягнути еластичні, щоб на шкіру ніг не потрапляв дорожній пил, пісок, дрібні камінчики. Штормовка і брюки (брезентові або з щільної матерії) — для пересування по лісистій місцевості з переважанням чагарнику. Вітрозахисний костюм — для захисту від холодного вітру. Плащ-накидка (поліетиленова, гумованого капрону або подібна) — для захисту від дощу себе і рюкзаку поліетилен легше, але не міцний, прогумований капрон міцний. Основне взуття: туристичні черевики на профільованій підошві типу — найбільш зручні для походів.

Загальні принципи підбирання взуття: наявність місця для додаткової устілки і вовняних шкарпеток; взуття не повинне тиснути на пальці (щоб пальці могли вільно ворушитися); при затягнутому шнуруванні черевики мають облягати гомілковостопний суглоб; низький каблук; товста гумова підошва (може зламатися); міцні шнурки. Окрім цього, черевики повинні перед походом розношені. Швидко розносити черевики можна, носячи їх два дні на мокрі вовняні шкарпетки. Для більшої водонепроникності черевики можна змащувати жиром. На нескладних маршрутах можна носити інше взуття. В період весняно-осіннього бездоріжжя краще мати гумові чоботи. спальний мішок. У нескладних походах можна використовувати міні ковдру. Під спину у будь-якому випадку необхідно покласти пінополіуритановий килимок (можна і надувний матрац, але він набагато важчий). Спати спальнику завжди тепліше без одягу, в прохолодні ночі треба надіти вовняні брюки, тільник, шкарпетки. Рештою одягу можна укритися. Основний принцип організації сну — збереження тепла (повітряного прошарку).

Рюкзак. Рюкзак — це пристосування для перенесення різних речей протягом тривалого часу. Тому критерієм вибору рюкзака є: зручність ходіння (чи пряміша постава, тим легше ходити); зручність передачі навантаження (широкі плечові ремені, поясний і лобовий ремені значно знижують тиск на плечі); зручність у перенесенні речей різної ваги і габаритів.

Основними характеристиками рюкзаків є: наближення центру тяжіння до; спини; складаність; форма рюкзака при різному наповненні; здатність передачі навантаження на людину; матеріал виготовлення.

Існуючі типи рюкзаків: «круглий», станковий, «банан». Кожний з названих, типів має свої переваги і недоліки, які виявляються в різних умовах експлуата­ції, що дуже важливо враховувати при виборі рюкзака. До умовно «круглих»? рюкзаків можна віднести «Абалаковський», «Експедиційний», різні брезентові, рюкзаки меншого об'єму. До їх достоїнств слід віднести компактність у згорнутому вигляді, зручність у наповненні і можливість перенесення об'ємних ре­чей. До недоліків слід віднести відсутність поясного ременя, знижений центр тяжіння, складність пакування різнорідними предметами. Станкові рюкзаки краще прилягають до спини, у них центр тяжіння вище і ближче до спини, вони легко заповнюються будь-якими речами і це не позначається на зручності перенесення, але вони дуже великогабаритні в складеному вигляді, і не мають поясного ременя. Рюкзаки типу «банан» дуже чутливі до пакування при різно­му наповненні, проте добре центровані і мають поясний ремінь.

Сучасний тип рюкзака повинен відповідати таким вимогам:

максимально витягнута конструкція для підняття центру тяжіння;

розподіл несучої функції між лямками поясним ременем (іноді голо­вним);

бічні затягування або шнури для додання жорсткості рюкзаку при різному наповненні;

наявність додаткових притягаючих ременів, розташованих зверху на плечових, для притягання верхньої частини рюкзака вгору і вперед;

наявність кишень (бажано тільки в задній частині рюкзака, для зменшення його ширини) для швидкого та зручного доступу до необхідних речей.

5. РІЗНІ ВИДИ ЕКСТРЕМАЛЬНОГО ТУРИЗМУ

Екстремальний туризм є одним з найперспективніших видів туризму, який привертає до себе дедалі більше людей.

До активних зараховують різні пригодницькі тури, пригодницькі подорожі, відвідування екзотичних місць, вулканів, островів, водопадів тощо. Зазвичай це нестандартний тур в екзотичні та екологічно чисті природні резервації, пов'язаний з незвичайними подорожами, нетрадиційними засобами транспор­тувань. В окремих випадках такий тур пов'язаний з ризиком і серйозними фі­зичними навантаженнями, вимагає сміливості та умінь. Популярний відпочи­нок на гірськолижних курортах — участь передбачає певну фізичну підготов­ку і майстерність учасників. Такий туризм близький до спортивного туризму, проте маршрути краще підготовлені та умови істотно комфортніші, ризик зво­диться до мінімуму за рахунок забезпечення провідниками, проміжними табо­рами, туристичним спорядженням.

Особливістю екстремального туризму є його спортивний характер і участь у ньому молодіжної вікової категорії.

Водні види екстремального туризму

Дайвинг — плавання з аквалангом у пошуках підводних красот і дивовиж­них речей.

Вейкбординг— комбінація водних лиж, сноуборду, скейту і серфінгу. Катер буксирує рейдера, що стоїть на короткій широкій дошці. Рухаючись на швид­кості 30—40 км/год. з додатковим баластом на борту, катер залишає за собою хвилю, яку рейдер використовує як трамплін. У стрибку можна виконати без­ліч різноманітних трюків.

Для вейкбордингу потрібен спеціалізований катер, але такі катери кошту­ють дорого, тому в Україні і з'являються рідко. Отже, в нашій країні цей вид відпочинку майже не розвинений через свою дорожнечу.

Водні лижі — один з найвідоміших видів активного відпочинку. Це гідна заміна гірським і біговим зимовим лижам. Для занять водними лижами потріб­ні водні лижі, рятувальний жилет, рукавички і гідрокостюм.

Водні лижі в даний час активно практикуються на Чорноморському узбе­режжі.

Віндсерфінг — це овальна дошка з вуглепластика з жорсткою поверхнею для стійкості і з плавниками-стабілізаторами на нижній площині, і невеликим вітрилом, яке кріпиться до дошки. Серфінг — це те ж саме тільки без вітрила. Власне віндсерфінг і походить від серфінгу. При хорошому вітрі можна розви­вати швидкість 10—12 м/с (рекорд на сьогодні — більше 70 км/год.).

Каякинг — шалено популярний за кордоном, набирає популярності і в Ук­раїні. Цей спорт одинаків, хоч і позбавлений командного духу, проте дає мож­ливість кинути виклик стихії і залишитися з нею сам на сам.

У сучасному каякиигу розвиваються три основні напрями — гребний сла­лом, родео і сплав.

Слаломний каякинг — це уміння маневрувати на каяку, відчуваючи човен і воду.

Родео, на відміну від слалому — це не тільки віртуозна техніка, але ще і елемент гри. Фристайл на каяку — це виконання різних трюків на човні за рахунок особливостей рельєфу річки.

На каяку можна відправитися у водний похід по річці будь-якої складності, або проводити ігрові сплави на невеликому відрізку гірської річки, вибираючи окремі перешкоди у вигляді бочок, валів і водопадів і проходячи їх без нічого. Природно, щоб відчувати себе упевнено під час сплавів, необхідно володіти базовою технікою слалому і родео.

Екіпіровка. До складу екіпіровки каякера входять: човен, шолом, рятуваль­ний жилет, спідниця (запобігає попаданню води в човен), прогумовані капці і весдо.

Рафтинг — це захоплюючий спуск по гірській річці на каное або спеціаль­них плотах. Рафтинг — один з найбільш популярних турів, абсолютно безпеч­ний навіть для юних туристів. Останніми роками він викликає такий величез­ний інтерес з боку поціновувачів екстремального відпочинку, що більшість придатних для цього туризму гірських річок були освоєні професіоналами, які тепер пропонують рафтинг-тури практично в будь-яку точку світу.

Рафт-тури в основному бувають такими: поїздки на день або півдня і бага­тоденні подорожі. Під час останніх туристи потрапляють у віддалені куточки гір з незайманою природою, розбивають табір у міру проходження річки і дос­ліджують дикі околиці навколо стоянок.

Наземні види екстремального туризму

Маунтинбайкинг — їзда на гірському велосипеді. Влаштовуються змагання і для непрофесійних маунтинбайкерів.

Спелеологія — це дослідження печер. Щоб займатися спелеологією, треба

мати серйозну підготовку, причому не тільки фізичну, але і технічну, а також психологічну. Печери бувають різними, але у будь-якому випадку надзвичайна краса печер зачаровує. Озера, химерні вигини, незвичайне світло. Якщо пове­зе, можна знайти і печерні перлини (вони утворюються у ваннах з проточною водою, але дуже рідкісні).

Спелестологія — це захоплююча суміш туризму і науки, що вивчає порож­нини штучного походження. У найширшому сенсі слова спелестологія — це наука про штучні підземні споруди. Спелестологія тісно пов'язана із спелеоло­гією, тільки спелестологів цікавить проникнення в підземні пустоти та примі­щення, що на даний час покинуті та становлять певний історичний інтерес: покинуті каменоломні, шахти, водоводи, колодязі, підземні ходи, підземні хра­ми і монастирі тощо.

Х-гонки — це коли одні і ті ж люди настільки добре і універсально підготов­лені, що можуть лізти на скелі, скакати на коні, сплавлятися на каяку або плоту по порогах, мчати по горах на велосипеді і спускатися по мотузках під водопа­дом. Ці люди об'єднуються в команди, і беруть участь у змаганнях, де їх мета — щонайшвидше пройти дистанцію в 300—400 кілометрів, використовуючи свої навики. Це називається «мультиспорт», або «екстремальні» (а частіше на­віть «пригодницькі») гонки.

На Заході щорічно проводиться більше 200 екстремальних гонок. Наприк­лад, найбільші гонки проводяться у Великобританії, організовані «Асоціацією Екстремальних Гонок Сполученого Королівства та Ірландії».

Гірські види екстремального туризму

Альпінізм вважається найбільш екстремальним відпочинком. Сьогодні аль­пінізм є цілою індустрією, яка рівномірно розвивається і популяризується. Як правило, для сходжень прийнято вибирати літо, коли погода дозволяє з міні­мальними втратами дістатися до наміченої вершини. Проте любителі найгост-ріших відчуттів не зупиняються і взимку. А складні погодні умови і схід лави­ни тільки додають гостроту подорожі. У гори йдуть, щоб випробувати себе, ризикнути, подолати все і дістатися до вершини. Для цього потрібно бути доб­ре фізично підготовленим.

Спорядження для забезпечення безпеки. У спортивному скелелазінні вико­ристовується різноманітне альпіністське спорядження, що забезпечує пересу­вання спортсменів і їх безпеку, а також деякі спеціальні пристрої, наприклад, страхувальна лебідка з тросом і блоками. Основою забезпечення безпеки ске­лелаза є верхня страховка. її проводять звичайним альпіністським мотузком діаметром 9—12 мм або сталевим тросом діаметром 3—4 мм за схемою: скеле-лаз-блок-страховик.

Верхня страховка — основа безпеки — необхідна на тренуваннях і змаган­нях. Проте сенс її полягає не тільки в цьому. Верхня страховка сприяє також швидшому і ефективнішому освоєнню скелелазами техніки лазіння.

Кращою з погляду організації верхньої страховки слід вважати скелю, у верхній частині якої є широкий майданчик із зручним підходом до неї збоку. Якщо немає зручного підходу до майданчика, наміченого для організації верх­ньої страховки, спочатку пробираються до неї по стіні із взаємною страхов­кою. Це повинно бути доручено кваліфікованим альпіністам.

Верхня страховка дещо відрізняється від верхньої страховки, що застосову­ється альпіністами на сходженні. Наявність двох страховиків обов'язкова. Другий страховик орудує вільним кінцем мотузка, видаючи або вибираючи йо­го від товариша, що стоїть попереду.

Цей спосіб страховки хороший тим, що ані при підйомі по скелі, ані при ' швидкому спуску по мотузку скелелаз не відчуватиме натягнення мотузка, г який знаходитиметься ніби в стані невагомості.

Для забезпечення оперативності при такій страховці необхідний хороший радіо- або телефонний зв'язок між страховиками, що знаходяться над маршрутом, і коректувальником страховки, що сидить внизу, оскільки страховики не бачитимуть, що робиться на трасі, і не зможуть своєчасно реагувати.

У тих випадках, коли маршрут змагань піднімається на велику висоту, стра­ховка мотузком іноді стає малоефективною. Причина в тому, що при зриві ске­лелаза мотузок сильно витягується під навантаженням і він, по суті, кілька мет­рів летить майже у вільному падінні, поки мотузок не натягнеться. Щоб уник­нути цього, потрібно забезпечувати страховку з двох пунктів: нижню полови­ну маршруту забезпечує укріплений там блок або страховик, що влаштувався на середині траси, верхню половину — страховик, що знаходиться вгорі. Ске­лелаз після проходження нижньої половини перестьобується на другий страхувальний мотузок.

Під час змагань на дуже високих маршрутах, аби уникнути великої аморти­зації, мотузок доцільно замінити тросом. Лебідка може бути встановлена та­кож над трасою або під нею, що забезпечує велику оперативність. Але і цей спосіб не позбавлений недоліку: при спуску по мотузку скелелазу доведеться протягувати трос через блок масою свого тіла.

Перш ніж прикріпити кінець троса до грудного обв'язування, стартер зо­бов'язаний правильно покласти трос на скелю, щоб він ніде не чіплявся за ви­ступ або вітку. У міру підйому спортсмена по скелі страховик, обертаючи руч­кою барабан лебідки, намотує на нього трос. Трос весь час повинен мати до­статнє провисання. У цьому і полягає мистецтво страховки. Не можна тримати трос у натягнутому стані, що полегшує, а іноді погіршує лазіння. Зрив при не-натягнутому тросі не заподіє травми (1—1, 5 м вільного польоту).

Забороняється передавати страховку на лебідці не закріпленому до неї аль­піністу. Це може призвести до серйозних наслідків.

Карабіни страхувальні. Сполучна ланка при роботі з мотузком і крюком. За нормами, затвердженими УІАА в 1981 році, карабіни повинні мати розривну міцність 2200 кг уздовж великої осі і 600 кг уздовж малої осі. На карабі­ні, відповідно до вимог УІАА, має стояти клеймо підприємства-виробника і максимальне навантаження на велику вісь (але не менше 2200 кг). Карабіни використовувані в ланцюгах страховки повинні мати запобіжні муфти, що ви­ключають мимовільне відкриття їх клямок.

Останнім часом промисловістю випускаються дюралеві карабіни. Вони лег­кі, міцні, зручні. Проте при протравленні крізь них навантажених мотузок вони протираються. Протерті місця слугуватимуть концентраторами напруг при підвищеному навантаженні на карабін і карабін вже не «триматиме» необхідні 2200 кг навантаження.

Основний мотузок. Виготовляється з сучасних синтетичних матеріалів. Призначається для утримання учасника у разі зриву, а також для підйому і спуску по ньому або витягування вантажу. Повинний мати розривну міцність не нижче, ніж у карабінів (у кращих іноземних зразків розривна міцність мо­тузка доходить до 3100 кг) і володіти здатністю поглинати енергію падіння. Діаметр основного мотузка не може бути менше 10 мм. Мотузки, які навіть трохи надірвані («побиті»), вже не триматимуть обу­мовлене навантаження. Вже з самого моменту своєї появи синтетичні волокна починають руйнуватися. Особливо інтенсивно цей процес йде під впливом прямого сонячного світла (ультрафіолетового випромінювання), пари агресив­них середовищ (аміаку, різних розчинників тощо). Категорично забороняється використовувати мотузки, забруднені фарбами і герметиками.

Репшнур. Тонкий допоміжний мотузок діаметром 6—7 мм, виготовляється з тих само матеріалів, що і основний мотузок. Стандарт УІАА обумовлює роз­ривне зусилля при статичному вантаженні 6 мм репшнура в 720 кг. Категорич­но забороняється використовувати одинарний репшнур, як елемент страху­вального ланцюга. Так само категорично забороняється використовувати репшнур для динамічної страховки.

Затиски (жумарі, кролі, шунти, кулачки та ін.) — пристрої, що дозволяють мотузку проходити крізь них тільки в одному напрямі. Затискні пристрої пра­цюють за одним з двох принципів: затиск мотузка між ексцентриковим кулачком і корпусом та перелом мотузка кулачком усередині корпусу. Обидва прийоми спрямовані на збільшення тертя між затиском і мотузком до припинення ков­зання мотузка усередині затиску. З тією ж метою (збільшення тертя між зати­ском і мотузком) робочу поверхню кулачка часто забезпечують зубцями. При підвищених навантаженнях на такий затиск він починає псувати обплетення мотузка. Саме тому не треба дозволяти учасникам використовувати затиски для натягнення мотузок.

При перевірці саморобних жюмарів слід звертати увагу на те, що кулачок повинен притискувати мотузок до корпусу не в одній єдиній точці, а на деякій ділянці. Дуже часто у саморобних жюмарів задня (рідше передня) кромка «вгризається» в мотузок при навантаженні.

Спускові пристрої («вісімки», «пелюстки» та ін.) гальмують проходження мотузка крізь них у будь-якому напрямі. Залежно від натягнення мотузка змі­нюється величина тертя мотузка усередині спускового пристрою, аж до повно­го припинення ковзання мотузка.

В горах виникає легке запаморочення, частішає серцебиття (2000-2500 м.). Симптомів гірської хвороби не має. Більшість здорових не акліматизованих людей відчувають дію висоти: легкий головний біль, у деяких хворобливі відчуття в м'язах і суглобах; знижується апетит, порушується ритм дихання, виникає підвищена сонливість. Проте яскраво виражених симптомів гірської хвороби у