Монастирі преподобного Антонія

Своє затворництво преп. Антоній полишив на 35 році подвижництва. “Через те, що він нікому не позволяв заходити в укріплення (запустіле укріплення в східній пустині – це друге місце його подвигів), прихожани нерідко дні і ночі проводили знадвору. Численні ж бажали наслідувати його святе життя. Деякі із знайомих силою виломили двері. Аж ось виходить Антоній, як таїнник і богоносець із святилища”. Преподобний зцілив недужих та виголосив повчання. Опісля ж схилив багатьох обрати іночеське життя. “Таким чином у горах з’явились монастирі, пустиня стала населена монахами. Із-за сили дивного його слова виникають чисельні монастирі”[xxvi][26].

Слово “монастир” походить від грецького “μ ο ν α σ τ ή ρ ι ο ν ”, яке утворене від дієслова “μ ο ν ά ζ ω ”- “жити одному” (“μ ο ν α σ τ ή ς ”- “той хто живе сам”). У первинному значенні “монастир” – це келія-домівка або печера, де живе самітник. Спустіле укріплення, у якому подвизався св. Антоній, називається його “монастирем”[xxvii][27].

Коли ж преп. Антоній віддалився в глиб східної пустині (третє місце його подвижництва), то невдовзі і там виникла ціла колонія з монаших келій. Ними покривались навколишні гори, але незабаром і гори стали тісними від послідовників преп. Антонія, іноки ж почали селитись на другій стороні Нілу (біля міста Арсиное).

“Монастирі в горах були схожі на скинії, наповнені божественними ликами псалмоспівців, любителів навчання, посників, молільників, яких втішало уповання майбутніх благ. Вони займалися рукоділлям, щоб подавати милостиню”[xxviii][28].

У монастирі-келії інок перебував цілий день, по можливості не виходячи з неї. Преп. Антоній навчав: “Як та риба вийнята з води гине, так загибає і страх Божий у серці монаха, який намарно виходить із келії”. Св. Антоній вирізняє різні ступені затворництва. До повного затвору, у якому жив сам (і який, зрештою, теж не був цілковитим), преподобний визнавав спроможними і допускав небагатьох. Більшість його учнів жило в уєдиненії по келіях, зберігаючи, однак, певні взаємини між собою. Говорив преп. Антоній до своїх послідовників: “Ми повинні втішати один одного вірою та намащувати словом”[xxix][29].

Важко встановити, в чому конкретно виражалося спільне життя в “монастирях”, якими провадив преп. Антоній. Адже в джерелах не згадується ані про спільні чи особисті молитви монахів, ані про їжу (за винятком вказівок на спільну трапезу) і міру воздержанія. Св. Антоній, будучи на такій духовній висоті, надзвичайно поважав церковне правило. Кожному церковнослужителю він завжди був готовий віддати перевагу над собою. Святий не стидався схиляти голову перед єпископами і пресвітерами. Коли ж приходив до нього якийсь диякон для духовного зиску, то преподобний подавав слово на пожиток, однак першість у звершенні молитов надавав диякону[xxx][30].

У монастирях преп. Антонія велику увагу приділяли духовному проводу. Початківці перебували під дбайливим наглядом досвідчених монахів. Інок повинен відверто розповідати старцю, скільки він робить кроків, скільки крапель води п’є в своїй келії, щоб часом не прогрішитись у цім. Найвищим провідником духовного життя був звичайно сам преп. Антоній. Він часто бесідує з іноками прилеглих до його келії “монастирів”. Авторитет св. Антонія основувався цілковито на його духовній вищості. Іноки іменували преподобного “Великий”: “Великий сказав”, “Великий вчинив”. Обличчя ж св. Антонія сяяло незвичайною приємністю та повагою.

Таким чином, монастирі преп. Антонія – це монастирі анахоретського типу, які є перехідною ланкою від строгого анахоретства до строгої кіновії. Тут не було жодних писаних правил, устрій життя не був розпрацьованим у деталях, загалом був намічений лише дух цього устрою.

Нітрія

Дещо складнішими за устроєм та ближчими до спільножительних були єгипетські монастирі, засновані сподвижниками або молодшими сучасниками преп. Антонія. Найвизначніші з них – це Нітрійський, Келіотський та Скитський.

На Нітрійській горі (40 миль від Олександрії) заснував монастир преп. Аммон (+350 р.). На початку V ст. Нітрію населяло близько п’яти тисяч монахів. Вони жили в окремих келіях-домівках різної величини, яких було близько п’ятидесяти. У одних домівках поміщалось більше іноків, у інших – менше, а в деяких – і по одному. Усі жителі Нітрійського монастиря перебували під проводом одного “отця”. Провід завжди належав одному із восьми пресвітерів, які були при Нітрійській церкві, а по його смерті переходив до наступного з них. “Заки перший пресвітер живий, інші не служать, не судять і не виголошують поучень, лише мовчки співвозсідають із ним”.

Монастир посідав упорядковане господарство. Монахи працювали в пекарні, випікаючи хліб не лише для власних потреб, а й для анахоретів, які подвизалися у внутрішній пустині (кількістю біля 600). Вино виготовлялось не тільки для власного вжитку, але й на продаж. Монастир мав свої лікарні та аптекарів. Також була гостинниця для прочан.

Лише в суботу і в неділю всі збирались до церкви. Щоденне ж богослуження відправляли по келіях: “Коли наступає вечір, можна почути як із кожної келії лунають похвальні пісні і псалми, співані на прославу Христа, та молитви, які возносяться на небеса; дехто подумав би, що він захоплений і перенесений на небо”[xxxi][31].

Келії

Келії (10 миль від Нітрії) – це монастир чисто анахоретського типу. Заснований іноками Нітрійського монастиря – любителями повного уєдиненія. Одним із перших провідників-пресвітерів був преп. Макарій Олександрійський (+494).

Монастир складався із численних келій, у яких іноки жили по одному. Із однієї келії неможливо було ані побачити сусідньої, ані почути щось звідтіль. Деякі ж були такі малі, що неможливо було навіть лягти простягнувшись на увесь ріст.

Іноки перебували в келіях, не виходячи. Лише в суботу і в неділю сходились до церкви і там “гляділи один на одного, неначе на тих, які вернулися з неба”. Якщо ж хтось був відсутній на зібранні, це було ознакою його хвороби. Братія навідувалась до хворого, постачаючи все необхідне. На празники в церкві влаштовували і трапезу. Були й такі, що вели ще строгіше затворницьке життя, не виходячи з келії і по 40 днів.

Одежа келіотських іноків дещо відрізнялась від звичайного одягу цієї місцевості. “Хтось із отців розповідав, що при авві Ісааці (V ст.) один брат прийшов до церкви, що в Келіях, у малому кукулі. Старець вигнав його, кажучи: “Тут монахи, а ти, мирянин, не можеш тут бути”. Подібно як і в інших єгипетських монастирях, іноків тут хоронили в левітоні (хитон із короткими рукавами) і кукулі, у яких вони приймали монашество і які за життя надівали тільки до причастя Святих Тайн.

Про висоту подвижницького життя в монастирі свідчить такий випадок. Одного разу преп. Макарію прислали гроно свіжого винограду. Не зважаючи на те, що йому тоді дуже хотілося їсти, Макарій відіслав виноград хворому брату, а цей відіслав іншому. Таким чином, виноград обійшов увесь монастир і повернувся знову до настоятеля.

Скит

Чи не найвизначнішим із єгипетських монастирів був Скит (від коптського “шіїт”- “широка рівнина”), заснований преп. Макарієм Великим (Єгипетським) [+390 р.]. Він був розташований на південь від Келій, ще далі вглиб єгипетської пустині (24 год. ходьби від Нітрії). Туди не було навіть дороги, а шлях визначали виключно за напрямом зір. Ця пустиня позбавлена достатньої кількості води, і треба було мати незвичайну силу духа, щоб там перебувати.

Управління монастирем зосереджувалось у руках братії. Вони сходились до церкви на спільні зібрання, на яких головував пресвітер. Там вирішувались і богословські питання. Дрібнішими справами керував пресвітер; він, наприклад, завідував господарською частиною монастиря. І взагалі пресвітер займав почесне становище серед братів. Першим рукоположеним був сам преп. Макарій.

Скит уславився посництвом. Звичайною їжею братів був самий хліб, кількістю 2 хлібини в день (які разом важили близько фунта). Однак у святкові дні, на агапах (вечерях любові) та із-за гостей монахи облишали цей суворий режим. “Один брат спитав авву Сисоя: Що маю робити? Коли я приходжу до церкви, там часто буває вечеря любові, і мене затримують на ній. Старець відповів: Важка справа! ” “Звернувся також до авви Сисоя учень його Авраам: Якщо вечеря любові випаде в суботу або в неділю, і брат вип’є три чаші вина, чи це незабагато? Старець відповів: Якби не було сатани, то небагато”[xxxii][32].

Ще однією рисою братії Скиту була повна безкорисливість. “Один знатний чужоземець приніс із собою багато золота і просив пресвітера Скитського роздати його братії. Пресвітер відповів, що браття нічого не потребують. Але оскільки той сильно вмовляв пресвітера, преподобний поставив корзину при дверях церковних, кажучи: Хто має потребу, нехай собі візьме. Проте жоден інок не підійшов до золота, а дехто й зовсім не звернув уваги на корзину. Тоді пресвітер мовив: Бог прийняв твою милостиню, піди і роздай її вбогим”[xxxiii][33].

Одначе, строгість життя в Скиту уже в IV ст. почала підупадати. “Одного разу авва Ізидор, пресвітер Скитський, під час спільного зібрання братії промовив: Браття, чи не для труду ми прийшли сюди? Та нині тут уже немає труду. Тому візьму милоть свою, та піду я туди, де є труд, і там знайду мир”[xxxiv][34].