Сучасні аспекти соціальної роботи із дітьми

Тема 3. Реабілітація дітей та молоді

З функціональними обмеженнями в діяльності

Спеціалізованих формувань і закладах соціального

Спрямування

Мета: усвідомити організаційні принципи роботи Центрів соці­ально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями, функції даних установ, напрями роботи з даною кате­горією соціального спрямування, нормативно-правове забезпечення діяльності спеціалізованих закладів.

Ключові поняття: функціональні обмеження дітей та молоді, Центри соціально-психологічної реабілітації, інваліди у суспільстві, соціальна реабілітація.

План

1. Сучасні аспекти соціальної роботи із дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями.

2. Завдання та функції спеціалізованих служб, діяльність яких спрямована на соціальну реабілітацію дітей та молоді з особли­вими потребами.

3. Організація роботи волонтерів з дітьми та молоддю, які мають функціональні обмеження.

4. Нормативно-правове регулювання діяльності спеціалізо­ваних закладів соціального спрямування щодо роботи з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями.

Сучасні аспекти соціальної роботи із дітьми

та молоддю з функціональними обмеженнями

Кожна дитина по-своєму унікальна і потреби кожної дитини спе­цифічні. Кожна дитина становить незмірну цінність для своїх батьків і родичів, а всі діти разом - неоціненний скарб суспільства, запорука його майбутньої долі. Ці твердження мають універсальне значення у всіх суспільствах і культурах. Однак ми часто свідомо чи несвідомо обмежуємо думки і дії тими сферами, що не тривожать нашу свідо­мість безвихіддю і не блокують діяльність безпорадністю. Подібною напівприхованою, дражливою сферою довгий час була і надалі знач­ною мірою залишається інвалідність взагалі, дитяча особливо. Ще дуже далеко до повної відкритості в обговоренні ролі, прав і можли­востей дітей з особливими потребами в українському суспільстві і тим більше до цивілізованого вирішення цих проблем на державному рівні.

Завважимо, що й сам термін " інвалідність" останнім часом витіс­няється з термінологічного вжитку внаслідок його недискретності чи, може, дещо образливого звучання. Діячі близьких до цієї проблеми сфер здебільшого навчилися вживати термін " діти з особливими потребами", від чого сама проблема мало наблизилася до ясного розуміння у високих кабінетах та й у суспільстві в цілому.

Під " особливими потребами" можна розуміти принаймні три речі. По-перше, - це необхідність часом надзвичайно специфічних мето­ди і обстеження, навчання та комунікації (зресіаі есіисатіоп – спеціальної освіти

або дефектології), реабілітації і працетерапії (рпузісаі & чссираііопаї тлегагу), особливого ставлення під час навчання. По-друге, потрібні також спеціальні пристосування - допоміжні пристрої дня ходьби, інвалідні візки, слухові апарати тощо, аж до складної комп'ютерної та медичної техніки, а також підвищені вимоги до безбар'єрної структури й адаптації середовища. По-третє, мається на увазі незахищеність цих дітей у соціальному плані. Частіше, ніж інші, такі діти опиняються під загрозою сирітства або відмови батьків, від­мови шкіл від їхнього навчання, відмови професійної освіти, відмови прийому на роботу, зрештою, виключення з суспільства в цілому. І ому часто фізична вада, особливо коли вона поєднана з мозковою дисфункцією або психоневрологічною інвалідністю, призводить до маргіналізації особи, алкоголізму, жебрацтва, сексуальної експлуа­тації. Щоб уникнути цих важких соціальних наслідків, наші діти на­справді потребують особливої уваги, особливої турботи. Однак зага­лом потреби дітей з обмеженими можливостями є абсолютно нор­мальними, які можуть і мають бути задоволені в рамках кожного суспільства.

Соціальна реабілітація дитини-інваліда - це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною сус­пільних зв'язків і відносин. Метою соціальної реабілітації є віднов­лення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адап­тації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.

Соціальна реабілітація дітей із функціональними обмеження­ми - це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед - у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтрим­ки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побуто­вої), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку

особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у ство­ренні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких ви­робляється активна життєва позиція особистості.

Цілісний, системний підхід дозволяє сформулювати багаторів­неву структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим необхідно вирішувати:

- проблеми дитини: підтримка фізичного здоров'я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задово­лення соціальних потреб;

- проблеми сім'ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;

- проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров'я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеці­альних методів освіти та виховання дітей і батьків), соціальні пра­цівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей і сім'ї, інтеграція зусиль і професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, пред­ставники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровад­ження відповідної системи захисту прав і обов'язків інвалідів та їх сімей);

- проблема суспільства - зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами;

- проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що за­шкоджують здоров'ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

- Соціально-педагогічна реабілітація дітей, які мають вади психофізичного розвитку, у повній мірі можлива лише за умови розв'язання багатьох проблем.

Соціальні проблеми першого порядку - це проблеми, що тор­каються суспільства в цілому. Цей комплекс проблем вирішується зусиллями всього суспільства та державою, спрямованими на ство­рення рівних можливостей для всіх дітей. Одна з найбільш суттєвих проблем цього порядку є відношення суспільства та держави до лю­дей з відхиленням у розвитку. Це відношення проявляється у різних

аспектах: у створенні системи освіти, навчання, у створенні архітектурного середовища, доступної системи охорони здоров'я тощо.

Активізація спеціальної політики в напрямку її гуманізації та де­мократизації, відродження духовності й національної самосвідомості, швидкий розвиток техніки і технології, інтелектуалізація праці, - все це потребує створення для осіб з психічними та фізичними вадами таких умов, за яких вони могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіче­ність і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.

Однією з важливих соціально-педагогічних проблем є розвиток та удосконалення системи спеціальної освіти. Існуюча в Україні система спеціальної освіти на сучасному етапі не повною мірою забез­печує рівність прав на освіту тих осіб, можливості яких одержати її обмежені їхніми вадами, станом здоров'я або конкретними соціаль­ними умовами, не завжди відповідає їхнім запитам, особистим і сус­пільним інтересам.

Соціальні проблеми іншого порядку пов'язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабіліта­ційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина-інвалід.

Оскільки спеціальні учбові заклади розташовані по країні нерів­номірно, то діти-інваліди часто повинні отримувати освіту та вихо­вання у спеціальних школах-інтернатах. Потрапляючи у таку школу, діти-інваліди ізолюються від сім'ї, від однолітків, які розвиваються нормально, від суспільства в цілому. Діти з особливими потребами наче замикаються в певному соціумі, своєчасно не здобувають належний соціальний досвід. Зниження ефективності роботи спеці­альних освітніх закладів не може не відбитися на розвитку особис­тості дитини, на її готовності до самостійного життя.

Традиціоналізм, характерний для учбових закладів, як правило, проявляється в орієнтації на звичні для інвалідів професії: слюсар, столяр, швачка тощо, хоча вони порою далекі від їх реальних можли­востей. Крім того, не поновлюються методи та форми профорієнта­ційної роботи. Адже нові умови життя дозволяють ставити проблему отримання інвалідами сучасних престижних професій; здійснювати професійну підготовку з тих видів праці, в яких є потреба даного регіону.

Спеціалісти регулярно проводять облік новонароджених з тією чи пішою, хай навіть слабо виявленою психоневротичною патологією, яка

дозволяє віднести дитину до " групи ризику". Профілактика повинна носити найбільш активний характер, здійснюватися у тісному контакті психоневрологів, медиків, педагогів, соціологів з батьками.

Дитина, опинившись наодинці з батьками та лікарями, в яких одна домінанта - її хвороба, поступово ізолюється від суспільства, і от тут вже ні про який розвиток і тим паче соціальну реабілітацію мови бути не може.

Сім'ї, які мають дітей-інвалідів, потребують конкретної допомоги соціальних служб також на мікрорівні.

Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності лю­дини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самооб­слуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведін­кою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхи­лень у фізичному та психічному розвитку. Система навчання цих дітей не досконала. У зв'язку з цим треба вирішувати комплекс соціальних і психолого-медико-педагогічних проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями з дефектології та медико-соціальної реабілітації.

Крім того, відсутня і спеціальна консультативна служба, де батьки мали б можливість отримати рекомендації щодо догляду за хворою дитиною, її виховання. Немає спеціалізованої методичної літератури з цих питань; не розв'язано проблеми здобуття професій дітьми-інвалідами, а також працевлаштування матерів, які мають таких дітей.

Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібнос­тей, ще й приречені на інтелектуальну потворність. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім'ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань і вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім'ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. У зв'язку з неможливістю сімей вирішити проблеми, які постали перед ними поряд з інвалідністю, спеціалізовані служби, діяльність яких спрямована на соціальну реабілітацію дітей і молоді з особливими потребами, допомагають здійснювати навчання та підтримку батьків, забезпечення законних прав та інтересів сімей з дітьми-інвалідами тощо.

2. Завдання та функції спеціалізованих служб,