Зміст лекції. Значення сучасної популярної музики в музично-просвітницькій роботі загальноосвітньої школи.

Значення сучасної популярної музики в музично-просвітницькій роботі загальноосвітньої школи.

Широке розповсюдження популярної музики стало однією з характерних рис сьогодення. Саме ця музика експлуатується майже в усіх галузях суспільної практики – спорті, економіці, політиці. В сучасному “суспільстві споживання” музика стала товаром, частиною шоу-бізнесу. Водночас культура ХХІ ст. збагачується такими новими синтетичними явищами, як телебачення, відео, хепенінг, дизайн. Символами часу стають юнацький стиль життя, мода. В галузі музичного мистецтва також стають помітними нові тенденції:

- Розмежування музики на так звану “легку” (якій властиві доступність й полегшене сприймання) і на академічну (музична мова якої значно ускладнюється, що збільшує відстань до масового слухача);

- Виникнення нових музичних жанрів: джаз, рок, поп-музика, що, насамперед, пов’язано з новаторськими принципами звукоутворення за допомогою електромузичних інструментів та новітніх комп’ютерних технологій;

- Розвиток нових різновидів молодіжної музики.

Початки масових музичних жанрів – у сфері загальнодоступної популярно-розважальної музики, що почали укладатися в другій половині XIX ст. розвиток міської музичної культури. Масова музика займає поступово все більш важливі позиції в системі художнього спілкування сучасної людини, що стає однією з центральних (за своєю соціальною роллю) сфер сучасної творчості.

Головною причиною об’єднаної симпатії до жанрів молодіжної музики є потреба в розвазі. Аматори серйозної музики і тим більше професіонали часто протиставляють свою музику легкій розважальній. Часто змістовими синонімами поняття “розважальна” є такі, як пустенька, міщанська, що не потребує зусиль для розуміння, попередньої підготовки і тривалої фахової освіти. Легку розважальну музику приємно слухати, але вона не вимагає від людини високих філософських роздумів, не відображає вічні питання буття, відгомін всесвітніх історичних подій, тобто залишається осторонь від “духовного макрокосму” людини.

Макрокосм духу – сфера серйозної музики: симфоній, ораторій, кантат й інших музичних творів, а призначення легкої – швидше розвага, ніж міркування, скоріше безтурботне дозвілля, ніж духовна драма.

Як показує неупереджене спостереження, справжні досягнення розважальної музики потребують освіти і праці часто не в меншій мірі, чим серйозна музика. Але не тільки в цьому «серйозний» момент розважальних жанрів. Він ще й у спроможності нести у своєму змісті актуальні життєві проблеми, у невибагливій формі торкатися часом самих тонких і глибоких боків духовного життя.

Легкій музиці віддали щедру данину великі композитори. Й.С. Бах із задоволенням складав жартівливі кантати, бешкетні пісні “Кводлібати”, “Хто на що здатен”; Й. Гайдн “посміхається” у симфоніях “Ведмідь”, “Курка”, “Годинник”; Л. Ван Бетховен лишив не тільки великі симфонії, але й веселі застільні пісні. Ніхто з них не вважав легку музику несерйозною.

Аналізуючи масову музику, ніяк не можна випускати з виду ні її більш потужну індустріальну оснащеність, ні її широку доступність і за мовою, і за засобами доставки.

З огляду на те, що в побуті сучасної молоді легка музика займає значне місце й інтерес до неї виявляється часом у неприродних формах, програма музично-естетичного виховання старшокласників не може обминути мовчанням і це своєрідне явище нашої сучасної музики. Необхідно навчити школярів визначати художню цінність тих або інших творів легкої музики, відрізняти твори, що володіють несуперечливими художніми цінностями, від антихудожніх творів.

Основні жанри сучасної популярної музики.

З огляду на різноманіття видів і жанрів сучасної музики і безупинність процесу їх розвитку і появи нових видів, окреслимо найбільш популярні і доступні для школярів-підлітків жанри сучасної естрадної музики, реп.

Розвиток музичної культури підростаючого покоління – проблема, що потребує сьогодні від вчителів музики пошуку оптимальних і ефективних шляхів рішення. Саме в музичному мистецтві спостерігаються протиріччя між накопиченим сторіччям «золотим фондом» світової музичної культури, реальними можливостями ним користуватися і практично повною відсутністю потреби сучасних школярів спілкуватися з високим мистецтвом, неадекватністю його сприйняття і небажанням прилучатися до нього. Цьому сприяє зміст радіо- і телепрограм спрямованих тільки на розважальність, аудіо- і відео-продукція також дотримується курсу «попсової» музики, до цього додається пасивність, а то й відсутність участі сім’ї в музичному розвитку дитини, недостатня пізнавальна насиченість уроків і т. ін.

Ми всі живемо у спільному музичному середовищі й не можемо позбавитись впливу сучасної популярної музики, ні моди, яка є одним з інструментів соціалізації молоді та юнацтва. У наукових працях мода розглядається як соціокультурне, соціально-психологічне, естетичне явище. По відношенню до молоді музика здатна виступати і засобом комунікації, і формою масових смаків, і нормою престижного споживання, і результатом усвідомлення себе історичною особою.

І.Я. Климук виділяє три магістральні напрямки дослідження музичної моди:

- соціокультурний;

- естетичний;

- педагогічний.

Якщо культурологічний та музикознавчий аспекти моди пов’язані із сферою легкої музики, то педагогічний – із особливостями сприймання музики нових масових жанрів XX ст.

У музикознавстві не існує єдиного підходу до диференціації жанрів сучасного музичного мистецтва. Музикознавці часто присвячують свої пошуки особливостям музичних творів неокласичного, неофольклорного та авангардного спрямування, при цьому значний пласт естрадної, розважальної музики не знаходить достатнього висвітлення та повної класифікації у науковому доробку. Разом з тим, саме жанри сучасної естрадної музики користуються найбільшою популярністю та мають найбільший попит серед слухачів підліткового віку.

До основних жанрів сучасної масової музики на нашу думку, належать:

- джазова музика;

- рок-музика;

- поп-музика;

- авторська пісня;

- реп.

Джаз (Jazz) – рід фахового професійного музичного мистецтва. Виник на півдні США наприкінці XIX ‑ початку XX ст. на основі синтезу американської та європейської музичних культур. Витоки джазу – напів-імпровізаційні форми народної творчості, трудові, релігійні негритянські пісні, а також танцювально-побутова музики білих поселенців США. Термін «джаз» використовується з середини 1910-х рр. Спочатку таку назву мали невеликі оркестри, а також музика, яка ними виконувалась. Джазу притаманні неакадемічні способи звукоутворення та інтонації, імпровізаційний характер мелодії та її розробки, постійна ритмічна пульсація, підвищена емоційна чутливість. Саме супровід та ритмічна пульсація є відмінною рисою ранніх жанрів афро-американського фольклору – “уорк-сонг”, так званої трудової пісні. Ця особливість знаходить своє вираження в ритміці пісні – у підпорядкуванні ритму роботи.

Значний вплив на становлення джазу здійснили духовні пісні негрів, так звані “спірічуелс”. Їхня поява стала наслідком обертання негрів у християнство, культивування серед них англійської мови. У виконанні благочестивих протестантських хоралів чорношкірі привнесли властиву їх народній музиці експресію, ритмічну свободу, елементи імпровізації.

Проте з усіх жанрів вокального мистецтва самий істотний вплив на формування і розвиток джазу здійснив блюз. Саме слово походить від англійського “блю” ‑ смутний, сумний, але в той же час “блакитний”. Ця гра слів часто використовується в афро-американській поезії.

Музикознавці виділяють три основні форми блюзу:

- архаїчний (сільський) блюз – вокальна форма, що характеризує імпровізована свобода виконання. Акомпанемент перших блюзів складався з ритмічних плесків у долоні. Пізніше, у 20-ті, 30-ті рр., виконавці кантрі-блюзу використовують гітару;

- міський (класичний) блюз – установлена форма блюзового куплета – 12 тактів, супровід – гітара, пізніше фортепіано, пізніше ‑ ансамбль;

- “ритм-енд-блюз” ‑ виконання супроводжувалося гостро ритмізованим складом, де активну роль належала електрогітарам, саксофонам.

Розвиток джазу відбувався дуже швидко, з’являлись нові напрямки. На початку XX ст. з величезною швидкістю по світу поширився такий напрямок джазу, як “регтайм” (розірваний ритм). Останній був відомий, головним чином, як стиль гри на фортепіано. Характерні його риси: своєрідна синкопована мелодика, чіткий ритм та бас у лівій руці, що, наче коливається. Цей стиль розвивався особисто неграми. Паралельно з сольним виконанням на фортепіано регтайм виконувався також і оркестром. Регтайм ‑ це не просто стара форма джазу, він є незалежним стилем, який походить з тих коренів, що й джаз, і після довгого особистого розвитку увійшов до джазу. Видатними композиторами і піаністами регтайму були негритянські музиканти: Скотт Джоплін, Джеймс Скотт, Ларі Робертс, а з білих – Рассел Робертсон, Чарлі Томпсон.

Наступним рояльним стилем, близьким до регтайму, був стиль страйд-піано (кроковий рояльний стиль), який називають також “гарлем-регтайм-стилем”. Техніка «страйд-піано» проіснувала до кінця 30-х рр. Найбільш видатними піаністами цього стилю ‑ Джеймс Піт Джонсон, Биллі “Лев” Сміт, Томас “Фетс” Уоллер.

Іншим фортепіанним стилем був “ бугі-вугі”. З гармонічного боку він не приносить нічого нового. Цей стиль використовує гармонічну основу блюзу. Виник і був популярним у середині 20-х рр.

З усіх цих напрямків виник та розвився традиційний джаз. Його також прийнято називати “нью-орлеанським” стилем. Він виник на основі музики духових оркестрів, які були поширені в той час. До того ж негритянські та білі оркестри розвивалися паралельно і виконували практично одну й ту ж музику. Надалі традиційний білий джаз стали називати “діксілендом”. Ці оркестри в основному виконували регтайми, марші, блюзи.

На початку 20-х рр. у Чикаго зародився стиль гри “білого джазу” – “ чикагський”. Для нього характерна групова гра, в рамках якої. розвивається сольна імпровізація. Відбувається заміна інструментів – корнетисти частіше грають на трубах, туба змінюється контрабасом, банджо – гітарою, поступово в оркестрі закріплюються саксофони і рояль. Без перехідних форм чикагського, нью-йоркського, канзаського та інших стилів джаз до початку 30-х рр. не зміг би розвинутися далі.

У 20-ті рр. у зв’язку з шаленою популярністю джазу, з’явився так званий “комерційний джаз”. Назва «джаз», почала використовуватися по відношенню до оркестрів, які лише приблизно нагадували істинний джаз. У комерційному джазі майже зовсім виключалась імпровізація, імпровізувати мали право лише спеціально запрошені «зірки у невеликій кількості.

Широке поширення отримали симфо-джазові оркестри зі струною групою. Програми таких оркестрів були насичені модними шлягерами, обробками полярних симфонічних творів, оперними аріями. Найбільш відомий представник симфо-джазу ‑ Пол Уайтмен. З його оркестром пов’язана доля видатного американського композитора Дж. Гершвіна. Комерційний джаз, звісно, гальмував розвиток імпровізаційного джазу, але відіграв свою позитивну роль. Завдяки йому широка публіка отримала можливість познайомитись із джазом. Для симфо-джазу пишуть такі талановиті американські композитори, як Дж. Гершвін, Д. Грін, Р. Роджерс, Е. Берлін. Саме в цей час були написані класичні джазові твори, які використовуються джазовими музикантами й нині.

“Свінг”, період джазового стилю, що виник до початку 30-х рр., представляє собою перехідну стадію між сучасним джазовим стилем та традиційним джазом. Зовнішнім поштовхом до виникнення свінгу стала економічна криза 1929 р., коли багато негритянських ансамблів перестали існувати. Все розпочалося з оркестру чорношкірого піаніста та аранжувальника Флетчера Хендерсона, який у 1923 р. мав состав із десяти чоловік, а в 1929 р. там були сформовані групи інструментів. В цьому стилі, зрівняно із комерційним джазом, посилюється роль соліста імпровізатора.

З 40-х рр. починається розвиток “сучасного джазу”, саме зі стилю “бі-боп”. Він приніс з собою цілу низку переворотів в галузі, ритміки, техніки фразування, мелодики, форми та частково гармонії. Незважаючи на шокуючий з початку неординарний облік, бі-боп є логічним результатом розвитку свінгу.

Подальший розвиток бі-бопа призвело, на при кінці сорокових до розвитку нового стилю. Кул-джаз (“прохолодний”) виник як протиставлення до емоціональної, гарячої манери бі-бопа. В ньому не має напористого характеру, різкої гри, так як у бі-бопі. Ця музика більш спокійна, стримана, лірична. Кул отримав розповсюдження переважно серед білих музикантів.

Наприкінці 40-х ‑ початку 50-х рр. з’являється більш розвинений боп – “ Хард-боп”, взявши у кула його досягнення в галузі імпровізації і гармонії, але на основі негритянського джазу.

Паралельно із хардом йшло формування прогресиву, який став концертною фазою розвитку свінгу. Тут широко використовуються гармонічні, поліфонічні та оркестрові новинки сучасної симфонічної музики.

До кінця 50-х рр. розвиток джазу йшов по шляху ускладнення всіх елементів – гармонії, мелодики, ритму. Якщо переворот здійснений у джазі в 40-х рр. бі-бопом, був причетний лише до ритму та імпровізації (мелодики), то наприкінці 50-х рр. джаз щільно підійшов до атональності.

Рок-музика. (“Rock”). Вже в середині 50-х рр. у популярній музиці виник рок-н-ролл. Він основувався на негритянському міському блюзі з невеликими домішками духовних співів і джазу. Його виникнення пов’язане з іменами співаків Елвіса Преслі іта Біла Хейлі. Деякий час рок-н-ролл дружньо співіснував з поп-музикою старого стилю. Але, у зв’язку із збільшенням, на початку шести десятих, інтересу до народних мелодій, рок-р-ролл починає перероджуватися. З чорношкірих виконавців (“ритм-енд-блюз”) були Рей Чарльз, Фетс Доміно, Чеббі Чеккерс. Серед білих виконавців крім Преслі були Хейлі Боб Ділан, Джоан Баез. Розквіту нової музики сприяло два фактори – поява ансамблю “The Beatles” (“Бітлз”), які виконували електронно-посилене звучання, і популярність декількох детройських негритянських гуртів, яких фінансувала негритянська фірма платівок «Мотаун». До зовнішніх факторів відноситься використання електрогітар з потужним посилення, звук яких просто гіпнотизував молоду аудиторію, незвичайний зовнішній вигляд і виконання співаків. Внутрішні фактори досить складні та глибокі, ніж це може вдаватися на перший погляд.

У середині 60-х рр. виникає так званий “білий рок” ‑ стиль, що відійшов від негритянської музики та більше схилявся до музики східної (зазвичай індійської). Зміна ритму “білого року” торкалася як основного біту, носієм якого була ритм-група, так і ритму мелодичних ліній, синкопи, акценти, якими користувалися солісти (співаки або інструменталісти).

Друге, що визначило новаторство року, пов’язано з гармонією. Якщо перші зразки пісень у стилі “рок” не відрізнялися своєрідністю гармонічної мови і засновувалися на блюзі, то вже скоро (зокрема, у “Бітлз”) в цю музику починають проникати незвичайні гармонічні послідовності, що нагадували іноді гармонію до класичного періоду європейської музики, з раптовими тональними здвигами. Ранній рок-н-ролл має складну альтеровану гармонію, що базується на нон-, септ-, ундецим- і терцдецимакордах. Цьому на зміну приходить прості тризвуки, але з невеликими протиставленнями. В цю музику проникають народні (шотландські, ірландські) гармонічні обороти та інтонації. Потім індійська музика оказує вплив на рокову музику. Змінюється трактовка басу (функцію баса виконує бас-гітара). Апаратура виходить на перший план в пошуках нових звучань.

Але рок-музика сама по собі не стільки оригінальна, як, наприклад, хард-боп чи авангард. Одна з суттєвих вад його це примітивна імпровізація. Останнім часом існує тенденція злиття джазу і року. По цьому шляху пішло багато відомих джазових музикантів. Узявши від року найбільш цінні досягнення в галузі ритму, електронних ефектів, джазові музиканти привнесли в рок джазову імпровізацію, в результаті музика вже перестає бути лише розважальною та дає нову, більш високу якість. Багато сучасних рок-груп використовують, залишаючись в рамках свого стилю, симфонічну музику. Всім чудово відомі виступи легендарної рок групи “Scorpions” із симфонічним оркестром. Це нове звучання несе в собі глибокий смисл. Духові, струнні інструменти та джазові імпровізації насичують виступи груп та роблять їх ще більш популярними.

Поп-музика. Починаючи з 60-х рр. у західній масовій культурі сформувалися нові прошарки «музики широкого вжитку», що ввійшли в інтернаціональний побут під збірним найменуванням. Термін “поп” ‑ це скорочення від «популярна», звичайно вживається в двох значеннях у залежності від контексту.

- По-перше, під поп-музикою може розумітися, так би мовити, “легка”, “розважальна” музика. Коротше кажучи, це поп-музика, у іншому значенні плюс рок-музика і джаз (джаз часто розглядається окремо).

- По-друге, під поп-музикою (чи “попсою”), може матися на увазі дійсно “легка”, пригладжена музика, що супроводжує лірику, як правило, не дуже оригінальну, і не має стилів естетичних знахідок, запозичуючи їх з досягнень минулого чи з інших течій і навіть жанрів. У цьому значенні поп-музика протиставляється року (від якого бере дуже багато в останні роки) і джазу. При цьому розподіл на поп- і рок-музику все ж таки залишається суб’єктивним, оскільки в ньому істотну роль грає наявність у музичному матеріалі “альтернативного” та “творчого” компонентів.

Сучасна поп-музика, як і популярна музика (в загальному понятті), легко сприймається учнями середніх класів. Різноманітні кліпи на пісні російських, українських та західних зірок, роблять по-музику найбільш респектабельною для учнів.

Улюблені групи російської естради: “ВІА Гра”, “Тату”, “Дискотека Аварія”, “Любе”, “Рефлекс”, “Мумій Троль”, “Гості з майбутнього”.

Серед українських: “Воплі Видоплясова”, “Океан Ельзи”, “Скрябін”, “Грін Грей”. Підліткам дуже подобаються слухати пісні українських зірок: Наталі Могилевської, Ані Лорак, Олександра Пономарьова, Ірини Білик та ін.

Із закордонних виконавців прихильність молоді заслугували “Backstreet Boys”, “Modern Talking”, “Roxette”, “Texas”. А також виконавці: Джері Холіуел, Брітні Спірс, Енріке Іглесіас, Крістіна Агілера

Особливості сприймання школярами “серйозної” та “легкої” музики.

У наукових дослідженнях виділено чотири умовних пороги сприймання популярної музики, які пов’язані із наступними засобами комунікації:

Відповідно до цих порогів сприймання слухачі популярної музики класифікуються за наступними типами:

Визнаючи існування відмінностей у змісті музики “серйозної” та “легкої” необхідно враховувати, що корені цих жанрів сягають глибин народного мистецтва. Відмінності у змісті та цілях цих музичних напрямків повело за собою і відмінності у функціональних особливостях їх музичного сприймання. У загальному вигляді ці відмінності полягають в тому, що “легка” музика переважно функціональна, а її звучання може супроводжувати багато інших, немузичних видів діяльності, в той час як “серйозна” музика передбачає наявність цінності в самій собі та потребує вдумливого слухання та сприймання.