Сповідь

Це досить давній звичай, що існував ще до появи християнства. Сповідь – перераховування вголос своїх гріхів для «очищення» і спасіння від них. Споконвіку слово володіло особливою чаклунською силою, тому перераховані вголос гріхи залишилася на якому-небудь із навколишніх предметів.

У давньоєврейських племен існував звичай очищення від гріхів за допомогою слова. Раз на рік усі члени племені від малого до старого збиралися в центрі поселення, де первосвященик, підійшовши до заздалегідь відібраного чорного цапа й поклавши на нього обидві руки, починав голосно перелічувати гріхи та злочини своїх одноплемінників. Після закінчення цієї процедури цапа виганяли в пустелю, щоб він забрав із собою гріхи і загинув там разом із ними без води та їжі. Звідси, до речі, пішов вислів „цап відпущення”.

Сповідь як літературний жанр – це відверте признання в чому-небудь, розповідь про щось.

У кожної людини, мабуть, настає така пора, коли виринають у пам’яті найпривабливіші образи дитинства, згадуються дорогі, але далекі тепер люди, і вона намагається «усвідомити свою природу» на ранній досвітній зорі коло самих ії первісних джерел. Для О. П. Довженка, наприклад, це кіноповість «Зачарована Десна» - щира лірична сповідь, каяття у своїх та людських зроблених і незроблених гріхах.

Письменник переживає біль усього народу, сприймає його як свій власний. Розповідаючи про те, як зникло з лиця землі у ворожому вогні його прекрасне село, він описує свій стан, як крик душі: «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдався на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена танками останньої війни людства».

У своїй творчості використали сповідь як літературний жанр Г. Гейне, М. Лермонтов, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, Микола Хвильовий, Остап Вишня та інші.

Л. Малкович, сестра поета І. Малковича, свої вірші називає «сповіддю і розмовою душі»:

Я сиділа на березі

Говіркої річки

Ловила в ній

Свої зорі

І не помітила

Як стала рікою.

Твір-сповідь (монолог) – один із мало відомих жанрів. Він спирається на глибоке знання тексту твору, на розуміння його змісту. Той, хто пише твір-сповідь на літературну тему, повинен вести розповідь від першої особи відповідно до тексту (ідентичність з героєм), тому в роботі логічно вибудовується все життя персонажа в художній манері, близькій до авторської. Герой твору розповідає про себе, розмірковує над своїми вчинками, і в його думках вимальовуються всі проблеми твору.

Якщо учень пише твір на вільну тему, то сповідь - крик його душі, відвертий, щирий, глибокий.

Сповідь є літературно-публіцистичним та філософським жанром, до якого зверталися митці різних епох та народів (згадаймо принаймні Августина, Місімо, Толстого, Лермонтова, Руссо). Найчастіше сповідь містить у собі звільнення від тягаря болісної правди. Для християнського світобачення сповідь – діалог із Богом, де людина сповідується, тобто зізнається у скоєних гріхах. Важливо зазначити, що сповідь також можлива як відвертий самозвіт про власне життя, роздуми, порухи душі. „Сповіді” вищезгаданих письменників – приклади щирості. Як писав М.Лермонтов: „Історія людської душі, нехай навіть дуже дріб’язкової, є цікавішою та кориснішою за історію цілого народу”. Хоча тезу відомого російського майстра слова необхідно частково заперечити, адже історія людської душі, реалізована у творі, може викликати інтерес лише тоді, коли вона є повноцінною і відвертою.