Есе буде цікавим за наявності

· непердбачуваних (парадоксальних) висновків;

· несподіваних поворотів;

· цікавих зчеплень.

Подаємо зразок есе, написаного Віталієм Карпенком „Згадай”.

Згадай

Ти повільно розплющуєш очі, що таємниче виблискують у темряві, та поступово переводиш погляд великих чорних зіниць угору, ніби вдивляючись у повні мерехтливих зірок загадкові безодні.

За кілька кроків від тебе потріскує хмизом тремтливе багаття. Згасаючий вогонь шипить та стрибає на всі боки червоними пазурцями жару. Але ти, здається, не помічаєш його марних зусиль подовжити своє нетривке життя. І ось лише вогняні відблиски, слабкі відсвіти згасаючого полум’я спалахують востаннє у твоїх величезних очах.

Вдалині, десь за похмуро-чорними вночі громадами дерев, лунають голоси. Вони блюзнірськи порушують мертву тишу, що спала на землю у передчутті півночі. Китиці твоїх вух слабко здригаються, реагуючи на звук, ворушаться вібриси, але ти навіть не озираєшся.

Круглий місяць ледь освітлює вкриту високими травами й поодинокими деревами рівнину. Ніби лякаючись когось, він раз по раз ховається за сірими кошлатими хмарами.

Нервово переступаючи з лапи на лапу, ти чогось чекаєш. То ховаються, то знов з’являються твої гострі пазурі, виблискують у жовтому місячному сяйві страхітливі ікла. Волохатий хвіст б’є по димчасто-сірих пухнастих боках. І опівночі, коли сови неспішними змахами крил здіймаються у повітря, а миші стиха попискують десь у глибоких сховах, ти чуєш далеке, сповнене печалі та тоскного поклику, виття могутніх створінь, чиє ім’я таїться у глибині тисячоліть. Чуєш і не чуєш, бо не дано сприйняти його іншим смертним. Розриваючи відстань і час, воно солодкою музикою озивається в тобі, і невідомо як ти пізнаєш дивні далекі істоти, твоя пам’ять сповнюється образами минулого.

І в ці хвилини з острахом обминають тебе створіння Землі, їх лякає твій спрямований в нікуди відчужений погляд, і ще щось, чого вони ніяк не можуть збагнути. У радісному збудженні здригається твоє тіло, пружніють м’язи, ніби готуючись до стрибка в невідоме. Здається, треба лише забажати – і ось ти вже летиш далекими рівнинами мрії, як страшний хижак, що заганяє беззахисних жертв десь на краю світу. Ти озиваєшся до подібних тобі створінь, і вічна сила єднає вас, не поступаючись нічому сущому.

Але приходить день, а ти так і не зважуєшся піти на таємничий поклик. І лише коли ти ніжно муркочеш у ласкавих променях вранішнього сонця, у напівсні насолоджуючись життям, дивні видіння сповнюють душу, змушуючи мріяти про незвідані обрії.

Хто знає, може, досить лише забажати?

- Але поки що це – лише сон, лише сон..