Одиссея», книга XXI

Абат Еймер скористався зручною нагодою, щоб перемінити костюм для верхової їзди

на ще гарніший, поверх якого надяг вигадливо вишиту мантію. Крім масивного золотого

персня, що був знаком його духовного сану, він носив ще безліч каблучок із

дорогоцінними каменями, хоча це й заборонялося монастирським статутом, а взуття його

було із найтоншого іспанського сап’яну; борода підстрижена так коротко, наскільки це

допускалося його саном, тім’я прикрите червоною шапочкою з ошатним гаптуванням.

Тамплієр теж переодягнувся — його костюм був також багатий, хоча й не так старанно

та хитромудро прикрашений, але сам він справляв величніше враження, ніж його

супутник. Він зняв кольчугу й замість неї надяг туніку з темно-червоного шовку, опушену

хутром, а поверх неї — довгий білосніжний плащ, що спадав великими складками.

Восьмиконечний хрест його ордена, вирізаний із чорного оксамиту, був нашитий на білій

мантії. Він зняв свою високу дорогу шапку, — густі смоляні кучері, що личили до

смаглявої шкіри, красиво облямовували його чоло. Постава й хода, сповнені величної

грації, були б дуже привабливі, якби не гордовитий вираз обличчя, що свідчив про звичку

до необмеженої влади.

Услід за почесними гостями ввійшли їхні слуги, а за ними смиренно ступив до зали

й провідник, у зовнішності якого не було нічого примітного, крім одягу прочанина. Від

голови до ніг він був закутаний у просторий плащ із чорної саржі, що нагадував нинішні

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 108

гусарські плащі з такими ж висячими клапанами замість рукавів і називався склавен, або

слов’янський. Грубі сандалії, прикріплені ремінцями до оголених ніг, крислатий капелюх,

обшитий по краях черепашками, окутий залізом довгий ціпок із прив’язаною до верхнього

кінця пальмовою гілкою доповнювали костюм прочанина. Він скромно ввійшов позаду

всіх і, побачивши, що біля нижнього стола навряд чи знайдеться місце для прислуги

Седрика й почту його гостей, відійшов до вогнища й сів на ослін під його навісом. Там він

став сушити свій одяг, терпляче чекаючи, коли біля столу випадково звільниться для

нього місце або дворецький дасть йому чого-небудь поїсти тут-таки, біля вогнища.

Седрик з величною привітністю встав назустріч гостям, зійшов із почесного помосту й,

ступивши три кроки їм назустріч, зупинився.

— Шкодую, — сказав він, — високоповажний пріоре, що дана мною обітниця забороняє

мені рушити далі назустріч навіть таким гостям, як ваше преподобіє й цей доблесний

лицар-тамплієр. Але мій дворецький повинен був пояснити вам причину моєї позірної

неввічливості. Прошу вас також вибачити, що розмовлятиму з вами моєю рідною мовою,

і вас попрошу зробити те саме, якщо ви настільки знайомі з нею, що для вас це не буде

надто складно; в іншому разі я и сам непогано розумію норманську, тож розберу те, що ви

побажаєте мені сказати.

— Обітниці! — сказав абат.— Варто дотримуватися їх, поважний Франкліне, або, якщо

дозволите так висловитися, поважний тене, хоча цей титул уже трохи застарів. Обітниці

є тими узами, які пов’язують нас із небесами, або тими мотузками, якими жертва

прикріплюється до вівтаря; а тому, як я вже сказав, їх варто дотримуватися й зберігати

непорушно, якщо лише не скасує їх свята наша церква-мати. Що ж до мови, то я охоче

порозуміюся на тому діалекті, яким користувалася моя покійна бабуся Гільда

Міддлгемська, чия тиха смерть була дуже подібна до кончини її славетної тезки, якщо

дозволено так висловитися, блаженної пам’яті святої та преподобної Гільди в абатстві

Вітбі — упокій Боже її душу!

Коли пріор скінчив цю промову, виголошену із наймиролюбнішими намірами, тамплієр

сказав уривчасто й переконливо:

— Я завжди розмовляв французькою, мовою короля Ричарда і його дворян; але

розумію англійську мову настільки, що можу порозумітися з уродженцями тутешньої

країни.

Седрик метнув на промовця один із тих нетерплячих поглядів, якими майже завжди

зустрічали всяке порівняння між націями-суперницями; але, згадавши, до чого його

зобов’язували закони гостинності, придушив свій гнів і порухом руки запросив гостей

сісти на крісла нижче його власного, але поруч із собою, після чого велів подавати страви.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 109

Прислуга кинулася виконувати наказ, і в цей час Седрик побачив свинаря Гурта і його

супутника Вамбу, які щойно ввійшли до зали.

— Покликати сюди цих ледарів! — нетерпляче крикнув Седрик. Коли винуватці

підійшли до помосту, він запитав:

— Це що таке, ледацюги? Чому ти, Гурте, сьогодні так забарився? Хіба пригнав ти

свою череду додому, шахраю, чи покинув її на поживу волоцюгам і розбійникам?

— Череда вся ціла, на догоду вашій милості, — відповів Гурт.

— Але мені зовсім не догода, шахраю, — сказав Седрик, — аж дві години хвилюватися,

уявляючи собі різні нещастя й вигадуючи помсту сусідам за ті образи, яких вони мені не

заподіювали! Пам’ятай, що іншим разом колодки й в’язниця будуть тобі покаранням за

таку провину.

Знаючи запальну вдачу господаря, Гурт і не намагався виправдовуватися; проте

блазень, якому багато чого прощалося, міг розраховувати на більшу терпимість із боку

Седрика й тому зважився відповісти за себе й за товариша:

— Воістину, дядечку Седрику, ти сьогодні зовсім не діло кажеш.

— Що? — відгукнувся господар.— Я тебе пошлю в стайню й накажу відбатожити,

якщо ти даватимеш волю своєму дурному язику!

— А ти спершу відповідай мені, мудра людино, — сказав Вам-ба, — чи справедливо

й розумно карати одного за провини іншого?

— Звісно, ні, дурню.

— То чому ж ти погрожуєш закувати в кайдани бідного Гурта, дядечку, за гріхи його

собаки Ікланя? Я готовий хоч зараз заприсягнути, що ми жодної хвилини не забарилися

в дорозі: тільки-но зібрали череду, а Іклань ледве-ледве встиг загнати її на той час, то

й почули дзенькіт до вечерні.

— Тож Ікланя й повісити, — поспішно оголосив Седрик, звертаючись до Гурта, — він

винний. А ти собі візьми іншого собаку.

— Зажди, зажди, дядечку, — сказав блазень, — адже й таке рішення, виходить, не зовсім

справедливе: чим же винуватий Іклань, коли він кульгає й не міг швидко зібрати череду?

Це провина того, хто обстриг йому пазурі на передніх лапах; якби Ікланя запитали, то,

мабуть, бідолаха не погодився б на цю операцію.

— Хто ж насмілився так скалічити собаку, що належить моєму рабу? — запитав Сакс,

миттю розлютившись.

— Та старий Губерт її скалічив, — відповів Вамба, — начальник полювання в сера

Філіпа Мальвуазена. Він спіймав Ікланя в лісі й заявив, начебто той ганявся за оленем.

А це, бачте, заборонено господарем. А сам він лісник, отож…

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 110

— Дідько б ухопив цього Мальвуазена та його лісничого! — вигукнув Седрик.— Я їм

доведу, що цей ліс не входить до мисливських заповідників, означених Великою лісовою

хартією1… Але годі про це. Йди, шахраю, сідай на своє місце. А ти, Гурте, дістань собі

іншого собаку, і якщо цей лісничий насмілиться торкнутися її, я його відучу стріляти із

лука. Нехай мене проклянуть як боягуза, якщо не відрубаю йому великого пальця на

правій руці! Тоді він перестане стріляти… Прошу вибачити, поважні гості. Мої сусіди —

не кращі за ваших язичників у Святій Землі, сер лицар.

Однак ваша скромна трапеза вже перед вами. Прошу скуштувати, і нехай добрі

побажання, з якими пропонуються вам ці страви, винагородять вас за їхню скромність.

Частування, розставлене на столах, аж ніяк не потребувало вибачень господаря

будинку. На нижній стіл була подана свинина, приготовлена різними способами, а також

безліч страв зі свійської птиці, оленини, козлятини__________, зайців і риби, поминаючи вже великі

короваї хліба, печиво й усілякі ласощі, варення з ягід та мед. Дрібну дичину, якої було

також чимало, подавалося не на тарелях, а на дерев’яних спицях або рогачах. Пажі

й прислуга пропонували їх кожному гостю по черзі; гості вже самі брали собі стільки,

скільки їм заманеться. Біля кожного почесного гостя стояв срібний келих; на нижньому

столі пили з великих рогів.

Тільки-но зібралися взятися до їжі, як дворецький підняв жезл і голосно виголосив:

— Прошу вибачення — місце леді Ровені!

За почесним столом, у верхньому кінці зали, відчинилися бічні двері, й на поміст

зійшла леді Ровена в супроводі чотирьох служниць.

Седрик був здивований і незадоволений тим, що його вихованка з’явилася на людях,

проте він поспішив їй назустріч і, взявши за руку, із шанобливою врочистістю підвів до

призначеного для господині будинку крісла на підвищенні, по праву руку від свого місця.

Усі встали, тільки-но вона з’явилася. Відповівши безмовним уклоном на цю люб’язність,

вона граційно пройшла до свого місця за столом. Але не встигла вона сісти, як тамплієр

шепнув абатові:

— Не носити мені вашого золотого ланцюга на турнірі, а хіоське вино належить вам!

— А що я вам казав? — відповів абат.— Але стримайте свій захват — Франклін пасе

вас очима.

Бріан де Буагільбер, який звик рахуватися лише зі своїми бажаннями, не звернув уваги

на це застереження й уп’ялився в саксонську красуню, яка, ймовірно, тим більше вразила

його, що не була схожою на східних султанш.

1 Закони про полювання, встановлені норманськими завойовниками, відповідно до яких ліси були оголошені

королівськими заповідниками, де полювання було заборонене.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 111

Ровена була ставна й висока на зріст, але не настільки висока, щоб це впадало в око.

Колір її шкіри вирізнявся сліпучою білиною, а шляхетні обриси голови й обличчя були

такі, що виключали думку про безбарвність, котра часто невіддільна від краси занадто

білошкірих білявок. Ясні блакитні очі, опушені довгими віями, дивилися з-під тонких

каштанових брів, що надавало виразності її чолу. Здавалося, очі ці були здатні як

запалювати, так і втішати, як повелівати, так і благати. Лагідний вираз найбільше пасував

до її обличчя. Однак звичка до загального поклоніння й до влади над оточуючими додала

цій саксонській дівчині особливої величавості, доповнюючи те, чим її наділила сама

природа. Густе волосся світло-русявого відтінку, завите витонченими кучерями, було

прикрашене дорогоцінними каменями й вільно падало на плечі, що в той час було

ознакою шляхетного походження. На шиї в неї виблискував золотий ланцюжок

з підвішеним до нього маленьким золотим ковчегом. На оголених руках блискали

браслети. Поверх шовкової сукні кольору морської води було накинуто інше, довге

й просторе вбрання, що спадало до самої землі, з дуже широкими рукавами, які сягали

лише ліктів. До цього одягу яскраво-червоного кольору, витканого із найтоншої вовни,

була прикріплена легка шовкова вуаль із золотим візерунком. Цю вуаль при бажанні

можна було накинути на обличчя й груди, на іспанський манер, або ж на плечі.

Коли Ровена помітила спрямовані на неї очі тамплієра з палючими, немов іскри на

вугіллі, вогниками, вона з почуттям власної гідності опустила покривало на обличчя на

знак того, що настільки пильний погляд їй неприємний. Седрик побачив її порух і вгадав

його причину.

— Сер лицар, — сказав він, — обличчя наших саксонських дівчат бачать так мало

сонячного проміння, що не можуть витримати настільки довгий і пильний погляд

хрестоносця.

— Якщо я провинився, — відповів сер Бріан, — перепрошую, тобто прошу леді Ровену

вибачити мене; далі цього не може йти моя смиренність.

— Леді Ровена, — сказав абат, — бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала

всіх нас. Сподіваюся, що вона не буде настільки жорстокою до того блискучого

товариства, яке ми зустрінемо на турнірі.

— Я ще не знаю, чи вирушимо ми на турнір, — мовив Седрик.— Я не охочий до цих

марнотних забав, які були не відомі моїм пращурам тоді, коли Англія була вільна.

— Проте, — сказав пріор, — дозвольте нам сподіватися, що в супроводі нашого загону

ви зважитеся туди вирушити. Коли дороги такі небезпечні, не слід відкидати заступництво

сера Бріана де Буагільбера.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 112

— Сер пріор, — мовив Сакс, — де б я не подорожував у цій країні, дотепер я не

потребував нічийого захисту, крім власного доброго меча й вірних слуг. До того ж якщо

ми надумаємо поїхати в Ашбі де ла Зуш, ми супроводжуватимемо мого шляхетного сусіда

Ательстана Конінгсбурзького з таким почтом, що нам не доведеться боятися ані

розбійників, ані феодалів. Піднімаю цей келих за ваше здоров’я, сер пріор, — сподіваюся,

що вино моє вам до смаку, — і дякую вам за люб’язність. Якщо ж ви так суворо

дотримуєтеся монастирського статуту, — додав він, — що волієте пити кисле молоко,

сподіваюся, що ви не соромитиметеся й не питимете вина з однієї лише ввічливості.

— Ні, — заперечив пріор, розсміявшись, — адже лише в стінах монастиря ми

задовольняємося свіжим або кислим молоком, у миру ж ми чинимо, як миряни; тому

я відповім на ваш люб’язний тост, піднявши келих цього щирого вина, а менш міцні напої

віддаю моєму послушникові.

— А я, — сказав тамплієр, наповнюючи свій келих, — п’ю за здоров’я прекрасної

Ровени. З того дня, як ваша тезка вступила в межі Англії, ця країна не знала жінки,

гіднішої шанування. Клянуся небом, я розумію тепер нещасного Вортігерна! Будь перед

ним хоча б бліда подоба тієї краси, яку ми бачимо, цього було б досить, щоб забути про

свою честь і царство.

— Я не хотіла б, щоб ви марнували стільки люб’язностей, сер лицар, — сказала Ровена

з гідністю і не знімаючи покривала, — краще я скористаюся вашою чемністю, щоб

попросити вас повідомити нам останні новини про Палестину, тому що ця тема

приємніша для нашого англійського слуху, ніж усі компліменти, яких учить ваше

французьке виховання.

— Небагато можу повідомити вам цікавого, леді, — відповів Бріан де Буагільбер.—

Можу лише підтвердити чутки про те, що з Саладином1 укладено перемир’я.

Його промову перервав Вамба. Блазень причаївся за два кроки за кріслом господаря,

який час від часу кидав йому подачки зі своєї тарілки. Втім, такою ж милістю

користувалися й улюблені собаки, яких, як ми вже бачили, у залі було досить багато.

Вамба сидів перед маленьким столиком на стільці з вирізаними на спинці ослячими

вухами. Підсунувши п’яти під поперечину свого стільця, він так втяг щоки, що його

щелепи стали схожі на щипці для горіхів, і наполовину примружив очі, що не заважало

йому до всього прислухатися, щоб не проґавити нагоди втнути одну з тих витівок, які

йому дозволялися.

1 Салах-ад-Дин (1138–1193) — султан Єгипту й Сирії, який уславився опором мусульман другому й

третьому хрестовим походам і відвоюванням Святої Землі.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 113

— Бодай їм, цим перемир’ям! — вигукнув він, не звертаючи уваги на те, що

несподівано перебив промову величного тамплієра.— Вони мене зовсім зістарили!

— Як, шахраю? Що це означає? — спитав Седрик, з явним задоволенням очікуючи,

який жарт ушкварить блазень.

— А то як же, — відповів Вамба.— На моєму віку було вже три таких перемир’я,

і кожне — на п’ятдесят років. Тож, виходить, що мені півтори сотні років.

— Годі, я ручаюся, що ти помреш не від старості, — сказав тамплієр, який впізнав

у ньому свого лісового знайомого.— Тобі судилося вмерти насильницькою смертю, якщо

ти так показуватимеш шлях подорожнім, як сьогодні пріорові й мені.

— Як так, шахраю? — вигукнув Седрик.— Збивати подорожніх зі шляху! Треба буде

тебе відбатожити: ти, виходить, такий же шахрай, як і дурень.

— Зроби милість, дядечку, — сказав блазень, — цього разу дозволь моїм дурощам

заступитися за мою плутанину. Я лише тим і провинився, що переплутав, де у мене права

рука, а де ліва. А тому, хто запитує в дурня поради й вказівки, треба бути поблажливішим.

Тут розмова була перервана появою слуги, якого сторожа надіслала доповісти, що біля

воріт стоїть мандрівник і благає впустити його на нічліг.

— Впустити його, — сказав Седрик, — хто б він не був, однаково. У таку ніч, коли гроза

шаленіє надворі, навіть дикі звірі тиснуться до черід і шукають заступництва у свого

смертельного ворога — людини, аби тільки не загинути від розбурханих стихій. Дайте

йому все, чого він потребує. Освальде, припильнуй гарненько.

Чашник негайно вийшов із зали й пішов виконувати наказ господаря.