Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Дж. Чосер






Кінський тупіт усе наближався, і, незважаючи на вмовляння й лайку свого супутника,

Вамба, якому не терпілося швидше побачити вершників, раз у раз зупинявся з різних

приводів: то рвав з високого куща недостиглі горіхи, то заглядався на сільську дівицю, що

проходила повз, і тому вершники невдовзі наздогнали їх.

Кавалькада складалася з десятьох чоловіків; двоє, які їхали попереду, були, певно,

поважні пани, а решта — їхні слуги. Стан і звання однієї із цих осіб неважко було

встановити: це була, без сумніву, духовна особа високого рангу. На плечах — одяг

монаха-францисканця, пошитий із чудової матерії, що суперечило статуту цього ордена;

плащ із каптуром з найкращого фламандського сукна, спадаючи красивими широкими

бганками, підкреслював його ставну, хоча й трохи огрядну постать.

Його обличчя так само мало говорило про смиренність, як і одяг — про презирство до

мирської розкоші. Риси його обличчя були б приємні, якби очі не блищали з-під навислих

вік тим лукавим епікурейським вогником, що викриває обережного сластолюбця. Втім,

його професія й статус привчили його так володіти собою, що при бажанні він міг додати

своєму обличчю врочистості, хоча від природи воно виражало благодушність

і поблажливість. Всупереч монастирському статуту, так само як і едиктам пап і церковних

соборів, одяг його був розкішним: рукави плаща в цього церковного сановника були

підбиті й облямовані дорогим хутром, а мантія застібалася золотою пряжкою, і весь

1 Свинар, вірний слуга Одиссея, що охороняв майно свого господаря під час його відсутності.

Повернувшись на Ітаку, Одиссей спочатку пішов до Евмея, а потім за його допомогою перебив усіх

залицяльників своєї дружини Пенелопи.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 92

орденський одяг був настільки вишуканий і ошатний, як у наші дні сукні красунь

квакерської секти: вони зберігають призначені їм фасони й кольори, але вибором

матеріалів і їхнім поєднанням уміють додати до свого туалету кокетливості, властивої

світському марнославству.

Поважний прелат їхав верхи на вгодованому мулі; його упряж була багато прикрашена,

а вуздечка, за тодішньою модою, обвішана срібними дзвіночками. У поставі прелата не

було помітно чернечої незграбності — навпаки, вона вирізнялася грацією й упевненістю

чудового наїзника. Здавалося, що якою б приємною не була спокійна хода мула та його

розкішні прикраси, все-таки чепурний монах користувався таким скромним засобом

пересування лише для переїздів широким гостинцем. Один зі служителів-мирян, які

складали його почет, вів за вуздечку чудового іспанського жеребця, на якому монах

виїжджав в урочистих випадках. На ті часи купці з найбільшим для себе ризиком

і нескінченними труднощами вивозили з Андалузії таких коней, що були в моді в багатих

і знатних вельмож. Сідло й упряж на цьому чудовому коні були вкриті довгою попоною,

що спускалася майже до самої землі і була розшита зображеннями хрестів та інших

церковних емблем. Інший служитель вів загнузданого в’ючного мула, навантаженого,

ймовірно, поклажею настоятеля; двоє ченців того ж ордена, але нижчих ступенів, їхали

позаду всіх, пересміхаючись, жваво розмовляючи й не звертаючи жодної уваги на інших

вершників.

Супутником духовної особи був чоловік високого зросту, віком за сорок років,

сухорлявий, дужий і мускулястий. Його атлетична постать внаслідок постійних вправ,

здавалося, складалася з одних кісток, м’язів та сухожиль; видно було, що він пережив

безліч важких випробувань і готовий перенести ще стільки ж. На ньому була червона

шапка з хутряною опушкою з тих, що французи називають mortier1 за подібність її форми

з макітрою, перекинутою догори дном. На обличчі його ясно читалося бажання викликати

в кожному зустрічному почуття боязкої поваги й остраху. Дуже виразне, нервове обличчя

його з різкими рисами, засмагле під променями тропічного сонця до негритянської

чорноти, у спокійні хвилини, здавалося, ніби дрімало після вибуху бурхливих

пристрастей, але жили, що набрякли на чолі, й посмикування верхньої губи виказували,

що буря щохвилини може вибухнути знову. У погляді його сміливих, темних,

проникливих очей можна було прочитати цілу історію про загрози й переборені

небезпеки. Він мав такий вигляд, ніби йому хотілося викликати опір своїм бажанням —

лише для того, щоб змести супротивника з дороги, проявивши свою волю й мужність.

1 Суддівська шапка (франц.).

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 93

Глибокий шрам над бровами надавав ще більшої суворості його обличчю й лиховісного

виразу одному оку, що було злегка зачеплене тим же ударом і трохи косило.

Цей вершник, так само як і його супутник, був одягнений у довгий чернечий плащ, але

червоний колір цього плаща показував, що вершник не належить до жодного з чотирьох

головних чернечих орденів. На правому плечі був нашитий білий сукняний хрест

особливої форми. Під плащем виднілася несумісна із чернечим саном кольчуга з рукавами

й рукавичками із дрібних металевих кілець; вона була зроблена надзвичайно майстерно

й так само щільно й пружно прилягала до тіла, як наші светри, сплетені з м’якої вовни.

Наскільки дозволяли бачити зморшки плаща, його стегна захищала така ж кольчуга;

коліна були покриті тонкими сталевими пластинками, а литки — металевими

кольчужними панчохами. За поясом був заткнутий великий двосічний кинджал — єдина

при ньому зброя.

Їхав він верхи на міцному дорожньому коні, очевидно для того, щоб поберегти сили

свого лицарського бойового коня, якого один зі зброєносців вів позаду. На коні було

повне бойове спорядження; з одного боку сідла висів короткий бердиш із коштовною

дамаською насічкою, з іншого — прикрашений пір’ям шолом господаря, каптур-кольчуга

та довгий двосічний меч. Інший зброєносець віз над головою спис свого господаря; на

вістрі списа розвівався невеликий прапор із зображенням такого ж хреста, який був

нашитий на плащі. Той же зброєносець тримав невеликий трикутний щит, широкий угорі,

щоб прикривати всі груди, а донизу загострений. Щит був у чохлі з червоного сукна, через

що не можна було побачити написане на ньому гасло.

Слідом за зброєносцями їхали ще двоє слуг; темні обличчя, білі тюрбани й особливий

покрій одягу виказували в них уродженців Сходу. Взагалі в зовнішності знатного воїна

і його почті було щось дике й чужоземне. Одяг його зброєносців блищав розкішшю, східні

слуги носили срібні обручі на шиях і браслети на напівголих смаглявих руках і ногах,

їхній одяг із шовку, розшитий візерунками, свідчив про родовитість і багатство їхнього

пана й творив у той же час різкий контраст із простотою його власного військового одягу.

Вони були озброєні кривими шаблями із золотою насічкою на руків’ях і піхвах та

турецькими кинджалами ще витонченішої роботи. У кожного стирчав при сідлі пучок

дротиків фути з чотири завдовжки, з гострими сталевими вістрями. Цей різновид зброї був

у великому вжитку в сарацинів, його й понині ще застосовують там у військовій грі,

улюбленій східними народами, що називається «ель джерід». Коні, на яких їхали слуги,

були арабської породи; сухоребрі, легкі, із пружним кроком, тонкогриві, вони нічим не

нагадували тих важких і великих жеребців, яких розводили в Нормандії та Фландрії і які б

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 94

мали витримати воїнів у повному бойовому озброєнні. Поруч із цими величезними

тваринами арабські коні здавалися витонченою, легкою тінню.

Незвичайний вид цієї кавалькади збудив цікавість не тільки Вам-би, але і його менш

легковажного товариша. В особі ченця він негайно впізнав пріора абатства Жорво,

відомого на всю околицю любителя полювання, веселих гулянок, а також, якщо вірити

поголосу, й інших мирських утіх, ще менш сумісних із чернечими обітницями.

Проте на ті часи не надто вимогливо ставилися до поводження ченців і священиків, тож

пріор Еймер користувався доброю славою серед сусідів свого абатства. Його весела

й вільнолюбна вдача та постійна готовність дарувати відпущення дрібних гріхів робили

його улюбленцем всіх місцевих дворян, титулованих і нетитулованих, із багатьма з яких

він родичався, тому що належав до знатного норманського роду. Дами особливо були

налаштовані ставитися без зайвої суворості до поведінки чоловіка, який не лише був

незмінним шанувальником прекрасної статі, але й вирізнявся вмінням прогонити

смертельну нудьгу, що занадто часто охоплювала їх у стародавніх покоях феодальних

замків. Настоятель був азартним мисливцем, мав найкращих соколів і хортів у всій

північній околиці, цим видом спорту він завоював симпатії дворянської молоді; з людьми

поважного віку він грав іншу роль, що відмінно йому вдавалося, коли це було потрібно.

Його поверхнева начитаність була досить велика, щоб вселяти навколишнім невігласам

повагу до його вченості, а поважна постава й піднесені міркування про авторитет церкви

й духівництва підтримували думку про його святість. Навіть простий люд, який

найсуворіше ставиться до поведінки вищих станів, поблажливо дивився на легковажність

пріора Еймера. Річ у тому, що Еймер був дуже щедрий, а за милосердя, як відомо,

відпускається безліч гріхів, хоча Писання вкладає в ці слова трохи інакший сенс. Більша

частина монастирських доходів була в його повному володінні. Це давало йому

можливість не тільки багато витрачати на власні примхи, але й надавати щедру допомогу

сусідам-селянам. Якщо й траплялося пріорові Еймеру із зайвою палкістю скакати на

полюванні або надто засиджуватися на бенкеті, якщо комусь доводилося бачити, як на

світанку він пробирається через бічну хвіртку в стіні свого абатства, повертаючись

додому після побачення, що тривало цілу ніч, люди лише знизували плечима

й примирялися з такими провинами настоятеля, згадуючи, що так само грішили й багато

хто з його побратимів, не спокутуючи своїх гріхів тими якостями, якими вирізнявся цей

чернець. Словом, пріор Еймер був дуже добре відомий і нашим саксам. Вони незграбно

вклонилися йому й отримали його благословення: «Venedicite, mes filz»1.

1 Хваліте Господа, діти мої (лат.).

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 95

Але дивакувата зовнішність супутника Еймера і його почту вразила уяву свинаря

й Вамби так, що вони не чули запитання настоятеля, коли той хотів довідатися, чи не

знають вони неподалік місцини, де можна було б зупинитися на ніч. Особливо здивував їх

напівчернечий-напіввійськовий одяг засмаглого іноземця й чудне вбрання та небачене

озброєння його східних слуг. Дуже ймовірно також, що для слуху саксонських селян

неприємною була мова, якою їх благословили й поставили запитання, хоча вони

й розуміли, що це значить.

— Я вас запитую, діти мої, — повторив настоятель, підвищивши голос і перейшовши на

той діалект, на якому спілкувалися між собою нормани й сакси, — чи немає по сусідству

доброї людини, що з любові до Бога й через сумлінність до святої нашої матері церкви

прийняла б на ночівлю й підкріпила сили двох смиренних її служителів та їхніх

супутників?

Незважаючи на зовнішню скромність цих слів, він вимовив їх з великою поважністю.

«Двоє смиренних служителів матері церкви! Хотів би я подивитися, які ж у неї бувають

дворецькі, чашники та інші старші слуги», — подумав Вамба, проте ж, хоча й славився

дурнем, остерігся вимовити свою думку вголос.

Зробивши подумки таку примітку до промови пріора, він підняв очі й відповів:

— Якщо преподобним отцям бажані ситні трапези й м’які постелі, то в декількох милях

звідси розташоване Бринксвортське абатство, де їм, відповідно до їхнього сану,

влаштують найпочесніший прийом; якщо ж вони зволять провести вечір у покаянні, то ген

ота лісова стежка доведе їх прямісінько до пустельної хатини в урочищі Копменгерст, де

благочестивий самітник дасть прихисток їм під своїм дахом і розділить із ними вечірні

молитви.

Але пріор похитав головою, вислухавши нобидві пропозиції.

— Мій добрий друже, — сказав він, — якби дзенькіт твоїх бубонців не скаламутив твого

розуму, ти б знав, що Clericus clericum non decimal1, тобто в нас, духовних осіб, не

заведено просити гостинності одне в одного, і ми звертаємося за цим до мирян, щоб дати

їм зайву можливість послужити Богові, допомагаючи його слугам.

— Я всього лише осел, — відповів Вамба, — і навіть маю честь носити такі ж дзвіночки,

як і мул вашого єгомостя. Однак мені здавалося, що доброта матері церкви і її служителів

виявляється, як і в усіх інших людей, насамперед до своєї родини.

— Перестань грубіянити, нахабо! — прикрикнув озброєний вершник, суворо

перебиваючи балаканину блазня.— І вкажи нам, якщо знаєш, дорогу до замку… Як ви

назвали цього Франкліна, пріоре Еймер?

1 Священик священику не платить десятини (лат.).

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 96

— Седрик, — відповів пріор, — Седрик Сакс… Скажи мені, приятелю, чи далеко ми від

його господи й чи можеш ти показати нам дорогу?

— Знайти дорогу буде важкувато, — відповів Гурт, уперше вступаючи в бесіду.—

Притому у Седрика в будинку рано лягають спати.

— Ну, не мели дурниць! — сказав воїн.— Можуть і встати, щоб 5 нприйняти таких

подорожан, як ми. Нам не пристало принижуватися й просити гостинності там, де ми

маємо право її вимагати.

— Не знаю, — похмуро сказав Гурт, — чи добре я зроблю, якщо вкажу дорогу до

будинку мого пана таким людям, які хочуть вимагати те, що інші раді отримати з милості.

— Ти вирішив іще сперечатися зі мною, рабе! — вигукнув воїн.

Із цими словами він пришпорив свого коня, змусив його круто повернути й підняв

батіг, щоб покарати зухвалого простолюдина.

Гурт метнув на нього злісний і мстивий погляд і з погрозою, хоча й нерішуче, схопився

за ніж; але в ту ж хвилину пріор Еймер повернув свого мула вперед і, повставши між

воїном і свинарем, попередив небезпечне зіткнення.

— Ні, ім’ям святої Марії прошу вас, брате Бріан, пам’ятати, що ви тепер не

в Палестині, де володарювали над турецькими язичниками й невірними сарацинами; тут,

на нашому острові, ми не любимо ударів і приймаємо їх лише від святої церкви, що карає

люблячи… Скажи мені, добрий чоловіче, — продовжував він, звертаючись до Вамби

й підкріплюючи свою промову невеликою срібною монетою, — як проїхати до Седрика

Сакса. Ти повинен знати туди дорогу й зобов’язаний вказати її будь-якому подорожанину,

а тим більше духовним особам.

— Справді, вельмишановний отче, — відповів блазень, — сарацинська голова вашого

преподобного брата до того перелякала мою, що я забув дорогу додому… Не знаю навіть,

чи потраплю й сам туди сьогодні…

— Дурниці! — сказав настоятель.— Коли захочеш, то згадаєш. Цей преподобний

побратим мій все життя боровся з сарацинами за володіння гробом Господнім. Він

належить до ордена лицарів Храму1, про яких ти, можливо, чув: він наполовину чернець,

наполовину воїн.

— Якщо він хоч наполовину чернець, — сказав блазень, — то йому не личить так

нерозумно поводитися з перехожими, якщо вони не поспішають із відповіддю на

запитання, до яких їм немає діла.

1 Орден Храму, або орден тамплієрів — середньовічна християнська військово-чернеча організація, яка

найбільше відзначилася у хрестових походах.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 97

— Гаразд, я вибачаю тобі з тією умовою, що ти покажеш мені дорогу до будинку

Седрика, — сказав абат.

— Добре, — відповів Вамба.— Ваше преподобіє, їдьте по цій стежині до того місця, де

побачите врослий у землю хрест; від нього ледь одна верхівка видніється, та й то не

більше як на лікоть заввишки. Від цього хреста врізнобіч ведуть чотири дороги. Але ви

поверніть ліворуч, і сподіваюся, що ваше преподобіє досягне нічлігу перш, ніж вибухне

гроза.

Абат подякував мудрому пораднику, і вся кавалькада, пришпоривши коней, поскакала

з тією стрімкістю, з якою люди поспішають досягти нічлігу, рятуючись від нічного

буревію.

Коли тупіт копит ущух на віддалі, Гурт сказав своєму товаришеві:

— Якщо преподобні отці скористаються твоєю розумною порадою, навряд чи вони

доїдуть сьогодні до Ротервуда.

— Так, — посміхнувся блазень, — зате вони можуть доїхати до Шефілда, коли їм

пощастить, а для них і це добре. Не такий вже я поганий лісничий, щоб указувати

собакам, де залягла дичина, якщо не хочу, щоб вони її роздерли.

— Це ти добре зробив, — сказав Гурт.— Погано буде, якщо Еймер побачить леді

Ровену, а ще гірше, мабуть, якщо Седрик посвариться з цим ченцем, що легко може

статися. А ми з тобою — добрі слуги: лише дивитимемося, слухатимемо

й помовчуватимемо.

… Повернімося ж до двох вершників, які, залишивши рабів Седрика далеко позаду,

вели бесіду нормано-французькою мовою, як і всі тодішні особи вищого стану, за

винятком тих нечисленних, хто ще пишався своїм саксонським походженням.

— Чого хотіли ті нахаби, — запитав лицар Храму в абата, — і чому ви не дозволили

мені покарати їх?

— Але, брате Бріан, — відповів пріор, — один з них геть дурень, і дивно було б

вимагати в нього відповіді за його дурниці; що ж до іншого грубіяна, то він з породи тих

неприборканих, лютих дикунів, які, як я вам не раз казав, досі зустрічаються серед

нащадків скорених саксів: для них немає більшого задоволення, ніж показувати при

кожному зручному випадку свою ненависть до переможців.

— Ввічливість я б жваво в них вколотив! — відповів тамплієр.— Із такими людьми

я вмію поводитися. Наші турецькі полонені у своїй неприборканій люті здаються

страшнішими за самого Одіна1; однак, пробувши два місяці в моєму будинку під наглядом

доглядача за невільниками, вони ставали сумирними, слухняними, послужливими й навіть

1 У давньоскандинавській міфології Одін вважався верховним божеством, богом війни, смерті й натхнення.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 98

запопадливими. Щоправда, сер, з ними доводиться постійно остерігатися отрути

й кинджала, тому що вони за кожної зручної нагоди охоче пускають у хід і те й інше.

— Але ж всякий народ має свої звичаї, — заперечив пріор Ей-мер.— Прибий ви цього

малого, ми так і не довідалися б дорогу до будинку Седрика; крім того, якби нам самим

і вдалося дістатися туди, то Седрик неодмінно розпочав би з вами сварку через побої,

завдані його рабам. Пам’ятаєте, що я вам казав: цей багатий Франклін гордий, запальний,

ревнивий і дратівливий, він налаштований проти нашого дворянства й посварився навіть

зі своїми сусідами — Реджинальдом Фрон де Бефом і Філіпом Мальвуазеном, які

жартувати не люблять. Він так міцно тримається за права свого роду й так пишається тим,

що є нащадком по прямій лінії від Герварда1, одного зі знаменитих поборників Гептархії,

по-нашому семицарства, отож його й не називають інакше, як Седрик Сакс. Він

похваляється своєю кревною спорідненістю з тим самим народом, від якого багато хто

з його одноплемінників охоче відрікається, щоб уникнути — vae victis2 — нещасть, що

випадають на долю переможеного.

— Пріоре Еймер, — сказав тамплієр, — ви великий добродій, знавець жіночої краси й не

гірше трубадурів знайомі з усім, що стосується статутів кохання; але ця славнозвісна

Ровена повинна бути воістину дивом краси, щоб винагородити мене за поблажливість

і терпіння, які мені доведеться виявити, щоб здобути прихильність такого хлопа

й заколотника, яким, із ваших слів, є її батько Седрик.

— Седрик їй не батько, а лише далекий родич, — сказав абат.— Вона походить із

знатнішого роду, ніж він. Він сам напросився їй в опікуни й прив’язаний до неї так, що

й власна дочка не була б йому дорожчою. Про красу її ви незабаром зможете судити самі.

І нехай я буду єретиком, а не щирим сином церкви, якщо білина її обличчя та її величний

і воднораз лагідний погляд блакитних очей не витіснять із вашої пам’яті чорнокосих

дівчат Палестини або гурій мусульманського раю.

— Ну, а якщо ваша уславлена красуня, — сказав тамплієр, — виявиться не такою

гарною, ви пам’ятаєте про заставу?

— Мій золотий ланцюг, — відповів абат, — а ваша застава — десять бочок хіоського

вина. Я можу вважати їх своїми, ніби вони вже стоять у монастирському підвалі під

ключем у старого Дениса, мого келаря.

— Але ви дозволите мені особисто вирішити спір, — сказав лицар Храму, — і я програю

лише в тому випадку, якщо зізнаюся, що від минулої Трійці не бачив такої гарної дівиці.

1 Гервард Пильний (1035–1072), або Гервард Вигнанець — англосаксонський ватажок боротьби

з норманськими завойовниками. Гептархія спільна назва сімох англосаксонських царств, які начебто

існували на початку середньовіччя, а 829 р. об’єдналися в одну державу — Англію.

2 Горе переможеним (лат.).

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 99

Адже ми з вами так умовилися? Ну, пріоре, прощайтеся зі своїм золотим ланцюгом.

Я надягну його на свій нагрудник на арену в Ашбі де ля Зуш.

— Якщо виграєте чесно, то й носитимете, коли вам заманеться, — сказав пріор.—

Я повірю вам на слові, як лицареві й церковникові. А все-таки, брате, прийміть мою

пораду й будьте люб’язнішим: адже вам доведеться мати справу не з полоненими

язичниками або східними рабами. Седрик Сакс така людина, що коли вважатиме себе

ображеним — а він дуже чутливий до образ, — то не зважатиме ні на ваше лицарство, ні

на мою високу посаду, ні на наш священний сан і вижене нас ночувати просто неба, хоч

би надворі стояла глупа ніч. І, крім того, остерігайтеся дуже пильно дивитися на Ровену:

він охороняє її надзвичайно ревниво. Якщо дамо йому найменший привід до побоювань,

ми з вами пропали. Кажуть, що він вигнав із хати єдиного сина лише за те, що той

насмілився звести закохані очі на цю красуню. Без сумніву, їй можна поклонятися лишень

оддалік; наближатися ж до неї дозволяється тільки з такими думками, з якими ми

підходимо до вівтаря пресвятої діви.

— Гаразд, нехай буде так, — відповів тамплієр, — докладу зусиль, щоб стриматися

й поводитися, як скромна дівиця. У всякому разі, не бійтеся, що хто-небудь посміє

вигнати нас із будинку. Ми з моїми зброєносцями й слугами, Аметом і Абдаллою, досить

сильні, щоб домогтися гарного прийому.

— Ну, так далеко нам не можна заходити… — відповів пріор.— Але ось і врослий

у землю хрест, про який казав нам блазень. Однак ніч така темна, що важко розрізнити

дорогу. Він, здається, сказав, що потрібно повернути ліворуч.

— Ні, праворуч, — сказав Бріан, — я пам’ятаю, щj праворуч.

— Ліворуч, звісно, ліворуч. Я пам’ятаю, що він саме ліворуч вказував кінцем своєї

дерев’яної шпаги.

— Так, проте шпагу він тримав у лівій руці й вказував поперек свого тіла

в протилежний бік, — сказав тамплієр.

Як це завжди буває, кожен уперто відстоював свою думку; запитали слуг, але почет

увесь час тримався оддалік і тому не чув того, що казав Вамба. Нарешті Бріан,

вдивляючись у темряву, помітив біля підніжжя хреста якусь постать й сказав:

— Тут хтось лежить: чи спить, чи мертвий. Гуго, поторсай-но його кінцем твого списа.

Зброєносець не встиг торкнутися лежачого, як той підхопився, вигукнувши чистою

французькою:

— Хто б ти не був, але неввічливо так переривати мої роздуми!

— Ми лише хотіли запитати тебе, — сказав пріор, — як проїхати до Ротервуда, до житла

Седрика Сакса.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 100

— Я сам іду до Ротервуда, — сказав незнайомець.— Був би в мене верховий кінь, я б

провів вас туди. Дорогу, хоча вона й дуже заплутана, я знаю чудово.

— Мій друже, ми тобі віддячимо й винагородимо, — сказав пріор, — якщо ти проведеш

нас до Седрика.

Абат наказав одному зі служителів поступитися своїм конем незнайомцеві, пересівши

на іспанського жеребця.

Провідник попрямував у бік, протилежний тому, який вказав Вамба. Стежка незабаром

заглибилася в саму хащу лісу, перетинаючи кілька струмків із багнистими берегами;

переправлятися через них було досить ризиковано, проте незнайомець знаходив найсухіші

і найбезпечніші місця для переправи. Обережно просуваючись уперед, він вивів нарешті

загін на широку просіку, наприкінці якої виднілася величезна, незграбна будівля.

Указавши на нього рукою, провідник сказав абатові:

— Оце Ротервуд, житло Седрика Сакса.

Ця звістка особливо втішила Еймера, який мав не дуже міцні нерви й під час переїзду

багнистими низинами відчував такий страх, що не мав анінайменшого бажання

розмовляти зі своїм провідником. Зате тепер, почуваючи себе в безпеці й недалеко від

пристановиська, він миттю оговтався; цікавість його негайно пробудилася, і пріор запитав

провідника, хто він такий і звідки.

— Я прочанин і щойно повернувся зі Святої Землі, — відповів той.

— Краще б ви там і залишалися воювати за володіння святим гробом, — сказав лицар

Храму.

— Ваша правда, високоповажний пане лицарю, — відповів прочанин, якому

зовнішність тамплієра була, мабуть, добре знайома.— Але що ж дивуватися, коли простий

селянин на кшталт мене повернувся додому; адже навіть ті, хто клявся присвятити все

життя звільненню святого міста, тепер подорожують вдалині від тих місць, де вони

повинні були б боротися відповідно до своєї обітниці?

Тамплієр уже зібрався дати гнівну відповідь на ці слова, та абат втрутився в розмову,

висловивши подив, як це провідник, що давно покинув ці місця, дотепер ще так добре

пам’ятає всі лісові стежки.

— Я тутешній уродженець, — відповів провідник.

І в ту ж хвилину вони опинилися перед житлом Седрика. Це був величезний,

незграбний будинок із декількома внутрішніми дворами й огорожами. Його розміри

свідчили про багатство господаря, однак воно дуже відрізнялося від високих, обнесених

кам’яними стінами й захищених зубчастими вежами замків, де жили норманські дворяни;

згодом ці дворянські житла стали типовим архітектурним стилем у всій Англії.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 101

Втім, і в Ротервуді був захист. На ті непевні часи жоден маєток не міг обійтися без

укріплень, інакше він негайно був би пограбований і спалений. Довкола всієї садиби йшов

глибокий рів, наповнений водою із сусідньої річки. Обабіч цього рову проходив

подвійний частокіл із загострених колод, які __________завозилися з сусідніх лісів. Із західного боку

в зовнішній огорожі були прорубані ворота; підйомний міст вів від них до воріт

внутрішньої огорожі. Особливі виступи з боків воріт давали можливість обстрілювати

супротивника перехресним вогнем із луків і пращ.

Зупинившись перед воротами, тамплієр голосно й нетерпляче засурмив у ріг. Потрібно

було квапитися, позаяк дощ, що так довго збирався, полив у цю хвилину як із цебра.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.