Методико-музикознавчий коментар для вчителя

У розмовах про Тараса Петриненка постійно дискутують – хто він більше: композитор чи співак. Вважають, що свою музичну діяльність пан Тарас почав 1969 року на звичайному танцмайданчику в складі групи «Еней» - її складали учні музичної школи імені Лисенка. Пару років група лідирувала в Україні як найпопулярніша молодіжна.

Незабаром молодий Петриненко створює свою групу «Дзвони», що пропрацювала зовсім недовго і поєдналась з «Енеєм». Результат: новий ВІА «Візерунки шляхів». Ця група записує на фірмі «Мелодія» диск-гігант, що на ті часи було дуже престижно, її запрошують до Укрконцерту, де вони обирають для себе нову назву «Гроно». Та строкова служба в армії Вирвала Петриненка з рядів «Грона».

Опісля Петриненко працював з ВІА «Мрія» і групою «Чарівні гітари». Але творчий політ Тараса раз у раз переривався компетентними органами: наприклад, заборонялося виконувати окремі пісні, зокрема, «Пісню про пісню». Тому на початку 80-их років Тарас Петриненко переїздить до Росії.

У той, російський період до Петриненка впевнено прийшла популярність, а відтак – і гроші… Та пан Тарас, незважаючи на це, повертається в Україну, де йому не дуже то й раді функціонери від культури… Проте Петриненко всупереч, а не завдяки їм, відроджує ансамбль «Гроно». До публіки повертається заборонена «Пісня про пісню», з’являються і нові твори, наприклад, «Україна», хоч його репертуар ще довго буде русифікованим. Все це «повернення» Петриненко переживає у перебудовний період, а з 1986 року він починає вже українське сходження і до початку 90-их здобуває титул саме української поп-зірки. У 1989 році виходить його альбом «Я професійний раб», у 1993 – альбом «Господи, помилуй нас», визнаний за підсумками року кращим в Україні. По суті, він – єдиний український співак, композитор, який активно працював у ті смутні роки. Причому працював не просто в українському, а в професійному ключі, не піддаючись дешевій попсовості, якою в ті роки захлиналася вся естрада СРСР і СНД…

Щоправда, з настанням незалежності Тарас Петриненко зненацька «осідає» - мало концертує, не видає альбомів… Але він так само зненацька «народжується» як телеведучий. Кілька разів підряд він перемагає в номінації «Жива легенда»… І тільки 1997 року виходить ще один альбом метра «Любов моя». Примітно, що звання народний шановний Тарас Гарринальдович одержав, як кажуть, після всіх – 1999 року…

Тарас Петриненко, якби захотів, то давно вже співав би в Росії, а може, в Америці. З його голосом діапазону в 4 октави, з його унікальним талантом поета, композитора, музиканта неважко було б влаштуватись у житті, обзавестись охороною і престижним авто, жити шикарно й весело. Але тоді це вже не був би Тарас Петриненко.

«Україна» - це один з найзначиміших творів композитора. Недаремне цю пісню вважають неофіційним гімном нашого народу. В ній автор признається у щирій синівській любові до рідної землі і підкреслює:

„Лиш доти варто в світі жити,

Поки живеш і квітнеш ти”.

Бо любов до рідної Батьківщини, батьків, друзів і просто ближніх знайомих і незнайомих освітлює шлях людини, робить її чистою і щасливою. Недаремно Анна Боднарук-Римарук у своїй книзі „Уроки любові” (Львів, „Край” 1999) зазначає:

„У тяжкі для нашого народу дні, коли майбутність України окутана димом кривавої ненависті, ненаситного зазіхання ворогів, знесилення і безсилля нашого, я пропоную людям учитися любові.

Людині мало клопотів щоденного життя, у ній закладене природне прагнення любові. Люблять бідні й багаті, молоді та старі. Любов приходить таємниче в душу чисту, у ту, яка, власне, і відкрита для її приходу. Любов, мов сонце, світить і зігріває людську душу. Вона є чимось неземним, кажуть, - це дар Божий”.

„Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є Любов” (Перше святе послання Іоана, 4, 7-8).

Україна