LХХ. ”неперервність” української ментальности.

З приводу поглядів О. Пахльовської на мову і правопис в її роздумах ”’Ук-

раїнська ідея’ як спадок європейського гуманізму” (”Час/Тіме” ч. 44, 1997).

(”Кур’єр Кривбасу”, ч. 106, жовтень 1998 р.)

Репресуючи дисидентів, КҐБ Східньої Німеччини відлучав від них малих

дітей і віддавав на виховання у сім’ї комуністів. Адоптовані у віці до двох

років діти нічого не знали про справжніх батьків.

Але часи змінилися. Після об’єднання Німеччини колишні дисиденти стали

розшукувати рідних дітей. Діти ж, які вже виросли, дістали освіту й фах,

здебільшого холодно сприймали своїх біологічних батька й матір, а часом і

не визнавали їх. Американські телеекрани обійшов документальний кадр, коли

молода медсестра відмовляється від зустрічі з рідними батьком і матір’ю. Бі-

ологічні батьки, розшукавши дочку, старалися з нею зустрітися. Та все було

марно. Тоді вони прийшли до неї на працю в лікарні. Телекамера зафіксувала

кадр, коли доведені до розпачу батьки спробували підійти до рідної дитини,

що саме прийшла на працю. Але дівчина, побачивши візитерів, буквально дреме-

нула від них сходами вгору, куди вхід стороннім заборонено.

* * *

Я згадав цей кадр, знайшовши в роздумах Оксани Пахльовської думки, які мене

спантеличили. Торкнувшися мовних проблем, авторка роздумів висловлює таке: ”Ви

навіть не уявляєте, з якою швидкістю тікали б з моїх лекцій студенти (з курсів

україністики в Римі - С.К.), якби я почала з ними розмову про необхідність орфо-

графічної кодифікації української мови. Бо, за лінґвістичною класифікацією, не-

кодифіковані мови - це діялекти... Рекодифікувати українську орфографію, повер-

нути її в минуле (підкреслення моє - С.К.) - означає здійснити безпрецедентний

- і по-радянському насильницький - експеримент щодо мови, який став би ще однією

загрозою для її майбутнього”.

По-перше, необхідність ортографічних змін у нашому правописі мусила визнати

Академія наук України, де працює комісія, покликана рекодифікувати деякі право-

писні ”реалії”. Таїти цей факт від світу, як на мене, нема підстав. Що ж до

згадки про ”повернення української орфографії в минуле”, то вона свідчить, що

авторка роздумів не бачить потреби відродження деяких рис українського правопи-

су, вилучених 65 років тому відверто терористичним шляхом.

Звичайно, кожному вільно схвалювати чи не схвалювати насильство, так само,

як дитині визнавати чи не визнавати своїх насильницьки відлучених батьків. Дивує

мене інше: чому деякі представники української культурної еліти так не по-евро-

пейськи легко сприймають насильницьке відлучення від своїх культурних цінностей

і таке ж приєднання до культурних цінностей напівазійської метрополії?

Чому ці представники вважають ”сучасними” риси, які єднають нашу мову з

Азією, і відкидають риси, які єднали нас з Европою?

Відповідно до европейських стандартів наші правописи до 1933 р. (було їх

кілька; надалі: правописи-до-33) одностайно віддавали европейські власні назви

якнайближче до оригіналів: австрійське прізвище Freud звучало по-нашому Фройд,

як його знають в усьому світі. Але О. Пахльовська воліє називати Фройда Фрейд,

відповідно до насильницьки прищеплених нам норм. За цими нормами українці мусять

писати Гарібальді, коли він Ґарібальді, і казати Хельсінкі, коли це місто світ

знає як Гельсінкі.

Цю насильсницьку деевропизацію української мови здійснено 65 років тому із

запровадженням колоніяльного правопису-33. Від 1933 р. почавши, український

правопис став інструментом імперської колоніяльної політики.

За незгоду з вилученням літери Ґ українських учителів розстрілювали. Одне

це свідчить, що ”правописна революція”, здійснена в Україні комуністичним режи-

мом, була насильством: таким самим як голод-33, як масові репресії, як переслі-

дування інодумців і запровадження ”єдиномислія”. ”Правописна революція-33” саме

й відбулася після погрому української інтелігенції та голодомору. Розстріл у

Сандормоху був її логічним завершенням.

Тільки розглядаючи згадані факти як ланки одного ланцюга, можна зрозуміти

існування двох українських правописів і виробити своє ставлення до цього існува-

ння...

Потреба створення єдиного українського правопису - це реальність, від якої

не можуть ухилитися навіть мовознавці колоніяльної школи, котрі переважають у

наукових установах України. Вони вже не один рік ”товчуть у ступі” український

правопис, забуваючи, що працю над ним треба починати з розгляду і всебічного ви-

вчення правописів-до-33. Віддання ж переваги колоніяльному правопису-33 - рівно-

значне схваленню комуністичної сваволі, схваленню тих відносин, що панували в

Україні за часів СССР.

Широкому загалові, що дістав освіту після ”правописної революції” та засво-

їв норми правопису-33 як невід’ємну частину своїх знань, важко дійти такого ви-

сновку. Істина не завжди лежить на поверхні.

А от культурна еліта мусить ширше дивитися, ніж пересічний обиватель, краще

розуміти підступні дії асиміляторів, глибше сягати в історію України та проблеми

українського відродження.

На жаль, ми бачимо зовсім протилежне. Погляди деяких представників духовної

еліти збігаються з поглядами обивателів та з поглядами науковців колоніяльної

школи. Виходить, що ментальність усіх згаданих прошарків суспільства однакова.

Досліджуючи цю національну категорію, О. Пахльовська цілком слушно твердить про

”неперервність української культурної ментальности”.

Одну з рис цієї ментальности спостережено давно:

Німець скаже: ”Ви моголи! ”

”Моголи, моголи! ”...

Риса ця присутня і в роздумах самої О. Пахльовської: боронь, Боже, не реко-

дифікувати українську мову, бо її вважатимуть діялектом, а італійці покинуть ле-

кції україністики. Виходить, що заради прихильности іноземців, ми мусимо толеру-

вати в мові неевропейські риси - риси, гірші від діялектних, бо їхнє призначення

- обернути нашу мову на офіційний напівсуржик, легкий для засвоєння чужомовним

колоніяльним естеблішментом.

На мій погляд, хай яку думку мають про нашу мову іноземці, аби для НАС во-

на була мовою, а не діялектом. Щоб українська мова не стала діялектом, треба

якнайменше вживати в ній ”некодифікованих” варваризмів, жодним словником не за-

фіксованих. О. Пахльовська, наприклад, ”відцентрові тенденції” називає центро-

біжними, словом нашій мові невідомим. Дехто скаже: дрібниця, не варта згадки.

Але коли кожен з десяти або й двадцяти тисяч українських інтелектуалів вживе ті-

льки одне російське слово, то мові, в якій вільно фігурує десять або й двадцять

тисяч ”некодифікованих” слів, важко буде відкинути закид у ”діялектності”. Треба

взяти до уваги й те, що О. Пахльовська належить до елітарних знавців мови, а в

мові менше ”втаємничених” інтелектуалів таких варваризмів буде куди більше, і

буде більше підстав нашу ”кодифіковану” де-юре мову, вважати діялектом де-факто.

Краще не бути діялектом, ніж не вважатися діялектом.

Розбіжність між де-факто і де-юре рано чи пізно помітять і чужинці.

Коли славіст-італієць поцікавиться, чому прізвище італійського національно-

го героя Ґарібальді ”кодифіковано” треба віддавати як Гарібальді і дізнається,

що це тому, щоб даний славіст не пішов з лекцій, то у нього складеться дуже спе-

цифічне уявлення про ”кодифіковану” мову. А коли цей славіст дізнається, що для

розуміння ”кодифікованої” мови треба ще знати щонайменше десять тисяч некодифі-

кованих словесних форм, тоді йому остаточно стане ясно, що між де-юре і де-

факто ”дистанція на простяж незміренна”.

Якщо до ”кодифікованої” мови приклали та прикладають руку псевдонауковці

колоніяльної УССР, а ми заради того, щоб витворене ними ”язичіє” було в очах чу-

жинців мовою, закриваємо очі на неуцтво і схвалюємо новації неуків, то як це

можна ”кодифікувати” за европейськими стандартами?

Чи ж відповідає дійсності теза про наше ”европейство”? Чи не ближче наша

”неперервна” ментальність до іншого, чужого нам на словах, континенту?

О. Пахльовській навряд чи вдасться приховати факт існування двох українсь-

ких правописів. Бо громадськість України - не кажучи вже про діяспору - побачи-

вши ”неперервну” затятість колоніяльних мовознавців, стала вирішувати правописні

питання самостійно, махнувши рукою на наукові інституції. Таке становище спричи-

нило, як дехто каже, мовну анархію в Україні. Ми маємо сьогодні вже не два, а

кілька правописів.

І це все через небажання великої частини української духовної еліти глянути

европейським оком на наш ніби національний, а на ділі колоніяльний правопис.

Правопис, який сьогодні функціонує, має низку недоліків. Закривати на це

очі означає личкувати правду, підмальовувати дійсність. Стратегія ”Потьомкінсь-

ких сіл” була притаманна колишньому СССР. Невже ж вона прищепилася і нашій мен-

тальності?

Нам не треба приховувати, що наш правопис має хиби. Треба це визнати і зді-

йснити реформу правопису, незалежно від того, що скажуть про це чужинці, та чи

будуть вони відвідувати українознавчі студії за кордоном. Нам треба мати право-

пис для себе, а не для іноземців.

1990 р. Інститут мовознавства (тоді ще АН УССР) порадував нас новою реда-

кцією правопису-33, де ”по-радянському насильницьки” змінив усталену протягом

більш як століття українську абетку. Запровадив він і низку інших змін, здебіль-

шого половинчастих і до кінця неопрацьованих. Інститут цей опановано мовознавця-

ми колоніяльної школи. Невже ж духовна еліта України настільки нерозбірлива, що

має погоджуватися і боронити все, що їй підносять псевдонаукові кадри?

Про низький науковий рівень цих кадрів є десятки свідчень.

Доктор філологічних наук (імени не називаю, бо йдеться не про особу, а про

якість наукових звань колоніяльної філології) у рецензії на ”Українсько-англій-

сько-німецько-російський словник фізичної лексики” (”Час/Тіме” #29, 1997) крити-

кує мову авторів словника. (Про цю критику читайте у Розділі ХХХ).

Чим пояснити, що своїм кривотлумаченням філолог збиває з пантелику україно-

мовну громадськість? Відповідь тут одна: невисоким фаховим рівнем філолога.

А коли так, то хіба не дивно, що частина нашої культурної еліти не бачить

”загрози для майбутнього” української мови в тому, що фахівці такого рівня ”ко-

дифікують” і мову і правопис? Ще більше дивує, що орієнтовані на Европу інтелек-

туали добачають таку загрозу у відродженні европейських рис нашої мови.

Цей сумний парадокс полягає в тому, що не всі ми ”вчилися так, як треба”, і

тепер, переоцінюючи і переосмислюючи засвоєне, не все до кінця прошиваємо крити-

чним зором, а що не прошиваємо, віддаємо на розсуд науковцям дуже сумнівного

рівня.

Майбутнє України та української мови вимагає від нашої культурної еліти

глибше орати інтелектуальним плугом і більше прислухатися до голосу Істини.

Що ж до офіційного правопису, рекодифікації якого дехто боїться, треба ви-

знати, що він недосконалий і має багато хиб, котрі треба без зволікань усунути.

І це треба зробити для НАС, а не для іноземців.