Тридцяте червня 2012р.

Дядечко Олекса, трохи спершись на свій ціпочок, стиснувши в долонях його руків'я, на дерев'яному стільчику сидів біля вікна. До вікна він сидів боком, і у вікно не дивився зовсім. Погляд його був спрямований в стіну навпроти. Так він сидів вже більше за півгодини. Просто дивився в стіну й трохи погойдувався назад-вперед. Про що були його думки і чи були вони в голові у нього взагалі? Вираз його обличчя задумливості не випромінював. Обличчя його було спокійним, розслабленим, безтурботним. Жоден м'яз і жодна складочка його обличчя не ворушилися, й зіниці очей були направлені в одну точку вже дуже давно. Він жив один вже декілька років. Відколи Оксана Ігорівна померла. Відколи Ясик поїхав до Галиїслава. Важко йому було тоді. Надто багато всього на нього навалилося. Проблеми Ясика. Смерть сестри. Перші декілька місяців насилу йому триматися доводилося. З останніх сил, але він зміг винести. Зміг. Але пізніше, поступово, слабкість і немічність пробралися в його тіло. Покинули сили його, хоча раніше йому здавалося, що довго вони будуть з ним. Пішли сили. Тепер йому щоб з кімнати в кімнату перейти, багато зусиль докладати доводилося. Щоб їжі собі приготувати. Ліжко розстелити. Що робити йому, вже зовсім старому й дряхлому, в його становищі? Іншого не було нічого окрім як сидіти біля вікна й дивитися в одну точку. Так його дні й проходили. День за днем одне і те ж. Усе його житло просякнуло старістю. Вся квартира. Телевізор він давно не дивився. Бажання не було дивитися його. Лише день за днем біля вікна й повільні, короткі похитування на стільці назад-вперед.

В замку вхідних в квартиру дверей почулося шарудіння ключа. Дядечко Олекса ігнорував його. Неначе не чув. Навіть, коли ключ шарудіти перестав, і двері в квартиру відкрилися, і хтось увійшов - як і раніше залишився сидіти на стільці і, втупившись в одну точку, стискаючи руків'я ціпка, погойдуватися назад-вперед.

У квартирі почулися неголосні, м'які, акуратні кроки. Спочатку вони віддалялися, потім наближалися і знову віддалялися - той, хто ввійшов, ходив по всій квартирі. І через декілька секунд цей хтось увійшов до кімнати, в якій дядечко Олекса сидів. Це був Ясик. Своїми безневинними, неначе дитячими, наївними очима він подивився на дядечка Олексу, й трохи теплоти відобразилося на його обличчі. Він навіть трохи посміхнувся, ледве помітною, майже невидимою посмішкою. Він пішов до нього. Підійшовши, він ніжно, м'яко поклав руку йому на плече.

Перші декілька секунд дядечко Олекса нібито й не відчував цього дотику, але потім повільно повернув голову і подивився на Ясика. В обличчі він ніяк не змінився, і лише порожнім поглядом дивився на нього. Неначе не розумів, хто стоїть перед ним, поклавши руку йому на плече. Але через ще декілька секунд, риси його обличчя стали м'якші, добріші, привітніші.

- Ясику… - сказав він і ніжно торкнувся його боку. - Ясик… - він спробував встати, але з першого разу в нього не вийшло.

Ясик змінився в обличчі. Щось перелякане з'явилося в нім. Щось тривожне. Щось трепетне.

- Ти старий... - зніяковіло сказав Ясик йому. - Старий зовсім вже.

Дядечко Олекса опустив очі і, погоджуючись, кивнув.

- Старий, - сказав він. - Зовсім старий. Немічний вже. Йдуть сили. Залишають мене.

Ясик нахилився до нього і міцно обійняв. Обійми ці тривали довго.

- А я тобі навіть кімнату не підготував, - сказав дядечко Олекса. Порушуючи тишу, що запанувала під час цих довгих обіймів. - Брудна вся, запорошена. Не прибрана. Краще б ти залишався в Галиїславі.

Ясик перестав обіймати його.

- Н-ні. - скромно, з невеликим тремтінням в голосі сказав Ясик. - Я не хочу бути там. Я хочу бути тут.

- В будинку, що пропахнув старістю? - запитав дядечко Олекса.

- Ні, - сказав Ясик. - Я житиму окремо.

- Окремо? - перепитав дядечко Олекса. - Ти хочеш жити окремо?

- Хочу, - відповів Ясик. Він трохи зам'явся. - Там я теж окремо жив.

- В Галиїславі? Тобі погано жилося з дядьком Микитою і його сім'єю?

- Добре... - відповів Ясик. - Але… але я... мені не хотілося залишатися там.

- Ти не був для нього тягарем, - сказав дядечко Олекса. - Вони добрі люди. Вони б прихистили тебе. Ти був би для них як рідний. Ти для мене рідний Ясенько. Для них теж рідним би був.

Ясик повільно, ніяково кивнув.

- Але я хотів бути тут, - тремтячим голосом видавив він із себе. - Ти говорив, що я недовго там буду. Я не хотів.

- Пробач мене Ясенько. Але я не міг допустити, щоб з тобою що-небудь сталося. Я боявся за тебе. Оксана так тебе любила, і її не стало. Тебе я не хотів втрачати ще більше. Хоч і був ти далеко.

У Ясика, на очах, заблищали виступаючі сльози.

- А мені… мені навпаки хотілося бути тут… - сказав він. - Хотілося побачити її обличчя ще раз. А зараз... не можу. Але я хочу бути тут.

- Я такий винний перед тобою Ясенько, - сказав дядечко Олекса. - Я такий винний.

Він знову м'яко торкнувся Ясикового боку.

Він спробував встати, але в нього не вийшло. Він напружився щосили, закректав, але з другої спроби все ж встати зміг. Спираючись на ціпок, він повільно став рухатися до виходу з кімнати.

- Я такий винний Ясенько, - говорив він. - Але я хоч би можу віддати тобі дещо. Вона хотіла, щоб це було в тебе.

Дядечко Олекса вийшов з кімнати. Ясик пішов за ним.

Дядечко Олекса, важко зітхаючи від тяжкості кожного руху, повільно увійшов до своєї спальні й підійшов до комода, що стояв біля ліжка. Він відкрив верхню шухлядку і дістав звідти старий, синій фотоальбом. Відкривши його, він просунув пальці між першою і другою сторінкою і дістав фотографію, яка була вкладена туди. Він протягнув її Ясикові.

Ясик узяв фотографію в руки і подивився на неї. На ній були зображені: Степан Станіславович - його батько - веселий і ставний; його мати - добра і приємна, і він сам - маленький і життєрадісний, усміхнений дитячою, променистою, безневинною, невимушеною, вільною посмішкою. Це була та сама фотографія, яку, тоді ще вкладену в рамку, він тримав багато років тому, коли Оксана Ігорівна привела його в його старий будинок, в будинок в якому він народився, в будинок в якому він вісім років ріс. Та сама фотографія, яка стала причиною його нападу люті тоді. Та фотографія, рамкою від якої він із злості кинув в книжкову засклену шафу. Він дивився на неї зараз, але приємного нічого не відчував. Йому знову стало важко на душі. Знову перед його очима з'явилися обличчя тих двох, що вбили його батька. Він знову відчув нестерпну лють, але він зміг стримати її, й не подати вигляду, що вона терзає його зараз зсередини.

Дядечко Олекса стояв, спираючись на ціпок, і мовчки дивився на те, як Ясик розглядає фотографію.

Вона хотіла, щоб вона була в тебе. Вона хотіла, щоб ти пам'ятав і не забував обличчя своїх батьків. Своїх справжніх батьків.

- Вона була х-хороша, - сказав Ясик тремтячим голосом. Більші сльози навернулися на його очах. - Але я їх не пам'ятаю вже зовсім. Зовсім не пам'ятаю їх. Пам'ятаю лише інше.

- Що ти пам'ятаєш? - запитав дядечко Олекса.

- Те чого т-так і не зміг забути, - сказав Ясик. - Заради того, щоб я забув це, вона пообіцяла оточити мене любов'ю і турботою…

- Вона виконала обіцянку. Вона оточила тебе турботою, - сказав дядечко Олекса.

- Так, - відповів Ясик. - Але я це все одно не забув. Досі пам'ятаю.

- Що ти не забув? - запитав дядечко Олекса.

Але Ясик лише продовжив розглядати фотографію. Він не відповів.

Він мовчки розвернувся і пішов до виходу, але тут же зупинився.

- Д-де… де ключі від мого с-старого будинку? - запитав він.

- Від старого будинку? - здивувався дядечко Олекса. - Навіщо вони тобі?

Ясик не відповів.

Він знову обернувся до дядечка Олекси й скромно, конфузно дивлячись в підлогу, кілька разів ворухнув губами, щоб сказати щось, але не сказав.

- Скільки років ці ключі валялися нікому непотрібними, - сказав дядечко Олекса. - Ти так не хотів повертатися туди, і Оксана завжди приймала твою сторону.

Ясик тихенько хлипнув.

- Ти хочеш повернутися туди? - запитав дядечко Олекса.

Ясик повільно, напружено кивнув.

- Тобі ніде жити? Якщо тобі ніде жити, то залишайся тут. Тут досить місця нам двом.

- Мені є, де жити… - відповів Ясик. - Я відвідуватиму тебе.

Дядечко Олекса, ще з декілька секунд подивившись на Ясика, повільно, крекчучи, обернувся до комода, сунув руку в ту ж, досі відкриту шухлядку і дістав звідти зв'язку ключів. Він протягнув її Ясикові.

Ясик узяв ключі.

- Ти можеш узяти мою машину, якщо хочеш, - сказав дядечко Олекса. - Мені вона все одно вже ні до чого. Стоїть в гаражі тільки пилом припада.

Він сунув руку в ту ж шухлядку й дістав звідти ключі від машини. Він усе тримав там. У шухлядці цій. Те, що може найближчим часом знадобитися. Щоб і не лежало на видноті, але й було завжди під рукою.

Ключі, документи, фотографії.

Узявши ключі від машини, Ясик знову розвернувся і знову попрямував до виходу.

Дядечко Олекса намагався йти за ним, але не встигав. Але, навіть відставши від нього, він міг чути, як Ясик шепоче собі щось під ніс.

Дійшовши лише до виходу з кімнати, дядечко Олекса побачив, як Ясик вже стояв біля відкритих дверей виходу з квартири, збираючись йти, продовжуючи ледве чутно нашіптувати щось собі самому.

- Ти змінився Ясенько, - сказав дядечко Олекса. - Щось в тобі по-іншому стало, змінилося…

Ясик закінчив шепотіти. Безневинним, скромним, нерішучим поглядом він подивився на дядечка Олексу.

- В мені багато чого змінилося, відколи з'явилася моя причина поїхати з Персто-Слободова.

Невинність його на мить, на насилу уловиму людським оком мить, зникла з його лиця, й пробігло по ньому щось жорстке, тверде, впевнене, але тут же згасло.

Ясик вийшов з квартири і закрив за собою двері.

Дядечко Олекса стояв і слухав, як шарудів в замковій щілині ключ, до самого кінця. До тих пір, поки ключ шарудіти не перестав. А потім зробив пару кроків у бік цих дверей, через які Ясик пішов декілька секунд тому, і, неначе намагаючись упіймати невидимий Ясин слід, повітря, яке після нього залишилося, потягнувся рукою вперед, і тут же стомлено похнюпив голову і немічно попрямував назад в кімнату, в якій він сидів, коли Ясик сюди прийшов.

* * *

Ясик під'їхав до двору свого старого будинку. Він не був тут з дев'яносто п'ятого року. Майже сімнадцять з половиною років. Будинок виглядав неохайно, не доглянуто. Хвіртка виглядала обшарпано, а застарілий дерев'яний паркан давно вже почав гнити і стояв розсипаючись перекошений, старий. Одного легкого поштовху досить було, щоб він впав. Поруч валялося безліч листя, сміття; багато бруду було навкруги, як поряд з двором, так і в самому подвір’ї. Нікому було доглядати його. Нікому.

Ясик вийшов з машини і, витягнувши із заднього сидіння сумку, повісивши її на плече, увійшов до двору.

У самому будинку були вибиті шибки. Ясик частково міг бачити крізь порожні, розбиті вікна, що відбувається всередині. Всередині гуляв вітер, тріпаючи шпалери, що відвалившись від стін, звисали вниз. Мертвим будинок цей виглядав. Не живим. Сірим. Холодним. Безживним. Але так само і змученим. Як виглядала б кинута, побита, знедолена, безнадійна, вмираюча людина.

Ясик пройшов через все подвір’я до вхідних дверей. Було не замкнуто. Замок був збитий. Ні до чого було брати в дядечка Олекси ключі. Не стануть вони у нагоді.

Він увійшов до будинку.

У будинку був повний безлад. Хтось тут був до цього. Хтось вліз сюди. Хтось поламав тут усе. Хтось розорив це місце. Розорив і пішов.

Сервант, в якому стояла безліч посуду, коли Ясик був тут в останнє, сімнадцять років тому, так досі і стояв, але були вибиті його скляні дверцята, були розбиті скляні полиці, весь посуд було розбито. Уламками була усипана вся підлога кімнати. Вони хрускотіли, скреготали під його ногами.

Він пройшов в наступну кімнату - той самий, невеликий коридор, по обидві сторони якого розташовувалися двері. Коридор виглядав майже, так само як і в той раз, адже ніколи в нім нічого не було. Він завжди був порожній. Навіть килимка в ньому ніколи не лежало. Але теж додалося в нім розрухи. Вона не сильно впадала у вічі, але присутня була. Шпалери від стін не відвалилися, але дуже сильно вицвіли. Двері по обидві сторони були навстіж. Протяг ганяв їх з одного боку в інший.

Ясик стояв і декілька секунд дивився на цей коридор. Він переводив погляд з одних дверей на інші. Він не міг визначитися в яку з цих кімнат увійти першою.

Він повернув направо. У свою кімнату. Вірніше в кімнату, яка раніше була його. Його ліжко, на якому він раніше спав, було перевернуте. Матрац валявся брудний, сирий; старе простирадло набуло бурого відтінку, просочившись брудом і часом. Вікно в цій кімнаті теж було вибите, і протяг гуляв по ній, неголосно шаруділи тривожені їм шпалери, що пообвалювалися колись вже давно. Єдине, що залишилося цілим - це стіл. Його старий стіл, на якому він раніше робив уроки. На якому він забув опудалко свого кошеняти сімнадцять років тому, що Оксані Ігорівні довелося повертатися за ним. Напевно, саме тоді вона і витягнула фотографію з рамки. Хоча хто знає? Може вона зробила це іншим разом? Може вона спеціально сама повернулася сюди, щоб забрати цю фотографію?

Ясик розстебнув одну з кишень сумки, що висіла у нього на плечі, й дістав звідти ту саму фотографію. Він подивився на неї. Окинувши ще раз поглядом усю кімнату, він розвернувся і пішов в кімнату навпроти - кімнату, де він цю фотографію сімнадцять років тому і знайшов. У кімнату, де в нього стався напад люті.

В ній теж усе було, де зламано, зіпсовано навмисно, а де і зіпсовано часом і погодою що проривалася крізь діри розбитих вікон. Старий телевізор валявся на підлозі екраном вниз, а навколо нього лежали цього ж екрану скалки. Крісло, на якому зазвичай любив сидіти його батько, було перевернуте. Воно все було гниле, просякнуте смердючою, брудною вологою, що застоялася. Одна ніжка була відламана і валялася поруч. Посеред килима, в метрі від крісла була випалена величезна діра, що виглядала, як величезна чорна пляма з попелу, а в центрі її лежало декілька не до кінця спалених книг, явно взятих з тієї шафи, в яку Ясик сімнадцять років тому запустив рамкою з фотографією в нападі люті. А шафа та, так і стояла на місці, а книги, які раніше зберігалися в ній, були вивалені й купою лежали перед ним.

Ясик підійшов до цієї купи і, продовжуючи в одній руці тримати фотографію, іншою трохи цю купу розгріб. Під нею він знайшов старі уламки дверцят тієї шафи, які розбив вже він, а не той, хтось інший, що вломився в цей дім, а серед уламків знайшов все ще цілу рамку, в якій фотографія, яку він акуратно тримав в руці, раніше зберігалася. Скельце, під яким фотографія в цій рамці лежала було розбито, але дерев'яна оправа рамки була ціла, і Ясик вставив фотографію в неї. Він встав, оглядівшись по сторонах, знайшов старий, але цілий стілець, сів на нього і поклав фотографію на коліна. Він дивився на неї; на зображеного на ній батька; на себе маленького, всміхненого невимушеною, безневинною, але щирою посмішкою, а його нижня губа починала тремтіти.

Батько. Він вже зовсім забув його. Зовсім забув. Стільки часу пройшло… Фотографія залишиться нагадуванням йому. Але все одно, освіжити спогади про батька ця фотографія не змогла. І не зможе більше ніколи. Пам'ятав він тільки, як батько любив його. Як піклувався про нього. Пам'ятав те тепло, яке він давав йому. Напевно, та турбота, якою Оксана Ігорівна обіцяла оточити його, і оточила, обіцянку свою стримавши, змогла вижити спогади про батька з його пам'яті, але не змогла вбити того самого головного. Того через що вона цю обіцянку й дала. Спогадів про його вбивство.

Він хлипнув.

Знову в його голові стала повторюватися та сцена, в якій його батька вбивають. Знову в голові його став звучати той злий, лютий голос. Його внутрішній голос. Голос, який звучав як його власний і належав йому. Голос його злості.

- Ти пам'ятаєш їх обличчя й досі. Ти пам'ятаєш їх. Ти пам'ятаєш цих Щурів. Щурів тих, що вбили твого батька, - суворо, твердо, наполегливо, але не люто, а більш-менш спокійно говорив голос.

- Я пам'ятаю їх обличчя, - тремтячим голосом сказав Ясик.

- Ти пам'ятаєш цих Щурів, - повторював голос.

- Я пам'ятаю їх, - сказав Ясик. - Я знайду їх. Вони поплатяться.

Люті в нім вже не було. Спочатку, тільки поглянувши на фотографію, він відчув її, але зараз вона пішла. Розм'якла, перетворившись на смуток. Душевну тяжкість з домішкою жалю. Це раніше лють, пронизавши його, могла вирватися назовні. Тепер же Ясик був сильніший. Сильніший душевно. Після того, як уперше покарав Щура на складі; після міста Галиїслава. Досить сильний, щоб стримати її і подавити, але все одно слабкий. Все одно замкнутий. Все одно скромний, знічений одвічно й не впевнений в собі.

Сльозинка зірвалася з лівого його ока і повільно стікала по щоці. Він, швидким напруженим рухом, витер її рукавом. Він хлипнув.

Він розстебнув найбільше з відділень сумки і дістав звідти нерухоме, пухнасте опудало свого чорного кошеняти й поклав його на коліна поряд з фотографією. Воно майже не змінилося. Хіба що постарішало зовсім трохи, зовсім небагато, за весь той час, поки було з ним.

Він м'яко став погладжувати його.

Стільки років пройшло відколи ті двоє вбили його батька. Ці два Щури. Стільки років пройшло… Скільки життів отруїли вони? Скільком ще вони зіпсували його? Зіпсували так само як зіпсували йому. Зробили з веселої, життєрадісної, відкритої дитини, якою він раніше був - замкнуту, відчужену, невпевнену в собі. Зробили людину, яка часто слово боїться сказати іншим. Людину, якій, щоб знайти свободу від своєї слабохарактерної натури довелося одягнути маску кота. Вони поплатяться. Адже скількох він щурів вже вбив. Уб'є і ще двох. І ще. І ще. І так доки не помре. Чи доки не вимруть вони.

24-1