Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Р. Чотирнадцяте вересня. Кіт не виходив з Любомирової голови






Кіт не виходив з Любомирової голови. Любомир не міг припинити думати про нього. Думок було багато. Думок все тих же. Думок незмінних. Але головною його думкою з усіх як і раніше залишалася думка: «Це людина. Я знайшов спосіб знайти його один раз, знайду і вдруге. Я впіймаю його».

Ні, Любомир не відчував Азарту. Він був абсолютно спокійний. Стіни відділення для людей із суїциїдальними схильностями, як і раніше утримували Азарт по інший від Любомира бік, але не міг Любомир перестати думати про це. Просто не виходило це з голови.

Він не був у свідомості. Очі його були заплющені і, можна було сказати, що Любомир спить, але важко було назвати той стан, в якому знаходився він, сном. Сон цей був незвичайним. Одночасно й дуже легким, невагомим, але так само і важким, неспокійним. Цей сон не був сном забуття, адже думки Любомирову голову так і не покинули, продовжуючи крутитися у нього в голові.

Кіт… Кіт… Кіт… Це людина. Людина.

Любомир бачив його котяче обличчя перед собою, бачив його яскраво-зелені котячі очі, чув його голос, як він говорив з ним. Знову і знову прокручувалося це в його голові. Але фраза: «Я спіймаю його, - луною віддавалася на задньому плані. - Це людина».

Можливо Азарт і не залишився по той бік стін? Можливо він просто вирішив пожаліти Любомира? Пожаліти на якийсь час. Адже як ще пояснити Любомирові думки про Кота? Тільки про Кота. Думку: «Я спіймаю його».

Важкий сон. Дуже важкий. Але хоча б сон. Хоча б Любомир може самостійно заснути. Хоча б…

Двері в Любомирову палату відкрилася, і до неї ввійшов санітар.

Любомир почув це. Але очей не відкрив. Він продовжував нерухомо лежати.

- Любомир Прилуцький, - спокійно сказав Санітар. - До вас відвідувач.

- Де він? - запитав Любомир. Очей він так і не розплющив.

- В кімнаті для відвідувань. Доктор не дозволяє побачень в палатах. Це може викликати у людей стрес.

Любомир повільно розплющив очі. Тяжкість була присутня в його погляді. Тяжкість з домішкою невеликої жовчності. Сон цей не пішов йому на користь. Стомив він Любомирів мозок.

Він подивився на санітара.

Санітар виглядав абсолютно нормально, але невелика частка сірості в нім була присутня.

«Він по життю такий? - подумав Любомир. - Чи все ж це місце залишило на нім свій відбиток? Чи сильно воно впливає на людей? Чи сильно давить на психіку своєю меланхолійністю? Чи важко знаходитися тут день від дня споглядаючи похмурі, втомлені від життя обличчя людей?.. Плювати. Швидше б вибратися звідси. Як довго я пробуду тут?».

Він сів на ліжку і взувши лікарняні капці, підвівся й пішов до дверей, в отворі яких стояв санітар, чекаючи його.

Санітар розвернувся і пішов по коридору прямо, ведучи Любомира за собою.

Тяжкість з домішкою жовчності все так само виразно читалися на Любомировім обличчі.

Вони пройшли в самий кінець відділення. В кінець протилежного коридору квадратної «Омеги». Туди де розташовувалися кабінети. Санітар підійшов до дверей, тих, що були найближчими до великих, металопластикових дверей з написом «Вихід», через які Любомир побачив дівчину-білку. До дверей сусідніх дверям в кабінет доктора. Він постукав і тут же ввійшов. Любомир увійшов слідом.

У кімнаті для відвідувань сиділи двоє - доктор і Кирило. Їх перервали посеред розмови. Як тільки Любомир увійшов, то обидва замовкли.

Кирило схвильовано дивився на Любомира. Він повільно встав і пішов до нього.

Санітар відійшов убік, ближче до стіни, щоб не заважати. Доктор спокійно спостерігав за тим, що відбувається. Про що він з Кирилом розмовляв?

- Любомир... - з жалем сказав Кирило, все так само схвильовано, але і з подивом дивлячись на Любомира. Було видно, що він нічого не може зрозуміти.

Любомир стомлено, жовчно подивився йому в очі. Він трохи спробував зображувати смуток, щоб не викликати підозри у доктора. Він кинув короткий погляд на стоячого поряд санітара і, подавшись трохи вперед, шепнув Кирилові:

- Ми повинні залишитися наодинці.

Кирило з секунду все так само здивовано дивився на нього.

- Наодинці? - трохи розгублено сказав він.

Він обернувся до доктора.

- Ми можемо залишитися наодинці? - запитав він у доктора.

Доктор упевнено кивнув.

- Звичайно, можете, - сказав він, повільно підводячись зі стільця. - Тільки потім ми повинні поговорити, адже зараз нам не вдалося. Ми зовсім нічого обговорити не встигли.

Він повільними кроками йшов до дверей.

- Його я залишу під дверима, про всяк випадок, - вказав він на санітара і покинув кімнату. Санітар вийшов услід, м'яко причинивши за собою двері.

Кирило знову, все з тим же подивом подивився на Любомира.

Він нічого не сказав.

Любомир же, жовчно, зовсім трохи скривившись, ледве-ледве похитав головою і, підійшовши до стільця й усівшись на нього, потер рукою очі, які ще не до кінця відійшли від сну. Він стомлено зітхнув.

- Любомир… - ще раз сказав Кирило, не знаючи більше, що сказати.

Любомир трохи засукав рукава на сорочці лікарняної піжами, оголивши свої перебинтовані зап'ястки і на секунду затримавши на них погляд, виставив руки вперед, показуючи Кирилові.

- Це не я зробив з собою, - сказав він.

Кирило не зводив з Любомира очей.

- Я шукав тебе, - сказав він. - Я тобі вчора весь ранок телефонував, але твій телефон був відключений. Я навіть під під'їзд до Данила приїхав, в надії, що ти там, але там тільки машина твоя стояла, а тебе немає. Я весь день там пробув, сподіваючись, що ти з'явишся.

- Я знаю, - сказав Любомир. - Але як бачиш, моїх речей при мені немає, - він вказав на себе. - Я подзвонив тобі, як тільки зміг подзвонити.

- Я нічого не розумію, - сказав Кирило. - Ти просто зник. Несподівано пропав і так же несподівано з'явився. Але поява твоя була куди незрозумілішою, ніж твоє зникнення. Я думав… думав… я взагалі не знаю, що думати.

- Я знаю, як це виглядає. Але я ні за що навмисне не відправився б сюди. Тільки не зараз. Тільки не тоді, коли розслідування хоч якимось чином просунулося далі порізаних трупів і… - Любомир затнувся і так і не договорив. Він замовк.

Любомир ще раз виставив зап'ястки вперед.

- Це він зі мною зробив, - сказав Любомир. - Це не я. Це він.

Він серйозно дивився Кирилові в очі.

- Я знайшов його. Я знову бачив його. Я розмовляв з ним, - додав він.

- Кіт? - дивуючись запитав Кирило.

- Це він, - сказав Любомир. - Це людина. Людина в масці. Я помилявся. Це не напівлюдина-напівкіт. Це людина в масці. Але маска ця… це настільки реальна, настільки якісна маска, що не відрізниш від котячої морди. Але це людина. Він відправив мене сюди.

- Людина? - перепитав Кирило.

- Так.

На мить, на коротку мить обидва замовкли.

- Він забрав мій пістолет, - сказав Любомир.

Кирило сів на стілець навпроти Любомира.

- Це правдоподібніше, - сказав він. - Але все так само нереально. Фантастично. Він убив двадцять чоловік охорони у Садівника на складі? Як таке можливо? Хіба людина здатна на таке? І його не вбили там? Це все дуже дивно. Я не розумію.

- Тут стільки всього незрозумілого, що у мене нестерпно болить голова, - сказав Любомир, приклавши долоню до голови в області скроні й важко зітхнувши. - Але я спіймаю його. Це людина.

- Як ти зрозумів, що це людина? - запитав Кирило.

- Він розмовляв зі мною, - відповів Любомир. - Його котячі ікла - не справжні. Штучні. Він при мені їх вийняв з рота і розмовляв зі мною. Я бачив в його роті його справжні зуби. Людські.

Кирило взяв Любомира за праву руку і притягнув її до себе. Він подивився на його перебинтований зап'ясток.

- Він зробив це з тобою? - запитав він.

- Так, - відповів Любомир і аутично, з деяким острахом і небажанням, щоб його торкалися, вирвав руку з Кирилової руки. - Він спеціально зробив це. Сказав, що не хоче, щоб я знову попадався йому на очі. Сказав, що вб'є мене, якщо знову зустріне. Сказав, що зробить так, що я світла не побачу.

- Він не хотів убити тебе? - небагато здивувавшись, запитав Кирило.

- Ні, - відповів Любомир. - Не хотів. Він залишив мене в живих. Сказав. Що не вбиває таких, як я.

- Таких як ти?

- Так. Я запитав у нього те ж саме. Я виразно пам'ятаю, те, як він відповів мені на це питання. Кожне слово пам'ятаю.

Любомир на секунду замружив очі.

- Він сказав: «Іноді люди бувають настільки ницими, настільки мерзотними і бридкими, підлими і брудними, настільки дріб'язковими - як щури, як безсоромні істоти - що без них цей світ буде тільки чистіший. Кожна людина має в собі щось тваринне. Кожен схожий на якого-небудь звіра», - Любомир серйозно, але з яскраво вираженою задумливістю на обличчі подивився Кирилові прямо в очі. - Сказав, що вбиває тільки щурів - паразитів нашого суспільства. Сказав, що я не схожий на щура. Тому-то і залишив мене в живих.

Кирило задумливо відвів очі вбік.

- Але сказав, що якщо хтось намагатиметься заважати йому, то він уб'є і його. Сказав, що вб'є будь-кого, хто стоятиме у нього на шляху, - додав Любомир. Він ще раз кинув погляд на свої зап'ястки. - Тому і порізав мені вени. Порізав вени, щоб показати твердість своїх намірів, і спеціально кинув мене біля лікарні, щоб мене знайшли до того, як я помру. Спеціально зробив так. Залишив мене в живих.

- Сподіваючись, що ти сам з його шляху підеш… - задумливо сказав Кирило.

- Так, - підтвердив Любомир. - Але я не піду... ні за що не піду.

Кирило з невеликим докором, але одночасно поблажливо і співчутливо покосився на Любомира.

- Ти не боїшся? - запитав він

- Чому я повинен боятися? - відповів Любомир. Навіть невелике обурення і роздратування в його голосі почулося.

Кирило не відповів. Він не хотів напружувати обстановку. Не хотів, щоб вона навіть хоч би трохи напружувалася. Він знав, що Любомир не відступить. Навіть зараз, знаходячись в цьому місці, нехай і спокійний, не такий як позавчора, але не відступить. Спокій може бути лише маскою справжніх почуттів. Так само як і яскравість емоцій. Усе це може виявитися несправжнім. І Кирило розумів, що це Любомирів спокій не означає нічого. Вистачило тільки трохи засумніватися в ньому, щоб справжні його почуття почали виходити назовні. Почуття твердих намірів. Почуття одержимості. Те як вів Любомир себе позавчора - це було вираженням його реальних почуттів, а не цей його нинішній спокій. Хоча навіть не дратуючи його все було зрозуміло...

- Ти навіть не знаєш, що зараз творитися... - сказав Кирило. - Ми вже пів дня на вухах. Данила сьогодні рано вранці знайшли мертвим. Труп ще зовсім свіжим був. І вбитий все так само: порізаний весь, і порізи неначе кіт лапою вдарив. Після того, як ти пропав, я весь цей час тебе під під'їздом його будинку чекав, лише надвечір повернувся назад Олену вартувати. Я не знав, де Данило може бути, хоча він мене не сильно-то і цікавив. Але труп його знайшли аж ніяк не поряд з будинком. В декількох вулицях далі від його будинку знайшли.

- А з Оленою що? - запитав Любомир.

- З нею все гаразд.

- Я знав, що він уб'є його, - сказав Любомир. - Було б дивно, якби не вбив. Я знав. Думав, він убив його ще позавчора вночі, після того, як залишив мене стікати кров'ю.

- Після його смерті надто багато шуму піднялося, - сказав Кирило. - Що у Данила, що у Валерія - в обох були заможні й впливові батьки. Тепер вони вимагають, щоб вбивця був спійманий негайно. Бальский і Сольц мовчали, адже вони не хочуть розголошувати це, але батьки Данила і Валерія мовчати не стали. Навіть не збиралися мовчати. В них же мовчати причин немає. Сам міський прокурор тепер став давити на нас через них. Довелося навіть вбивчим відділкам з декількох районів об'єднуватися. Але пуття немає ніякого. Поки ніякого. Сподіваюся скоро ситуація зміниться.

- А я навіть не знаю, коли мене звідси випустять, - стомлено сказав Любомир. - Доктор цей вирішувати повинен, коли виписувати мене звідси. А я не знаю, що він про мене думає і чи скоро випише. Й усі речі мої в них. Про що ви з ним розмовляли?

- Він мене про тебе розпитував, - сказав Кирило. - Запитував: «Наскільки добре я знаю тебе? Наскільки ми близькі?». Але ми не встигли поговорити.

Любомир розуміюче кивнув.

- Я повинен скоріше вибратися звідси, - сказав він. - Я тільки втрачаю час.

- Після того, як Данила знайшли мертвим ситуація тільки гірше стала, - сказав Кирило. - Залишилося тільки чекати, коли він, - Кирило невпевнено затнувся, - Кіт - прийде за Оленою. Отже не багато ти втратиш, знаходячись тут. Все одно від тебе багато чого не залежить. Усе залежить тільки від того, коли він захоче вбити її. Коли вирішить прийти за нею.

- За нею спостерігають? - запитав Любомир.

- Ні, - відповів Кирило. - В міліції про неї не знають. Я їм нічого не сказав. Поки не сказав. Скажу пізніше, коли ситуація стане зрозумілішою. Коли проясниться. Зараз все ще занадто складно. Потрібен час. Але треба продовжувати пошуки Кота.

- І як ти робитимеш це? - запитав Любомир.

- Поки стирчатиму у Олени під під'їздом. Спостерігатиму за нею. А там… там видно буде. За Данилом він прийшов, значить і за нею повинен прийти.

Любомир зітхнув.

- Я сподіваюся, що довго мене тут не протримають. Я не хочу залишатися тут довго. Я не зможу. Я повинен продовжувати розслідування. Далеко я зайшов, - сказав він. Він був спокійний.

Кирило з невеликою обережністю, подивився йому в очі.

- Тут нам обом залишається тільки чекати. Мені з надією, що за Оленою прийде хто-небудь, а тобі - коли випустять. Більше ми нічого поробити не можемо.

- А що як Кіт не прийде? - запитав Любомир. - То, що тоді?

- Не знаю, - відповів Кирило. - Я поки не думав про це. Сподіваюся, що хоч хтось прийде. Поки старатимуся дотримуватися встановленого плану. Про інше думатиму опісля. Декілька днів повартую у Олени під під'їздом, а потім що-небудь вирішуватиму. Думатиму. Можливо, на той час, в забійному що-небудь з'ясується…

Любомир погоджуючись, трохи задумливо кивнув.

- Залишається чекати, - сказав він. - Ненавиджу…

- Але іншого виходу поки що немає, - сказав Кирило. Він підвівся зі стільця. - Треба змиритися з цим.

Він протягнув Любомиру руку.

- Мені треба бігти. Мені ще з доктором поговорити треба, - сказав він.

- Знову про мене, - сказав Любомир, трохи ніяково посміхнувшись.

Кирило повільно кивнув і також трохи ніяково посміхнувся.

Любомир потиснув його руку.

- Я можливо, завтра до тебе зайду ще. Якщо зможу, - сказав Кирило.

- Добре, - сказав Любомир. - Якщо з'явиться щось нове, повідомиш мене? - Він серйозно, але також і насторожено подивився на Кирила. Він як і раніше тримав його руку.

Кирило з секунду дивився Любомиру в очі. Невелика нерішучість була присутня в нім.

- Подивимося, - сказав він. - Якщо твоя допомога знадобиться. Все ж ти... - він невпевнено усміхнувся, - як і раніше надокучлива муха - Любомир Прилуцький. У тобі як і раніше залишився той потенціал. Хоч і поводитися ти став дуже дивно. Позавчора я трохи побоювався за тебе. Через твою поведінку. А тепер ти тут…

Любомир ще раз показав Кирилові свої зап'ястки.

- Це не я зробив з собою, - серйозно сказав він.

Кирило, ще з мить подивившись на Любомира, повільно нерішуче кивнув.

- Мені час, - сказав він.

Він підійшов до дверей і повільно відкрив їх.

- Ми закінчили, - сказав він санітарові, що стояв коло дверей.

Санітар увійшов до кімнати.

Кирило кинув на Любомира останній погляд і зник за дверним отвором.

- Ходімо, - сказав санітар.

- Я посиджу в залі, - сказав Любомир.

- Добре. Ви можете йти куди побажаєте, - відповів санітар.

Любомир попрямував до дверей.

«Куди побажаю, - подумав він. - Я бажаю не бути тут».

Він упевненими, стрімкими кроками вийшов з кімнати для відвідувань і попрямував у бік зали. Але в залі він не залишився, а пройшов повз. Він пішов у свою палату й, улігшись назад, на ліжко, спробував заснути. Бути в свідомості здавалося йому безглуздим в цьому місці. Вві сні хоч час швидше летить. Нехай сон і неспокійний, але все таки час в нім летить помітно швидше. Любомир сподівався, що цього разу сон буде спокійнішим. Сподівався. Але перше, що він побачив у себе перед очима, як тільки потихеньку почав засинати - це два яскраво-зелені котячі ока і почув в голові слова: «Я спіймаю його».

 

 

* * *

 

Кирило коротко, не сильно постукав у двері кабінету доктора й тут же увійшов.

- Ви хотіли поговорити зі мною, - сказав він.

Доктор сидів у себе за столом. Перед ним лежала тека з якимись паперами. Спустивши окуляри на ніс, він тут же відклав її вбік.

- Заходьте, заходьте, - сказав він Кирилові.

Кирило нешвидко підійшов до стільця стоячого біля докторського столу навпроти доктора й сів на нього.

За дверима кабінету почулися впевнені, стрімкі кроки.

- Як добре ви знаєте вашого друга, Любомира? - запитав його доктор. - Я знаю, що вже запитував це у вас, але ви відповісти зовсім не встигли, - доктор дивився на Кирила поверх окулярів. - Як добре ви знаєте його? - повторив він.

- Я знаю його достатньо давно, - відповів Кирило. - Кілька років тому ми разом працювали. Але потім він звільнився.

- Але все таки, як добре ви його знаєте?

Кирило на секунду замислився.

- Чесно кажучи, не думаю, що добре можу його знати. І навіть не знаю, хто може.

- Гм, - доктор задумливо стиснув губи. Він дивився Кирилові в обличчя. - Він настільки замкнута особистість? - запитав він.

- Не думаю, що він особистість замкнута. Швидше потайлива, - відповів Кирило. - Коли ми разом з ним працювали, то він рідко розповідав про своє життя, про свої справи. Людина він комунікабельна, але не така що любить відкриватися. Якщо він і вів яку-небудь справу, то в деталі присвячувати не любив нікого. Хіба що начальника. Чи напарника, якщо тільки той у нього був. У парі працював рідко. Більше вважав за краще поодинці.

Доктор з розумінням кивнув.

Він відкрив шухлядку столу і дістав звідти трохи пошарпане, зіпсоване водою, місцями з брудними плямами і невеликими потьоками посвідчення. Він відкрив і пару секунд розглядав його.

- Ви теж приватний детектив? - запитав він Кирила.

- Ні, - відповів Кирило. - Я слідчий вбивчого відділку.

- Тобто ваш друг, Любомир, раніше працював у вбивчому відділку. У міліції, - ствердно сказав Доктор.

- Так, - відповів Кирило.

- І що ж стало причиною його звільнення?

Кирило небагато, зовсім трохи, зам'явся.

- Корумпованість системи, - трошки опустивши погляд і знічено усміхнувшись, видавив він.

Доктор зацікавлено підняв брови. Але вигляд його залишався серйозним.

- Наскільки всі знали, то Любомир ще з дитинства мріяв розкривати вбивства й ловити вбивць, - продовжував Кирило - І той факт, що одного зі спійманих ним вбивць відпускають, змусив його настільки сильно розчаруватися в роботі, в пенітенціарно-карній системі, що тут же написав заяву про звільнення. Я розмовляв тоді з ним… напевно єдиний з усього вбивчого, з ким він так близько тоді розмовляв. Саме, тоді, коли він із скандалом, злим вийшов з кабінету начальника, подавши заявку про звільнення. Саме той єдиний випадок.

- І після цього ви з ним зблизилися? - запитав Доктор.

- Я... - Кирило замислився. - Я навіть не знаю. Можливо так, але дуже мало, - відповів він.

Доктор розуміюче кивнув.

- Він говорив мені, - сказав Доктор. - І це лише підтверджує моє припущення.

Доктор важко зітхнув.

Кирило серйозно, але з цікавістю подивився на доктора.

- Після того випадку, коли ви близько поспілкувалися з ним, після того, як він подав заяву про звільнення, він перед вами більше ніколи не відкривався? Більше у вас близьких розмов не було? Більше він вас не посвячував в щось своє, особисте? - запитав доктор.

Кирило посміхнувся.

- Після того випадку ми з ним не бачилися декілька років. А з'явився він лише кілька днів тому. Але, все ж близькі розмови…

- Почекайте, - перервав Кирила доктор. - Декілька років? Ви не бачилися з ним декілька років?

- Так, - відповів Кирило.

Риси обличчя доктора стали серйознішими і задумливішими. Він приклав долоню до підборіддя і в роздумах кілька разів провів їй по ньому.

- Проблема куди ще глибша, - сказав він швидше сам собі, ніж Кирилові. - Ви знали, що в нього останнім часом в житті було не все гаразд?

Кирило відразу ж згадав те, як Любомир поводився декількома днями раніше, коли вони їздили до Олени; після зустрічі з нею, коли Любомир хотів побачити труп Валерія. Того дня. Та його поведінка. Одержима, фанатична…

- Я здогадувався, - сказав Кирило.

- А не чи було в його поведінці чого-небудь незвичайного? Такого, чого ви не помічали в нім раніше.

Кирило з секунду мовчав.

- Було, - відповів він. - Останні декілька днів він поводився доволі дивно. Раніше я його таким не бачив зовсім. Два дні тому я цьому не надав особливого значення, оскільки ситуація була трохи непроста, але позавчора це помітно кинулося мені в очі.

Кирило трохи насторожився. Він був увесь в увазі. Йому хотілося почути, що доктор скаже далі. Хотілося дізнатися думку доктора про Любомира.

- Яка ситуація? - запитав доктор. - Що сталося два дні тому, що зробило його дивну поведінку обґрунтованою?

Кирило хотів відповісти, і навіть вже трохи ворухнув губами, але не став. Він замислився. Ситуація дуже непроста. Чи розповідати докторові про Кота? Про цю дивну, що одразу ж підпадає під опис «неправдоподібної» істоту? Про те, що Любомир бачився з цією істотою того дня? Про те, що ця зустріч стала для нього великим потрясінням? Про те, що нехай, як Любомир стверджує, ця істота виявилася людиною в масці? Звичайно ж немає. Він не повинен знати цього. Його це не торкається. Але все таки йому варто було б знати. Але все занадто складно. Занадто неправдоподібно. Як доктор сприйме цю інформацію? Чи не погіршить вона ситуацію, в якій зараз знаходиться Любомир, замкнутий тут, в цьому місці? Хоча Кирило ще навіть сам не розібрався, як саме він ставиться до цього. Треба копати глибше. Але все таки, напевно, докторові не варто знати.

- Не має значення, - відповів Кирило.

Доктор декілька секунд проникливо дивився Кирилові в очі.

- Нехай, - покірно погодився доктор. - Але все таки, як ви вважаєте, чому він зараз знаходиться тут?

Кирило знову на секунду замислився, але у відповідь лише зрушив плечима, сказавши:

- Не знаю.

Він як і раніше не знав, що думати з приводу Любомирова потрапляння сюди. Нехай Любомир аби як і пояснив йому ситуацію. В сукупності з іншими фактами, все це виглядало нехай і не дуже сумнівно, але дуже розмито.

- Чи помітна була тяжкість в поведінці вашого друга Любомира? - запитав доктор. - чи Видно було, що йому важко якоюсь мірою?

Кирило повільно не дуже впевнено кивнув.

- Так, - сказав він.

- Але він нічого з вами з цього приводу не обговорював? Не розповідав вам, чому він так поводиться? Не робив ніяких натяків?

- Натяків? - перепитав Кирило.

Доктор м'яко, доброзичливо кивнув.

- Натяків. Не говорив щось подібне до: «Я більше не можу?». Чи можливо: «Хочу покінчити з усім цим?».

- Ви хочете сказати?...

- Я поки що нічого не хочу сказати, - спокійно сказав доктор. - Чи не намагався ваш друг, Любомир, поділитися з вами проблемами? Не розповідав, чи є вони в нього? Проблеми особисті. Проблеми в житті.

- Я не розумію, до чого ви ведете, - сказав Кирило.

- Ви не відповіли, - спокійним поглядом, подивившись Кирилові в очі, сказав Доктор. - Ви розумієте, що так просто в це місце не потрапляють? Він перерізав собі вени, біля лікарні, й навіть постукав у віконце, щоб його знайшли. Коли я намагався розпитати його про це, то він лише брехав мені. Повірте, я досить досвідчений лікар, щоб розпізнати брехню. Він брехав. Говорив, що в нього проблеми в особистому житті, що йому самотньо, що ви його єдиний друг, але друг, якому на нього фактично плювати, але він тримається за вас тільки тому, що не хоче залишатися один. Але, коли він телефонував вам, то я чув стурбований тон вашого голосу. Ви турбувалися за нього, що означає, що вам на нього не начхати. А пізніше від вас я дізнався, що бачитися один з одним ви почали всього лише кілька днів тому, не бачившись до цього декілька років. Але це не вирішує проблеми, - доктор підніс вказівний палець правої руки. - Порізи як і раніше красуються на його зап'ястках, - він провів пальцем по зап'ястку своєї лівої руки. - Як і раніше залишається той факт, що він намагався накласти на себе руки. Але він спеціально прийшов під лікарню, й спеціально постукав у вікно, щоб його знайшли. Це був крик про допомогу. Він бреше мені, не хоче розповідати причин, але він хотів, щоб його знайшли й допомогли йому. Нехай сам назустріч мені і не йде. Не хоче допомагати мені, щоб я зміг допомогти йому. Тому я хочу знати, чи не було помітно в нім, що він схильний до суїциду? Чи не давав він хоч би своєю поведінкою натяків на те, що він хоче накласти на себе руки?

- Ні, - відповів Кирило. Невелике, ледве помітне хвилювання почулося в його голосі. - Він поводився дивно, незвично, але не думаю, що в цій його поведінці можна було прочитати бажання накласти на себе руки. Швидше злість… злість і збудження.

- Можливо ненависть? - запитав доктор.

Кирило повільно задумливо кивнув.

- Можливо.

- Але ненависть до кого? - запитав доктор.

Кирило замислився.

До кого? До Кота? Він ненавидів Кота? Був одержимий його впійманням, і ненавидів його? Чи чому він поводився так само?

Він повільно негативно похитав головою.

- Навіть не знаю. - задумливо сказав він.

- Але факт залишається фактом, - сказав доктор. - Шрами на його зап'ястках ще довго будуть помітні. А поведінка його була дивною, як ви говорили. На кого ж він був злий?

Кирило подивився на доктора з невеликим побоюванням.

- Він зривався на кого-небудь? Кричав? Лаявся? Був грубий? - запитував доктор.

- На мене. Кричав на мене іноді. Один раз зірвався на одній дівчині. Дуже сильно її перелякав, до сліз довів. Був неначе без гальм.

Доктор розуміюче кивнув.

- Без гальм, - сказав він. - Це може означати тільки зневажливість. Нехай і приховану. А зневажливість приховує за собою нелюбов. Таке враження, що він не довіряє нікому, так?

Кирило кивнув.

Доктор зняв окуляри, і, стомлено зітхнувши, потер очі.

- Це не є добре, - сказав він. - Він не довіряє нікому. Він злий. Він ненавидить. У нього явні проблеми. Глибоко копати не буду, хоча варто було б, але не зможу. Потрібна допомога з його боку, щоб я міг розібратися. Допомога, якої він не дає. Тут я безсилий. Точно можу сказати лише те, що він… - доктор замислився. - Я б сказав, що він – «Безумовний самовбивця». Але все таки небезнадійний.

- Що це означає? - запитав Кирило.

Доктор припідняв долоню.

- Не поспішайте. Що ви знаєте про його друзів?

- Нічого, - відповів Кирило.

- Безумовний самовбивця, - сказав доктор. - Це самовбивця, що не показує і не дає певних, зрозумілих причин, чому він хоче вбити себе. Зазвичай самовбивці мають певні причини вчиняти так. Іноді ці причини очевидні, а іноді вони самі ці причини розкривають, або ж роблять на них які-небудь натяки, відсилання. Простіше кажучи обумовлюють свій намір убити себе. Ситуація ж з безумовним самовбивцею набагато складніша. Свої мотиви зробити суїцид вони приховують. Не дають зрозуміти, чому вони хочуть вчинити так, і часто навіть взагалі не роблять ніяких натяків на те, що заподіяти собі шкоду мають в намірах. Вони не дають навколишнім людям хоч як-небудь зумовити їх спроби вбити себе. Тому вони і називаються безумовними. Вони помирають, і ніхто не може сказати, чому ж вони наклали на себе руки.

Доктор на секунду замовк.

- Вашого друга – Любомира, я відніс би до цієї категорії самовбивць, - продовжував він. - Але, як я й казав, він не безнадійний. Він хоче, щоб йому допомогли. Інакше не вчинив би так, як вчинив. Не став би кінчати з собою прямо біля лікарні, заздалегідь постукавши у віконце. Убив би себе наодинці, в надії, що тіло його нескоро знайдуть. І наше завдання допомогти йому. Ви згодні зі мною?

Кирило не відповів. Він лише серйозно, з явною задумливістю на обличчі дивився на доктора.

- Я допомогти йому не можу, - продовжив доктор через декілька секунд, зрозумівши, що від Кирила відповіді він не почує. - На жаль, але я безсилий тут. Але ви повинні. Якщо пацієнт сам не хоче йти на зустріч, то навряд чи терапія зможе дати хоч які-небудь плоди. Але ви йому допомогти зможете.

- Як? - запитав Кирило.

- Просто намагайтеся бути поруч. Старайтеся не кидати його одного, старайтеся бути до нього ближче, тепліше, чуйніше. Намагайтеся з'ясувати його проблему. З'ясувати причину його спроби накласти на себе руки. Всіляко натякайте йому, що ви є та персона, від якої він може чекати допомоги. Що ви людина, яка не кине його в біді. Не залишить його з купою проблем, а буде першою, хто допоможе йому з цим розібратися. І коли він відкриється вам, то, думаю, тут буде краще схилити його до терапії. Надати справу професіоналові, але ви повинні переконати його, що схиляючи його до терапії, ви всією душею бажаєте йому лише найкращого. Бажаєте допомогти йому.

Кирило задумливо відвів очі вбік. Думок в його голові було багато, і думки ці були дуже суперечливі й неоднозначні.

Він повільно кивнув.

- Добре, - сказав він. - Але я так розумію, якщо ви перекладаєте його на мене, то довго тут його ви затримувати не збираєтесь?

- Він пробуде тут до кінця цього дня, - сказав доктор. - Завтра ми його випишемо. Немає сенсу тримати його тут. Насильні методи лише відштовхнуть його. Цього нам не треба. Адже нам треба йому допомогти, а не погіршити положення.

- Насильні методи… - пошепки трохи чутно промовив Кирило. – Добре, - вже голосніше, але з невеликою невпевненістю сказав він.

Доктор доброзичливо кивнув.

- Це все про що я хотів з вами поговорити.

Кирило тут же не дуже швидко, але все з тими ж роздумами на обличчі встав.

- Але якщо все буде дуже погано, то звертайтеся, - сказав доктор. - Ми завжди готові будемо прийняти його.

Кирило задумливо кивнув і трохи безцеремонно, взявши зі столу доктора кулькову ручку, дістав невеликий клаптик паперу, що завалявся в кишені й, написав на нім номер телефону.

- Якщо вам буде не важко, то перед тим, як виписуватимете його, то подзвоніть мені, - сказав він докторові. - Я приїду і заберу його.

Доктор зі згодою прокивав.

Кирило коротко кивнув йому у відповідь і неквапом пішов до дверей.

- До побачення, - сказав він і вийшов з кабінету.

Голова його просто розривалася від думок присутніх в ній. Усе таким заплутаним, таким складним здавалося йому. Таким незрозумілим. Він не знав чому вірити. Він не знав, чиїм словам надати більшого значення. Кого з них слухати? Любомира? Чи можливо доктора? Все, що говорив Любомир, виглядало правдоподібно, обґрунтовано. Кіт… адже його вони намагалися знайти останні декілька днів. Можливість того, що Любомир зустрівся з ним, і він відправив його сюди, була вірогідною. Вона могла мати місце, а значить, слова Любомира можуть бути правдою… але Кіт…

Кирило закрив за собою двері в кабінет доктора і оглядівся по сторонах. Він кликнув до себе санітара.

- Випустіть мене, будь ласка, - сказав він санітарові.

Санітар енергійно, покірно кивнув, і, відстібнувши зі свого поясу невелику зв'язку ключів, швидкими кроками пішов до металопластикових дверей з написом «Вихід» над ними. Кирило пішов услід.

Кіт. Його існування Кирило як і раніше вважав чимось неймовірним. нехай навіть це була людина в масці, все одно були в усьому цьому деякі протиріччя. Але Сольц, Бальский існування його не заперечували. Слова одразу декількох людей, що підтверджують його існування теж повинні мати вагу. Повинні щось означати. І трупи… трупи по-котячи порізані, голі, з облитим валеріаною, складеним у купу поряд з тілом одягом. Кіт. Усе веде до нього. До факту його існування. Особливо якщо це людина в масці…

Але що якщо доктор правий теж? Що як?..

Санітар вибрав зі зв'язки ключів один і відкрив Кирилові двері.

- До побачення, - сказав Кирило і вийшов.

Тут же повернувши за ріг, він почав спускатися по сходинках вниз.

Що коли доктор дійсно правий? Любомирова позавчорашня поведінка сильно наштовхувала на цю думку. Адже дійсно Любомир дуже дивно поводився. Дуже важко і дуже яскраво. Потім знову стухав, і знову запалювався. Але при цьому був твердо налаштований, неначе одержимий. Що як дійсно, як стверджує доктор, Любомир сам перерізав свої вени? Що як сам намагався вбити себе? Що як в пориві злості, ненависті, властивій його одержимості, вирішив накласти на себе руки? Припинити свої муки... Що як не бачився він з Котом позавчора? Але мертвий Данило... Любомир знав, що Данило помре. Говорив, що думав, що Кіт уб'є його раніше. Чи можливо, бреше? Чи бреше?.. Кирилова голова розривалася від цих думок.

Як бути йому тепер? Як вчинити?

Усе йшло до того, що Любомир все ж говорив правду, але сумніви Кирила долали. Раптом доктор правий? Раптом у Любомира дійсно проблеми? Що робити?

Кирило закінчив спускатися по сходинках і увійшов до головного холу лікарні. Йому хотілося свіжого повітря. У нього почала боліти голова. Він не міг зосередитися. Він швидко підійшов до дверей і відкрив їх. Прохолода вулиці обдала його.

Він вийшов за двері і зупинився на ґанку.

На вулиці було свіжо. Мокро. Маленький дощик мрячив. Кирило відчув як малюсінькі, легенькі, повітряні крапельки сідають на шкіру його обличчя, рук. Він глибоко вдихнув.

«Треба далі продовжувати розслідування, - перше, що промайнуло в його голові. - Продовжувати і все».

А Любомир? Вийти з ситуації набагато простіше, ніж здавалося там… у відділенні для людей з суїциїдальними схильностями. Спершу треба дочекатися завтрашнього ранку. Дочекатися того моменту, коли Любомира звідси випустять, а там... а там просто продовжувати з ним вести розслідування. Продовжувати шукати Кота. Нехай сумніви і долали Кирила з приводу Кота, але все таки треба продовжувати шукати його. Хтось же цих людей убив. Значить, вбивця є. І його треба впіймати. А Любомир? Просто, як сказав доктор, бути з ним поруч. Дозволити йому разом розслідувати справу. Й у разі, якщо йому стане погано і ця його важка ненависть цієї його одержимості знову захлесне його, то просто слідувати словам доктора. Намагатися бути до нього ближче, тепліше, чуйніше. Старатися з'ясувати його проблему. З'ясувати причину його спроби накласти на себе руки. Натякати йому, що хочеш тільки допомогти. А там буде видно.

З часом ситуація прояснить себе і стане зрозуміло, чи хотів Любомир накласти на себе руки або все ж не брехав і Кіт зробив з ним це. Адже якщо він дійсно «Безумовний», як сказав доктор, самовбивця, то хто йому допоможе тоді?..

«Якщо з'явиться щось нове, повідомиш мене?», - промайнули Любомирові слова у Кирила в голові.

- Ось тобі і відповідь Любомире. Ось тобі і відповідь, - неголосно прошепотів Кирило сам собі і, спустившись з лікарняного ґанку, попрямував до того місця, де залишив свою службову машину.

 

22-2

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.